ДЯЧУК-СТАВИЦЬКИЙ: «Футболісти – як діти»

Спорту ця людина присвятила більшу половину свого життя. Визнання ж Юрія Дячука-Ставицького, як фахівця, пов’язане з роботою в «Карпатах». Ставлення до Юрія-Михайловича у футбольних колах неоднозначне, тим не менш саме з ним пов’язане повернення «зелено-білих» півтора роки тому у вищу лігу, Юрій Михайлович у якості помічника тодішнього наставника «Карпат» Мирона Маркевича у 1999 році також виборював бронзовий комплект нагород. Напередодні дня народження спортивного директора «зелено-білих» іменник відверто розповів про власний життєвий шлях.

«Спортивну карєру розпочинав з баскетболу»
– Пане Юрію, розкажіть, як Ви розпочинали кар’єру футболіста?
– Свою спортивну кар’єру я розпочинав з баскетболу, навіть грав у збірній області. В цей же час футбольний тренер ДЮСШ Ярослав Каниш, через те що в його команді не було воротаря, а я, окрім баскетболу, захищав ворота своєї школи, взяв мене в свою команду. Завдяки цьому виступив за збірну області та на спартакіаді України. Так я починав грати у футбол. Згодом у ролі голкіпера я виступав за СКА, пізніше – у тодішній лізі класу «Б» за клуб «Рівне», також грав у Червонограді. Відверто кажучи, у серйозний футбол я не грав, тому швидко закінчив футбольну кар’єру.
Завершивши футбольну кар’єру розпочав працювати в спорті. Спершу був спортивним організатором, згодом – головою спортивного клубу, комітету по фізичній культурі ленінського району. Згодом мене запросив до «Карпат» тодішній головний тренер Ернест Юст, аби створити команді футбольну школу. Відтак спеціалізована футбольна школа «Карпат» була створена у 1975 році. Саме від цього моменту я почав тренерську кар’єру. А загалом
тренував команди «Буковина» (Чернівці), «Прикарпаття» (Івано-Франківськ), «Волинь» (Луцьк), «Газовик» (Комарно), «Анжи» (Махачкала), «Металург» (Запоріжжя). З 1989 року я знову працював у «Карпатах», де мене обрали віце-президентом клубу. Це був той період, коли команда почала відроджуватися.

– Скільки років Ви віддали спорту і спортивній кар’єрі?
– Я працюю у футболі та спорті загалом понад 40 років. У мене цікава біографія, бо я не лише тренер, я працював головою спорткомітету, завучем футбольної школи, інструктором, головою спортивного клубу «Дністер», заступником голови Федерації футболу львівської області, відповідальним секретарем федерації футболу де працював на так би мовити громадських засадах, працював тренером в дитячо-юнацьких школах, головним тренером у збірних львівської області, тренером колективу фізкультури у Мостиському районі. Пройшов від тренера та головного тренера команди другої, першої та вищої футбольної ліги. Був віце-президентом футбольного клубу «Карпати», їх генеральним директором, а тепер перебуваю на посаді спортивного директора цього ж клубу. За цей час встиг пропрацювати на всіх ланках футбольного фахівця. А співпраця з «Карпатами», якщо не помиляюся, триває вже всьоме.

– Хто свого часу був Вашим кумиром?
– Як і всі хлопчики того часу, ми захоплювалися київським «Динамо» та, звісно, львівськими «Карпатами», які почали свою епопею у 1963 році.

«Мій брат-заслужений артист України»
– Розкажіть, будь ласка, про свою сім’ю...
– У мене сім’я музикантів. Мій батько був музикантом, брат теж музикант – заслужений артист України. А я пішов у футбол, хоча з чотирьох років займався грою на скрипці, також грав на акордеоні, роялі, гітарі, народних інструментах, навіть виступав в оркестрі народних інструментів, яким керував рідний брат мого батька. Усі дитячі роки я віддав музиці, і лише в школі захопився ігровими видами спорту.
Одружувався я двічі. З першою дружиною прожив 13 років. Від цього шлюбу в мене народилася донька Тетяна, яка свого часу займалася легкою атлетикою, закінчила технікум фізичної культури, утім, не продовжила спортивної кар’єри. З теперішньою дружиною ми разом уже 23 роки. Вона народила мені сина Михайла, який нині грає за футбольну команду «Карпати-2». Йому лише 19 років, і він наразі навчається в академії при Президенті України, філіал якої є в Брюховичах. До речі, у моєї дружини теж є діти. Разом у нас дітей четверо та вже троє онуків. Я завше радо їм допомагатиму.
Я радий, що до нас приходять діти, онуки. Життя даремно не прожито, бо, як справжній чоловік, я виконав свій обов’язок: виростив сина та побудував дім.

