Роман БЛАГИЙ: «Не уявляв, що можна грати в хокей з переломом»

Нинішній гість Sport.ua – одна з найяскравіших постатей сучасного чемпіонату України з хокею. За плечима Романа Благого – виступи нехай і у ворожій, але топовій КХЛ, сім чемпіонств України, десять років у складі національної збірної. Цей хокеїст відомий безпосередністю і прямотою. Протягом попереднього сезону Благий не дав жодного інтерв’ю. Казав: «Правди казати не можу, а просто говорити не хочу». Сьогодні, 25 жовтня, у день свого 36-річчя капітан «Сокола» порушив мовчанку. В цьому інтерв’ю він розповів, як провів сезон без тренувань, як відіграв плей-оф з переломом руки, чому їздив під час війни виступати в росію і чому для нього ніколи не було дилемою – грати за збірну України чи ні.

- Романе, торік ви повернулися в хокей з умовою, що будете мати вільний графік тренувань. Обов’язковою була лише участь у матчах. З поверненням у «Сокіл» тренера Олега Шафаренка ви знову тренуєтеся на рівні з іншими. Як далося рішення про повноцінне повернення в професійний спорт?

- Новий тренер відразу поставив умову: або відвідую всі тренування, або прощаємося. Торік керівництво клубу теж хотіло, аби я готувався повноцінно. Але мої умови прийняли з огляду на те, що гравців в Україні й без того не дуже багато. Запропонувати більше, ніж я заробляв на додатковій роботі, мені на той момент у «Соколі» не могли. Та й зобов’язань перед працедавцями не міг порушувати. Роботу знайшов через кілька місяців після початку повномасштабної війни, ще тоді, коли ніхто не знав, чи буде проводитися чемпіонат України з хокею взагалі.

Так вийшло, що незадовго до того проходив курси з логістики. Тож вирішив розмістити резюме на сайті з пошуку роботи. Коли одна компанія мене набрала, був дуже здивований. Здивований, бо понаписував у резюме такого, що себе на таку роботу точно б не взяв. «Я нічого не вмію», - відповів чесно, коли отримав дзвінок. «Ми навчимо», - кажуть там. І справді, мені все пояснили. В мої обов’язки входив пошук вантажівок для перевозу вантажів. Гроші заробляв на комісійних. Торік влітку був пік запитів, тому контракт зі мною продовжили ще на півроку. Заробітки були дійсно непогані. Тож коли зателефонував тодішній тренер «Сокола» Костянтин Сімчук, пояснив, що отримую стільки-то і навряд чи в хокеї під час війни отримаю більше. Варіант з вільним графіком з’явився, як альтернатива. Лише домовився на іншій роботі, що мене точно відпускатимуть на всі матчі.

- Нині ваші фінансові запити в «Соколі» задоволені?

- Вони виконуються. А задовольняються чи ні – питання риторичне (посміхається). Дивіться, до минулого року на роботу я не ходив ніколи в житті. Бо ж постійно граю в хокей. Довелося звикати щодня відвідувати офіс – прокидатися зранку, сидіти на одному місці з дев’ятої ранку до п’ятої вечора, при цьому не завжди роблячи щось корисне. Через пару місяців почав божеволіти. Психологічно було складно. Посилилося це відчуття, коли почали падати прибутки. Нестабільності я не люблю, тому коли мені запропонували поновлювати повноцінні тренування в «Соколі», вирішив, що попрацюю до початку міжсезонних зборів, а потім піду у відпустку і спробую домовитися про нові умови співпраці. В ході відпустки і працедавці передумали, і я теж сказав, що мені не подобається.

- Сергій Бабинець розпочав уже другий сезон, поєднуючи тренування з офісною діяльністю в Федерації хокею України.

- По-перше, офіс ФХУ поруч із Палацом спорту. По-друге, Сергієва робота пов’язана з хокеєм. Так, це теж навантаження, але різниця є.

- В фізичному аспекті повертатися до повноцінної тренувальної роботи важко?

- Загалом ні, хоча передсезонні збори були дуже нелегкими. Однак за таких умов легше буде під час матчів. Постійно тренуючись, маєш добрий фізичний тонус. Певен, якби тренувався повноцінно, попередній сезон вийшов би набагато кращим. Хоча загалом зіграв непогано і команда здобула чемпіонство.

