Дмитро ХРИСТИЧ: Дивувався в дитинстві, чому в Києві розмовляємо російською

Його 636 очок у 886-ти матчах досі залишаються рекордними для українців, які виступали в Національній хокейній лізі. Судячи з нинішніх реалій, у досяжній перспективі цей результат навряд чи хтось перевершить. Дмитро Христич – одна з головних легенд українського хокею, нещодавно очолив національну збірну України. Завдання перед ним і його тренерським штабом стоїть чітке і недвозначне: вихід в дивізіон 1А.

Цими днями збірна України розпочала в Угорщині перший тренувальний збір під керівництвом Христича. Його вінцем стане участь у Меморіалі Тамаша Шаркозі в Будапешті. Суперниками будуть виключно представники дивізіону 1А, того, до якого тягнуться наші хокеїсти – Угорщина, Італія, Словенія. Незадовго до виїзду в сусідню країну Дмитро Христич дав Sport.ua розгорнуте інтерв’ю, в якому поділився очікуваннями від роботи, згадав свій єдиний понині самостійний тренерський досвід, пояснив, як без зайвих труднощів перейшов на українську мову і як нещодавно не зі своєї волі сфотографувався з Овечкіним. А почали ми зі цю розмову зі спогадів про попередній досвід роботи Христича в національній збірній України.

- У тренерському штабі нашої збірної я досі вже був чотири рази, - бере слово пан Дмитро. – Першого разу, коли допомагав Олександрові Сеуканду, ми мали всі шанси повернутися в топ-дивізіон. Але у вирішальному матчі в Торуні поступилися 0:2 італійцям. За умови, що володіли перевагою, створили багато моментів, але ніяк не могли забити. Другу шайбу суперники закинули нам у порожні ворота, коли ми замінили воротаря шостим польовим гравцем. То була дуже дошкульна поразка.

Дуже великі сподівання на повернення в топ-дивізон в нас були і в 2011-му. Тоді я допомагав канадцеві Дейву Льюїсу, чемпіонат світу в першому дивізіоні ми приймали у Києві. Розраховували виграти турнір, але несподівано для себе стали лише третіми. Найперше тому, що програли в першому матчі 3:5 збірній Великої Британії.

– То був справжній шок. Досі ніхто не пояснив чітко, що стало причиною провалу.
– По-перше, на цей чемпіонат ми тягнули за вуха одного гравця. Який у підсумку відіграв один матч, сказав нам «до побачення» і втік.

– Костянтина Касянчука?
– Так. Також у матчі з британцями ми отримали чотири хвилини штрафу в ситуації, де наш гравець взагалі не торкався суперника високо піднятою ключкою. Під час тої меншості ми пропустили шайбу, яка мала визначальне значення. Після матчу на засіданні директорату чемпіонату висловив наші претензії щодо того епізоду. Представники IIHF визнали, що рефері помилився і сказали, що нічого, крім як не призначати його на наш наступний матч, вдіяти не можуть.

– Після того ви приходили в збірну ще двічі. Але тоді команда боротьби за вихід у топ-дивізіон вже не вела.
– Спочатку працював помічником в Олександра Куликова. В Донецьку ми виграли дивізіон 1В і дуже сподівалися, що наступного року зможемо поборотися за повернення в еліту. Але вольовим рішенням когось із Донецька наш тренерський штаб зняли і призначили на посаду головного тренера росіянина Андрєя Назарова.

Мій четвертий прихід у збірну відбувся в 2021-му. В штабі Вадима Шахрайчука я був відео-тренером, а за потреби виконував функції менеджера чи консультанта. Виконував більше технічну роботу, під час матчів не перебував на лаві. Робив те, що було необхідно.

2013-й. Донецьк. Збірна України з Христичем у тренерському штабі виграла чемпіонат світу в дивізіоні 1В

– Сеуканд, Льюїс, Куликов і Шахрайчук мають абсолютно різні підходи до роботи. Праця з ким із цих фахівців була для вас найближчою?
– Досвід співпраці з Сеукандом був певною мірою стихійним. Кар’єру гравця я закінчив лише за чотири роки до того, ще не встиг відвикнути до сприйняття гри з позиції хокеїста. Олександр Юрійович, звісно, з помічниками контактував, але нічого особливого від мене з Олександром Савицьким не вимагав. Ми виконували те, що головний тренер казав й усе. В штабі Льюїса натомість я більше був перекладачем. Якщо хтось не розумів Дейва, я доносив його думки до гравців. Крім мене, асистентами у Льюїса були білорус Михайло Захаров і тренер воротарів Юрій Шундров.

