«Trautmann» – фільм про солдата вермахту, який став легендою Англії

Спорт встав на паузу в усьому світі, але це не привід про нього забувати. За часів, коли всі ми замкнені в чотирьох стінах, саме час переглянути або відкрити заново для себе хороші фільми, в тому числі й про спорт. Продовжуємо нашу рубрику «Кіноспорт».

Прототип

«Я дуже часто відчував, що в мене два серця або одне, але з двох половин – англійської та німецької»
                                                                                                                                                                             Берт Траутманн

У нашому світі чимало сюжетів, які можна з легкістю екранізувати, нічого не змінюючи, але також є сюжети, перенесення яких на екран здається проблематичним через виняткову неправдоподібність. Історія Берта Траутманна саме з таких. Простий німецький хлопець майже в буквальному плані пройшов Крим і Рим, сто разів міг загинути, але не отримав навіть жодного серйозного поранення, в уже зрілому віці увірвався в професійний футбол і був визнаний найкращим футболістом чемпіонату Англії, незважаючи на ненависть мільйонів на початку кар'єри.

Бернхард Карл Траутманн народився в простій бременській сім'ї: батько працював у порту, пройшов Першу Світову, мати була дочкою дрібного торговця і займалася дітьми. Берт не міг і не хотів отримувати освіту – набагато більше йому подобалося ганяти м'яч на пустирях Бремену. Видатні дані дозволили йому потрапити не тільки в дворові команди, але й у структуру, яка організовувала в тому числі і змагання між юнаками – тим бiльш нова влада різко зацікавилася розвитком здоров'я пересічних німців.

Структура звалася гітлерюгендом, і Берт Траутманн потроху став учасником німецької спортивної піраміди. Він виходив на газон щойно збудованого «Олімпіаштадіону»: на національному змаганні старших школярів бременець виграв змагання з метання списа і потрапив в призери в бігу на 60 м, стрибках в довжину і штовханні ядра. Берт любив не тільки грати, але і дивитися спорт: кожні вихідні він поспішав на «Везерштадіон», щоб подивитися і помріяти про виступи за «Вердер»…

А потім почалася війна.

Доля Траутманна, може, й не краще за всіх, але дуже добре пояснює, яким чином за режим Гітлера добровільно йшли воювати мільйони німців. Траутманн мав в якості перспектив для заробляння грошей роботу або в порту, або в армії. Берт вибрав другий шлях, став працювати спочатку слюсарем-механіком, потім радистом. Тільки от лихо: видатних розумових здібностей у Берта не було, найвищим вимогам передачі інформації він не відповідав – і з часом пішов туди, де були актуальні його фізичні дані. У парашутні війська.

У тій частині, де почав службу Берт, до кінця війни не дожило навіть 10% вступників – але за спиною Траутманна, мабуть, була ціла армія янголів-охоронців. Тричі він потрапляв у полон – за іронією долі, в руки радянських, французьких і американських солдатів – і тричі втік, рятуючись, швидше за все, від розстрілу. Одного разу на будинок, в підвалі якого знаходився Берт, була скинута бомба: загинули всі, хто знаходився над ним, а сам Траутманн три дні лежав під уламками, але вижив. Одного разу за допомогу другу він потрапив на три місяці у в'язницю (між іншим, житомирську), а там у нього стався напад апендициту – але йому встигли надати допомогу.

За героїзм і видатну самовіддачу Берт був нагороджений Залізним хрестом першого ступеня, але, на щастя всіх нас, закінчив війну все ж в статусі військовополоненого. Його взяли якраз біля Бремена – і, оскільки це місто відносилося до британської зони окупації, дуже скоро наш герой опинився в таборі поблизу Ліверпуля. Звичайно, на Альбіоні німцям довелося в першу чергу важко працювати (конкретно Берту – сапером), але своя футбольна команда була і в таборі.

Найцікавіше, що навіть просто в ворота Траутманн встав далеко не відразу. Ідеальний атлет, він спочатку грав у полi, на позиції інсайда, і потрапив у рамку «класичним» шляхом: травму отримав основний воротар, Берт встав в рамку, і вийшло раптово добре. Пощастило, звичайно, що в місцевому регіоні знайшовся фанатик, який намагався посилити свою любительську команду за всяку ціну: бос «Сент-Хеленс Таун» не побоявся ставити в основу воротаря прямо з бараків табору.

В Траутманна з'явилися дружина, дитина, з'явилися і кумири. Він стежив за Тедом Сейгаром – воротарем «Евертона», рекорд якого по матчах за клуб тримався до дев'яностих, дарма що шість років кар'єри були вкрадені війною – і намагався переймати найкращі компоненти його гри.