- На старті плей-оф-2023 ви отримали перелом руки. З такими травмами начебто в хокей не грають. Але вам якось вдалося…

- Попервах взагалі не уявляв, що грати з переломом можливо. Тож коли в ході матчу проти херсонського «Дніпра» отримав цю травму, вважав, що сезон завершений. Та Костянтин Сімчук наполягав, що я потрібен команді. Не уявляв, чим можу допомогти у такому стані. Та мені наклали жорсткий гіпс, добре зафіксували руку. Звісно, під час матчів я руку беріг і повноцінно нею керувати не міг. Однак починав усі матчі. Коли хід боротьби дозволяв, догравав до завершення. Такий матч був один – коли ми виграли вдома в «Кременчука» у фіналі 4:2. Ще тоді гольову передачу віддав. А в ході інших зустрічей підходив до тренерів і говорив, що більше грати не можу, бо будь-якої миті можу нашкодити команді через те, що погано управляю рукою.

- Травмувалися ви в неігровій ситуації, а під час бійки з воротарем суперників Едуардом Захарченком…

- Там купа-мала була, уже й не зрозумієш, з ким я бився. Палець застряг у решітці, рука викрутилася і вийшов перелом.

- Бійка – це емоції. Так само як емоційним виглядає резонансний епізод на початку поточного сезону, коли ви в ситуації, яка того не вимагала, жорстко атакували оборонця «Тризуба» Михайла Васильєва, отримали матч-штраф і пропустили через це фінал Кубка України…

- Я б не сказав, що то були емоції. Гра з «Тризубом» проходила спокійно, ми вигравали з відчутною перевагою. Віддавати Васильєву теж ні за що не мав наміру. Просто виконував силовий прийом і випадково влучив Михайлові плечем у бороду. Навіть присідав трохи, щоб не влучити в область голови та шиї. Але не вийшло. Те вилучення виявилося надто дорогим. Я і сам розумію, і тренер, і партнери за командою кажуть, що будь у фінальній грі проти «Кременчука» я, все могло б скластися по-іншому. Дуже шкодую про той момент. Особливо з урахуванням, що в матчі з «Тризубом» вже все було вирішено. Прикро, що ми віддали трофей «Кременчуку». Але постійно вигравати теж не можна. Думаю, ця поразка зробить нас сильнішими, відкриє очі на ті компоненти, на які раніше уваги не звертали.

- Хотілося б, щоб це сталося вже в матчах Континентального кубка, де «Сокіл» переміг сербську «Црвену Звезду», але програв литовському «Каунасу» і угорському «Ференцварошу» і вибув з турніру…

- Відразу скажу, що тривалий переїзд з Києва в Белград на стан нашої команди не вплинув. Наш виступ не можна назвати задовільним. Докоряти собі не можемо хіба за підсумками матчу з «Ференцварошем». Угорці наразі на порядок вищі за нас за класом. Ключовим виявився матч з «Каунасом». Не назву його провальним, бо литовці грали добре. В них швидка команда, але ми її мали перемагати за рахунок досвіду і ліпшої готовності. Однак провалили перший період. Потім намагалися щось змінити, але відігратися з 0:3 не змогли. Скоротили розрив, але коли отримали четверту шайбу, зрозуміли, що шансів мало.

- В нинішньому «Соколі» зібрано багато наддосвідчених хокеїстів. Наскільки легко вам вживатися?

- Це український хокей, вузьке середовище, ми давно знаємо один одного. В усьому іншому ситуація схожа: маємо завдання і повинні їх виконувати. Відразу зазначу, що не згоден, коли мене називають ветераном. Головою до цього я ще не доріс. Ветерани для мене – то ті хлопці старої школи, поруч з якими в 20-23 роки виступав я. І справа не у віці. За моїм переконанням, ветеран – той, хто постійно виступав на високому рівні, за сильні команди, а під кінець кар’єри грає суто головою, за рахунок досвіду. В нинішньому «Соколі» справді багато дорослих гравців. Але немає хокеїстів такого рівня, поруч з якими в молодості грав я. Там були навіть люди, які виступали в НХЛ. Скажімо, Руслан Федотенко. Ось це ветеран. А в нас – просто дорослі українські хокеїсти. Хтось має більше досвіду і ліпше розуміє гру. Але, на жаль, у молоді нині є не так багато прикладів для наслідування, як було в хокеїстів мого покоління. Тим українським гравцям, які виступають за кордоном, у цьому аспекті поталанило трохи більше.

