Андрій МІХНОВ: «Шанси заграти в НХЛ були. Але хотілося заробляти»

Сьогодні, 26 листопада, йому 38. Андрій Міхнов – жива легендаукраїнського хокею, капітан київського «Сокола». І легенда не лише тому, що грає довго. Таке враження, що з роками Андрій стає щораз переконливішим. Не лише в українському чемпіонаті ще в тому вигляді, який він мав до розколу, а й на міжнародній арені. Міхнов був лідером «Сокола» і національної збірної України під час недавніх матчів Континентального кубка і Меморіалу Тамаша Шаркозі. За збірну так й узагалі закинув у ворота італійців та угорців три шайби з чотирьох командних. Безсумнівно, Міхнов - №1 серед сучасних українських хокеїстів.

У цьому інтерв’ю Sport.ua легендарний гравець пригадав, як розпочинав займатися хокеєм у школі «Сокола», переїжджав у Росію і США, був обраний на драфті НХЛ, розповів про своє «спортивне серце» і назвав Dream Team Міхнова.

- Андрію, нинішній сезон – 24-й у вашій дорослій кар’єрі. Люди, поряд із якими ви починали, поряд, працюють тренерами. Достатньо подивитися лише на «Сокіл»: головну команду тренують на два роки старший від вас Олег Шафаренко і трохи досвідченіший Костянтин Сімчук, молодіжку очолює ваш ровесник Артем Бондарєв, команду 15-річних хлопців – Андрій Савченко, з яким ви разом встигли пограти за московський ЦСКА. На цьому тлі не виникає відчуття, що засиділися в хокеї?
- Поки ні. Не знаю, звідки беруться сили, але начебто наразі виходить, тому сенсу йти зі спорту ще не бачу. Доки не соромно за свою гру, можна виходити на лід. Просто я люблю цю справу. А форми розгубити не можу. У нас тренер такий, що не дає розслабитися.

- З тренером ви ще п’ять років тому грали разом за мінську «Юність», а вже рік працюєте у форматі «тренер – підопічний». У цьому є щось незвичне?
- Олег Леонідович ще коли грав, любив підказувати. Вже тоді було видно, що в нього є тренерська жилка. Тому мене не здивувало, що закінчивши кар’єру гравця, Шафаренко почав тренувати. Зрозуміло, що зустрічаючись сам на сам, ми спілкуємося по-іншому, ніж у роздягальні «Сокола», в присутності решти гравців. Все ж ми стільки років провели поряд, і в збірній, і у клубних командах, ділили кімнату на базах. Проте зараз під час робочого процесу зберігаю субординацію. Інакше бути не може.

- На початку попереднього сезону тренери під час зустрічі з фанатами говорили, що розглядають можливість запрошення в «Сокіл» вашого брата Олексія. Але минув рік, а Міхнов-старший досі в Білорусі, у жлобинському «Металурзі».
- Такі розмови справді були. Але в Олексія все гаразд у Жлобині, в нього хороші стосунки з тренерським штабом і керівництвом клубу, він лідер команди і провідний легіонер ліги, має добру статистику. Не бачу сенсу, щоб зараз брат мав щось змінювати. Погодьтеся, у хокейному аспекті Білорусь поки стоїть вище України. Там сильніша ліга, і якщо є можливість у ній затриматися, то цим шансом нехтувати не треба. 

- Життя склалося таким чином, що за дуже тривалу кар’єру пограти з братом в одній команді вам практично не довелося.
- Крім одного року в Жлобині, у сезоні-2019/2020. Не скажу, що для мене то були якісь особливі відчуття. Просто було цікаво зблизька простежити, як він готується, що робить. Зазвичай ми здебільшого спілкувалися в телефонному режимі, щоденної рутинної роботи брата не бачив. Думаю, щось в Олексія почерпнув. Може, він у мене теж щось взяв, не знаю. Зазвичай ми грали одне проти одного. Я теж до цього ставився спокійно. Виходив на лід, у мене була своя команда, свої завдання, в Олексія свої. За стільки років кар’єри у мене у багатьох командах є друзі. Проте коли граємо один проти одного, про це не згадуємо. Завдання – виграти матч. А про людські стосунки можна згадувати поза межами майданчика.