Найвідкритішим поміж тих тренерів, у штабі яких працював, був Куликов. Ми з іншим асистентом Юрієм Гуньком були присутні під час всіх передматчових зборів. Куликов говорив не тільки сам, але завжди давав нам змогу щось доповнити. Олександр Петрович розраховував на нашу реальну допомогу. І це імпонувало. Так само відкритим, у принципі, був і Шахрайчук. Але найперше він радився з Костянтином Сімчуком. Я з’являвся, коли вимагалося щось допомогти. Відчував, що команда прогресує, що тренери на своєму місці. Ми були згуртовані, адже зібралися разом невдовзі після початку повномасштабної війни. Хлопці тривалий час не мали змоги грати в хокей і тренуватися. Ми провели якісну підготовку в Угорщині і під час чемпіонату світу боролися на рівних з майбутніми переможцями поляками. Так, японцям поступилися справедливо, але відчувалося, що наша збірна прогресує. Цьогорічний чемпіонат світу, коли програли тим же японцям у вирішальному матчі за перше місце в дивізіоні 1В, це теж показав.

– Через цю поразку тренерський штаб Шахрайчука втратив посаду. Нині чітке завдання виходу в дивізіон 1А стоїть уже перед вашим тренерським штабом…
– Завдання важке, але ніхто й не розраховує на те, що буде легко. Ще до призначення ми чітко обумовили обов’язки кожного представника нашого тренерського штабу. Так, формально нічого не змінилося: в нашому штабі є головний тренер, є асистенти Олег Шафаренко і Нік Філан, є тренер воротарів Ігор Карпенко. Але кожен має свій чітко обумовлений напрям роботи і відповідно зможе впливати на здобуття результату. Так, вирішальні рішення будуть за мною як головним тренером, але я буду слухати і брати до уваги думку асистентів.

– В англійському футболі посаду головного тренера називають менеджером. Як то працює, на прикладі роботи з київським «Динамо» і національною збірною з футболу показували Сергій Ребров і Андрій Шевченко. Здається, тепер щось схоже запроваджуєте й ви у хокеї…
– У моєму розумінні менеджер – людина, яка відповідає за усю команду, за гравців, які отримали виклик для участі у зборах.

– На провідних тренерських прикладах з футболу умовні Хосеп Ґвардіола, сер Алекс Ферґюсон чи Арсен Венґер формують штаб з асистентами, які мають чіткий напрям роботи і є відповідальними за те, щоб механізм працював. Без різниці, яким є розподіл функцій.
– Ми теж обумовили, що Олег Шафаренко відповідатиме за тактичну і стратегічну підготовку команди, вести тренувальний процес, Нік Філан виконуватиме роль аналітика, переглядатиме потенційних кандидатів у збірну, а також гру суперників. Ігор Карпенко зосередиться на підготовці воротарів. Це краще, бо кожен має свій сектор відповідальності.

До слова, мій досвід роботи в британському хокеї, на чолі «Едінбурґ Кепіталз» кардинально відрізнявся від того, про що ви згадували в контексті футболу. Протримався там чотири місяці. І пішов саме через непрофесійний підхід до справи. Там теж був менеджер. Через якого надходили кошти на потреби клубу. Він вважав, що робить все від нього залежне. Але насправді вся відповідальність за виступ зосередилася виключно на мені. Єдиний асистент не міг брати участі в тренуваннях, бо працював на іншій роботі. Казав, що може приходити лише в разі, якщо тренуватимемося о дев’ятій вечора. Але ввечері можуть тренуватися лише аматори. На ігри асистент теж не завжди встигав, бо віддавав пріоритет власному бізнесу. Лікар приходив за п’ять хвилин до початку матчів. Добиратися на матчі в інші міста Шотландії самостійно теж змоги не було. Нас підвозили люди, які люблять хокей і займаються перевезеннями. Підсаджували до себе в автобус хокеїстів. Форму, правда, довозили окремо, на мікроавтобусі.

Для мене все це було дикістю. Тому й пішов. Після мене «Кепіталз» готувався під керівництвом граючого тренера. Цей сезон вони дограли й після того у вищому дивізіоні вже не виступали. То за умови, що загалом британський хокей зараз розвинений ліпше за нас, там сильно відчувається вплив канадських фахівців. Рівень гри в тій лізі, де тоді працював, теж високий. Інша справа, що «Едінбурґ» через підхід до справи йому не відповідав. Але негативний досвід – теж досвід.