Пам'ятайте, що Берт навчався на радиста? Завдяки цьому рядку в біографії у нього розвинулася чудова реакція. Він служив парашутистом? У наявності розвинені стрибучість й атлетизм. Він з дитинства займався спортом? Маємо спортивний характер. Він став найкращим школярем Німеччини в метанні списа? Отримайте приголомшливі по дальності та точності вводи м'яча в гру рукою. Ну й, звичайно, відсутність страху в будь-яких ігрових епізодах – людина, яка сотні разів дивилася в обличчя смерті, не могла боятися якихось стиків.

Але є одне але. Можна було довго радіти за колишнього солдата, який добре грав на першість лазні, але професійний спорт, навіть в сорокові – зовсім інша історія. Швидше за все, Траутманн так і грав би все кар'єру за аматорські команди, якби не Typical City.

Таке прізвисько ще далеко не шейхiвський «Ман Сіті» отримав чи то за любов, чи то вміння влучати в дивні пригоди: наприклад, йому траплялося вилетіти з вищої ліги в статусі чемпіона, ще й забивши в сезоні більше за всіх. Легенди «городян» до Агуеро і Туре – валлійський шахтар Біллі Мередіт, якого вважали найкращим футболістом світу, або, наприклад, спортсмен-універсал Марк Вуснем, який, крім матчів, брав участь ще й в регаті Оксфорда і Кембриджа. Не дивно, що саме такий клуб не посоромився запросити колишнього солдата вермахту.

Якщо до появи Траутманна в воротах аматорської команди майже нікому не було діла, то трансфер у «Ман Сіті» викликав двадцятитисячний мітинг протесту. У країні, яка втратила 400 тисяч чоловік у Другій Світовій, німців ненавиділи ще дуже довго, і Берту довелося звикати до окриків «Наці! Наці!» на матчах. На них відволікатися йому, втім, часу не було: «Ман Сіті» був аутсайдером вищої ліги, і воротареві доводилося безупинно рятувати ворота, щоб залишити команді шанс на непоразку.

Наскільки хорошим голкіпером був Траутманн? У 1956-му році він став першим іноземцем, визнаним футболістом року – і більше двадцяти років залишався єдиним гравцем з континенту, удостоєним такої честі. Стенлі Метьюз називав його великим, Боббі Чарльтон – найкращим воротарем в світі. Очевидці вважають Траутманна першим воротарем Англії, який вводив м'яч в гру рукою на чужу половину поля – той «Ман Сіті» за прикладом великих угорців грав низом, і така допомога від Берта була дуже доречна. І це при дебюті в професійному футболі в 25 років! Складно навіть уявити, яких висот досяг би Траутманн, якби не війна…

Матчем, за яким Траутманна будуть пам'ятати, став фінал Кубка Англії-1955/56. «Ман Сіті» рубався за рідкісний шанс взяти трофей, гра з «Бірмінгемом» складалася вдало, як раптом за рахунку 3:1 сам на сам з воротарем вийшов Пітер Мерфі. Німець кинувся супернику в ноги, відбив м'яч – і вiдчув страшний біль в шиї.

Тренер уже збирався поставити в ворота захисника (замін тоді ще не було), але Траутманн, розуміючи важливість моменту, прийняв рішення дограти матч. Крізь біль він виконав пару складних сейвів, отримав Кубок з рук Єлизавети II, відсвяткував iз партнерами перемогу – але біль все не йшла. Обстеження на наступний день показало, що Берт у черговий раз в житті дивом вижив: у нього був зламаний шийний хребець, і тільки унікальний збіг обставин врятував йому життя.

Фотографія відразу після перемоги. Траутманн ще й сам не знає, що його шия зламана

Траутманн провів за «Манчестер Сіті» 15 сезонів – він і зараз йде на четвертому місці в списку гвардійців «городян». У 1964-му році, коли Траутманн прийняв рішення закінчити кар'єру, все найкращі гравці Великобританії висловили бажання зіграти в його прощальному матчі: на поле вийшли і Лоу, і Чарльтон, і Метьюз. Після закінчення кар'єри Берт став тренером-пілігримів: керував збірними М'янми, Танзанії, Ліберії та Пакистану, вчив футбольну периферію азам футболу. Вже на старості років Берт заснував фонд імені себе, яким керував з Валенсії.

У 2007-му році Берт Траутманн був визнаний найкращим гравцем в історії «Манчестер Сіті», а трьома роками раніше став, напевно, єдиною людиною, удостоєною й Залізного Хреста, й Ордена Британської Імперії. Єлизавета II, з якої він зустрівся через 48 років, запитала його: «У вас все ще болить шия?».