- Що ви, що брат маєте могутню комплекцію. Габарити вплинули на ваш вибір у спорті?
- Ні, бо всі діти – дрібні й худі. У хокей нас віддали батьки, нам з Олексієм це сподобалося і нічого іншого більше не шукали. При цьому займалися ми окремо. Олексій навчався у спецкласі в 21-й школі, я – у першій, на Татарці. У них був свій час для тренувань, у нас свій. Бачилися ми фактично тільки ввечері удома. Хоча за нагоди я намагався відвідувати тренування хлопців 1982 року народження. Їхній тренер Вадим Сибірко дружив з нашим татом, людиною від хокею далекою, і дозволяв мені потренуватися разом. А коли тренуєшся з на рік старшими у дитинстві, різниця дуже відчутна. Можливо, це допомогло мені прогресувати. За зростом я попервах дійсно серед ровесників виділявся, але десь років у 12-13 чимало хлопців мене перегнали. Був у команді за зростом десь сьомим-восьмим. Лише коли поїхав 15-річним у Ярославль, за рік витягнувся на 17 сантиметрів. 

- Улюблені хокеїсти в дитинстві грали за «Сокіл»?
- А де ж іще? Тоді трансляцій НХЛ на нашому телебаченні ще практично не було. Перший за моєї пам’яті фінал подивився у десятирічному віці, коли «Нью-Йорк Рейнджерс» перемогли «Ванкувер» з Павлом Буре у складі. Тоді ще не було інтернету, весь вільний час ми проводили у дворах. На матчі «Сокола» батьки водили постійно. В команді вистачало великих майстрів. Нині таких постатей бракує. Дивився на них малим і міг лише мріяти, що колись буду на їх місці. Виділяти когось окремо не буду, бо з багатьма представниками складу початку 90-х нині знайомий особисто. Не хочеться нікого образити. «Сокіл» не був лідером ні в чемпіонаті СССР, ні у перших чемпіонатах РФ, але і аутсайдером теж не вважався. У нашої команди завжди було чому повчитися.

- Як у вас виник варіант з переїздом у Росію?
- Вадима Сибірка покликали у Ярославль тренувати. Він забрав із собою вісім найкращих вихованців «Сокола» 1982 року народження. В підсумку закріпилися там четверо. А про мене Вадим Анатолійович поговорив з тренером на рік молодшої команди Каневським. Попервах все у мене там складалося непогано. Аж доки в школу не взяли 12 хлопців з Хабаровська. З умовою, що в разі, якщо виженуть хоч одного з них, підуть усі інші. Десь половина тих хабаровських хлопців були дійсно сильними, але інші – відверто посередні. Але прибрали не їх, а когось іншого. Зокрема мене. Довелося шукати інший варіант. Переїхав в іще одне підмосковне місто Електросталь. Там уже все було гаразд. У «Кристалі», крім мене, було ще троє киян – Коля Жердєв, Антон Бабчук і Антон Буточнов. Хлопці тренувалися в «Кристалі» до мого приїзду вже рік.

- Від Електросталі до Москви – 50 кілометрів. Їздили на гульки в мегаполіс?
- Ні, взагалі. Часу не було взагалі. Ми жили на базі, були забезпечені триразовим харчуванням. Тренажерка, лід, - відпочинок – це й усе. Нам тоді й вихідних майже не давали. Та й навіщо їздити у Москву без грошей? Зарплати в «Кристалі» ми не отримували. Нас забезпечували, харчуванням, проживанням і умовами для тренувань.