– Тим паче, що це був єдиний для вас досвід самостійної роботи.
– Аж занадто самостійної (сміється). Не було навіть перекладача. В нас у команді були російські хокеїсти, які не розуміли англійської. То мені доводилося проводити установку окремо для них, а окремо для місцевих гравців. Точніше, установка – ще півбіди. Я теж, приїхавши у США, спочатку не розмовляв англійською. Але в хокеї часто достатньо намалювати вправи чи комбінації, щоб все зрозуміти. Інша річ, коли в гравця захворіє дитина і доводиться їхати з ним у госпіталь, бо немає менеджера, який би ці побутові питання вирішував.

2009-й. Україна - Данія. Зліва - асистент головного тренера Дмитро Христич і нападник Олег Шафаренко

– Цілком очевидно, що в нинішньому тренерському штабі збірної одна з ключових ролей відведена Олегові Шафаренку, котрий на клубному рівні очолює «Сокіл». Ви не грали разом і перетиналися як тренер мало. Ви достатньо знайомі, щоб говорити, що є однодумцями і що зможете спрацюватися?
– Коли я був асистентом тренера збірної, Шафаренко був гравцем і в 2009-му, і в 2011-му, і в 2013-му. Тому знайомі ми добре. Олег входив до числа тих гравців, які тоді вже були лідерами команди як на льоду, так і в роздягальні. Стосовно тренерського бачення. Ми поспілкувалися і знайшли точки дотику. Інше покаже час. Спілкування ніколи не буває достатньо. Все покаже робота. Думаю, в нас буде достатньо часу. І Олег, і Карпенко – хокейні люди, за їхніми плечима багато років ігрової кар’єри. З Ніком ми спілкувалися по телефону. Він запропонував створити в Telegram нашу тренерську групу, де наш штаб буде на постійному контакті. І спілкуємося там виключно українською. Нік, до слова, активно вивчає нашу мову. Я привітав таке його прагнення. Адже навіть якщо в роздягальні ми й будемо використовувати російську, то людина, яка знає українську, все розумітиме. То лише росіяни, мов ідіоти, вдають, що не розуміють ні української, ні білоруської.

– До слова, журналісти, які були присутніми на вашій як головного тренера збірної презентації, з деяким подивом помітили, що українською ви володієте дуже гарно.
– Це не повинно дивувати. Це я у дитинстві постійно дивувався, чому живучи в столиці України, ми розмовляємо лише російською. Щоліта їздив до бабусі в Полтавську область і за якийсь день уже розмовляв так, як усі. Так, там суржик, але люди розмовляли українською. І я з ними. Після того повертався до Києва і знову звикав до російської. У школі перших три роки вчився в українському класі. Потім перевівся до спецкласу з основною російською. І не помітив жодної проблеми. Натомість були в класі діти, які приходили з інших шкіл з довідками чи то від батьків, чи то від психіатра. «Я нє вівчаю української», - говорили вони на основі того папірця. З хокейним середовищем ситуація складніша, бо київське «Динамо», яке потім переіменували в «Сокіл», тривалий час представляли виключно представники російського хокею. Лише згодом почали з’являтися вихованці рідної, київської школи.

– Після початку повномасштабної війни ви опинилися під шквалом критики через інтерв’ю, яке дали колишньому партнеру за «Вашингтон Кепіталз», а нині президентом Федерації хокею Московської області Андрєю Ніколішину. Коли це робили, розуміли, що вдома цього не сприймуть?
– З Андрєєм ми знайомі багато років, постійно спілкувалися й після завершення кар’єри. Зокрема після того, як відбулося повномасштабне вторгнення. У нас різні погляди. Андрєй десь на перший тиждень війни мені казав, мовляв, не роби нічого дурного, не дай себе вбити. «Як? – питаю. – Вони прийдуть у мій дім, а я буду мовчати?» На щастя, до цього не дійшло. Але коли Ніколішин запропонував мені записати інтерв’ю, відмовився. Однак трохи згодом ми опинилися разом на заході, організованому «Вашингтон Кепіталз». Відразу домовилися з Андрєєм, що спілкування буде виключно хокейним. Щоб не виникло конфлікту. Ця розмова відбулася ще до того, як дізнався, що Ніколішин приїздив у США зі знімальною групою. А коли на місці отримав пропозицію поспілкуватися на камеру, визнаю, не зміг відмовити.

