Ігор ЖАБЧЕНКО: «У 90-ті гроші ми забирали мішками»

Цим інтерв’ю з іменитим у минулому футболістом національної збірної України, а нині відомим тренером Ігорем Жабченком Sport.ua започатковує нову рубрику з назвою «Стара школа». У ній будемо розкривати культових персон нашого футболу з того боку, з якого їх ніхто не знає. Іноді обіцяємо виходити за рамки найпопулярнішої гри.

Перший гість «Старої школи» – вихованець київського «Динамо», який не заграв у рідному клубі після важкої травми, отриманої в зіткненні з іншим нині відомим тренером. Ігор Жабченко розповів нам про всі принади футболу 90-х, його яскравих і не дуже персонажів, кримінальні історії зі США, України і рф, а також про дивні тенденції сучасного українського футболу. А тема війни напросилася сама по собі, адже зустрілися ми з Ігорем Валентиновичем на Лук’янівці в Києві, неподалік від тих місць, які русня регулярно обстрілює. Жабченко там має квартиру, хоча й живе за межами міста. Тож зручно влаштовуємося в одній з кав’ярень і починаємо розмову.

– Звичайно, війна – це страшно. Вся наша країна з цим відчуттям живе, – говорить Жабченко. – Навіть якщо немає вибухів, то звуки сирен тиснуть на психіку. Особливо це відчуваю, коли приїжджаю до дідуся і бабусі в Ірпінь. Вони живуть якраз навпроти парку. Динаміки розташовані поруч. Просто жах, коли сирена вмикається. Хоча найважче було на самому початку повномасштабного вторгнення. Ми живемо в Любимівці поруч з Бузовою (на Київщині – авт.). Коли російські танки йшли по Житомирській трасі, ми саме перебували на блок-посту. Коли ворог вдарив по заправці БРСМ, усі, хто був поряд розбіглися в розсипну. Страшно було.

– Пожили в окупації?
– Так, десь 9 березня тільки виїхали. Літало навколо майже безперестанно. Співпрацювали тоді з СБУ, адже з вікон бачили пересування російської техніки. У нас жахіття творилося – навколо чимало загиблих, розстріляних машин. А бабусі з дідусем за вісімдесят. Коли сталося вторгнення, зв’язок з ними пропав. Не знали вже, що думати. Але так само 9 березня їм хтось допоміг перейти через Ірпінський міст. Скільки було радості, коли вони зателефонували нам з київського вокзалу, сказали, що все з ними добре. Дідусь родом з Івано-Франківщини, тож вони з бабусею відразу сіли в потяг і відправилися на його батьківщину.

…Певен, кожен з нас зараз найбільше мріє про те, щоб війна закінчилася. Не просто щоб закінчилася, а щоб ми перемогли.

«Ігоре, ти вдома не ночуєш? У частину!»

– Давайте перейдемо до футболу. Ви є вихованцем київського «Динамо». Але за головну команду, крім кількох матчів на Кубок Федерації футболу СССР, так і не заграли. Чому?
– Я три роки провів за дубль, з 1985-го по 1988-й. Поряд грали вже, на жаль, покійний Мишко Стельмах, Ігор Корнієць, Сергій Юран, Сергій Погодін, Володя Бідний, Сергій Шматоваленко. Поряд із нами вже почали виставляти хлопців 1970 року народження, чемпіонів світу серед юнаків – Юрка Мороза та Миколу Русина. Колектив у нас був просто вибуховий. Та й підтримку Анатолія Пузача, який допомагав Лобановському в головній команді, постійно відчував. Я був близьким до основи, але мене вибив з колії перелом ноги.

– Як це сталося?
– На тренуванні. Тоді хлопці 1966 року народження, такі як Олег Деревинський, Русік Колоколов поїхали на Спартакіаду. Команду доукомплектували хлопцями з фарм-клубу з Ірпеня. Серед них був Юра Бакалов. Ось він мені й зламав малу гомілкову кістку, намагаючись не дати себе обійти після того, як я прокинув собі на хід. А ви ж маєте пам’ятати, яка тоді була медицина. Мені гіпс наклали на всю ногу. Три місяці в такому стані промучився, а коли почав відновлюватися, щось вже не пішло.

– На Бакалова не ображалися?
– Ні, що ви? Він же не навмисно.