- Виходить, перший заробіток ви отримали, опинившись у 2000 році в ЦСКА?
- Так. Підписав контракт, непогано було. Якщо пам’ятаєте, то тоді було два ЦСКА – «михайловське» виступало в Суперлізі», а наше, «тіхоновське», у «вишці». Для мене було честю попрацювати під керівництвом Віктора Тіхонова, легендою совєцького хокею. Від одного розуміння, що працюєш з такою людиною, подих перехоплювало. Навіть з урахуванням, що я не застав його в розквіті сил. Тіхонов мене взяв не відразу. Спершу приїхав до нього, щоб проявити себе, на пробний контракт. Перших два місяці лише тренувався. Видно, сподобався Віктору Васильовичу, раз вони довго торгувалися, а потім викупили мій контракт у «Кристала». В ЦСКА тоді була молода команда. На тлі «Спартака», «Крильєв Совєтов», які боролися за вихід у Суперлігу і в складі яких були майстри навіть з досвідом виступів у НХЛ, нам бракувало досвіду. До речі, за «Крилья» тоді виступав Олег Микульчик, білорус, який пізніше був моїм тренером у «Донбасі». А в нас лише молодь, але вся талановита – Мазякін, Ємелєєв, Пронін, Осипов, Денис Денисов, котрий потім був довго капітаном ЦСКА, Мухачов, Горєлов, на рік від мене старший Вова Горбунов, котрий потім підіймав над головою Кубок Гагаріна. Більшість із цих хлопців потім заграли на високому рівні.   

- Проте ви невдовзі вирішили переїхати з Росії в Канаду.
- Так вийшло, що генеральний менеджер ЦСКА Карманов співпрацював з агентом Аланом Волшем. Це він мені порадив перебратися за океан. Мовляв, за рік до драфту буде нагода проявити себе на очах великої кількості скаутів.

- Зараз точиться багато дискусій, чи варто в юному віці переїздити в північноамериканські ліги. Мовляв, це лотерея – можна потрапити в хорошу команду, до тренера, який розвиватиме талант, а можна загубитися.
- Можна. Але мені було простіше, бо я одначе з 16-ти років грав з серйозними майстрами, на рівні вищої ліги РФ. Поїхавши в юніорську лігу Канади, без проблем адаптувався до більш дитячого хокею (виступаючи за «Sudbury Wolves» в ОХЛ, Андрій у 67-ми матчах набрав 32 очки – авт.). Може тому  так високо, під 62-м номером, у підсумку задрафтувався в НХЛ. То з юніорського хокею в дорослий часто переходити складно. А навпаки простіше.

- А легко адаптувалися до іншого життєвого середовища?
- Мови не знав взагалі. Але для мене то не було проблемою. Хокейний сленг всюди однаковий. Спершу пояснював жестами, потім окремими словами.  Тим паче, я в Канаді жив один, не мав з ким поговорити російською. Хочеш чи не хочеш, але щось засвоїш. За два роки за океаном я англійську вивчив на доброму розмовному рівні. Нині трохи забув, бо не маю практики. Але коли літаю на відпочинок, швидко все пригадую.  

- У «Садбері» було кілька людей з українськими прізвищами – Сем Скварчук, Роб Дмитрук. Вони щось пам’ятали з української?
- Ні. Зате у тій же лізі виступали інші кияни – Сашко Скороход, Караульщук. Ми регулярно зідзвонювалися. Правда, нечасто, приблизно раз на тиждень, бо зарплати в нас тоді були малі, телефонувати по міжмісту було дорого. То коли наші команди грали одна проти одної, зустрічалися постійно. Приїзд, як правило, відбувався за день до гри. Ходили один до одного в гості.

- Окільки в НХЛ ви так і не заграли, два роки перебування в Північній Америці вважаєте для себе корисними?
- Будь-який сезон – плюс до скарбнички. Усе це досвід. Більше того, тепер розумію, що треба було ще залишатися і продовжувати працювати там. Тоді, не виключено, в НХЛ таки заграв би. Я ж захотів уже заробляти гроші. В Росії мені запропонували непогані умови, тоді як у Канаді на той час отримував на місяць по 200 канадських доларів. Цих грошей вистачало, щоб жити впродовж місяця. Тоді як у Росії чимало моїх ровесників уже мали солідні контракти. Тому, отримавши пропозицію від тольяттинської «Лади», яка на той час була бронзовим призером Суперліги, вирішив переходити.

