Олег ШАФАРЕНКО: «Білоруси нас підтримують, але сидять перелякані і мовчать»

Він повернувся в провідну хокейну команду України після півторарічної відсутності. До початку повномасштабної війни Олег Шафаренко вважався найталановитішим хокейним тренером нашої держави. Нині, після повернення з Німеччини, цей статус доводиться підтверджувати заново. В інших реаліях, у яких вже немає змоги запрошувати легіонерів, а за результат питають, зокрема й на міжнародній арені. Відкрив сезон «Сокіл» з поразки у фіналі національного Кубка від «Кременчука». Найближчої п’ятниці кияни стартують в Континентальному кубку, де в суперництві з угорським «Ференцварошем», мабуть, не вважаються фаворитами. Але Шафаренко такий тренер, який завжди замахується на максимум.

Власне, гравцем він був таким самим. У цьому інтерв’ю Sport.ua зазвичай не дуже красномовний тренер «Сокола» розповів про те, як з непорозумінь з Олександром Сеукандом розпочав гравецьку кар’єру, як здобував ім’я в нині ворожих державах, ціною травми грав за збірну України, звідки з’явилося його фото в джерсі збірної білорусі і в одній компанії з лукашенком, що змінив би у стартовому відрізку тренерської кар’єри. Читайте, такого Шафаренка ви ще не зустрічали.

- Олеже, з того часу, як ви повернулися додому і знову очолили «Сокіл», минуло вже три місяці. Хокейне середовище з того часу змінилося суттєво. Які враження?

- Якими б високими не були мої амбіції, але я знав, куди їду і усвідомлював, наскільки складно доведеться. Наразі потрібен час, щоб команда перейняла мою ігрову філософію. Лише тиждень тому, під час стартового матчу чемпіонату проти «Берсерків», побачив позитивні зрушення в цьому напрямі. А підготовку ми почали 20 липня. Це за умови, що в «Соколі» зібрані хороші за українськими мірками гравці. Це якщо говорити про воротарську бригаду і лінію нападу. Так, є питання щодо оборонців.

- Останнім часом ви постійно розмовляєте з хрипотою в голосі. Чому?

- Як захрип у середині вересня під час фіналу Кубка України, так досі голосу повернути й не можу. Запитую хлопців: «Коли мій голос повернеться?» Відповіді не отримую.

- Візуально виглядає, що після повернення з Німеччини ви стали трохи демократичнішим. То справді так?

- Так. Попрацювавши там протягом року, почав до багатьох речей ставитися по-іншому. Став демократичнішим, добрішим, позитивнішим. Ставлюся до багатьох аспектів уже не так суворо, як до війни.

- Чув думку, що з нашими гравцями тої демократії, яка дієва на Заході, допускати не можна.

- Я став демократичнішим у побуті. На тренуваннях і під час матчів залишаюся не менш вимогливим, ніж то було на початку 2022-го.

- Порахував, що в нинішньому «Соколі» виступає відразу дев’ять хокеїстів, поряд з якими ви завершували кар’єру в «Донбасі». З того часу минуло шість років. Якими бачите цих хлопців – старішими чи досвідченішими і майстровитішими?

- Досвіду точно стало більше. Поряд з тим, видно, що минув час, а багатьох хокейних тонкощів вони ще не розуміють. А мали б розуміти. Це мене трохи засмучує. Але водночас обнадіює те, що ці гравці володіють високим хокейним інтелектом. Вони розуміють гру. Мені цікаво, чи зможу достукатися до цих хокеїстів і чи будуть вони виконувати те, що хочу бачити я.

- Ці люди вже мають сформовані погляди на хокей і відповідно можуть сприймати чи не сприймати тренера.

- Це тонка грань, тому дати чітку відповідь на це питання мені складно. Наскільки команда керована, буде видно ближче до нового року. Тоді зможу відповісти, з ким спрацювався, а з ким ні. А поки про розуміння вимог тренера запитуйте самих хокеїстів. Нехай вони висловлюють свою думку. Бо тренер тренером, а роздягальня живе своїм життям. Мені здається, що ми на правильному шляху.

