Сергій БАБИНЕЦЬ: «Головне – синьо-жовті кольори і тризуб на грудях»

Сьогодні, 5 вересня, йому виповнюється 35, вік для хокею далеко не критичний. Однак Сергій Бабинець, один із найкращих українських гравців останнього десятиліття, пів року тому, незадовго до початку повномасштабної російсько-української війни, змушений був оголосити про завершення кар’єри. Причина – травма коліна. Хірургічне втручання Сергієві допомогло вільно ходити, але стаючи час від часу на ковзани під час тренувань, він відчуває побоювання, що після невдалого руху чи зіткнення пошкодження може поновитися.

Нині Бабинець – генеральний менеджер юнацької і молодіжної збірних України. Він причетний до успішного виступу національної команди U18, яка за підсумками чемпіонату світу-2022 в дивізіоні 1В підвищилася в класі. Сергій любить цю гру і живе нею. Він з юначим захопленням згадує ті емоції, які відчував, коли вперше потрапив на поєдинки улюбленого «Сокола», як здобував перше чемпіонство в складі «Донбасу» і робив на льоду пропозицію коханій у словацькому Гуменному. Бабинець входить до когорти хокеїстів, які ніколи не шукали відмовок, отримуючи запрошення зі збірної України. Навіть коли на цих відмовках наполягали керівники клубів.

Це інтерв’ю Sport.ua – захоплива мандрівка минулим Бабинцевої кар’єри і його роздуми про поточний стан справ у нашому хокеї на тлі війни та російських метастазів, позбутися яких нам буде непросто не лише з огляду на театр бойових дій.

– Я починав грати в той час, коли в українському хокеї ще були реальні зірки світового рівня, - бере слово Сергій. – Згадую найперше Раміля Юлдашева, Анатолія Степанищева, Анатолія Дьоміна, Олександра В’юхіна, Дмитра Христича, Олександра Годинюка. Цей перелік при бажанні можна продовжити. Тоді наші люди були на хорошому рахунку в НХЛ. Пам’ятаю, як Олексій Житник грав у фіналі Кубка Стенлі. Та й київський «Сокіл», у школі якого я розпочинав заняття хокеєм, тоді виступав у Міжнаціональній хокейній лізі, яка була аналогом чемпіонату СССР. Ми ходили у Палац спорту і дивилися, як наші грають проти московських ЦСКА, «Спартака», «Крильєв совєтов», омського «Авангарда».

Взагалі, в хокей я потрапив невипадково. У мене сім’я тісно пов’язана з цим видом спорту. Мій тато – суддя міжнародної категорії, він працював на матчах чемпіонату СССР, Східноєвропейської хокейної ліги, був арбітром поєдинків на рівні збірних. В Україні він вважався одним із найкращих. Тож оскільки тато постійно був на льоду, в Палаці спорту, я змалечку завжди знаходився поряд. Звісно, я закохався в хокей і в улюблену команду. Приходив з матчів і співав удома фанатські пісні, скажімо, «Взвейтесь, соколы, орлами, не жалейте вы себя! И победа будет с вами! «Сокол», верим мы в тебя!» Всіх хокеїстів я знав як поіменно, так і зовнішньо. Кожної наступної гри очікував з нетерпінням. З шести років для мене матчі «Сокола» були святом. Я пишався тим, що сам граю в хокей. Коли їхав у метро чи в тролейбусі, ніколи не сідав, бо розумів, що хокеїсти – справжні чоловіки, які повинні проявляти ці риси зокрема й у побуті.

– Тренуватися ви починали на ковзанці АТЕКу, домашній арені сучасного «Сокола» в двох довоєнних сезонах. Тоді, у 90-ті, над цим льодом, здається, ще навіть не було даху…
– Школа «Сокола» у той час тренувалася на «Авангарді». Але оскільки команда мого 1987 року народження ще не утворилася, я спершу потрапив у «Крижинку», до тренера В’ячеслава Лепехи, який вів 1984 рік. «Крижинка» тоді мала ковзанку над Республіканським стадіоном. Але оскільки в той час там були якісь проблеми з дахом, діти тренувалися на АТЕКу і на вихідних – у Палаці спорту. Досі згадую свої перші кроки біля бортика на кризі АТЕКу, хоча з того часу минуло 27 років, як перевдягався на трибуні Палацу спорту перед тренуванням о сьомій ранку, потім катався, ходив по синій і червоній лініях. Для мене знаходитися на тому льоду, на якому через лічені години грала головна команда «Сокола», було чимось особливим.

– Початок 90-х. Якою тоді була внутрішня конкуренція в дитячому українському хокеї?
– Це гарне порівняння з теперішнім часом. Перед війною ми бідкалися на стан нашого дитячого хокею. Але згадую своє дитинство. Коли в «Соколі» створилася команда 1987 року народження, єдиним нашим конкурентом на всю країну була харківська «Дружба-78». Все. При цьому харків’яни майже не грали вдома, їздили в постійні турне по США і Канаді. Нам нечасто випадала змога з ними грати. Але коли такі поєдинки відбувалися, було справді цікаво. Хлопці з «Дружби» були фізично міцними. Ми їм попервах програвали по 10-15:0. Але з часом почалися заруби шайба в шайбу. Проте вслухайтеся: дві команди на всю Україну! А в наш час команд 2007 року народження в попередньому чемпіонаті було 15.