- Ви вважалися одним із найобдарованіших вихованців школи «Сокола» 1987 року народження. Але перед тим, як дебютувати в основній команді, пограли в «Києві», білоруських «Бресті», «Хімволокні». Чому не в рідній команді?

- Почнемо з того, що «Київ» тоді був дублем «Сокола». Туди мене взяли відразу після школи. Перша команда «Сокола» в той час виступала у чемпіонатах білорусі та рф, там грали дуже досвідчені хокеїсти. Чемпіонат України в ті часи був не надто сильним. Щоб розвиватися, доводилося їхати в конкурентніше середовище. В той час ми здебільшого влаштовувалися в сусідніх білорусі та рф, де завжди були конкуренті молодіжні чемпіонати і де мали змогу набиратися навичок і досвіду. У другу команду «Бреста» нас з Києва спершу приїхало сім гравців (крім Благого, Денис Заблудовський, Артем Росляков, Сергій Бабинець, Михайло Радецький, Тарас Бега, Олександр Панченко – авт.). Через якийсь час я залишився один. Мене почали залучати в першу команду. Так само потім було в Могилеві.

- Там ви все ж за першу команду «Хімволокна» грали мало. Це було головною причиною, чому влітку 2008-го вирішили повернутися в «Сокіл»?

- Ні, мене запросив тренер команди Олександр Сеуканд. «Сокіл» тоді виступав у вищій лізі чемпіонату рф. В наступному сезоні «Сокіл» з чемпіонату рф вийшов. Сеуканд сказав мені: «В першому складі тобі ще грати рано. А в другому я тебе не бачу. Їдь за кордон, туди, де будеш грати». Я поїхав у Казахстан.

- Сеуканд, здається, не надто шанував українських хокеїстів.

- Мені важко про це говорити, бо виступав під керівництвом Олександра Юрійовича недовго. Відіграв у нього в чемпіонаті рф кілька матчів у той момент, коли більшість основних гравців відлучалися на матчі збірної України. Тренувався більше, але цілісної картини про підходи Олександра Юрійовича не склав.

Роман Благий дебютував за основу "Сокола" у 2008-му, 21-річним

- У Казахстан, куди ви вирушили, щоб мати практику, в ті часи їздило багато українських хокеїстів. Але прижилися одиниці. Ви були в їхньому числі. Причому пограли в різних командах і на різних рівнях.

- Коли поїхав туди 21-річним, то спершу виступав у чемпіонаті Казахстану – в Рудному і Павлодарі. Потім трохи пограв у «Казахмисі» з Сатпаєва, в «Сариарці» з Караганди, звідки мене, власне, й покликали на початку 2011-го в «Донбас». Вдруге поїхав у Казахстан, коли в Україні в 2014-му почалася війна. Тоді виступав за ту ж «Сариарку» у вищій лізі рф. Ось той сезон для мене дійсно пам’ятний, адже в мене тоді все виходило, я став найкращим снайпером ліги. Мене в Караґанді, можна сказати, носили на руках.

- Караґанда на спортивній мапі новітніх часів засвітилася не стільки власне якимось спортивними звершеннями, скільки історією, пов’язаною з футбольною командою «Шахтар», яка після виходу в Лігу чемпіонів шокувала європейців тим, що за давньою традицією зарізала на полі корову. Ви в Казахстані загалом і Караґанді зокрема з чимось схожим стикалися?

- Хлопці, які виступали в інших клубах, розповідали, що на якесь мусульманське свято в них різали барана. Мені нічого такого бачити не довелося. Інша річ, що два місяці життя в Рудному були справжнім шоком з огляду на те, що в порівнянні з Києвом немов потрапив в інші часи. А таких міст, як Павлодар і Караґанда, багато і в Україні. Тим паче, що в північному Казахстані етнічних казахстанців і слов’ян приблизно порівну. «Найвеселіше» було у Сатпаєві, куди мене занесло на місяць. Там, мов за Дарвіним, виживає найсильніший. Тренувальна база там знаходиться через дорогу з Палацом спорту. Ніби поряд, а виходити небезпечно. Наш спільний друг, який родом з Рудного, нещодавно розповідав, що в казахстанців теж є різні народності. І одна з них – просто неначе звірі. Ось у Сатпаєві, здається, таких вистачало. На щастя, я там затримався недовго.