– Злет «Карпат» у 1998-1999 роках, яким він був для Вас?
– Це був цікавий сезон, команда досягла значного успіху. Тоді «Карпати» потрапили у Єврокубки, посівши третє місце в чемпіонаті України, вдало зіграли в Кубку України, де у фіналі поступилася лише «Динамо». В цей час я працював з Мироном Маркевичем, це був надзвичайно хороший період для «Карпат». Майже не було проблем з фінансуванням, якщо не помиляюся, команді суттєво допомагала Львівська залізниця. Варто зазначити, що в цьому сезоні грало багато хороших футболістів. Але згодом, після цього сезону, я разом з Маркевичом покинув «Карпати» і почав працювати в Запоріжжі.
Але, як то кажуть у Львові, усе йде періодами, є сплески та спади, тому після цього сезону у львівському футболі був спад.
Хорошим для мене й «карпатівців» був рік, коли я виводив команду у вищу лігу. Вперше в українському футболі команда з першої ліги потрапила у півфінал кубка України. В цей час «виросли» такі футболісти, як Худобяк, Фещук, Іщенко, Батіста, Сучков та Пшеничний.

«Між мною та Маркевичем» пробігла чорна кішка»
– Ви згадали Мирона Маркевича, як Ви розпочали співпрацю з ним?
– Це було давно, ще у 1975 році, коли створювали футбольну школу «Карпати». Згодом Мирон Маркевич поїхав у вищу школу тренерів, вже після цього ми з ним почали працювати в Луцьку, також разом із ним трудилися в Запоріжжі та «Карпатах». Такий хороший тандем у нас тривав досить довго, можливо, ми свого часу були найкращими в Україні. Але так вийшло, що він перестав працювати у львівських «Карпатах», поїхав у Харків, а я залишився. Так ми й розійшлися.

– Як Ви потоваришували?
– Почали дружити зі знайомства у футбольній школі «Карпати» десь із 1977 року. Були часи, коли ми працювали нарізно, але все одно підтримували зв’язки.

– Кажуть, Ви посварені і не спілкуєтеся?
– Справді, між нашими дорогами пробігла якась чорна кішка, хоча ми з ним плідно, дружно, на хорошому рівні пропрацювали близько 25 років.

– В одному з інтерв’ю Маркевича для московських видань він розповідав, що у нього були надзвичайно скрутні матеріальні проблеми…
– Він так сказав? Я би не хотів про такі речі розмовляти. У нас були досить хороші взаємини. Ми дружили сім’ями, разом відпочивали. На жаль, злі язики щось перекрутили і нас завели в таку ситуацію. Але зараз ми вітаємося, бо люди, які стільки часу провели разом, під час зустрічі мають про що порозмовляти.

– Що робите тоді, коли втомлюєтеся від роботи?
– У 2000 році я придбав недобудований будинок у Брюховичах. Завершивши його, я оселилися в ньому і мешкаю тут разом із дружиною та сином. Ми маємо свою садибу та трьох собак. Увечері, коли повертаюся з роботи, можна погуляти у лісі з собаками та відпочити на подвір’ї, звісно, коли є час.
Загалом, я - трудоголік, мало відпочиваю, а коли є можливість – люблю порибалити.
Іншим видом мого відпочинку можна вважати… командні збори. За соє життя я лише тричі серйозно відпочивав. У 1982 році їздив на лікувальний відпочинок у Юрмалу, недавно їздив на 12 днів у Лісовичі біля Моршина, де лікував шлунок, а ще десь два роки тому побував у Немирові, де також відпочинок поєднав із лікуванням. А на відпочинок за путівками просто бракувало часу.

«Футболісти, випивши зайвого, ховалися від мене по вбиральнях»
– Які смішні випадки траплялися у Вашій роботі?
– Смішні ситуації бувають завше. Найчастіше вони трапляються з футболістами. Бо футболісти – як «діти», за якими потрібно дивитися.
Неодноразово за них доводилося приходити в інститути, де з’ясовувалося, що вони давно не з’являлися на парах, але обманювали, що завше ходять. Загалом за 40 років у спорті траплялося різне. Бувало й таке, що футболісти, випивши зайвого, ховалися від мене по вбиральнях, аби я їх не помітив.
На щастя, зараз футболісти-професіонали починають думати про життя. Оскільки футбол став більш прибутковим, сучасні спортсмени мають відмовитись від шкідливих звичок, вчасно лягати спати та багато працювати над собою, не лише на тренуваннях, а й удома.
Я переконаний, що кожен футболіст повинен мати вищу освіту, багато читати, щоб розвиватися як особистість, тому багато часу приділяю тому, щоб наші футболісти були освічені і вміли думати, бо в сучасному світі на футбольному полі потрібні мислячі футболісти. Я змушую їх відвідувати навчальні заклади, а не забивати собі голову лише комп’ютерами. Свого часу люди в голові множили тризначні числа, а сьогодні 5 на 5 множать на калькуляторі.