Щоб не втрачати тонусу, ми тоді постійно грали також проти «Сокола» і «Крижинки» 1986 року. У дитинстві навіть один рік різниці у віці має велике значення. Тому нам було важко. В складі «Крижинки», до слова, тоді виділявся нинішній президент Федерації хокею України Георгій Зубко. Він разом із нападником нинішнього «Сокола» Віктором Андрущенком забили нам немало шайб. А ще там були Борисов, Науменко, Руденко… До слова, з Зубком мені одного разу навіть довелося пограти в одній ланці. Ми поїхали на турнір в угорський Дунайварош і тренери тоді поставили трійку Бабинець – Зубко – Войцехівський. Думаю, нам непогано тоді виходило разом.

Проте наш 1987 рік попри невелику внутрішню конкуренцію виявився багатим на таланти. У нас були чудові тренери. Нині, на жаль, покійний Юрій Крилов, фахівець від Бога, у мене вклав душу. Юрій Дмитрович виховав десятки гравців високого класу. Згадати бодай «Сокіл» 1983 року народження, з якого вийшли Андрій Міхнов, Артем Бондарєв, Олександр Караульщук, Костянтин Рябенко, Микола Жердєв, Антон Бабчук. З того року загалом вийшло 15 чи 20 гравців серйозного рівня. Потім нашу команду прийняв Раміль Юлдашев, якого ми поважали ще як легенду «Сокола». Він взяв нашу команду ще тоді, коли не завершив кар’єри гравця, і в своїх 40 з гаком років прекрасно виглядав у матчах за «Сокіл». Талановитий снайпер світового рівня, що тут говорити? Ми були вражені, коли він демонстрував нам, як виконувати буліти, як підказував приховані слабкі місця воротарів. У 14 років нашу команду прийняв Олег Ісламов. Ми вже стали старшими і тренерові довелося підлаштовуватися до характерів підлітків. Наш «Сокіл» тоді грав у чемпіонаті Східноєвропейської хокейної ліги серед дітей, проти команд Білорусі, Латвії і Литви. І завжди боролися за перші місця. Основними суперниками нашого «Сокола» тоді були новополоцький «Хімік» і мінська «Юність». У складі «Хіміка» виблискував Сярґєй Костіцин, який більшу частину професійної кар’єри потім проведе в НХЛ. Головним талантом «Юності» був фізично міцний нападник Сярґєй Яновський.

У нашому «Соколі» виділялися Павло Борисенко і Олексій Войцехівський. Обоє грають понині, але не в Україні. Павло вважався найобдарованішим у нашій команді, згодом він непогано проявив себе за океаном. Нині ж обставини склалися так, що Борисенко змушений був прийняти румунське громадянство і допоміг збірній цієї країни вийти в дивізіон 1А чемпіонату світу. Певен, Павло став би в нагоді сучасній збірній України. Олексій натомість є одним із лідерів естонського «Вялька». Він з дитинства був фізично сильним гравцем, вважався дуже обдарованим. Показово, що Войцехівського запрошували за молодіжну збірну, основу якої складали хлопці 1984-1985 років народження. Олексій навіть потрапив до складу цієї команди на чемпіонат світу в елітному дивізіоні. Він поряд з канадцем Сідні Кросбі були наймолодшими гравцями турніру. Також за нашу команду тоді грали Рома Благий, Вова Алексюк, Артем Невєров. Непогано, як для одного випуску, вважаю.

Сергій Бабинець, Дмитро Німенко, Роман Благий – легенди сучасного українського хокею - на Петросі, одній з найбільших вершин України

– Ваша зв’язка з Благим, мабуть, найзіграніша з огляду на тривалість спільних виступів, в українському хокеї…
– Ми і в житті великі друзі. Рома був одним із лідерів «Сокола» з самих юних років, а потім проявляв лідерські риси в усіх інших командах, де ми перетиналися. Благий – лідер і за грою, і за голами, і в роздягальні. Залишався таким, і виступаючи до війни за сучасний «Сокіл». Мені з Ромою було дуже комфортно поруч. Ми ходили в одну школу, разом навчалися в інституті. Ми розуміємо одне одного з півслова. Оскільки я грав на позиції правого нападника, а Рома зліва, тренери найчастіше ставили нас в одну ланку. Грати разом було одне задоволення.

– Ви пам’ятаєте час, коли вас почали підпускати до основи «Сокола»?
– Мені тоді було 16, наш клас став випускним. У відкритому чемпіонаті Білорусі тоді існував ліміт на молодих хокеїстів. В заявку таких, якщо не помиляюся, мало потрапляти п’ять. У «Соколі» по цій квоті проходили двоє чи троє хлопців 1985 року народження і парочка хлопців 1987 року народження. Власне, враховуючи цю необхідність, наставник «Сокола» Олександр Сеуканд викликав на літні збори мене, Благого і Невєрова. А Войцехівського тоді запросили в «Гомель», де були зібрані найкращі молоді білоруські гравці на чолі з Костіциним.

