Круті віражі: фільм про ямайських бобслеїстiв

До шостої серії нашого серіалу пора звернути увагу, що серед фільмів про спорт на рідкість багато провалів. «Гол!» з замахом навіть не на рубль, а на золоту монету провалився в прокаті, «Гра їхніх життів», незважаючи на ідеально голлівудський сюжет, не зацікавив в США майже нікого. Серіали Netflix про «Сандерленд» і футбол XIX століття спочатку навіть не претендували на надпопулярність і взагалі побачили світ тільки тому, що стрімінговий гігант зараз намагається осягнути неосяжне, зацікавити в тому числі і дуже нішевими продуктами.

Звичайно, жанр «спорт» – далеко не вирок в контексті бізнесу. Та ж «Тоня проти всіх» мала шалений успіх, про легенди рівня «Роккі» або «Скаженого бика» я навіть не говорю. Але зібрати касу на спортивному фільмі дійсно важко, а коли сюжет має будь-який зв'язок з реальністю, завдання додатково ускладнюється.

Значна частина любителів кіно на саме слово «спорт» реагує приблизно як вампіри на запах часнику – на їх інтерес неможливо навіть розраховувати. Так, у спорту є і своя, дуже велика аудиторія, але вона дуже специфічна. З нею треба працювати, їй важко догодити, вона агресивно реагує на певні зміни сюжету… Загалом, є безліч причин, за якими фільми про спорт набагато менш успішні за умовнi новорічi комедії.

Але більше чверті століття тому з'явився фільм, який на тисячу відсотків перевершив витрачені на себе гроші, увійшов до умовного списку «Можна переглянути» для цілих поколінь і взагалі не увійшов до першої десятки року по зборах тільки через неймовірну врожайность тих років на кіношедеври. Який же персонаж допоміг зібрати касу? Пеле? Майкл Джордан? Вейн Гретцкі? Ямайські бобслеїсти затьмарили всі байопіки та панегірики.

Прототип

Такого все менше і менше, але представники тропічних країн завжди були родзинкою зимових Олімпіад. Наприклад, на Олімпіаді-1998 легендарний лижник Бйорн Делі зажадав перенести церемонію нагородження, щоб привітати кенійського лижника, який тільки-тільки добирався до фінішу. Кенієць Філіп Бойт займався бігом, показував кращі результати, ніж українські чемпіони, але не міг відібратися в національну команду – і в підсумку відібрався вже на Білу Олімпіаду як лижник… Але навіть ця історія меркне на фоні пригод ямайців в Калгарі більше тридцяти років тому.

У 1988-му році ямайці виграли на Олімпійських іграх 18 медалей, з яких 17 – в бігу. Бігуни та бігунки потроху ставали візитною карткою острова, «бронза» Девіда Веллера в велоспорті залишилася в пам'яті знавців спорту, але складно було придумати менш підходящу для участі в бобслейних змаганнях країну, ніж Ямайка. Мало того, що тропічна, так ще і дуже бідна країна, яка не могла собі дозволити підготовку спортсменів в дуже дорогому виді на іншому кінці світу.

Людиною, яка змінила все, став Кен Барнс – великий спортивний функціонер Ямайки, за сумісництвом батько легендарного гравця вісімдесятих і дев'яностих Джона Барнса. Спортсмен до мозку кісток, Барнс хотів, щоб його країна брала участь не тільки в літніх Олімпіадах, і зробив вибір на користь бобслею через поширений на острові «пушкартинг» – гонки на картах по асфальту. Якщо ямайці люблять скочуватися по асфальту, вони зможуть це робити і по льоду – таким був розрахунок Барнса.

Звичайно, для такого починання можна було зібрати тільки авантюристів. У кожного свої асоціації, але особисто мені четвірка бобслея нагадує мушкетерів Дюма: настільки вони були різними і при цьому однаково чарівними. Девон Харріс ганяв на острові м'яч і обзавівся прізвиськом «Пеле», оскільки команди, за які він виходив, завжди перемагали. Дадлі Стоукс присвятив своє життя армії і був вертолітником, Майк Вайт до Калгарі поєднував біг і роботу інженером… Взагалі, при таких вступних Барнс і його помічники зробили ставку на армійців: ймовірно, це були найбільш дисципліновані люди на Ямайці.

За більшу частину свого успіху ямайські бобслеїсти повинні бути вдячні… американським хокеїстам. Через те, що янкі на Олімпіаді-1988 не вийшли навіть в фінальну групу, американське ТБ було змушене шукати, чим заповнити інформаційну нішу, що з'явилася, і зробило ставку на кумедних острів'ян в санях. Треба визнати, що ямайці не підкачали, показавши зовсім не дворовий (якщо можна вжити такий епітет для бобслею) рівень. У заїзді двійок Дадлі Стоукс і Майк Вайт зайняли тридцяте місце з 41 пари учасників, а в четвірках команда йшла не останньою до жахливого падіння в третьому заїзді, через яке вона була змушена знятися. Кадри ямайців, які несуть боб під овації глядачів, назавжди увійшли в класику Олімпіади.

Результатом стала поява бобслею як справжнього ямайського виду спорту. З восьми Білих Олімпіад, що відбулися після Калгарі, ямайці пропустили тільки Турин і Ванкувер; до 2010-го року ямайці на зимових ОІ були представлені виключно в цьому екзотичному і дорогому виді. Їм доводилося і обходити американців з росіянами, і фінішувати у верхній частині протоколу – тобто казка не закінчилася, як сон в літню ніч, а знайшла продовження.

