«Гол!»: Як про футбол спробували зняти блокбастер

Спорт встав на паузу в усьому світі, але це не привід про нього забувати. За часів, коли всі ми замкнені в чотирьох стінах, саме час переглянути або відкрити заново для себе хороші фільми, в тому числі й про спорт. Продовжуємо нашу рубрику «Кіноспорт».

У 2005-му році відбулася подія, яка могла стати знаковою для футболу як індустрії: в прокат вийшов фільм «Гол!». Звичайно, він був не першим і не останнім фільмом про соккер навіть для Голлівуду, але від всіх інших його відрізняло одне просте слово: масштаб.

Adidas вклав у фільм 50 мільйонів доларів. В окремих сценах знімалися Бекхем, Рауль і Зідан – мало не три головні зірки того часу. У фільм увійшли фрагменти реального матчу «Ньюкасла» та «Ліверпуля», а поява в окремі секунди людей на кшталт Стівена Джеррарда і Алана Ширера виглядала практично звичайною річчю: настільки легендарні величини оточували на екрані Сантьяго Муньєса.

Сам Муньєс – типовий ворог Дональда Трампа. Син нелегальних мігрантів з Мексики обожнює футбол, нестримний на тренуваннях і після роботи посудомийником в Лос-Анджелесі поспішає саме на майданчик, де забиває гол за голом. Так, швидше за все, він би робив усе життя, якби одного разу не впав в очі колишньому гравцеві «Ньюкасла», який заїхав в США по справах. Той бере Сантьяго під опіку і робить все, щоб гравець відбувся на рівні АПЛ.

Прототипом фільму став останній сезон, коли «Ньюкасл» міг вважати себе топ-клубом. Це сезон-03/04, коли Алан Ширер в типовому роботизованому стилі поклав 22 голи, Шей Гівен відбив все і навіть більше – і коли тільки безвиграшна серія в останніх чотирьох турах позбавила «сорок» Ліги Чемпіонів. В останньому турі «сороки» дійсно грали вдома з «Ліверпулем» – і, з урахуванням проблем на фініші, теоретична довіра тренера честолюбному дублеру навіть виглядає виправданою.

Взагалі, з базовими футбольними складовими – матчі, тренування, двусторонки – в «Гола!» все як мінімум непогано. Можна сказати «Не дивно, з такими-то ресурсами», але взагалі світ побачили сотні фільмів з бюджетом набагато більше «голівських» 33-х мільйонів, в яких спорт був показаний у сто разiв гірше. У матчах показують не тільки голи, але і підкати, в них не зашкалює результативність, а «Сент-Джеймс Парк» буквально вибухає після голів гравців «Ньюкасла».

Великим успіхом для продюсерів було домовитися про співпрацю саме з «Ньюкаслом». До цього вони вели переговори з «Ліверпулем», який в своїй типовій гордовитій манері початку нульових відмовився від безкоштовного піару – але для фільма це було на краще. Ньюкасл живе однією командою, у випадку з цим містом дійсно легко уявити ситуацію, коли форвард Гевін Харріс, який загуляв вночі, чує на свою адресу образи від перехожих, а кожен матч дійсно є для міста головною подією вихідних. Навіть Ліверпуль з його розподілом на «червоних» і «синіх» підійшов би для цієї мети гірше.

До речі, першим вибором для продюсера «червоні» стали не випадково. Майк Джеффріс народився в Ліверпулі, вболіває за однойменний клуб досі і, за власними словами, загорівся ідеєю художнього фільму про футбол після неймовірного фіналу Кубка УЄФА з «Алавесом» (5:4 із золотим автоголом у овертаймі). Режисером став Денні Кеннон, який тоді був на піку слави: серіал «C.S.I.: Місце злочину», над яким він працював, побив усі рекорди популярності.

В «Голi!» досить цікаво показані взаємини гравців всередині команди. Один герой – віковий дублер, який розуміє, що у нього немає реальних шансів повернутися в першу команду, і тому ледь не гарчить на Муньєса; інший – футболіст-мажор, який начебто непоганий, але не уявляє свого життя без порушень режиму; сам Муньєс – скромний хлопець, одержимий мрією. «Ньюкасл», як і будь-яка інша команда, хоч реальна, хоч «екранна» – спроба синергії різних персонажів, і в даному випадку вона нагадує типову англійську команду-банду, в якій живе британський дух незалежно від кількості легіонерів.

Простежується і лінія «гравець-тренер»: наприклад, Муньєс спочатку намагався робити результат самотужки, і мудрий тренер вчить його командній грі. «М'яч рухається швидше, ніж будь-який гравець», – говорить кіноверсія Боббі Робсона, який користується в Англії майже релігійною повагою.

А ще в «Голі!» в низку вигаданих героїв вклеєні справжні. Молодий Муньєс порівнюється з Джермейном Дефо, який станом на 2005-й рік був висхідною зіркою, почав грати за «Тоттенхем» і збірну Англії. Замість Харріса виходить Шола Амеобі, який проведе між лавкою і лазаретом «сорок» майже півтора десятиліття. Переможний гол за «Ньюкасл» в одному з матчів забиває Патрік Клюйверт (ось він не дістався до Англії), а Ширер з'являється в епiзодах майже як божество «Ньюкасла» і Ньюкасла. І це обгрунтовано: 260 голів Ширера в АПЛ не поб'є, мабуть, ніхто і ніколи, а більшу їхню частину Алан оформив саме в чорно-білій футболці.

У подібних фільмах завжди є дилема: вчити грати в футбол актора або просто грати – футболіста. Кеннон з Джеффрісом пішли першим шляхом і взяли на головну роль Куно Беккера – молодого мексиканського актора, якого довго і болісно вчив грі колишній футболіст Енді Анса. Беккер при підготовці зламав обидві (!) щиколотки, але в підсумку зміг навчитися деяким фінтам і зіграв роль майстра саме дриблiнгу.