Зізнаюся, відчув шок, коли практично дитиною потрапив в одну команду з людьми, на яких ще вчора з захопленням дивився з трибуни. Ці прізвища говорять самі за себе: Віталій Литвиненко, Юрій Гунько, Василь Бобровников, Роман Сальников, Віктор Гончаренко, Валентин Олецький, нині покійний Олег Синьков, воротарі Євген Бруль і Вадим Селиверстов. Мені хотілося звертатися до цих людей на «ви». То ж кумири мого дитинства! Участь у тих зборах дала величезний поштовх для моєї кар’єри. До того ж ці хлопці постійно нас, молодих підбадьорювали. Їхні жарти намагався запам’ятовувати. Це ж дорослий гумор, якого в дитячих командах немає. Граємо на початку серпня першу двосторонку на «Крижинці». Я тоді був маленьким, худеньким. І закидаю шайбу! На добивання вдало вискочив. Хлопці потім жартували, мовляв, Бубу можна коронувати, він уже офіційно дорослий хокеїст. Це був ніби й жарт, але ніхто не знущався. Мені було приємно.

Правда, за підсумками передсезонки Олександр Сеуканд все ж відправив мене у другу команду, яка виступала в чемпіонаті України. Однак я там не затримався, бо отримав пропозицію виступати за «Брест-2» у чемпіонаті Білорусі серед фарм-клубів. Крім мене, туди запросили ще трьох українців – Рому Благого, Антона Рослякова і Михайла Радецького. Вчотирьох ми тоді й поїхали. Для мене то був особливий досвід, адже вперше довелося жити окремо від батьків, в іншій країні. Ми орендували квартиру. В тій команді не бракувало талановитих хлопців, проте особливо виділявся Євгеній Ковиршин, майбутній лідер мінського «Динамо» і збірної Білорусі. Тоді він щойно переїхав у Брест із підмосковної Електросталі. Женя під час гри демонстрував неймовірні речі. Вже в 17-річному віці було видно, що росте майстер.

– У Білорусі ви затрималися лише на сезон…
– Все тому, що в Києві створили «Сокіл-2». І заявили його в той же чемпіонат Білорусі серед фарм-клубів. В цій команді, яку очолював Анатолій Степанищев, зібрали більшість найобдарованіших молодих українських хокеїстів. Відіграли ми непогано, але той сезон мені запам’ятався першою важкою травмою в кар’єрі – вивихом плеча, який потім нагадував про себе рецидивами щороку. Чотири роки поспіль я через це випадав з обойми мінімум на місяць. Зв’язки лівого плеча тягнулися, і врешті мені не залишалося нічого іншого, як погодитися на операцію. Все пройшло вдало і більше мене ця травма не турбувала.

Найліпше другою командою «Сокола» ми грали під керівництвом Сергія Лубніна в сезоні-2008/2009. Сергій Миколайович створив потужний колектив, у якому мені була відведена роль одного з лідерів. Дуже вдячний цьому тренерові, що він у мене повірив. Більше того, можу стверджувати, що в процесі становлення мене як хокеїста, який вміє забивати, здатен бути лідером роздягальні і на льоду, роль Лубніна є визначальною. Сергій Миколайович першим побачив мої задатки і розвинув їх. Мені дуже пощастило працювати з цим тренером два роки. Саме то відрізок дав поштовх для всієї моєї кар’єри. Ми з Сергієм Миколайовичем понині підтримуємо хороші стосунки. Також дружу з його сином Олексієм, який теж був хокеїстом, а зараз працює тренером у столиці Естонії Таллінні.

– Але в основі «Сокола» ви так і не заграли…
– З другою командою «Сокола» я двічі став чемпіоном України – одного разу під керівництвом Лубніна, іншого - за тренерства Анатолія Дьоміна. У другому з чемпіонських сезонів я навіть був капітаном. Підняти чемпіонський кубок у 21 рік в статусі капітана – то щось особливе. Проте Олександр Сеуканд в першому «Соколі», який виступав у Відкритому чемпіонаті Білорусі, мене не бачив, хоч я дуже хотів закріпитися в команді, яка була і залишається найріднішою. Розуміючи, що десь треба грати, спробував закріпитися в казахстанському «Казахмисі». Провів за них разом зі ще одним українцем Павлом Акімовим кілька товариських матчів, але проявити себе належним чином не зміг. Тому повернувся додому і прийняв пропозицію від новоствореного клубу «Донбас».

– Враховуючи, що ви киянин, а на той час спортивне протистояння Донецька і Києва вже мало ознаки принциповості, ви не бачили в цьому переході нічого поганого?
– Хокейний клуб «Донбас» був абсолютно новим. У професіонали донеччани перейшли з аматорів. У той час багато хто скептично сприймав амбіційні наміри «Донбаса» - стати чемпіонами. Але в ході першого сезону донеччани підсилилися сильними легіонерами, знаними українськими гравцями калібру Олександра Бобкіна, Євгена Пастуха, Дмитра Толкунова. З Казахстану повернувся Роман Благий. Тренер Олександр Куликов створив сильний, згуртований колектив. Лідером команди був капітан Дмитро Ісаєнко. В нас була справжня банда. Ми зробили майже неймовірне, перегравши в фіналі «Сокіл», команду, яка була кістяком збірної України. У мене були двоякі почуття, проте був задоволений, що зміг доказати Олександрові Сеуканду, що щось можу. В нас ніхто не вірив, але ми змогли принести «Донбасові» перше в його історії чемпіонство.