- Наскільки вільними хокеїсти «Сокола» почуваються в побуті?

- Вихідних за ці три неповних місяці спільної роботи в них вже було більше, ніж у мене в деяких командах за весь сезон. У роздягальні в нас повний лад. Хокеїсти й без мене розуміють, як все має бути облаштовано. Було важко, але стало краще.

- В порівнянні з минулим сезоном ви змінили капітана: замість Вадима Мазура нашивку «C» на грудях тепер носить Роман Благий. З чим пов’язана ця зміна?

- До Вадима в мене немає жодних претензій. Капітана планував змінити відразу, але хотілося трохи поспостерігати. Врешті, дійшов висновку, що Мазур буде для команди кориснішим без капітанських обов’язків. Власне, це помітно вже й зараз. Вадимові стало легше, він грає краще. Принаймні, мені так здається. Просто грати і розмовляти водночас – це треба вміти. Відчув це по собі. Подивимося, як буде далі, але поки можу сказати, що як асистент Мазур допомагає нам в усьому. Вадим входить у тренерську раду, яка приймає спільні рішення.

- Говорячи про керованих гравців, ви, мабуть, найперше згадуєте себе. Гравець Олег Шафаренко завжди був керованим?

- В молодості в мене виникали питання з Олександром Сеукандом, коли я прийшов із ШВСМ у першу команду «Сокола». Але Олександр Юрійович поставив мене на місце дуже швидко, десь за півроку. Зрозумів, що приказка «я начальник – ти дурень» не з неба з’явилася. При будь-яких розкладах краще слухати і виконувати те, що вимагає тренер. Протиставляти себе всій команді не можна.

- Вам вдалося поладнати з Сеукандом?

- До мого від’їзду в рф – ні. То потім я подорослішав і питань до мене в Олександра Юрійовича вже не було.

- Здається, Сеуканд був невдоволений, що не реагуєте на виклики в збірну.

- Там що вийшло? Ми з Олександром Матерухіним приїжджали грати проти «Сокола» в складі могилівського «Хімволокна». Під час гри, після колючого удару Матерухіна, який насправді можна трактувати по-різному, трапилася бійка – два на два. Виник невеликий конфлікт, за підсумками якого мали непорозуміння не з Олександром Юрійовичем, а з керівництвом «Сокола». Вони поставилися до цієї ситуації якось по-своєму. Після того нас з Матерухіним не викликали в збірну близько року. Інцидент вичерпався якраз з ініціативи Сеуканда, я це точно знаю. Олександр Юрійович зміг погасити конфліктну ситуацію, зателефонував мені особисто і запросив у збірну. Після того ми з Матерухіним полетіли на чемпіонат світу в Ризі.

- Проблем у спілкуванні з представниками «Сокола» там не було?

- Ні. Між хокеїстами в нас загалом конфлікти трапляються рідко, в поодиноких випадках. Особливо коли мова про збірну України.

- В 2008-му ви повернулися в «Сокіл».

- То був гарний період, коли в команду повернулися майже всі збірники. Я повернувся після чемпіонського сезону в складі мінського «Кераміна». Сезон-2008/2009 – мій найкращий у «Соколі». Тоді у вищій лізі рф закинув 20 шайб і віддав 20 результативних передач. У нас був суперколектив, я грав у ланках з крутими партнерами – з Віталиком Лахматовим і Юрою Дяченком чи з Романом Сальниковим та Дмитром Цирулем. Діма Толкунов з Сашком Побєдоносцевим – в обороні. Цей сезон – дуже пам’ятний. Ми тоді і грошей заробили, і грали в дуже класний хокей. Під керівництвом Сеуканда, до речі. А ще з того сезону запам’ятався фінал чемпіонату України, вирішальний матч проти «Білого Барса» в Палаці спорту. Я тоді зробив хет-трик і був визнаний найкращим гравцем матчу. За це отримав абонемент на річне відвідування фітнес-клубу «Спорт-лайф». Ця мережа тоді щойно з’явилася в Україні і подарунок вважався дуже крутим.

- Була змога залишитися вдома й у наступному сезоні?

- Так, мені пропонували. Але поїхав у солігорський «Шахтар», фарм-клуб мінського «Динамо».