- Чимало хокеїстів розповідають, що в Казахстані не завжди виплачували те, що обіцяли.

- В тих командах, за які виступав я, все було гаразд. Може, тому, що ми виконували поставлені завдання.

- «Донбас» другого десятиліття 2000-х – команда, в яку, здається, мріяли потрапити всі українські хокеїсти. Власник клубу не приховував амбіцій заграти в російській КХЛ. Інша річ, що з молодих українців на тому рівні себе спробували одиниці. Ви – в їхньому числі…

- Перед тим, як приймати цю пропозицію, я поспілкувався з хлопцями, які вже виступали в Донецьку. Всі запевнили, що клуб виконує зобов’язання і має великі амбіції. Тому й погодився перейти з «Сариарки». Хоча в мене був чинний контракт. Зв’язався з тодішнім тренером донеччан Олександром Куликовим, порозмовляв. Той сказав, що розраховує на мене. Потім переговорив з президентом «Сариарки», сказав, що хочу додому і мене відпустили без компенсації.

А щодо КХЛ… Крім мене, з молодих українців за той «Донбас» грали Вітя Захаров, Максим Квітченко, Сашко Торяник. Рівень у порівнянні з тим, на якому раніше виступав у білорусі та Казахстані, відрізнявся вражаюче. Швидкості в КХЛ на кілька порядків вищі, треба бути дуже фізично міцним. Але головна відмінність – рішення доводиться приймати миттєво. Щоб виступати на такому рівні, треба мати високе ігрове мислення, в кожній ігровій ситуації бачити якомога більше варіантів. Контраст величезний навіть на рівні російської вищої ліги. Виступаючи там за «Сариарку», звик, що встигаю озирнутися, підняти голову. Коли після того перейшов у новокузнецький «Металург», носився хаотично в різні сторони, мов муха по склу. Інша річ, що коли спускаєшся звідти рівнем понижче, то попервах грається неймовірно легко. Відчув це, коли після Новокузнецька повернувся в «Донбас» у 2016-му. За мною попервах взагалі ніхто не встигав. Але десь через місяць я підлаштувався під швидкості чемпіонату України і рівень впав.

Роман Благий і Володимир Алексюк були чемпіонами України в складі "Донбаса", а зараз знову грають за "Сокіл"

- «Донбас», а разом з ним і ви перестали виступати в КХЛ після початку війни в 2014 році. Тому про справжню стелю власних можливостей на тому рівні можете лише загадувати.

- Треба визнати, що виступ у КХЛ за «Донбас» був до певної міри штучним. Команді були потрібні українські хокеїсти. Будь я неукраїнським гравцем, не певен, що зумів би там закріпитися. Але нагода така випала. Коли граєш і тренуєшся з гравцями такого рівня, то ростеш і сам. Дуже показовою в цьому аспекті була участь збірної України в чемпіонаті світу-2014 в дивізіоні 1А в Кореї. Завдяки тим хокеїстам, які виступали за «Донбас» у КХЛ, а нас було вісім, у нас була найкраща більшість на турнірі. Ми тоді мали всі шанси повернутися в топ-дивізіон, але втратили їх через прикру поразку японцям, яких тоді мали перемагати і йти далі. В наступні роки, коли ми вже не грали в КХЛ, виступали на чемпіонатах світу тим же складом, але виглядали помітно гірше.

- Ви вже згадали, що в «Донбасі» мали можливість пограти поруч з Русланом Федотенком, хокеїстом, який для всіх молодих українських хокеїстів того часу був символом. Чим він вас вразив?

- Не сказав би, що Руслан робив щось унікальне, але було помітно, що він відповідальніше за інших ставиться до тренувального процесу, до відновлення. До того я особливої уваги цим компонентам не надавав. У молодості, в принципі, теж не особливо переймався. А зараз згадую Федотенка і теж ставлюся до розминки, заминки, масажів серйозніше. Бо розумію, що це впливає на ігровий рівень.