Реалізація

Дивно, що така людина не удостоїлася байопіку за життя, але через п'ять років після смерті (Берт помер у 2013-му) про нього зважилися зняти кіно. Фільм «Траутманн», який в нашому прокаті отримав просте ім'я «Голкіпер», вийшов бюджетним: звичайно, цікаво дізнатися, що одну з ролей другого плану виконує актор, який раніше грав Дадлі Дурсля в «Гаррі Поттерi», але зірок першої величини у фільмі точно немає.

Перше відчуття, яке залишає фільм: надзвичайного почуття смаку. «Голкіпер» вийшов іронічним, добрим і життєствердним. Коли начальник нашвидку збитого англійського концтабору говорить Траутманну: «Якби це вирішував я, ви б всі вже лежали в загальній ямі», а Берт відповідає: «Я радий, що це вирішуєте не ви», неможливо не посміхнутися.

Приємно також, що фільм знятий з великою любов'ю до деталей. Траутманн багато розповідав, писав про себе – і приємно, що сценарист і режисер вивчили матеріали. Деякі деталі, повторюся, виглядають неправдоподібними, але від цього не перестають бути правдивими. Наприклад, великий внесок в адаптацію Траутманна в Манчестері зробив не хто інший, як місцевий рабин: виступ безмірно шановного Александра Альтмана на підтримку Берта змінив настрої всередині великої єврейської громади Манчестера. Цей епізод, публікація Альтмана в газеті, наводиться як один iз ключових у фільмі.

Разом з цим навряд чи хтось сперечатиметься, що деякі епізоди фільму надто театралізовані. Складно уявити щось більш абсурдне, ніж вирішення любовного трикутника iз Траутманна, його майбутньої дружини і ще одного претендента на її серце за допомогою… пенальті (герой-невдаха пропонує визначити переможця, пробиваючи пенальті, але Берт навіть не стрибає, вважаючи саму ідею божевільною ). Зайве говорити, що нічого цього насправді не було – але і як сюжетний поворот це абсолютно не працює.

Як завжди, заради залучення жіночої аудиторії в «Траутманн» значна частина сюжету присвячена його відносинам. Там є про що розповідати – Берт вибрав в дружини не кого іншого, як доньку власника своєї першої команди – але багато сцен доданi сценаристом просто від себе (звичайно ж, Берт ніколи в деталі особистого життя нікого не посвячував) і для краси моменту. Через це багато епізодів його кар'єри висвітлені побіжно – про той же «Ман Сіті» розказано дуже мало – або просто зжованi.

А головне, чого бракує фільму – відсутність розповідей про військове життя Траутманна. Ось так ось, просто: вже на другій хвилині Берт показується в таборі військовополонених, і весь фільм присвячений тільки «острівному» етапу його життя. Це, звичайно, просто ні в які ворота – творці просто пішли легким шляхом, не ставши демонструвати службу Берта режиму Гітлера.

Феномен Траутманна в тому й полягає, що він на одному відрізку життя вбивав людей, а на iншому зумів заслужити прощення їхніх родичів. Показати просто хорошого хлопця, якого на початку фільму ображають, а потім люблять – халтура. Фільм не дає відповіді навіть на один з перших питань, які виникають при ознайомленні з біографією Траутманна: за що конкретно він отримав Залізний Хрест?

Загалом, тезам «така історія заслуговує на краще» і «добре, що такий фільм зняли» судилося в оцінках даного творіння сусідити, ніяк не витісняючи одна одну. Берт зробив для зближення Німеччини та Великобританії більше, ніж всі політики, і зняти провальний фільм за таким сюжетом було майже неможливо. Дивитися «Голкіпера» приємно, можна навіть сказати, що він сподобається слабкій статі і тим, хто не цікавиться футболом – але це не скасовує багато важливих «але», які нависають над даною картиною.

Чому нас вчить історія Траутманна? Звичайно, покійний в 2013-му році німець не був святим. Він сам записався на фронт, сам служив Гітлеру, утік із полону назад в німецьку армію – і навіть під час перебування гравцем одного разу напав на арбітра в підтрибунному приміщенні, будучи незадоволеним суддівством. Але Берт, вся його життя відмінно показує: поки людина жива, точки неповернення не існує. Завжди можна виправитися і заслужити не тільки прощення, але й любов.

Фільм: «Trautmann»
Жанр: байопік
Рік: 2018
Спорт: футбол
Оцінка «Кіноспорта»: 7/10

Читайте також: 

Гра їхніх життів: як в Голлівуді зняли, можливо, найкраще кіно про соккер
Тоня проти всіх – жаркий лід навколо Оксани Баюл
Sunderland 'Til I Die – серіал-катастрофа про Чорних Котiв
«Гол!»: Як про футбол спробували зняти блокбастер
Англійська гра – новинка Netflix про початок футболу
Круті віражі: фільм про ямайських бобслеїстiв