- Загалом у білоруському чемпіонаті ви відіграли дев’ять сезонів. Озираючись назад скажіть: був ваш максимум чи могли піднятися кудись вище?

- Я спробував інший варіант, на вищому рівні (мова про московський «Спартак», за який Шафаренко виступав у сезоні-2003/2004 – авт.). Але там не підійшов. Точніше, міг залишатися, грати в російській вищій лізі, але не на провідних ролях. Я обрав варіант з білоруссю, де проявив себе, починаючи з Могилева, найкращим чином. Мабуть, таким був мій рівень – хороший, середній рівень хокею. Не топ, але теж непогано.

- В одну мить в складі мінського «Динамо» ви навіть виступали в КХЛ. Правда, недовго…

- 2009-й рік, я тоді знаходився в хорошому стані – і фізичному, і моральному. Однак, проаналізувавши той період, дійшов висновку, що потрапив на той рівень запізно. Мені тоді було 27. Фізпідготовки і банального об’єму катання мені бракувало. Коли мене підняли з фарм-клубу, три виїзних гри грав добре, а після того повертаємося додому і три наступних матчі просто повзав по льоду, не розумів, що відбувається. Після паузи знову видаю непогану серію з трьох матчів. А потім – знову дуже важко. Це інший рівень, потрібно постійно швидко приймати рішення. Я виявився до цього не готовим. За умови, що після пониження до фарм-клубу (солігорського «Шахтаря») я знову зарекомендував себе добре і підіймався в мінське «Динамо» повторно. З тим же успіхом. Тепер розумію, що на такий рівень треба потрапляти до 20-ти років. Лише тоді є шанс закріпитися.

- Може, у вашому випадку, забракло терпіння тренерам?

- У тому й річ, що мені довіряли, виставляли в першій-другій ланках, поряд з найкращими білоруськими гравцями, з фінами, з канадцем Джеффом Платтом і Дмітрієм Мелешком. Спершу три гри все виходить, а наступних три вони не можуть зі мною грати, бо не витягую фізично.

- Скептики люблять називати вас гравцем одного тренера. З Михайлом Захаровим ви вперше зійшлися в сезоні-2010/2011, коли перейшли у мінську «Юність»…

- Цей рік був піковим у моїй кар’єрі. З «Юністю» ми виграли чемпіонство, здобули Кубок білорусі і Континентальний кубок. Однак казати, що я гравець одного тренера? Більше того, я до останнього не хотів переходити в «Юність». Про Михайла Михайловича тоді наслухався всілякого. Казали, що він диктатор, що жорсткий, що не дає грати в хокей, що надто суворі вимоги в роздягальні. Крім того, Захаров практикує довгі кроси на 21 кілометр. Постійні навантаження, мало вихідних… Але розумні люди переконали, що варто піти. Перших три місяці мені не виходило взагалі нічого. То була не гра, а мука. Починав чемпіонат у четвертій ланці. Звик і почав грати десь у листопаді, перенісши всі навантаження, переваривши тактику і вимоги Михайла Михайловича. Сплеск у результатах намітився після мого Дня народження (31 жовтня – авт.). Я почав набирати очки в кожній грі і виконувати те, чого від мене чекали. До того ж тиск від Захарова був дуже серйозним. Аж до того, що міг покинути «Юність».

- Нині можете назвати себе послідовником тренерських концепцій Захарова?

- Не сказав би. У Михайла Михайловича перейняв окремі компоненти, які мені імпонували найбільше. Найперше розуміння, що рук не можна опускати за жодних обставин; що порядок за будь-яких розкладів б’є клас; що непереможних команд не буває і все залежить від готовності до матчу. Також імпонувала постійна зарядженість Захарова, те, що з командою він був 24/7, що всі його думки пов’язані з хокеєм та інтересами команди. Крім того, мені б хотілося відтворити ту атмосферу, яку Захаров створив у «Юності». Коли «Сокіл» матиме власну домівку, ми зобов’язані створити клубний музей безпосередньо в роздягальні, щоб у ньому були відображені традиції, насліддя клубу, прізвища знакових постатей в історії команди, статистика, трофеї. Молоді гравці, опинившись у «Соколі», мають розуміти, куди вони потрапили.

