ПАВЛОВ: «Мій гол у Саратові досі перед очима»

Цей брюнет сприймався шанувальниками «Динамо» та «Сокола» особливо: перший київський вихованець, який закріпився в «основі», став майстром спорту та ще на вісім років, до 1979-го, — капітаном. Він і досі в активному хокеї — виховує підлітків у СДЮСШ «Крижинка».

— Ну я не сам отримував майстрівський значок у 1969-му, але корінних більше тоді не було. Лише згодом з'явився Олександр Давиденко. В мене ж суто робітнича біографія. Разом з шулявськими приятелями ганяв шайбу на нижніх ставках, які замерзали так, що з листопада — дзеркало. Після восьмирічки пішов на завод Петровського учнем токаря, за рідний КФК «Старт» і грав на першість міста. Вечірню школу закінчував уже коли потрапив до динамівської «молодіжки». З юнаками працював Сергій Олександрович Сопін, з більш старшими — Петро Володимирович Котляр. На передсезонку мене брали ще в сезоні-1965/66, та мрія грати по-дорослому все відкладалася. Вкалував у «дублі» ще два роки. Вчився в КДІФКу. Мудрість не забувати про прямі обов'язки захисника прийшла згодом, а так інколи захоплювався атакою. Змалку ж грав у нападі, №9 на спині. Бува й потім, у команді майстрів, по 15 за сезон виходило...

—Про вашу шайбу «Кристалу», яка дала важливу для киян нічию, писала навіть союзна преса...
—Тоді ми конкурували в першій лізі, а повезти із Саратова три очки в спарених іграх, схоже, більш нікому того року не вдалося. Напередодні перемогли, а тут за сім секунд до кінця програємо, здається, 3:4 і вкидання в зоні господарів. Шайба відскочила зручно, я ще замахнувся, прицілився й смачно кинув. Досі все перед очима. Але доля наша, особливо, в першій половині 70-х, була незавидною. То Палац спорту на ремонті, ми три місяці приймаємо суперників у Мінську, мешкаємо в готелі, зрідка вибираємося на вихідний у Київ. То тренери міняються. Після від'їзду Анатолія Єгорова начальство перебирало низку претендентів. Навіть Анатолій Володимирович Тарасов приїздив, подивився: «Та ви цих хлопців цілувати повинні, що при таких «печерних» умовах за щось борються!» Усе скінчилося тим, що Анатолій Миколайович Хорозов, голова республіканської федерації, сказав Богданову: «Приймай команду!»

— Але на той момент клуб перекочував у ДСТ «Зеніт» і змінив назву...
— Питаєте, чи поліпшилося забезпечення? Однозначно, адже після 1973-го гравців закріпили за великими заводами воєнпрому, у «Динамо», навіть якщо пощастило з квартирою, які ставки були? 160-170 радянських карбованців. Уфа, Свердловськ, Казань — пішли далеко вперед. Але ми подарували-таки київській публіці вищу лігу. Тренерська рада була оплотом Богданова, перед кожною грою Анатолій Васильович збирав ветеранів — Миколу Свистухіна, Бориса Іванова, мене, й потім уже колегіальне рішення стосовно складу, корективів у тактиці, виносилося на команду. Це підвищувало довіру.

— Скажіть, Юрію Олександровичу, чи мали ви нагоду стажуватися за кордоном під час навчання у ВШТ — як Микола Кульков у Празі чи Олександр Сеуканд у Канаді?
— По-перше, я багато чого запозичив у самій Вищій школі, моїм науковим керівником був Юрій Корольов — глиба, скажу я вам. По-друге, не хотілося відриватися від свого берега, тож напросився на практику в... «Сокіл». Інша справа, що Юрій Морозов гукав до себе в «Хімік» (Воскресенськ) асистентом, а я на півтора роки поїхав у «Хімік», тільки дніпродзержинський. На відкритому майданчику пізнаєш усе на молекулярному рівні. Жартую. Чесно, я на долю не нарікаю. Просто береш малюків у школу, й одразу питання: як його вдягнути, коли найпересічніша форма зашкалює за 650 доларів? Сподіваюся, все перемелеться...


Євген КАРЕЛЬСЬКИЙ, «Спортивна газета»