– З Лобановським особисто розмовляли?
– Так. Весела була історія. Ми були на зборах в Ужгороді. Перед їх завершенням, коли наступного ранку мали вирушати потягом додому, пішли з Серьогою Погодіним погуляти. І не вернулися до відбою. Коли прийшли, на нас очікували Віктор Колотов і Михайло Коман. На ранок заходжу до Лобановського. «Ігоре, ти вдома не ночуєш? У частину!», – каже. Так і сталося. Відправили нас на два тижні у військову частину на Лесі Українки. Мили там посуд, іншою чорновою роботою займалися. Я ще терпів, а в Погодіна характер м’який. Він не витримав і набрав Колотова: «Михалич, заберіть нас звідси!» І забрали. Пошкодували.

– Коли ви зрозуміли, що в «Динамо» заграти не вдасться?
– Коли у 1988-му закінчився контракт і мене віддали в білоцерківське «Динамо». Тренером там був Олександр Пилипенко. Насправді він бізнесмен, але тоді намагався тренувати. Пізніше Олександр зрозумів, що то не його, став успішним бізнесменом, був президентом клубу «Система-Борекс». Ми якось ще з тих часів, з кінця 80-х тримаємося поряд. Але в Білій Церкві він мене чомусь не ставив у склад. Врешті, я плюнув і поїхав в аматорську команду до Лубен на Полтавщині. Там у нас знатна бригада зібралася, на всі матчі приходило по п’ять-шість тисяч людей. Власне, саме виступаючи за «Сулу» серед колективів фізкультури, я в себе й повірив.

– На професійний, чи як тоді казали майстрівський рівень ви повернулися доволі швидко.
– З «Сулою» ми жодного матчу не програли, потрапили в фінальну «кульку» чемпіонату серед аматорів. Ось звідти мене в 1990-му Анатолій Коньков забрав у пітерський «Зеніт», який саме вибув у першу лігу. Дмитрович мав завдання повернути команду у вишку. Крім мене, з українців Коньков запросив ще Вову Горілого та Олега Смолянінова. Я наймолодшим серед них був. І в Пітері відверто не прижився. На мене там туга напала. Незадовго до того одружився, кохана в Києві залишилася, в нас вже народилася дитина. Однієї миті зібрав речі, викинув через вікно на базі сумку, спустився, взяв речі, перемахнув через паркан і поїхав до Києва. Добирався потягом дві доби. І відразу повернувся в «Сулу».

«Якщо хтось забував, куди потрапив, люди з автоматами заходили в роздягальню»

– Чекайте, ви ж наче в «Кремені» тоді опинилися.
– Не відразу. За мною тривалий час їздив начальник кременчуцького клубу Петро Скрильник. Врешті приїхав «рафіком», завантажив туди всі мої речі, посадив у салон мене, дружину, доньку, тещу і поїхав у Кременчук. Мені відразу дали двокімнатну квартиру, створили всі умови, щоб грати в футбол і ні про що не думати. Чого ще 21-річному хлопцеві треба? Та й грати було цікаво. «Кремінь» тоді виступав у перехідній зоні чемпіонату СССР. Проти нас, крім українських колективів, грали команди з росії, Молдови, білорусі, Вірменії, Азербайджану.

– Гравці, які тоді грали, особливо люблять згадувати трешові поїздки на Кавказ…
– «Карабах» і «Кяпаз» на виїзді програвали всім по 5:0 чи 6:0. Зате на їх полі, в Агдамі чи Гянжі у цих команд не міг виграти ніхто. Це тоді вже був збройний конфлікт у Нагорному Карабаху. Поле було оточене автоматниками. Якщо хтось впирався і забував, куди потрапив, люди заходили в роздягальню і нагадували. Так усі там від гріха подалі, щоб спокійно повернутися додому, й програвали.

– Не дивно, що отримавши таке загартування, «Кремінь» вдало стартував у першому чемпіонаті України.
– Нас тоді тренував Володимир Лозинський, гарний, простий чоловік, він постійно був на контакті з футболістами, багато жартував. Важко нам було, коли після Лози «Кремінь» очолив Борис Стрельцов, жорсткий чоловік, трохи зашорений, постійно ганяв команду, ні з ким не спілкувався. Але при ньому команда теж непогано грала. Він привіз з собою з росії кількох сильних футболістів, зокрема нападника Андрія Федькова, який забивав дуже багато. Десятитисячний стадіон майже на всіх матчах був заповнений. Шкода, що нині то не стадіон, а руїна. Говорив свого часу Олегові Бабаєву, щоб відремонтував той стадіон. Але об’єкт належить якомусь університету, Бабаєв зчепився з ректором і так не зміг отримати дозвіл на початок робіт.