- Після блискучого в усіх розуміннях сезону-2010/2011 за «Юність», після того, як знайшли спільну мову з Захаровим, ви вирішили повернутися в Україну і виступати за «Донбас». Через гроші?

- Вони теж відіграли роль. Кар’єра гравця не настільки довга, щоб цим фактором нехтувати. Крім того, перед собою постійно треба ставити нові виклики. Не треба зациклюватися на чомусь одному. «Донбас» тоді виступав у вищій лізі рф, чемпіонаті сильнішому за білоруський. Хотілося зіграти з сильнішими партнерами, на новому рівні. Тим паче, що я ж у «Донбас» не сам пішов, а з Сашком Матерухіним, з яким ми грали разом впродовж практично всієї кар’єри. Перехід у «Донбас» - то було наше спільне рішення.

- До слова, як так виходило, що ви з Матерухіним опинялися в одних і тих же командах аж настільки часто?

- Сашко – мій друг дитинства, ми ровесники. В хокей ми разом потрапили, в групу до Анатолія Дьоміна. Потім нас доводили до дорослого хокею Валентин Уткін і Сергій Лубнін. Якби Сергій Миколайович за нас не взявся, навряд чи хтось із нас заграв би – ні Матерухін, ні я, ні Побєдоносцев…

Свого часу я був ініціатором повернення Матерухіна зі США в Україну. Без зайвої скромності можу це сказати. Якби я тоді не наполіг на його поверненні, він би залишився американцем. Пограв би ще якийсь час, одружився і залишився б за океаном. Вмовляв Олександра повернутися не один рік. З великими труднощами це вдалося. Коли розмовляли, то вже був чистий американець. Він уже думав і розмовляв англійською. Російську практично забув. Але вдалося Сашка вговорити, він приїхав у Могилів. Там почав отримувати задоволення від гри і залишився. Нашим тренером був Алєксандр Волчков, легендарна особистість. Пограти під його керівництвом було дуже корисно. Два роки в Могилеві з точки зору фізпідготовки і розуміння, що від тебе все залежить сьогодні й зараз, дали мені дуже багато. Хоч я був молодий, Волчков викликав і цікавився моєю думкою. Так само було й пізніше, під час співпраці з іншими тренерами. Так завжди буває, коли даєш результат. Тому радив тренерам, щоб брали Матерухіна, того ж Побєдоносцева.

- Більшість тренерів у вашій кар’єрі були совєцького гарту. Але траплялися й представники інших шкіл. З ними знаходили спільну мову?

- З екс-тренером збірної Словаччини Любомиром Поковичем перетнувся в мінському «Динамо». З ним взагалі було найкомфортніше. Любомир – дуже позитивний, відкритий тренер. У нього своєрідна манера управління, але спеціаліст він надзвичайно сильний. Вимогливий, але аж занадто демократичний. Через те він у «Динамо» й надовго не затримався. А вартувало вчасно трохи закрутити гаєчки. Едуард Занковець, замінивши Поковича, провів три місяці на одному диханні. І привів команду до чемпіонства. Без шансів для інших команд.

Пізніше, уже коли ми грали в КХЛ, працював з канадцем Ґленном Генлоном. Теж своєрідний тренер. Команда під його керівництвом грала в швидкісний, силовий хокей. Не дарма людина працювала в НХЛ. Генлону в Мінську було важко через те, що в команді водночас зібралося багато легіонерів різних національностей. Свою роль зіграв мовний бар’єр.

Взагалі, впродовж кар’єри перетинався з великою кількістю авторитетних наставників – покійним уже, на жаль, Владіміром Циплаковим, з Андрєєм Гусовим. Дуже сильний тренер – Олександр Андрієвський. Тому мене дивує, коли хтось каже, що я – людина одного тренера.