Нападник «Донбасу» Сергій Бабинець закидає шайбу у ворота рідного «Сокола» в фінальній серії чемпіонату України-2010/2011

– Здається, у вас є образа на Сеуканда за те, що він не залишив вас у «Соколі»…
– Тоді була. Зараз дивлюся на речі трохи інакше. Можливо, я справді програвав тоді конкуренцію. Після того ж, як я проявив себе в «Донбасі», сенсу переходити з команди, де мені довіряють і де я потрібен, уже не було. Те чемпіонство немов зріднило всіх причетних.

– Умови в Донецьку тоді теж були кращими, ніж у Києві?
– Гарні умови були відразу. З часом вони постійно покращувалися. Аж настільки, що команда доросла до рівня КХЛ.

– Але ви в команді, яка виступала в КХЛ, не грали.
– Я стукався в двері. Проте конкуренція була вражаючою. Українців у «Донбасі» кахаелівського зразка було, здається, всього сім – Сергій Варламов, Руслан Федотенко, Олексій Понікаровський, Антон Бабчук, Олександр Матерухін, Віталій Доніка і Максим Квітченко. Перші четверо грали в НХЛ. Пробитися в ту команду було неймовірно важко. Люди рівня Віталія Люткевича, Олександра Побєдоносцева грали разом зі мною за «Донбас-2» в чемпіонаті України. Нічого, не зіграв у КХЛ, зате тричі поспіль став чемпіоном України. То незабутні спогади.

– Мабуть, найцінніше з тих чемпіонств здобуте в сезоні-2012/2013, коли дуже сильна команда з Сімчуком, Климентьєвим, Шахрайчуком, Касянчуком, Ніколішиним, Харитоновим була у «Сокола». То було неймовірне протистояння, яке завершилося на користь «Донбаса».
– Так. Градус напруги навколо тих матчів був неймовірним. Протистояння Київ – Донецьк, про яке ви згадували, сягало апогею. Я киянин, але залишався професіоналом і був поглинений метою, щоб допомогти зійти на вершину своїй тодішній команді. Вважаю, що всі п’ять років у складі «Донбасу» я відпрацював вельми добросовісно. Навряд чи знайдеться людина, яка мені дорікне. Думаю, мій вклад у чемпіонства «Донбасу» був вагомим.

Щодо протистояння з «Соколом», то це було неймовірне дербі. Може, глибоко в душі мені й хотілося опинитися по іншу сторону барикад. Але я бився за ті кольори, які представляв. У мене був контракт з «Донбасом», мені платили там гарні гроші. Гріх було жалітися.

Фінал «Донбас» – «Сокіл» у 2013-му був абсолютно рівним і дуже напруженим, з великою кількістю бійок. Проте якщо відмежуватися і не займати якоїсь сторони, то можна сказати, що то був пік розвитку нашого клубного хокею в усі часи незалежності. Не знаю, коли ми повернемося до такого рівня наступного разу. Я як гравець отримував велике задоволення від участі в тих матчах. Аншлаги на трибунах у Броварах і Донецьку демонстрували, що людям те дійство теж дуже подобається.

– Які у вас були стосунки з власником «Донбасу» Колесніковим?
– На той час він приділяв безпосередньому контактові з хокеїстами мало часу. Тоді з нами спілкувався генеральний директор Сергій Шакуров. Він керував всіма процесами життєдіяльності клубу. Вважаю, робив це дуже професійно. Все, що Сергій Юрійович нам обіцяв, виконувалося. Протягом трьох років Шакуров був головною людиною в клубі «Донбас».

Та й взагалі, навколо донецької команди тоді були зібрані фанатично віддані хокеєві люди. Дуже класний адміністративний корпус. Усі – самобутні, специфічні, дуже класні хлопці, з якими досі спілкуюся. Згадую як адміністратора команди Юрія Несоленого, харизматичну, дуже веселу людину. Дуже приємно було працювати зі ще одним адміністратором Олександром Гайовим. Трохи згодом з Білорусі до нас приїхав Борис Михайлович, технічний адміністратор з Мінська. У нього були хворі коліна, він трохи накульгував. Проте показовий момент. У хокеї є традиція: коли команда веде в рахунку, забиту шайбу бажано зберігати на льоду максимально довго. Коли вона вилітає за межі поля, її бажано повернути назад. Тож граємо в півфіналі проти київського «Беркута». На перемогу заряджені всі причетні до нашої команди. Зокрема, наш технічний адміністратор. Ведемо 1:0, коли шайба вилітає на трибуни. Борис Михайлович забуває про болі в колінах, кульгає, біжить, спотикається, але повертає щасливу шайбу на лід! І як ти після того можеш залишатися байдужим, не викладешся на майданчику без остатку? Ми розуміли, що не маємо права програти. Цей заряд передається хокеїстам. Ми дякували Борису Михайловичу на словах, а на льоду виклалися так, що розгромили «Беркут» і вийшли у фінал.