– Тоді трансляцій матчів з Кременчука у всеукраїнському ефірі не було. Отже «Кремінь» часів Стрельцова запам’ятався найперше участю в поєдинку проти «Динамо», коли кияни в останньому турі перемогли і оформили перший в історії титул чемпіонів України. Про ту гру є різні чутки. Кажуть, ніби суперники з «Кременем» чи його окремим футболістами домовилися…
– Перестаньте. «Динамо» тоді було на голову сильнішим. Мені перед цим матчем, до речі, телефонував Григорій Бібергал, віце-президент «Чорноморця». Казав, що приїде в Кременчук і привезе гроші, які заплатить нам, якщо зможемо обіграти «Динамо». Одесити в разі невдачі киян могли потрапити в єврокубки. Григорій Юхимович справді привіз гроші, я як капітан розповів про все команді, ми вийшли на поле дуже вмотивованими. Але «Динамо» тоді набрало хід, ми їм не мали чого протиставити. Потім, правда, виявилося, що Бібергал приїхав не стільки через той матч, скільки щоб мене забрати в «Чорноморець».

– Відразу погодилися?
– Валізи спакував і разом з дружиною та Григорієм Юхимовичем поїхали в Одесу. Мені відразу дали двокімнатну квартиру, все мене влаштовувало. Вже почав тренуватися з «Чорноморцем», коли за день до виїзду на перші збори в Фінляндію телефонує Петро Скрильник. «Ігоре, даємо тобі п’ятикімнатну квартиру, зарплату більшу, ніж у «Чорноморці, тільки повертайся», – каже.

– Які тоді суми фігурували?
– А ось вбийте, але не скажу. Не тому, що не хочу, а через те, що гроші ми тоді забирали мішками. В прямому сенсі. Часи такі були, в обігу були купони, еквівалент яких вимірювався в мільйонах… Так ось, я тоді Скрильника послухав, сів у машину і поїхав. Але не відразу в Кременчук, а до Києва, до батьків. Нині покійна мама каже: «Тобі телефонують. З Харкова». В разі переходу в «Металіст» обіцяли трикімнатну квартиру, автівку, підйомні. Тож відразу сіли з дружиною в машину і поїхали в Харків. Там відразу про все домовилися, отримав підйомні і з ними вирушаю в Кременчук. Скрильник щойно мене побачив, як відразу щось відчув. «Бачу, що щось ти вже начудив», – каже. Я й розповів про «Металіст».

«Там, де футболісти, творилася вакханалія – алкоголь, дівчата»

– Де-де, а в Харкові ви не грали ніколи…
– Все тому, що «Чорноморець» виявився надто наполегливим. Віктор Прокопенко, вирушаючи з командою в Фінляндію, дав Володимирові Плоскині чітке завдання: «На збори не їдеш. Шукай його де хочеш, але без Жабченка не повертайся». Це мені Володимир Іванович потім сам розповідав. Тоді ж він почав набирати мене. Я не відповідав. Врешті, Плоскина додзвонився до Скрильника. Петро Григорович сказав мені, щоб перетелефонував і розповів про все, як є. Я й розповів про «Металіст» і про блага, якими мене спокусили. «Ігоре, то чому ти відразу не кажеш? Ми тобі дамо все це і навіть більше в Одесі», – говорить Плоскина.

Нема питань, поїхав в Одесу. Поки команда була на зборах, я жив у готелі, бігав кроси по парку Шевченка, поруч зі стадіоном ЧМП. Після повернення Прокоп відразу сказав: «Жаба, ти ж знаєш, я жодних образ не тримаю. Давай, працюй».

– Чекайте, а з «Металістом» ви домовилися усно?
– Ні. Однак у той час ще можна було повернути гроші і розторгнути угоду. То якщо коротко. Якщо ж з подробицями, то поїхав у Харків залагоджувати ситуацію зі Скрильником і керівником Полтавської обласної федерації футболу Анатолієм Дяченком. Вони й зайшли до президента «Металіста» Дрозденка. Я сидів у приймальні. «Та я його згною!», – чую крик. Після того заходжу, гроші поклав на стіл. Я ж розумів, що Дрозденко пов’язаний з криміналом, і правда багато що може. Але з допомогою Скрильника і Дяченка вдалося домовитися.