А в ігровому аспекті в КХЛ, уже коли я виступав у Новокузнецьку, найбільше вразив фін з «Салавата Юлаєва». Ніби не дуже великого зросту, трохи повненький, але так тримав шайбу, так гарно катався, так йому проти нас було легко, що просто вражало. Їздить, дивиться, контролює шайбу і з цим нічого не вдієш. На жаль, прізвища не згадаю (Роман вочевидь говорить про Теему Гартікайнена – авт.).

- Зачепимо не дуже приємну для вас тему. В Новокузнецьку ви виступали в 2016-му. До того восени 2014-го ви переходили у клуб вищої російської ліги «Єрмак» з Ангарська. Це на тлі збройної агресії рф проти України…

- На той момент це не сприймалося так серйозно, як зараз.

- Невже, виступаючи за клуб з Донецька, ви нічого не відчули?

- Тоді в моєму розумінні конфлікт не виглядав настільки глобальним. Хоча, звісно, ми бачили, як навесні 2014-го в Донецьку з’явилися якісь люди, які ходили натовпом із закритими обличчями. Моєму знайомому тоді спалили машину. Плей-оф КХЛ ми догравали в Словаччині. Коли повернувся в Україну, вже не зміг забрати з Донецька речей. А відчув, що щось серйозно змінилося, уже коли опинився в росії, скажімо, коли мене довше, ніж то буває зазвичай, оглядали в аеропорту. В команді ж були різні люди: як ті, що вірять телевізору, так й цілком адекватні, які насміхалися з перших. Ворожого ставлення до себе при цьому не відчував ні від кого.

- Зараз з кимось із тих росіян, з ким грали там чи з ким перетиналися після повернення в Україну, спілкуєтеся?

- Ні з ким. Повідписувався у соцмережах просто від всіх. Навіть нецікаво, що вони думають. Мені неприємне вже саме розуміння, що це росіяни.

- Романе, ваш найкращий друг Сергій Бабинець зумів впродовж двох сезонів повиступати в чемпіонаті Словаччини. У вас варіанти знайти неукраїнську команду в Європі були?

- Ні. Після Новокузнецька мав нагоду повернутися в Караґанду. Але там свою роль відіграла фінансова складова. Це був аргумент, щоб знову перейти в «Донбас». Через рік, коли ж комусь спало на думку ввести в чемпіонаті України досі мені незрозумілі і абсурдні вікові обмеження, вирішив, що буду закінчувати з хокеєм. Просто набридло знову кудись переїжджати самому і тягати за собою родину. Не грав півтора роки. Після тривалої паузи збагнув, що скучив. Все ж гра в хокей – це те, що в мене виходить найкраще. Відразу після поновлення кар’єри намагався закріпитися в угорському «Дунайвароші». Там провів всього місяць і був не в захваті. Син президента клубу був капітаном команди…

Зрозумів, що справжнього професіоналізму, того, до якого звик і який хотів би бачити, там бракує. Тож коли отримав пропозицію з казахстанського «Арлана» з Кокшетау, вирішив погоджуватися. Зрештою, там теж була специфічна атмосфера. Ніби грав, набирав очки, але з командою робилося казна-що. Гравці змінювалися, мов на конвеєрі. Я прийшов у жовтні, тобто на початку сезону, а через команду вже пройшло 40 хокеїстів. Були в тому «Арлані» зокрема й згадуваний вами Бабинець, а також Вова Алексюк, з яким теж сьогодні виступаємо в «Соколі».

- Ви сказали, що не хотілося возити з собою сім’ї. А що, дружина й діти завжди їздять з вами туди, де виступаєте?

- Так. У мене навіть старший син народився в Караґанді. Олена приїхала зі мною на літні збори вже вагітною, а коли почався сезон, літати в її стані вже було небажано. Взагалі, не можу жити окремо без сім’ї. Не звик навіть зараз, хоч дружина з синами переїхали до Німеччини подалі від війни ще торік у грудні. Так довго сім’ї не бачив дуже давно. Олена ще приїздила до мене до Києва навесні, і в серпні – коли були на зборах у Польщі. Дітей уже не бачив майже рік. І це важко. З іншого боку, за таких обставин почуваюся спокійніше. Бо відповідаю лише за себе. Коли тривога чи починаються обстріли, збіжу у бомбосховище і пересиджу. За дружину й дітей хвилювався б більше. Особливо коли був би не вдома.

- За цей час встигли повернутися до холостяцького стилю життя?