Пізніше уже зважував, з ким спілкуватися. Білоруське видання «Зеркало» перед спілкуванням запевнило, що є опозиційним до чинної влади. Тому погодився. А ще одному ЗМІ чи то з росії, чи то з білорусі відмовив.

– З тим же Ніколішиним чи Овечкіним на заходах у Вашингтоні, мабуть, ще перетиналися. Яким було те спілкування?
– З Овечкіним я не був знайомий особисто. На одному з таких заходів, не віч-на-віч, а поряд з іншими людьми, американцями, канадцями, він підійшов, привітався. Запитав про те, що в нас. «Уявляєш, бомблять!» - кажу. Фактично, після того ми вже й не говорили. Але ось буквально нещодавно трапилася історія. Фотографувалися великою компанією колишніх гравців «Кепіталз». Овечкін був поряд. Йому запропонували стати в центрі і теж сфотографуватися. Саша ж став не в центрі, а поряд і мною, з краю. Що мені було, тікати? Мені навіть дивно, що це фото не дійшло до України. Знову би було багато розмов. Хоч я не хотів з ним фотографуватися.

Олександр Годинюк і Дмитро Христич - молоді таланти київського «Сокола»

– Пане Дмитре, який тренер вплинув на ваш хокейний світогляд найбільше?
– Найбільше вдячний тим тренерам, які в мене вірили і підштовхували вперед. То найперше мій дитячий тренер Анатолій Ніколаєв. Потім так само відчував довіру Анатолія Богданова, коли почав виступати за основний склад київського «Сокола». Також дуже мене підтримав Террі Мюррей, тренер «Вашингтон Кепіталз», під керівництвом якого дебютував в НХЛ. Ось ці фахівці дали мені поштовх на різних рівнях. І їм буду вдячний до кінця життя.

– Нині ви вважаєте себе за тренерською філософією більше європейським, чи північноамериканським фахівцем?
– То залежно, що ви маєте на увазі.

– У 2004-му, коли ви повернулися з НХЛ і виступали в рф за магнітогорський «Металург», ми спілкувалися з вами вперше. Тоді ви сказали, що європейський і північноамериканський хокей – два різних види спорту. Ні мало, ні багато.
– Мені імпонує мікст. Від європейського хокею взяв би винахідливість в атаці. В північноамериканському стилі подобається вміння відійти назад у випадках, коли щось не виходить і найпростішими кроками відновлювати гру, яка з якихось причин розгубилася. Іноді відхід до простих рішень і елементарних схем корисніший, ніж впертий намір діяти так, як колись вдавалося, а зараз не виходить. У Північній Америці хокей саме тому й простіший, що не на всіх рівнях і не постійно ти знаходишся на висоті. Спробувати втриматися можна. Але ризик, що за таких умов впадеш дуже низько і це падіння буде дуже болючим, надзвичайно високий.

– Одне з завдань, яке перед вашим тренерським штабом поставило керівництво Федерації хокею України – омолодження складу. Збираєтеся вдаватися до рішучих кроків, скажімо, запрошувати на одні з найближчих зборів хлопців 2006-2007 років народження, представників покоління, на яке в українському хокеї дуже сподіваються? Бо в тому складі, який виступатиме на Меморіалі Шаркозі, новачків небагато…
– 17-18-річні хлопці спершу повинні заслужити виклик у національну збірну. Нехай працюють. Ми за ними стежимо. Нехай проявляють себе в молодіжній і юнацькій збірних. Щодо того складу, який зараз виступатиме в Будапешті, то там багато молодих гравців. Данилу Трахту – 20, Артемові Гребенику, Денисові Бородаю, Глібові Вараві – по 21-му, Денисові Матусевичу, Іванові Сисаку, Євгенові Ратушному, Ярославу Панченку – по 22, Олександрові Пересуньку – 23. Дев’ять молодих хокеїстів. Це чимало.