Коли навесні 1994-го ми з «Чорноморцем» виграли Кубок і бронзові медалі, Прокоп каже: «Бачиш, а залишився б у «Металісті» – не мав би нічого». До речі, медалі ми собі ґарантували і Кубок здобули достроково. До завершення чемпіонату залишався тиждень. І ми весь цей час гуляли. Стара база «Чорноморця» на Архітекторській гуділа. Серйозним залишався лише Семен Йосипович (Альтман – авт.). «Треба зважування, треба це, треба інше», – постійно був заклопотаний. Поки Прокопенко не втрутився. Перед тренуванням вишикував усіх і каже: «Семене, твою мать, поруч з базою взагалі не ходи». У нас там як було? В одному корпусі футболісти жили, в іншому – тренери. Там, де футболісти, творилася вакханалія – алкоголь, дівчата. Прокоп Альтману наголосив, щоб поруч з нашим корпусом не з’являвся, дав хлопцям відпочити.

– У наступному сезоні «Чорноморець» вже тренував не Прокопенко, а Леонід Буряк. Між цими фахівцями різниця величезна, у всіх розуміннях…
– Ми Леоніда Йосиповича сприйняли не відразу. Він приїхав зі своєю програмою й принципами, з навантаженнями, як у київському «Динамо». Влітку, в спеку, ці випробовування даються особливо важко. Ми були шоковані. Але поступово втягнулися. А ще Буряк вразив тим, що постійно був одягнений «з голочки» – піджак, штани нагладжені, туфлі. Від нас теж Йосипович вимагав бути акуратними і на тренуваннях, і після них. На базі з’явилася пральна машина. Врешті, з Буряком ми двічі поспіль здобули срібло. Це був головний критерій ефективності тренерської роботи.

– Вас уболівальники тих часів згадують найперше за матчем проти «Динамо» на Республіканському стадіоні Києва навесні 1995-го, двом м’ячам у ворота Шовковського, які принесли «Чорноморцю» перемогу. Тоді одесити видали восьмиматчеву переможну серію. В якийсь час навіть було прийнято говорити, що здобути чемпіонства «Чорноморцю» не дали.
– Ні в якому разі. Хоча на виїзді ми «Динамо» й перемогли, а вдома зіграли внічию. Команда у киян була класніша і стабільніша. А щодо того матчу, то не вважаю його найкращим у кар’єрі. Так, пам’ятний, бо ж у такій грі забив двічі, та ще й на стадіоні, який вважаю рідним, але не більше того.

«Нас тоді фінансував чоловік, якого Італія арештувала за торгівлю зброєю»

– Як ви, будучи лідером «Чорноморця», опинилися в ізраїльській «Бней-Ієґуді»?
– Мене туди в оренду віддали. Зрозумів, що це буде випробовування, вже в ході першого тренування в Тель-Авіві. Дощу не було, а бутси аж чвакали від вологи. Коли їх зняв, вилив десь стакан поту. Бігати в 40-градусно спеку – то щось неймовірне. А першим свій матч там проводив у найпівденнішому місті країни, Ашдоді, здається. Вийшли з автобуса, а на вулиці – +60. Вперше побачив, що по периметру поля стояли відра з водою, а в них – губки, якими була змога охолоджуватися. Перед виходом на гру тренер говорить: «Ігоре, ляп-ляп, спокійно, нікуди не поспішай».

Що здивувало найбільше, що за такої спеки матчі розпочиналися о третій дня. Лише центральні поєдинки туру виносилися на вечірню пору. А ще вразили поля, які були не трав’яними, а радше піщаними. В мене на них гомілкостопи й полетіли. Та й спину я собі там підірвав. Наслідки пізніше відчув. Запам’яталася також Нетанія, красиве місто, але в той час там було небезпечно через те, що регулярно з’являлися терористи-смертники.

– Я так розумію, що наміру залишатися в Ізраїлі ви не мали навіть попри те, що в Україні стабільності не було.
– Чому ж не було? В нас у «Чорноморці» все було добре. Тому щойно з’явилася змога повернутися, відразу це зробив. Нас тоді фінансував Леонід Мінін, якого пізніше італійська влада арештувала за торгівлю зброєю. Зараз він в Ізраїлі живе. Пригадую, в 1993-му, перед початком чемпіонату України Леонід Юхимович прийшов на зустріч з гравцями, вдягнений у ковбойського капелюха, з сигарою, у джинсах. Крісло Мініну поставили посеред роздягальні. «Пацани, ставлю завдання – виграти кубок. Якщо виграєте, то поїдете відпочивати в будь-яку точку світу, – каже. – Хто капітан?» Юра Сак піднявся. «Іди, закривай очі і куди влучиш пальцем, туди поїдете».