- Не встиг і не збираюся. Навпаки, за цей час мене через самотність кілька разів охоплювала депресія.

- Романе, ви колись сказали, що не цікавитеся спортом взагалі. Як за такої умови змогли затриматися в спорті так надовго?

- Я справді не цікавлюся іншими видами спорту, не дивлюся матчів. Люблю пограти, скажімо, в теніс, у футбол, зараз любимо їздити на велосипедах, але не бачу сенсу дивитися ігри чи за когось вболівати. Хіба для того, щоб провести в компанії час. Вживу на стадіон, на якісь топові матчі в Києві і Донецьку кілька разів ходив. Бігають і падають – мені було нудно. За хокеєм стежу, але радше з професійного інтересу, приміром, щоб піддивитися якісь фінти. Але прізвищ хокеїстів не запам’ятовую. Ось того фіна з КХЛ за грою пригадую, впізнаю зовні, якщо зустріну на вулиці, але прізвища не згадаю й усе. І мені це й не цікаво.

- Можете себе назвати меркантильним?

- Я за правильність. Якщо сказали так, то саме так і повинно бути. Коли умови не виконуються, я не соромлюся сказати «ні». Можливо, мені вдається себе відстоювати, бо вже є певний авторитет і досвід за плечима. Іншому, не виключаю, так не вийшло б.

- За виступи в національній збірній грошей не заробиш. Але при цьому ви завжди належали до когорти тих хокеїстів, які виступали за головну команду країни навіть у часи, коли керівники клубів гравцями маніпулювали.

- Питання «чи виступати за збірну?» переді мною не стояло ніколи. Де б не виступав. Приїздив у збірну з Казахстану навіть серед сезону на олімпійський відбір у Японію. Щодо тої історії восени 2021-го, яка призвела до розколу в українському хокеї, то я тоді виступав за «Маріуполь», команду з блоку, який був в опозиції до Федерації хокею України. Виходжу з арени після ранкового тренування в Будапешті, як один з гравців, прізвища якого не називатиму, каже: «Все, пішли збирати форму». «Навіщо?» - питаю. «Сказали їхати», - каже. «Я нікуди не поїду. Нехай говорять, що хочуть» - «Так-так, поговори».

- У контексті тієї історії всі згадують Віталія Ляльку, який теж відмовився поїхати і поплатився за це контрактом з «Донбасом». Ви ж тоді навіть не вагалися, яке рішення приймати.

- Не вагався. Вважаю, що ті, хто поїхав, вчинили неправильно. Точніше, з матеріальної точки зору хлопців зрозуміти можна. Але принциповості вони не проявили. Збірна – то не за гроші, а за честь.

- Ваше прізвище є в розширеному списку кандидатів у сучасну збірну України. Припускаєте, що можете повернутися в команду після тривалої паузи?

- Теоретично – так. Буде важко, але нічого нереального не бачу.

- З тієї миті як ви повернулися в «Сокіл», минуло вже майже два роки. Хоча знаю, що тренерський штаб киян мав намір запросити вас значно раніше…

- Повернувся після того, як чемпіонат України розділився на дві ліги. Щойно це сталося, підійшов до керівництва «Маріуполя» і сказав: «Я залишаюся в лізі, яка під ФХУ». Керівники в «Маріуполі» адекватні, поставилися до сказаного з розумінням. Правда, намагалися додати грошей. Але повторив, що мені це нецікаво. «Не думаю, що мені буде краще в приватній лізі. Хочу грати офіційно», - наголосив. Тим паче, у мене в ФХУ з усіма гарні стосунки. Всі добре ставляться до мене і я до всіх так само. Підставляти людей і допускати, щоб моєю персоною маніпулювали, не хотілося.

А Олег Шафаренко справді кликав мене у «Сокіл» ще після завершення сезону-2020/2021. Але пропозиція від «Маріуполя» надійшла раніше. На кращих фінансових умовах. Проте вже після перших матчів нового чемпіонату зрозумів, що помилився. Вже в той час зв’язувався з Олегом Леонідовичем. Однак ніхто мене з «Маріуполя» відпускати, звісно, не збирався. Якби не розкол, змушений би був догравати сезон у «Маріуполі» до кінця. Коли ж опинився в «Соколі», відразу почав отримувати задоволення і від гри, і від мікроклімату. Лідерами роздягальні тоді були Андрій Міхнов і Дмитро Німенко, а мене причепили десь поруч із ними. Ми легко знайшли спільну мову, адже знали одне одного давно. Команда тоді була організованою, швидкою. В тому чемпіонаті, який проводився під егідою ФХУ, ми не мали проблем зі жодним суперником. Навіть з «Кременчуком», який вважався нашим основним суперником.