- Свого часу ви сказали, що після власного досвіду гри через «не можу» на заключному етапі гравецької кар’єри ніколи не скажете підопічним, щоб пересилювали себе і виходили на лід, маючи проблеми зі здоров’ям…

- Свій останній сезон у складі «Юності» я провів після операції на хребті. Мав грижу хребта l5-s1. Маю тепер у поясниці імплант. Захаров ризикнув взяти мене в команду після того, як півроку я був поза хокеєм. Спершу все складалося добре: я був найкращим у матчах Кубка, йшов на першому місці серед бомбардирів у чемпіонаті. Але з листопада і до кінця сезону грав з болями в різних частинах тіла. З кожним наступним матчем ставало гірше. То був жах. Вже не міг демонструвати того хокею, якого від мене очікували. Повернутися на свій звичний рівень уже не зміг. Добре, що ми завершили сезон-2015/2016 здобуттям чемпіонства. Я зосередився на тому, що грав більше на команду, а не на себе.

- Це вас Захаров змушував грати через біль чи прагнули продовжити життя в хокеї самі?

- У Михайла Михайловича в принципі не можна жалітися, довго лікуватися і виправдовувати слабку гру травмою. Але ні до чого він мене не змушував. То я сам не розумів, як ризикую. Грав, лікувався, недоліковувався і знову виходив. Хоч розумів, що до кінця вже не відновлюся. Причина проста: після операції не було правильної реабілітації. На той час я не розумів, як треба чинити правильно. В Ізраїлі, де оперувався, уваги на цьому чомусь не закцентували. Хоча часу для відновлення в післяопераційний період було достатньо. В підсумку повну реабілітацію закінчив лише через п’ять років після хірургічного втручання. Тепер наслідків травми не відчуваю.

- З останнього для вас білоруського сезону в Мережі зберіглося цікаве командне фото. На ньому ви у джерсі збірної білорусі. А по центру – білоруський диктатор лукашенко. Що це було?

- Це був щорічний виставковий Різдвяний турнір під егідою лукашенка. Команда президента могла брати до свого складу п’ять гравців, яким більше 30-ти років. Національність ролі не грала. Оскільки у 2016-му тренером цієї команди був Захаров, він запросив мене, Радзинського, Максима Слиша. Погодився, бо це було справді цікаво. На цьому турнірі збиралися сильні збірні, зокрема завжди гарний склад привозили фіни і росіяни. Тоді ж конфліктів між Україною і білоруссю не було. Я не бачив в участі у Різдвяному турнірі нічого поганого. В фіналі ми тоді перемогли 2:1 збірну Фінляндії. Цікаво, що в трійці зі мною тоді грав канадець Даніель Корсо, за плечима якого були виступи в НХЛ за «Сент-Луїс Блюз» і «Атланту Трешерз».

- З самим лукашенком тоді не спілкувалися?

- Ні. Але коли ми виграли перше місце, він нас нагороджував у президентському палаці.

- Нині контактуєте з кимось із старих білоруських знайомих?

- На початку великої війни спілкувався з хлопцями, з якими довго грали разом. Вони все розуміють і всі нас підтримують. Але мовчать, бо всі залежать від президента і його програми розвитку хокею. Бояться люди, перелякані сидять і мовчать.

- Догравши сезон-2015/2016 у білорусі, ви повернулися в Україну і знову виступали за «Донбас». Звідки взялося здоров’я грати іще?

- Вирішив спробувати. А насправді догравав. Розумів, що то вже не той хокей, який мені потрібен. До того ж іще виступив за Україну на чемпіонаті світу-2016. Це коли ми в Хорватії стали першими в дивізіоні 1В, перемігши в фіналі британців. Здоровий ґлузд казав, що грати не треба. Я ж із травмою відіграв весь плей-оф за «Юність». Лікарі в Києві їхати в Хорватію теж заборонили. В мене був надірваний пах, болі практично не припинялися. Лікар Володя Секретний капав і колов мене протягом усіх зборів. Але команді тоді бракувало центральних нападників. Чемпіонат світу відіграв на одній нозі. І ще й зумів у вирішальному матчі проти британців віддати Побєдоносцеву передачу на переможний гол. При цьому розуміючи, що після такої травми лікуватимуся наступних три місяці за свій рахунок. Так воно в підсумку й вийшло. Літо провів у диспансері й по різних клініках. А саму травму залікував вже після завершення кар’єри. Але я не шкодую, бо від викликів у збірну не ухилявся ніколи.