Засидівшись у фарм-клубі, у своїх 21-23 роки у «Донбасі» я побачив, що таке максимальний професіоналізм, який вклад в успіхи команди вносить не лише кожен окремо взятий хокеїст, а й та людина, яка знаходиться поруч із льодом. Хокейна перемога створюється всім колективом, а не окремо взятими людьми. Щоб збагнути це, треба такі миті пережити, пропустити їх через себе. Коли усвідомлюєш, що став найкращим, коли підіймаєш кубок над головою, коли чуєш, як над стадіоном оголошують, що «шайбу закинув Сергій Бабинець», коли для людей, які заповнили трибуни, ти на цю мить головна людина на землі, мурашки ідуть по шкірі. Це на все життя.

– Ваша свідома громадянська позиція начебто не викликає сумнівів. Але в 2014-му, вже коли москалі вторглися в Україну і анексували Крим, ви поїхали туди грати. Як так?
– Для мене ця мить теж є дуже специфічною. Тоді у зв’язку з війною хокей на Донеччині зупинився, тривалий час не починався наш національний чемпіонат. Я довго шукав команду, щоб була змога залишитися в хокеї, продовжувати виступати за національну збірну, заробляти гроші. Доки в грудня 2014-го один із агентів не запропонував мені поїхати в Смоленськ. Мені важко далося це рішення. Але відмовитися теж, мабуть, не міг, бо ризикував випасти з хокейного процесу і, можливо, загубив би кар’єру. Разом з тим, вважаю, що своїм приїздом здійснив неабияку просвітницьку місію. Всім росіянам, з ким я там спілкувався, розповідав про те, що сталося в Україні, хто анексував Крим і хто воює на Донбасі. Мені здалося, я відкривав очі своїм співрозмовникам, зокрема хокеїстам смоленського «Славутича». Люди там загіпнотизовані новинами, які їм подаються пропагандистськими ЗМІ. Думаю, певному колу людей мені тоді вдалося донести правду.

– Ви спілкувалися з хокеїстами «Славутича» після повернення в Україну?
– Так. Мушу сказати, що спершу вони ставилися до мене обережно. Але з часом я зумів їх переконати, що не треба в українцях шукати ворогів. Я постійно наголошував на тому, що пишаюся тим, що є українцем. І мені боляче від того, що робить їхня держава на нашій території. Так, був момент, коли зі мною на тему моїх висловлювань серйозно розмовляли керівники клубу. Але мені вистачило досвіду і дипломатичних навичок, щоб переконати: нічого поганого я не говорив. Ми регулярно списувалися з колишніми партнерами за «Славутичем» до 24 лютого. Проте після того вони щезли з мого життя. Мені наче й не потрібні їхні слова, їхня підтримка. Та можна ж залишатися людьми. Бажання спілкуватися з ними нині немає взагалі. До 24 лютого вони розповідали, якими є друзями, а за наступних пів року одиниці спромоглися запитати, як у мене справи, чи живі ми тут. До початку повномасштабної війни я щиро вважав, що можна порозумітися з усіма людьми, незалежно від національності. Але після 24 лютого збагнув, що другом можна вважати лише ту людину, яка має повагу до моєї країни і має розуміння, що коїть на нашій землі росія.

– В хокейному аспекті нетривалий відрізок у третьому російському дивізіоні був корисним?
– Через проблеми з документами я не міг там грати у виїзних матчах. Але навіть попри це користь від виступів за «Славутич» була. Я зберіг себе в хокеї. Так, у Смоленську не бракувало труднощів, там були не найліпші умови для роботи. Але я зміг витиснути з того відрізку максимум. На той час я ще не отримував викликів з національної збірної України. Тому працював дуже відповідально, щоб тренери мене помітили. Власне, якби я в Смоленську втратив форму, то мене б не покликали знову у відновлений наступного сезону «Донбас». А там я вже розкрився сповна, ставши одним із найкращих бомбардирів чемпіонату України. За підсумками того сезону тренер національної збірної Олександр Савицький не просто запросив мене в команду, а поставив у першу ланку. З огляду на те, що Україна тоді посіла перше місце в дивізіоні 1В чемпіонату світу і підвищилася в класі, довіру я вочевидь виправдав.

– Наступного року, в 2017-му, Україна приймала чемпіонат світу вдома, у київському Палаці спорту…
– Для мене то були особливі відчуття. Бо як хокейний вболівальник з раннього дитинства, ставився саме до матчів у Палаці спорту по-особливому. Відіграв ті п’ять матчів на великому піднесенні, закинув дві шайби. І хоч команда тоді виступила невдало (вибула за підсумками турніру з дивізіону 1А – авт.), та атмосфера залишиться в пам’яті на все життя. Навіть саме розуміння, що був частиною збірної України, змушує пишатися. В дитинстві я дивився всі матчі нашої національної команди на чемпіонатах світу в елітному дивізіоні. Ось навіть зараз без проблем назву вам усіх трьох авторів голів України на першому для нас чемпіонаті світу в топ-дивізіоні: Сергій Климентьєв закинув фінам, Олег Синьков – росіянам, Віталій Литвиненко – білорусам. Знаєте, впродовж усієї кар’єри переді мною ніколи не стояло питання: їхати чи не їхати в збірну? Звісно, їхати, бо збірна – то над усім. Мене не цікавить, хто тренер, хто президент Федерації. Головне – синьо-жовті кольори і тризуб на грудях.