- У тому «Соколі» було півкоманди росіян. Оскільки війна в той час виглядала незворотньою, говорили про неї з представниками рф?

- Вони ж тут жили, все бачили на власні очі. Навіть дивлячись свої новини, вони розуміли, що їм брешуть. Ситуацію росіяни з «Сокола» сприймали адекватно. Або робили вигляд. Вони самі були перелякані, питали нашої думки, буде чи не буде війна.

- Про що думали, коли вона почалася?

- Коли о п’ятій ранку прокинувся від вибухів, найперше хвилювався, щоб нас це не зачепило. Не знав ні куди бігти, ні що робити. Коли розвиднілося, поїхали на дачу в ста кілометрах від Києва, в обухівському напрямі. Там почав шукати варіанти, як вивезти за кордон дружину з дітьми. Нам пощастило, що в цей час ФХУ знайшла можливість провести збори національної збірної в Угорщині. І дозволили взяти з собою родини. Дружина з дітьми з Угорщини поїхали до родичів поряд з Катовіце, але після чемпіонату світу наполягли, що повертаються разом зі мною назад. На повторний виїзд рідні наважилися, коли після обстрілів по всій Україні минулої зими почали зникати тепло і світло.

- Романе, 36 – такий вік, коли поневолі варто задумуватися, чим займатися після завершення спортивної кар’єри. Ви вже маєте досвід офісної роботи, не пов’язаної зі спортом. Чи бачите себе в майбутньому у спорті?

- Хотілося б. Поєднувати, як Бабинець, точно не хочеться. А там буде видно. Наразі ми отримуємо серйозні навантаження під час тренувань. Сподіваюся, вони допоможуть мені пограти на достойному рівні ще деякий час. Мені ще хочеться затриматися в грі. В моєму житті вже був період, коли хокей набрид. Років п’ять тому. Тоді продовжував грати, бо нічого іншого не вмів. Але потім мав півторарічну паузу. Донедавна теж працював на іншій роботі. Іншими словами, переввімкнутися на інший вид діяльності мені вже не складно. Проте хокей залишається стилем життя. Навіть з розумінням, що в ньому буває дуже важко, це одначе кайф. Це і спілкування в роздягальні, і коли б’єшся один за одного на льоду. Відчуття, коли весь рік важко тренуєшся, граєш, а потім підіймаєш над головою чемпіонський кубок, ні з чим не порівняти. З точки зору емоцій.

Благий і Бабинець - лідери "Білого Барса"

- Зберете символічну збірну з тих гравців, з якими перетиналися в одних командах?

- Не хочу. Там є ті, кого називати не хочу, але вони достойні хокеїсти. Взагалі, вже, мабуть, років п’ять для мене найціннішим гравцем є друг і кум Бабинець. Ми дружимо з дитинства, але особливо оцінив Сергія в складні часи у «Білому Барсі», коли ми всім програвали. В цій команді ми, можна сказати, погоду робили удвох. Ми підтримували один одного і допомагали.

- Сергій колись сказав, що має з вами розуміння на нейронному рівні.

- Це справді так, адже ми багато пограли разом. Особливо в часи виступів за «Білий Барс», коли на льоду щоматчу проводили по 25-30 хвилин. Ми тоді рідко вигравали, але коли ці перемоги вдавалися, було дуже кайфово.

- Бабинець колись пробував себе в політиці. Ви не хочете?

- Ні, бо я в ній нічого не розумію. Так, там гроші, але треба мати поняття, щоб робити правильні кроки. Взагалі, треба займатися тим, у чому розбираєшся. Щоб змінити рід діяльності, треба пройти великий шлях. І набити гуль. Тому в ідеалі бачу себе в хокеї, де знаю систему і всі механізми. Шкодую, звісно, що років десять тому, коли була змога освоїти інші напрями діяльності, підівчитися, я свій шанс втратив. Але треба жити з тим, що є.