- Окремі ваші партнери за тим «Донбасом» згадували, що перші тренерські задатки ви тоді демонстрували на льоду. Тобто визначилися з майбутнім вже тоді?

- Не відразу. Може, й хотів стати тренером. Але понад три роки не мав якихось серйозних варіантів початку кар’єри. Костянтин Сімчук пропонував спробувати себе дитячим тренером у школі «Сокола». Але то трохи не моє. Точніше, я тоді присвятив час своїм синам, котрі теж займаються спортом. А заодно прилаштовувався до життя поза хокеєм. Були, щоправда, нетривалі акції, як то робота з юнацькою збірною України на окремо взятих турнірах. Те саме стосується і роботи в штабі Андрія Срюбка в національній збірній. Мене попрохали поїхати на місяць і провести збори.

- Ваш тато Леонід Шафаренко – знана постать якраз у дитячо-юнацькому хокеї. Він також працює в школі «Сокола». Що він радив синові, який не мав постійної роботи?

- Радив не поспішати, розібратися, що до чого, а життя саме вкаже правильний шлях. Так воно й вийшло. Власне, тато ніколи мене ні до чого не спонукав. Хокей він у дитинстві мені, звісно, показав. Але покатався три дні і мені не сподобалося. Пішов і повернувся назад лише через два роки, майже дев’ятирічним. І тоді вже відчув смак. Батько весь цей час не наполягав. «Захочеш – підеш», - казав.

- У випадку з тренерською діяльністю життя вам, можна сказати, подарувало відродження «Сокола» влітку 2020-го. Так виглядає, що перший самостійний сезон у статусі головного тренера відібрав у вас дуже багато емоцій…

- Попервах мені було важко впоратися з нервами. Місяців дев’ять це тривало, не менше. В одну мить, визнаю, почав перегинати палицю. Сидів потім вдома, аналізував і розумів, що так поводитися не можна. Для мене то був дуже серйозний виклик. Той сезон запам’ятається на все життя. Ми набрали багато молодих гравців, які в ході сезону, який ми завершили виходом у фінал, серйозно додали. Маю на увазі Дмитра Кубрицького, Михайла Сімчука, Дениса Гончаренка, Івана Сисака, Ярослава Панченка, Владислава Сушкова, Богдана Середницького.

- Ці хлопці закріпилися в хокеї і виступають досі. Однак найперше період до 24 лютого 2022-го запам’ятався тотальним засиллям російських легіонерів, яких у кожній команді було не менше десятка. Без них не можна було обійтися?

- Тоді в Україні було вісім команд, а українських гравців обмаль. При цьому всіх найкращих зібрав «Донбас». На зборах ми переглядали багатьох українців і найкращі залишалися в нашому складі. Але зрозумійте, що такий клуб, як «Сокіл», не може програвати. Ми прагнули боротися за медалі, тому теж запрошували легіонерів. Звісно, якби розуміти, що станеться в лютому 2022-го, ніхто б з росіянами справи мати не хотів. Але ж тоді виглядало, що люди налаштовані на розв’язання конфлікту, який тривав з 2014-го. Хто б подумав, що все так закрутиться.

- У незавершеному через початок повномасштабної війни сезоні-2021/2022 «Сокіл» виглядав дуже сильним. І зовні не так нервували. Це через те, що команда була сильнішою?

- Став досвідченішим, навчився більше тримати себе в руках. Став професійнішим. Та й підбір гравців був помітно кращим. Ті хлопці, які пройшли зі мною попередній сезон, вже все розуміли і виконували. А нові вже не були новачками, працювали з різними тренерами. У першому сезоні давав завдання і коли гравець його не виконував, не міг зрозуміти: «Чому?» Це ж наче елементарно. Потім проаналізував, що до мене гравцеві цього могли ніколи не пояснювати. Коли хокеїстові бракує школи, коли він необучений, він не може сприймати інформацію миттєво. Не важливо, скільки йому років.