– Ви азартна людина? Робили ставки на футбольні матчі?
– Ні, я не азартний. Я звик заробляти гроші своєю працею, мабуть, тому не вірю у лотереї, розіграші і ніколи не робив футбольних ставок. Бувало таке, що трохи грав у карти, але як людина, яка не мала фарту, припинив цю гру. До речі, я ніколи в житті нічого не вигравав, не знаходив і нічого просто так не падало мені в руки – лише наполеглива праця приносить мені прибуток».

«Пишаюся Олегом Лужним та Романом Толочком»
– Чи плануєте іти у велику політику?
– Я не хочу займатися політикою, хоча свого часу мене запрошували у деякі партії. Свого часу я балотувався із блоком Федоришина, однак він помер перед виборами. А зараз мені вже за шістдесят – уже пізно думати про політику. Тим паче, якщо серйозно займатися футболом, не варто роздвоюватися на справи партійні та футбольні. Бо, повірте, якщо фахово займатися футболом, не буде часу на політику, і навпаки.

– Якщо можна було б щось змінити у житті…
– Я вважаю що я на доброму шляху і жив правильно. Хоча в кожної людини є  щось таке, що хотілося б змінити».

– Дерево оцінюють за плодами, які воно приносить. Якими плодами праці Ви пишаєтесь?
– Я все життя віддав футболу, чим сьогодні можу пишатися, і не маю поганих звичок чи поганих справ. Я завжди хочу, щоб команда, у якій я працюю, грала. Оскільки я вже багато років працюю у Львові, хочу, щоб львівська команда була цікава і дарувала своїм уболівальникам задоволення від футболу.
Також я пишаюся такими своїми вихованцями, як Олег Лужний та Роман Толочко.
Загалом, у житті не все вдається просто. Успіху я досяг завдяки працелюбству, наполегливій праці та завдяки вивченню літератури про футбол. Бо пробитися на тренерську арену людям, які не грали у вищій лізі – важко.

– Як Ви розцінили минулорічну відзнаку Президента?
– Я чимало зробив, тому у свої 60 років спокійно міг би піти на пенсію. І не жаліти про те, як провів свою кар’єру. Звісно, мені приємно, що мою щоденну роботу було відзначено… Зокрема, орденом від Президента України та грамотою Верховної Ради України. Такими відзнаками нагороджено небагатьох, тому це приємно...

– Заради кар’єри багато жертвували?
– Я здоровий чоловік і не шкодую, що присвятив і присвячую свій час футболу. Хоча були нелегкі часи, падіння і злети, але загалом я задоволений, бо мене ніде не виганяли і не знімали з посади. Коли я йшов звідкись, це завше було з власного бажання.

«Завше прокидаюся і засинаю з думками про Бога»
– Що Вам більше до вподоби – робота тренера чи футбольного функціонера?
– Це складне запитання. Я дуже скучаю за практичною роботою. Але зауважу, що ніколи не був просто тренером. Бувають моменти, коли хочеться начхати на папери і документи і відвести свою душу на полі та вибрати, що краще, тренер чи функціонер – важко.

– На кого в житті Ви надієтеся?
– Я віруюча людина, завше прокидаюся і засинаю з думками про Бога. Покладаючись насамперед на власні сили, я ніколи не забуваю про Нього».

– Які маєте плани на майбутнє?
– Щоб зробити Дячуку-Ставицькому погано, його треба закрити в кімнаті і декілька днів не випускати. Я не можу без спілкування і роботи, працюю навіть на вихідні, це наче якась моя родзинка, тому в майбутньому планую працювати й надалі.
Мушу відзначити, що на заході України більшість людей вірить у Бога. Молодь тут не так активно п’є чи вживає наркотики, тому вони більш розвинуті. Це моя суб’єктивна думка, але я вірю, що на заході країни має бути потужний футбол, і я хочу цьому допомогти.
Також у планах – разом із Петром Димінським створити в західному регіоні країни професійну футбольну академію. Я знаю, як це зробити, тож, думаю, ми це зробимо.

– Де святкуватимете свій день народження?
– Мені буде 61 рік – не дуже значуща дата. Звісно, як завжди, святкуватиму вдома, у колі своєї сім’ї та найкращих друзів.

Андрій Котенський

ПРОСПОРТ