І взагалі, в дуже багатьох елементах творці «Гола!» старалися, наче творці справжніх блокбастерів. Заради хвилинної сцени з зірками Рауль прилетів до Лондона з Мадриду, Зідан – з Парижу, а Бекхем – з Манчестера. Куно Беккер провів в Ньюкаслі чотири місяці: стільки знадобилося, щоб зняти всі футбольні сцени. Фільми про хуліганів або футбольний андеграунд – це, звичайно, цікаво, але приємно, що в колекції футбольних картин є щось таке ж багате, як Ліга Чемпіонів.

А тепер давайте подумаємо про те, чому «Гол!» провалився в прокаті і не зміг обійти за зборами навіть «Грай як Бекхем». При 33-х мільйонах бюджету фільм зібрав 27 – зрозуміло, що завдяки Adidas, який забив продакт-плейсментом буквально кожну секунду фільму, вийшла й друга, й третя частини, але, загалом, не дивує, що знімати про футбол з розмахом після такого в Голлівуді не стали.

Звичайно, перша причина пов'язана з перегином всіх можливих палиць в окремих елементах. Надто вже все легко складається в житті Муньєса: син нелегального мігранта вливається в клуб АПЛ, як до себе додому. Йому не заважає ані відсутність матчів за збірну, ані очевидні проблеми з документами, ані прірва між рівнем, на якому він грав, і рівнем, на який потрапив. Гіпербола, звичайно, є частиною мистецтва, але в «Голі!» виникла та ж проблема, що виникала у багатьох в другій частині «Матриці»: місцями просто перестаєш сприймати картинку як реальність, ставитися до героя як до людини з плоті і крові.

Але є і більш масштабна причина, яка завадила дітищу Кеннона і Джеффріса стати блокбастером. Як би продюсери і маркетологи не намагалися нас змусити про це забути, кіно все-таки є одним з видів мистецтва. А «Гол!», незважаючи всі ефектні сцени, від мистецтва гранично далекий.

«Гол!» – це фільм-бургер. Це картина, в якій начебто і актори стараються, і сюжет не провисає, й яскравих сцен досить… Але все це до такої міри погано запам'ятовується і є стандартним, що абсолютно не дивує, чому після пригод Муньєса в Голлівуді відмовилися від блокбастерів про найпопулярнішу гру світу.

Головний герой такий добрий, щирий і вихований, що дивно, чому він став футболістом, а не ченцем. Муньєс взагалі-то виріс в трущобах – чому він хоча б не випиває вечорами в країні, де це роблять всі, і не відповідає грубістю на грубість? Не просто так навіть у вузькому прошарку фанатів «Гола!» багатьом більше подобається роздовбай Харріс – він хоч і надзвичайно одноманітний, але принаймні не нагадує ікону. І таких ось картонних персонажів, яких можна описати одним-двома словами, у фільмі більшість. Тренер – мудрий наставник, тато головного героя – тиран, суперники на полі – тупі костоломи…

В Муньєса не було ані найменшого шансу не забити в момент, коли він підходив до штрафного на останніх хвилинах останнього матчу. Це був штамп рівня «головний антигерой бойовика тримає на мушці головного героя і довго з ним розмовляє замість того, щоб прикінчити». Як, звичайно, у керівництва «Реалу» не було інших варіантів пiдсилення на початку другого фільму, крім хлопця, який забив два голи і віддав одну гольову передачу за «Ньюкасл».

Візьмемо історії двох футболістів. Гравець А виріс в бідності і зберіг риси мало не святого – гравець Б теж виріс в бідності і пройшов, наприклад, умовний термін ув’язнення за те, що заступився за друга з обмеженими можливостями. Гравець А відразу потрапляє в топ-клуб Англії – гравець Б змушений роками забивати на рівні п'ятої ліги, щоб отримати шанс хоча б у Чемпіоншипi. Гравець А відмовляється розважитися в нічному клубі, а гравець Б змішував горілку зі Scittles і використовував ім'я президента свого клубу в якості тесту на алкоголь. Для гравця А пік – сам факт перебування в «Реалі», а для гравця Б – чемпіонство у складі провінційної команди, яка про це перед початком сезону навіть не мріяла.

Чому абсолютно реальний Джеймі Варді має більш неймовірну і цікаву біографію, ніж Сантьяго Муньєс, який нiколи не існував? Джеффріс якимось невідомим чином загорівся ідеєю зняти фільм про футбол після матчу, що закінчився з рахунком 5:4, але примудрився зняти одночасно і банальне, і нереалістичне кіно. Дивовижне поєднання, але не дивно, що після фільмів про Муньєса він не досяг успіху фактично ні в чому.

Напевно, нам всім має бути прикро, що ідея «Гола!» не вигоріла і тепер ми позбавлені реальних шансів побачити фільм про соккер з умовним ді Капріо в головній ролі. Але з точки зору почуття прекрасного дуже справедливо, що фільм не став блокбастером. Рано чи пізно настільки банальні фільми про спорт повинні були набриднути – так само, як рано чи пізно нецікавими глядачам повинні були стати бойовики зі Стівеном Сігалом.

Серіал: «Гол!»
Жанр: спортивна драма
Рік: 2005
Спорт: футбол
Зірки: Алан Ширер, Роналдо, Девід Бекхем, Рауль
Оцінка «Кіноспорту»: 5/10

Читайте також:
Гра їхніх життів: як в Голлівуді зняли, можливо, найкраще кіно про соккер
Тоня проти всіх – жаркий лід навколо Оксани Баюл
Sunderland 'Til I Die – серіал-катастрофа про Чорних Котiв