Листопад 2023-го. Будапешт. Сучасна збірна України

– Ви 20-річним стали чемпіоном світу, Олексій Житник у 19 виборов золото Олімпіади і того ж року вже виступав в НХЛ. І це тільки якщо згадувати найяскравіші приклади з українського хокею. Так, то був хокей іншого рівня, але все ж виглядає, що молодь ті совєцькі тренери підпускали до виступів на найвищому рівні сміливіше…
– Розумієте, штучно нікого підпускати теж не варто. Якщо гравець відповідає рівню національної збірної. Як той же Трахт. Його запрошував і попередній тренерський штаб, запрошуємо й ми. Я ж працював з дітьми у школі «Кременчука» і маю уяву про можливості молодих українських хокеїстів. Хтось може для свого рівня краще кататися чи швидше бігати. Але щоб заявити про себе на серйозному рівні, треба розвиватися, а не розраховувати лише на ті сильні сторони, які допомагали виділятися серед дітей чи молоді. Ось з цим є проблема. Тому при переході з молодіжного хокею в дорослий багато гравців і губиться. Тих хлопців, які мають потенціал вирости в хороших майстрів на дорослому рівні, ми будемо залучати в збірну. Нехай не відразу в склад на чемпіонат світу, але на тренувальні збори точно.

– Від послуг таких досвідчених гравців як Дмитро Німенко, Андрій Міхнов, Роман Благий ви вже відмовляєтеся?
– Міхнову невдовзі буде 40. Благому – 36, Німенку – 35… Багато. Треба рухатися вперед. Знаєте, стежив за матчами «Сокола» і відзначив, як у їхньому складі виділяється Сергій Бабинець. Бореться, не хоче програвати, віддає паси, забиває. Навіть запитав у Шафаренка: «Може, візьмемо?» Але Олег сказав, що в ФХУ у Сергія інші обов’язки, він менеджер молодіжних збірних. Сергієві ж теж 36.

– Звичайно, ви, як і будь-який інший поважний тренер не станете коментувати рішення попередників. Проте існує думка, що таких хлопців, як Станіслав Садовіков, котрий зараз вже виступає за дорослу команду другого чеського дивізіону «Берані» зі Зліна, як воротар Гліб Арцатбанов, котрий став чемпіоном Чехії серед молоді в складі празької «Спарти», вартувало викликати в першу збірну ще минулої весни…
– У нашому розширеному списку кандидатів вони є. Але то не означає, що будемо когось запрошувати лише з огляду на вік. Хокеїст має довести, що принесе команді користі більше, ніж віковий гравець. Якщо ми хочемо досягати результату, то процес омолодження треба проводити плавно, щоб він не був на шкоду тим цілям, які перед нами поставлені. Думаю, в часи моєї молодості тренери теж нікого не вводили до складу штучно чи з огляду на якісь зобов’язання. Тренер приглядається, як молодий гравець вливається у дорослий колектив, наскільки відповідає його вимогам за ігровими характеристиками. Омолодження потрібне, але керуватися треба не схемами чи зобов’язаннями, а індивідуальним підходом до кожного окремо взятого виконавця. Візьмемо свіжий приклад з НХЛ. Коннора Бедарда випускають у складі «Чікаґо Блекгокс» відразу, не дивлячись на те, що йому 18. Натомість пригадую час, коли виступав за «Бостон Брюїнз». 18-річного Джо Торнтона тоді випускали далеко не в кожному матчі. Хоча він теж вважався дуже обдарованим, мав вражаючі габарити і в підсумку дограв до 40 років. Мало який молодий гравець витягує рівень першої-другої п’ятірки.

– Ви, мабуть, не будете заперечувати, що тенденція до серйозного омолодження властива сучасному спорту загалом і хокею зокрема. А окремих представників виводять на вершину ще й штучно. Ось у футболі вручення «Золотого м’яча» понад десятиліття зациклилося на персонах Мессі і Роналду, хоча іноді умовні Хаві, Іньєста, Ноєр чи Левандовськи заслуговували на відзнаку більше. Схожа тенденція, судячи з того, що Міжнародна федерація хокею назвала цьогоріч 17-річного Бедарда «Гравцем року», намітилася й у хокеї…
– Коннор справді дуже обдарований, він навіть у такому юному віці вміє на льоду майже все, у нього дуже гарна індивідуальна статистика. Хокей останнім часом став інтенсивнішим. Фізичні дані відіграють дуже важливу роль. Але просто перебігати суперника мало. Потрібні ще талант, майстерність, розуміння гри і партнерів. Важлива сукупність факторів. А в нашому випадку ще й азарт, бажання грати за збірну, а не сприйняття виступів за неї як рутини, як чогось, що за багато років увійшло в звичку. Тоді ліпше відпочити і поступитися дорогою молодим.