- Але в «Ладі» ви заграли далеко не відразу.
- Спершу віддали в оренду в ЦСК ВВС, потім у міжсезоння повернули. Всі збори пройшов з «Ладою», виходив в окремих матчах за основу на лід. Та, видно, був, ще молодий, трохи трясло. не сформувався ще. Віддали мене в оренду знову, правда, на цей раз у клуб Суперліги «Салават Юлаєв». Грав там небагато, але на третій рік нарешті заслужив довіру тренерів «Лади».

- Якщо в Канаді заробляли по 200 канадських доларів, то в Росії тоді які заробітки були?
- У межах 3000 доларів. Але основний наш заробіток – то були преміальні. Вигравали – отримували хороші гроші. Враховуючи, що за Петра Воробйова ми перемагали багато, то отримували ми гарні суми. 

- У 2006-му ви відіграли в складі збірної України на чемпіонаті світу в елітному дивізіоні. Ваш брат Олексій на тому ж чемпіонаті грав у светрі збірної РФ.
- У мене теж була нагода отримати російський паспорт. Але брат завжди котирувався в хокейних аспектах вище за мене. Він з юних років виступав за збірні РФ всіх вікових категорій, мене туди не кликали ніколи. Тому сенс був отримувати паспорт? Легіонерами ми тоді ще в російській Суперлізі не вважалися. Почали виступати в такому статусі лише після чемпіонату світу-2007 у Москві. А тоді, в 2006-му, мене в збірну України викликали вперше. За нашу команду тоді ще одні зірки виступали, я був наймолодший у команді. А поряд – Сергій Климентьєв, Слава Завальнюк, Костя Сімчук, Роман Сальников, Андрій Срюбко, Вадим Шахрайчук. Вони до мене нормально ставилися. Звісно, я теж знав своє місце – таскав ключки, не ображався, розумів, що старших треба поважати. Опинився в такій компанії і відразу отримав нагоду зіграти на чемпіонаті світу, проти найсильніших команд. Проти брата теж зіграв. Олексій тоді був на доброму рахунку, грав в одній ланці з Овечкіним і Малкіним.  

- На тому чемпіонаті ви закинули дві шайби.
- Шведам на добиванні закатав і швейцарцям, найкращому воротареві НХЛ того часу Давідові Ебішеру. Ми врешті програли 1:2, але згадати ту мить приємно.

- В «Ак Барс» вас взяли завдяки вдалому виступові на чемпіонаті світу?
- Так. Відразу після чемпіонату світу отримав дві пропозиції – з московського «Динамо» від Владіміра Крикунова і в Казань. Порадившись з агентом, обрав «Ак Барс».

- Виглядає, що то був пік кар’єри.
- Якщо брати за рівнем команди, то так. Якщо ж говорити про якість гри, то згадав би Челябінськ, коли в сезоні-2007/2008 зіграв лише 32 матчі, але закинув шість шайб і віддав три передачі.

- А в «Ак Барсі» могло бути краще?
- Могло. То якби я відразу розібрався в своїй голові. То за умови, що тренер Зінетула Білялетдінов добре до мене ставився. У нього все суворо й чітко – прогресуєш, то виходь і грай, отримуй ігровий час. Ні – очікуй, поки хтось помилиться. Проте я вирішив собі, що я розігруючий, але треба було зосередитися на чомусь скромнішому. Особливо в команді. де була трійка Морозов – Заріпов – Зінов’єв, мабуть, найкраща з тих, які траплялися в моїй кар’єрі. Звичайно, тренери робили ставку на них. А ще ж була друга ланка Воробйов – Терещенко – Степанов. Вони теж дуже сильні і вміли на льоду все. Від інших навіть забивати не вимагалося – лише вийти побігати, поштовхатися. Хоча в третій ланці теж були Бабюков, Казіонов. Це ж майстри. «Барс» тоді дивом у фінальній серії магнітогорському «Металургу» програв. У суперників тоді більшість оборонців через травми повипадали. Але їх воротар Тревіс Скотт витягнув.