Реалізація

Історія з ямайськими бобслеїстами цікава «багатошаровістю» дива: коли здається, що нічим більше ця історія здивувати не може, вона підносить новий приголомшливий факт. На турнірі, який пройшов повз безліч навіть великих спортсменів, взяла участь в тому числі й людина, яка їхала в Калгарі виключно як уболівальник. Кріс Стоукс планував підтримати на Олімпіаді свого брата Дадлі, який виступав в четвірці, але через травму одного зі спортсменів став бобслеїстом.

Всього його кар'єра включила чотири Олімпіади, а після Калгарі він написав книгу «Круті віражі і що було за ними – історія збірної Ямайки з бобслею». Її й взявся реалізовувати Голлівуд – і, прямо скажемо, з самого початку за реалізацію взялися фігури не рівня тим, що бралися за «Гру їхніх життів».

Джон Тертелтауб не входить до пантеону зовсім вже найвеличнiших з великих, але задовго до 2020-го став великим, успішним режисером. У нульові він блиснув «Скарбом нації» з Ніколасом Кейджем, в десяті – «Starперцямі» з Морганом Фрiменом, Майклом Дугласом і Робертом де Ніро, а станом на 1993-й рік він був просто початківцем. В принципі, можна сказати, що завдяки «Крутим віражам» він зробив собі ім'я, і ​​що фільму пощастило з режисером.

З інших зірок фільму можна назвати популярного американського актора дев'яностих Джона Кенді, який зіграв тренера ямайців, і автора музики Ханса Циммера. Але, звичайно, головними персонажами фільму стали самі бобслеїсти. Дуже поширена проблема фільмів про командний спорт: однакові персонажі, відсутність видимих ​​відмінностей між умовними другим і третім номером. «Круті віражі» подібним і близько не страждають: там наявний конфлікт і між веселуном і похмурим, і різний контакт з наставником, і багато, багато іншого.

З оригіналом сценаристи і продюсери поступили, звичайно, немилосердно. За великим рахунком, крім канви «ямайці приїхали змагатися в бобслеї і стали загальними улюбленцями» від реальності не залишилося нічого: замість реальних їхніх пригод в сценарій поставлені кілька типових для спорту проблем. Контакт iз спійманим на шахрайствi тренером, конфлікт спортсменів перед змаганням, конфлікт гравців всередині команд – все це стандартні сюжети, які в «Віражах» показані на рідкість правдоподібно – а вже сцену з виконанням олімпійського нормативу не пам'ятаю, щоб хтось показував так якісно.

За сюжетом, пригода ямайців сформувалася, коли кілька різних людей незалежно один від одного захотіли взяти участь на Олімпіаді. Наприклад, один з героїв провалює відбір на змагання з бігу і в розпачі каже спортивному чиновнику: «Я народжений олімпійцем». «Тоді спробуйте себе в боксі або на велосипеді» – чує він у відповідь, з чого все і починається.

Фільм знятий, як красива казка: навіть максимально відразлива по ходу сюжету команда швейцарців в самій кінцівці висловлює ямайцям повагу, і всі учасники приходять до взаємного примирення. Звичайно ж, ямайці проходять шлях через терни до зірок, від падіння з саней доходячи до дуже гідних результатів. І дуже-дуже класного тренера, що вплутався в авантюру, зіграв Кенді. Шалено шкода, що для цього актора роль у «Крутих віражах» стала однією з останніх: через рік він помре від інфаркту…

Подекуди Тертелтауб на шляху до створення казки переходить межу. Яка «Перемога була у вас в руках» з вуст тренера? Ямайці, звичайно ж, не претендували на високі місця жодної миті. З чого б ямайцям зіткнутися з ненавистю інших спортсменів? Нічиє місце вони не займали, нікого з топів посунути не могли… Але, в будь-якому випадку, це не той фільм, який хочеться критикувати. «Круті віражі» не тільки стали успішні в 1993-му – вони, на мій погляд, входять в ту гідну когорту фільмів, які приємно переглядати багато разiв.

У чому секрет «Крутих віражів»? Чому вони запали в душу глядачам? Звичайно, найпростiша і найзрозуміліша відповідь – фільм добре знятий. У ньому не провисає сюжет (98 хвилин – смішна тривалість за нинішніми мірками, але цілком достатньо, щоб розкрити тему), він ні в якому разі не нудний, хоча про розвиток сюжету здогадуються приблизно всi, хто його включає, в ньому хороші акторські роботи…

Але є й менш тривіальна причина, через яку фільм про ямайських бобслеїстів став незрівнянно популярнішим за усі фільми про ямайських бігунів, англійських футболістів або канадських хокеїстів. Героїв цього кіно простий глядач може асоціювати з собою – що, погодьтеся, неможливо у випадку з фільмом про спортсменiв-небожителів. Прості ямайські хлопці були нічим не кращі за нас з вами – і тим не менш змогли взяти участь в Олімпіаді. Будь-яка мрія може здійснитися, просто потрібно не боятися мріяти.

Фільм: «Круті віражі»
Жанр: комедія
Рік: 1993
Спорт: бобслей
Оцінка «Кіноспорта»: 9/10

Читайте також: Гра їхніх життів: як в Голлівуді зняли, можливо, найкраще кіно про соккер

Тоня проти всіх – жаркий лід навколо Оксани Баюл

Sunderland 'Til I Die – серіал-катастрофа про Чорних Котiв

«Гол!»: Як про футбол спробували зняти блокбастер

Англійська гра – новинка Netflix про початок футболу