Взагалі, від того довоєнного сезону залишився неприємний осад в усіх розуміннях. Неприємності почалися раніше, ніж 24 лютого. Восени 2021-о виглядало, що то буде найсильніший чемпіонат України в історії. Ми мали вісім добре вкомплектованих команд. Мала бути скажена конкуренція. На старті кожна гра була «від ножа». Ми теж підбирали команду, здатну перемогти в фіналі «Донбас». Але потім у нашому хокеї трапився розкол. І чемпіонат розвалився на дві частини.

- Після початку великої війни ви виїхали в Німеччину. Як це сталося?

- Хвилювався найперше за сім’ю. У нас із дружиною малі діти. Хотілося їх вивезти туди, де безпечно. А вже в Німеччині мені запропонували роботу – тренувати дітей у хокейній школі міста Гарсфельд. Паралельно була змога грати в регіональній лізі й самому. Якби в цей час була робота в Україні, я б повернувся. Але ми до останнього не знали, існуватиме «Сокіл» чи ні, чи буде взагалі чемпіонат України. На ту мить, коли приймав рішення вивозити сім’ю, вдома було 1000 доларів. Ми купили нову квартиру і всі гроші вклали туди. Так ми туди досі й не перебралися. Але гроші витрачені. Треба жити далі, годувати сім’ю. Крім хокею, я не вмію заробляти більше нічим.

- Найбільша проблема, що німецької ви не знали взагалі.

- Тому поки вчив мову, не мав роботи. Щойно почав трохи розмовляти – працевлаштувався. При цьому ніколи б не повірив, що здатен заговорити німецькою. То тепер розумію, що з хорошим навчальним курсом у цьому немає нічого надзвичайного. Звісно, я не кажу про якийсь захмарний рівень, який би дозволяв поступати у вуз. А ось на початковому рівні навчитися говорити може кожен. До того ж з дітьми працювати легше. У них немає складних питань.

- На Elite Prospects є статистика ваших виступів за «Гарсфельд» - 14 голів і 32 передачі в десяти матчах. Непогано.

- Ми виграли регіональну лігу «Норд». Хороший сезон, я добре підготувався. Розумів, що гратиму, тому чотири місяці бігав кроси, відвідував тренажерний зал. Атлетизм мав відновлювати повністю. Але без цього ніяк. У лізі багато молоді, боротьба контактна. Неготовим можна було не виходити на лід. Також сподобалася атмосфера на матчах: невеличка льодова арена у маленькому місті завжди була заповнена. Люди приходили відпочивати. Купували ковбаски, пиво і дивилися хокей.

- З кимось із українців у Гарсфельді перетиналися?

- З Вітею Андрущенком. Він виступав за команду в 60-ти кілометрах від мене, приїздив до мене на ігри, а я до нього. Це теж мій друг дитинства. Мені дуже пощастило, що він постійно був поряд. Вітя на початку повномасштабної війни вчинив дуже гідно. Він відмовився від двох пропозицій виступати в чемпіонаті білорусі якраз через війну. Виїхав у Німеччину, живе без сім’ї.

- Ви у Німеччині були з сім’єю і почувалися там комфортно. Чому повернулися?

- Це відповідь тим, хто розпускає про мене різні плітки. Повернувся, хоча мав у Німеччині гарну зарплату, працював у своєму улюбленому хокеї. Проте, по-перше, хотілося знову зануритися у вищий професійний рівень роботи. По-друге, бажав бути поруч з батьками. По-третє, вдома є вдома. Дружини й дітей, звісно, поряд бракує. Вони поки бояться повертатися. Залишаються в Німеччині. Сконцентрувалися на вивченні англійської і німецької мов. За нагоди сини продовжують займатися хокеєм і футболом.

- Для вас нинішній сезон розпочався не найприємніше – з поразки в фіналі Кубка України «Кременчуку». Як сприйняли ту невдачу?

- А хто любить програвати? Керівництву клубу вже пояснив, що ми на ту мить не були готові грати на належному рівні. Це стало зрозуміло, ще коли я прийняв команду. В Кубку «Кременчук» був сильнішим. А далі час покаже. Взагалі ж у сезоні спробуємо виграти чемпіонство. А в Континентальному кубку будемо грати на перемогу в кожному матчі.