- У вас був шанс залишитися в Казані за підсумками чемпіонського сезону-2006/2007?
- У мене був контракт на два чи три роки. Але тієї миті українці в чемпіонаті РФ якраз стали легіонерами. На бенкеті за підсумками сезону Білялетдінов підійшов до мене і сказав, що очікує на приїзд людей з НХЛ, відповідно легіонерські позиції треба віддавати їм. Я все зрозумів і без претензій переїхав до Челябінська. Там тоді також наш Костя Касянчук виступав.

- У тому «Тракторі» розпочинав тренерську діяльність майбутній наставник «Донбасу» і збірної України Андрєй Назаров. Про його тренерські методи ходять легенди.
- (Усміхається). Андрій Вікторович – жорсткий мотиватор. Команда в нас була молода, але ми нею вийшли в плей-оф. Назаров вивертав нас навиворіт. Так, мотиватор божевільний. За тактику в нього відповідали інші люди. У Назарова легко зламатися. Але можна й заграти.

- У тому «Тракторі» після НХЛ виступав зірковий Андрєй Ніколішин, котрий пізніше завершить кар’єру в складі «Сокола».
- Він приїхав у Челябінськ у ході сезону, вже після нового року. Звісно, Андрєй відразу став лідером команди. І в роздягальні, і на льоду. Людина все вміла, все знала, все підказувала. Неймовірний авторитет, всі хлопці його слухали.

- Чому ви не залишилися в «Тракторі»?
- У мене якраз народилася дитина і мене покликали назад у Тольятті, звідки родом дружина. Я теж у «Ладу» повертався рази три, провів досить часу, щоб називати Тольятті другим домом.

- Зараз їздите туди?
- Так, звичайно. Щоліта їжджу. В мене там діти живуть, багато друзів. 

- У «Ладі» ви відіграли до 2010 року, потім перейшли в нижньокамський «Нєфтєхімік», де ваша кар’єра в Росії раптово закінчилася.      
- Тоді в Росії боялися повторення історії, яка призвела до смерті Алєксєя Черепанова (19-річний російський хокеїст омського «Авангарда», який помер під час матчу від сердечного нападу – авт.). У мене немає проблем з серцем. Просто в Росії немає такого поняття, як «спортивне серце». В Європі, США і Канаді є, а в Росії немає. Я намагався довести свою правоту, їздив за свої гроші по різних клініках, зокрема в «Шаріте» у Німеччину. Поки тривала ця катавасія, я випав майже на два роки і повернутися в КХЛ вже не зміг. Грав у нас за «Беркут» і «Донбас», виступав у Білорусі, але в Континентальну лігу більше повернутися не зміг. На мені досі стоїть заборона по лізі. Навіть якщо мій брат стане тренером КХЛ, захоче мене до себе взяти, то не зможе.

- Поясніть для обивателя, що означає «спортивне серце»?
- То коли стінки серця потовщені. Почалося все з того, що мені одного разу поставили помилково діагноз «кардіоміопатія». За нього зачепилися і воліють від гріха подалі не допускати мене до ліги. Усі мої довідки з провідних європейських клінік, виходить, нічого не варті. Річ у тім, що КХЛ отримала попередження: ще одна смерть – полетять голови, причому дуже серйозні. Аж до кримінальних справ. Ризикувати ніхто не захотів, тому прибрали всіх людей, які можуть бути в зоні ризику.

- Після КХЛ не було такого відчуття, що то не мій рівень і бажання грати немає?
- Було. Мабуть, коли прийшов у Донецьк. Тоді сприймав себе майстром з КХЛ, який прийшов в українську лігу, щоб перемагати всіх на одному ковзані. Але я швидко зрозумів, що працювати треба всюди, незалежно від того, де виступаєш. Мені на адаптацію знадобилося місяці півтора. Після того такої проблеми вже не було. В які команди не приходив би, працював з максимальною віддачею. І в Україні, і в Білорусі, і в Польщі. Врешті-решт, це моя робота, нічого іншого робити я не вмію. Але при цьому спортивний інтерес у мене є завжди. З мінською «Юністю» ось виграв Континентальний кубок, з «Соколом» торік дійшли до фіналу чемпіонату України. Це пам’ятні події.