– Як то було навесні 2021-го, коли понад десяток гравців «Донбасу» і його клубів-сателітів проігнорували виклик у збірну, ми пам’ятаємо. Бабинець з Благим, які тоді виступали за «Маріуполь», виявилися одними з небагатьох, хто виклику не проігнорував попри «генеральну лінію партії»…
– Мені особисто ніхто нічого не забороняв. Може, тому, що всі знають мою громадянську позицію. Нам повідомили, що при бажанні можемо не їхати в збірну. Але, повторюся, в таких випадках не вагаюся взагалі. Кличуть тренери – треба їхати і робити все можливе, щоб представити наш хокей найдостойніше.

– Торік восени перед стартом міжнародного турніру в Будапешті трапилася дика історія з втечею семи хокеїстів з лав збірної на вимогу Бориса Колеснікова. Вас у тій обоймі не було через травму. Проігнорували заклик власника «Донбасу» з гравців тих клубів, до яких він мав стосунок, Віталій Лялька, Денис Матусевич. Але першим був Роман Благий…
– Я вчинив би так само як Рома, не вагався б ні секунди. Травму коліна я тоді отримав за лічені години до виїзду в табір збірної. Зіткнувся тоді з воротарем своєї команди («Маріуполя» - авт.) Алєксєєм Трифоновим. Наслідок – жахливе пошкодження, повторна травма коліна, після якої я так і не оговтався і змушений був завершити кар’єру.

А повертаючись до тієї історії в Будапешті, можу сказати, що по-людськи я тих сімох хлопців розумію. Я б так не вчинив, але мотиви в них були. Людям треба годувати сім’ї. Я їх не засуджував і вважаю своїми друзями. Та й у принципі переконаний, що ми, українські хокеїсти, маємо підтримувати одне одного не дивлячись ні на що. Ми знаємо одне одного не один десяток років, тому повинні стримано ставитися, навіть якщо хтось чинить не так, як нам до вподоби.

2016-й. Україна з Бабинцем у складі виграла чемпіонат світу в дивізіоні 1В

– Ваш легіонерський досвід не обмежується кількома місяцями виступів за смоленський «Славутич». У 2017-му ви опинилися у Словаччині. То через введений Українською хокейною лігою віковий ценз, згідно з яким у турнірі не могли виступати гравці, старші 25-ти років?
– Так. Влаштуватися за кордоном мені допоміг вдалий виступ на домашньому чемпіонаті світу. Отримав кілька цікавих пропозицій з різних країн. Спершу разом із Микитою Буценком поїхали у Казахстан, в «Орлан» з Кокшетау. В принципі, варіант був непоганий, бо команда мала чемпіонські амбіції. Проте чемпіонату передував кубковий турнір. Перед «Орланом» поставили завдання – виграти цей трофей. Ми грали непогано, зокрема, на провідних ролях був там і я. Проте кубка ми не виграли і на наші легіонерські позиції привезли гравців з досвідом виступів у КХЛ. «Орлан» у підсумку став чемпіоном Казахстану. Я повернувся додому і попервах не мав роботи. Рішення про введення вікового цензу змусило завершити кар’єри багатьох досвідчених гравців. То був удар зокрема по збірній України.

Мені пощастило більше, ніж багатьом іншим хлопцям: вдалося перейти у Словаччину і провести там два дуже яскравих сезони. Словаччина – хокейна країна. Там до нашої гри ставляться по-особливому, атмосфера на трибунах панує божевільна. Словаччина – то немов маленький, семирічний Сергійко Бабинець. Тільки там «хворіють» на хокей усі, від мала до велика. Там на хокейні стадіони ходять сім’ями. І підтримують команди своїх міст активно, а не сидячи мовчки на трибунах. На відміну від нас, у Словаччині є культура вболівання. Діти, які займаються хокеєм, відчувають себе одним цілим з командою, в школі якої вони займаються. Вони знають всіх хокеїстів, відбивають з ними кулачки до і після матчів, рівняються на дорослих гравців. У нас ця єдність була, але з роками ми її втратили. Діти, які займаються хокеєм, здебільшого роблять це для себе, не ототожнюючи себе з якоюсь командою.