- Як ви опинилися в Польщі?
- Тренер Андрєй Гусов помітив мене, коли тренував у Білорусі солігорський «Шахтар», який був суперником тих команд, за які виступав я. Він мене й покликав, коли очолив польський клуб «Тихи». На хороші умови. Не шкодую в усіх розуміннях, бо і заробив, і команда стала чемпіоном. Та й рівень чемпіонатів Польщі і Білорусі приблизно однаковий. Може, провідні білоруські команди трохи сильніші, але польська Екстракляса рівніша. Хоча в Білорусі останнім часом теж команди, які були аутсайдерами, почали прибивати лідерів. У Польщі на матчах крута атмосфера – повні трибуни, фанати співають. Домашні матчі «Тихи» взагалі збирали найбільше уболівальників у всьому чемпіонаті. Співають так, що мурашки по шкірі. Схожа атмосфера ще в Новому Тарґу. Але туди я приїжджав як суперник і трибуни навпаки тиснули. Це був дійсно немов шостий гравець суперника.

- Рік тому, коли починаючи підготовку зі щойно відродженим «Соколом», ви говорили, що у Києві тимчасово і розраховуєте пограти десь у Європі. Але в підсумку нині ви вже граєте з «Соколом» другий чемпіонат.
- Хотілося ще десь пограти в Європі. Але не склалося через коронавірус, кордони були закриті. Зрештою, не шкодую, що залишився. Ми провели гарний попередній сезон. і в цьому сильно стартували. Бентежить лише нерозуміння, що буде далі.

- Гадаєте, «Сокіл» мав шанси в протистоянні з «Донбасом» у фіналі чемпіонату-2020/2021?
- Мав. Але команда в нас молода. Надмірні емоції, нервозність призвели до помилок, яких могли уникнути. Більшість хлопців ніколи не грали на такій стадії. Ажіотаж навколо фіналу теж дався взнаки. Вважаю, що ми цілком могли виграти перший і четвертий матчі. Але щоразу робили на одну помилку більше.

- У другому після відродження сезоні «Сокіл» додав?
- Думаю, за складом «Сокіл» у порівнянні з попереднім сезоном став сильнішим, у нашому складі з’явилися такі досвідчені хокеїсти як Віктор Андрущенко, Антон Єлисеєнко, Михаїл Рибалко. Головне, щоб цей колектив був згуртованим, об’єднаний навколо виконання однієї мети.  Бо є немало прикладів, коли хороші гравці не могли знайти спільної мови, і від них користі для команди не було. Навіть у попередньому чемпіонаті України були команди, які за іменами виглядали дуже грізно, а результат не відповідав очікуванням. Сподіваюся, в нас буде по-іншому. Все залежить від нас самих.

- Попри появу групи досвідчених хокеїстів, більшість гравців у «Соколі» - молоді. Вам завжди вдається знаходити з ними спільну мову? 
- Загалом, так. Звісно, щось підказую, ділюся досвідом. Хокей складається з дрібниць. Якщо ти їх знаєш, то грати набагато легше. Тобі і партнерам. Бо коли знаєш, чого очікувати від партнера, то простіше самому, знаходишся там, куди прийде шайба, а не шукаєш її. Наразі в «Соколі» всі працюють на благо команди – і тренерський штаб, і старше покоління, і молодь.

- Вимагаєте від молоді до себе поваги? Допускаєте панібратське ставлення?
- Я такий же гравець команди, як і 18-річні хлопці. Мене можуть підколоти так само, як і будь-кого іншого. Додаткової поваги не вимагаю. Сподіваюся, мене й без того поважають.       

- На завершення назвіть команду мрії Андрія Міхнова. Тобто назвіть п’ятірку і воротаря, з якими ви коли-небудь грали поряд.
- Центральний нападник – точно Артем Бондарєв. Зліва в атаці би поставив Антона Буточнова. Хоч він центральний, але нехай переходить вліво. Справа – я. У захисті назву Льоху Тезікова і Сашка Рядинського. У воротах – Стьопа Горячевських. Бомба, ні?