– За два роки в Словаччині ви змінили три команди…
– З найпершою – «Детвою» - ми не домовилися про фінансові умови. Відігравши лише п’ять матчів, я переїхав у «Пряшів». Там команда наче й скромніша. Але словаки ж – немов бразильці в футболі. З дитинства там хокеєм займаються майже всі хлопчики й дівчатка. Люди розбираються в хокеї, стиль гри всіх команд – яскраво атакувальний. Кожен гравець вміє підкручувати, виконувати підкидки. Тренерський стиль словацьких спеціалістів мені імпонує тим, що там не робиться акцент на оборонних побудовах. Натомість українські тренери найперше піклуються про те, щоб гравці не помилилися і не дали нагоди створити небезпеку суперникам. Вада наших фахівців полягає в тому, що вони приділяють мало уваги творінню. «Мені байдуже, скільки ви заб’єте. Головне – не пропустити», - так у нас кажуть? Через те навіть найнеоковирніший словацький хокеїст вміє на льоду те, що в нашому хокеї вважається чимось надзвичайним. Він вміє закидати шайби, кидати сходу, обігрувати. В нас же з дитячого хокею на першому місці стоїть результат, а видовищність і майстерність відходять на другий план.

– Одна з найбільших зірок в історії словацького хокею Петр Бондра має українські корені. Цей факт впливає на ставлення до українських хокеїстів?
– Ні, бо Петр вчився грати в хокей у Словаччині, він лише народився в Україні. Там цінують тих, хто вміє грати. Мені були приємно, коли мій пост у соцмережах про завершення кар’єри гравця розтиражували кілька словацьких спортивних сайтів. Це означає, що я залишив слід у їхньому хокеї. Все ж мені вдалося зіграти в Матчі всіх зірок другого дивізіону чемпіонату Словаччини поряд із колишніми гравцями збірної цієї країни, багаторазовими чемпіонами Екстраліги. Мені досі пишуть словацькі вболівальники, я відчуваю їхню підтримку.

– Мабуть, то фани клубу «Гуменне», де ви проявили себе найяскравіше?
– Так. Хоча рідше контактую і з прихильниками двох попередніх клубів. Отримував справжнє задоволення, виступаючи в Гуменному. Після одного з матчів там я зробив пропозицію своїй дівчині Анні, коли вона приїхала до мене в гості. Кохана родом із Костянтинівки, хоча познайомилися ми в Києві. Зараз Аня – моя дружина, ми виховуємо доньку Алісу. А тоді, перед матчем зі «Скаліцею», я попередив про намір друзів, які були на трибунах, партнерів за командою. Звісно, потрібно було перемогти. І вже в першому періоді я на цьому піднесенні закинув шайбу в більшості. Ми виграли, а після матчу стали в коло, щоб за традицією разом прокричати традиційний клубний заряд. Цієї миті партнер за командою, білорус Глєб Билина вивів за руку на лід Аню. Кохана сказала «так» під овацію заповнених трибун. А весілля ми гуляли вже після завершення сезону, в Києві.

– В підсумку ви залишилися удома і ще два роки виступали в «Білому Барсі», а потім – у «Маріуполі». До згадуваної травми, яка змусила раптово, в 34-річному віці завершити кар’єру. Вам пощастило не випасти з обойми навіть після неї. Так само блискавично ви засвоюєте роль генерального менеджера – спершу в команді Броварського спортивно-фахового коледжу, а потім у юнацькій і молодіжній збірних України…
– На той момент, коли отримав пропозицію працювати у новій ролі в БСФК, ще не був впевнений, що кар’єра завершена. Сприймав менеджерську діяльність як новий досвід на час відновлення після травми. В душі до останнього сподівався, що повернуся на лід. Відчував, що сили є, головне – відновитися після операції. Проте дискомфорт одначе існує, і ризикувати здоров’ям не хочеться. Тому наразі звикаю до ролі функціонера. Маю великий хокейний досвід, бачив, як будуються команди. В мене була мрія: після завершення гравецької кар’єри стати хокейним функціонером. Нині вона збувається. Ще раніше я свідомо цікавився різними пов’язаними з цією діяльністю питаннями, проходив навчальні курси спортивного менеджменту. Не буду приховувати: те, чим я зараз займаюся, мені подобається. Подобається управляти, створювати, допомагати.

– А тренувати не хочете?
– Я допомагаю Олександрові Бобкіну зараз в юнацькій і молодіжній збірних, а раніше долучався до тренувального процесу в БСФК. Відчуваю, що мої ораторські й лідерські риси стають у нагоді і допомагають хлопцям згуртуватися. Тому стою на тренерській лаві поруч із головним тренером.

– Свого часу ви намагалися розпочати політичну кар’єру…
– Хотів обратися в депутати у Білій Церкві. Але мені, мабуть, забракло досвіду, часу. І ресурсів. Не виключаю, що у майбутньому я повернуся в політику знову. Вважаю себе чесною і справедливою людиною, маю великі творчі амбіції. Маю задуми щодо розвитку спорту загалом і хокею зокрема. Хотілося б свої ідеї реалізувати. Бо спорт – то і здоров’я, і розвиток особистості. Проте нам треба змінювати підходи до популяризації спорту і створювати умови для заняття ним. У нас вистачає яскравих спортивних особистостей, але треба зробити так, щоб люди їх впізнавали і любили. Нам треба розвивати культуру спорту.

– Але це вже після війни…
– Звичайно. Хоча зараз нам важливо не втратити того, що в нас є у спорті, що створювалося роками. Робити це важко, бо всі кошти нині спрямовані на потреби Збройних сил України. Іншого виходу немає. Проте в цих реаліях ми повинні використовувати внутрішні резерви, не опускати рук і продовжувати працювати на благо спорту. Поки є така змога. Нам зараз допомагає весь світ. Дуже добре, що попри всі труднощі, попри призупинення національного чемпіонату, нам вдалося виступити на чемпіонатах світу з хокею серед національних та юнацьких збірних. Федерація хокею України з допомогою західних партнерів і наших особистих зв’язків організувала командам повноцінні тренувальні збори, які допомогли національній збірній виступити на чемпіонаті світу найкраще за останніх п’ять років, а юнацькій взагалі вийти в дивізіон 1А. Зрозуміло, що зараз людям в Україні важко матеріально. Але треба шукати тих, хто готовий владати у спорт кошти навіть зараз. Шукати і в Україні, і за кордоном. Щоб зберегти те, що маємо. Сподіваюся, наша перемога не за горами.

– Українське хокейне середовище тісно переплетене з російським. Так склалося історично і так повелося вже й після 2014 року, коли в країні тривала війна, а склади українських хокейних клубів наполовину складалися з росіян. Єдиним винятком до торішнього розколу в нашому клубному хокеї залишався «Білий Барс». Але коли ця команда розділилася на дві частини, кожна з яких виступала в різних турнірах, у БСФК, який грав в офіційному чемпіонаті і до комплектування якого причетні ви, теж з’явилися росіяни…
– Після згадуваної нами історії з віковим цензом і без того невелика кількість українських хокеїстів зменшилася ще більше. Молодь росте, але це процес тривалий. Коли ж чемпіонат розділився на двоє, вибір став ще меншим. Команду для участі в чемпіонаті України ми формували наспіх, серед сезону, довкомплектовуючись тими гравцями, які залишилися на ринку вільних агентів. Такі були лише серед іноземців. Я запросив казахстанця Рамазана Алдамжарова, а також росіян Леоніда Пасманика і Тимура Бешарова. Пізніше з «Сокола» прийшов Денис Давидов. Я звик приймати людей, які приїхали в нашу країну з благими намірами, як гостинний господар. Незалежно від національності. Вороги ті, хто прийшли до нас з автоматами. Впродовж кар’єри я часто перетинався з російськими хокеїстами. І жодного конфлікту на політичному підґрунті в наших командах не траплялося.

Я не знаю, що зараз думають росіяни, які грали в БСФК. Ми спілкувалися кілька разів на побутові теми. Відчуваю, що вони бояться говорити щось більше, бо побоюються за свою та своїх рідних безпеку. Їхнє сухе «тримайтесь» мене не надто гріє. Натомість Алдамжаров проявив себе і як людина, і як громадянин. Після повернення в Казахстан він висловив чітку позицію щодо війни в Україні, розповів про прихильне ставлення до нашої держави, виходив на мітинги на нашу підтримку. Рамазан регулярно списується з нами, питає, як справи в хлопців, бажає Україні перемоги. І сподівається, що після того ми обов’язково зустрінемося в Києві.

Зараз, працюючи на благо збірних України, зіткнувся з іншою проблемою. Реалії такі, що дехто з обдарованих українських хлопців у дитячому віці переїхав у росію. Точніше, батьки їх там прилаштували. Не є таємницею, що умови для хокейного розвитку в рф ширші, ніж у нас. А морального аспекту хтось волів не помічати. Хтось, тікаючи від війни на сході нашої держави, не бачив іншого виходу. Але події, які трапилися на світанку 24 лютого, змінили свідомість більшості людей. Зараз ми стикаємося з ситуацією, коли ті українці, які до повномасштабного вторгнення росіян на нашу землю воліли не помічати проблеми, хочуть повністю відректися від зв’язків з країною-окупантом. Ми намагаємося йти цим хлопцям назустріч. Найперше для того, щоб зберегти їх для українського хокею. Проте громадськість поява таких хокеїстів у списках кандидатів у збірні обурює. Їх теж можна зрозуміти. Я не знаю, яким є правильний вихід з цієї ситуації. Я побачив у хлопцях бажання грати за Україну, побачив розуміння, що росія нам ворог, з яким вони не хочуть мати нічого спільного. Але переконати треба не лише мене…

– Сергію, наскільки вас змінили ці шість місяців, які ми живемо в умовах великої війни?
– Дуже сильно змінили. По-іншому почав ставитися до життя. Бо вперше з’явилося відчуття, що життя може закінчитися будь-якої миті. Моє чи моїх близьких. Власне, на цьому тлі став більше цінувати найрідніших людей. Тому, вирушаючи на виїзд з юнацькою збірною, відчуваю особливе хвилювання за тих, хто залишається вдома. Зрештою, війна в нас триває вже вісім років. Коли все починалося в 2014-му, я був у Донецьку. Пам’ятаю, як тоді було моторошно. Але українська нація вистояла тоді. І обов’язково вистоїть зараз. Нині ми згуртовані, як ніколи. Ми стали єдиним організмом. Пишаюся тим, що є українцем.