– Можна було в Ірак влучити. Чи в Афганістан.
– Можна було. Але Юра влучив в Об’єднані Арабські емірати (сміється). Слова Мінін дотримався, після здобуття Кубка ми там відпочивали.

– У Харкові вам повірили на слово, в Одесі відправили в екзотичну для тих часів відпустку. Персонажі з 90-х начебто не завжди такі позитивні.
– Не завжди. Коли виступав у Красноярську, команду «Металург» утримував Блінов, представник бригади Бикова, бандита, який був на посаді губернатора. Перед матчем з казанським «Рубіном» з’явилися чутки, що команда здає цей матч. Не команда загалом, а окремі представники. Жили ми на території колишнього дитячого садка, який знаходився в лісі. Приїхали туди перед матчем братки. Зібрали нас. Один із братків витягнув пістолет, перезарядив і націлив одному з місцевих гравців у коліно. «Є такі чутки, – каже. – Дивіться, якщо справдиться, то знаєте, що буде». «Куди я потрапив на закаті кар’єри?», – думаю. Взагалі не хотів виходити на поле. Добре, що ми тоді не програли, а то не знаю, чим би все завершилося.

– Чув схожі історії про окремі українські клуби.
– Там, де грав я, такого не було ніколи. В Миколаєві трохи мав пригоду трохи іншого характеру. У тренера Анатолія Заяєва були розбірки з місцевими бандюками. Я за Анатолія Миколайовича заступився. Тоді протистояли два угрупування – боксери проти борців. Президент клубу Валерій Южаков мав проблеми і не платив команді грошей, Заяєва теж хотів прибирати. Я став на бік тренера, підключив Григорія Бібергала. Вийшло, що сам того не бажаючи, опинився в середині конфлікту. Завершилося все тим, що президент зі всіма розрахувався. Заходжу я. За столом сидить з похиленою головою Заяєв. «Ти повз касу, – каже Южаков. – Ти ж не за того вписався». «Миколайовичу, що це означає?», – питаю Заяєва. А той: «Ігоре, я тобі все віддам».

У підсумку нічого я не отримав. Хоча суто футбольні спогади про Миколаїв залишилися найкращі. В нас хороша команда підібралася, як місцеві хлопці, так і приїжджі. І атмосфера на стадіоні була відмінна. Особливо, звісно, згадую той матч, коли ми перемогли за присутності 29 тисяч глядачів «Динамо-2» з Хацкевичем, Белькевичем, Леоненком у складі.

– В Миколаїв ви потрапили з «Шахтаря».
– Коли отримав це запрошення, то вже не стільки грав, скільки мучився. То ще з Волгограда, куди мене в «Ротор» з Одеси покликав Прокопенко, почалося. В мене між четвертим і п’ятим хребцями проявилася грижа. Не те що бігати – ходити нормально не міг. Одужанню завдячую одеському лікареві Валентинові Чорноп’ятову. Він мене підняв на ноги масажами і уколами. Унікальний фахівець, він й досі працює.

Власне, в «Шахтар» я потрапив вже після того, як пройшов лікування і наче видужав. Домовився з донеччанами в той час, коли власник «Ротора» Ґорюнов місяці три чи чотири не платив грошей. На емоціях кинув усе, сів у літак і полетів додому. Характер у мене такий запальний. Але минає небагато часу і телефонує Корінь (Ігор Корнієць – авт.). «Ти полетів і нам усе виплатили», – розповідає. Мені, звісно, ніхто нічого не повертав. Прогадав. Та ще й з урахуванням, що це був подвійний перехід, півроку не міг грати за «Шахтар». А коли відновив виступи, вже відчував, що не можу показувати на полі того, що раніше. Мені було 30 і це був закат. Єдине, що залишалося – поїздити по орендах: у Миколаїв, донецький «Металург», Красноярськ, «Чорноморець».

– В Одесу ви повернулися, вже коли команда вилетіла в першу лігу.
– Так. Ми тоді сподівалися повернутися у вишку. За перше коли я тоді 8 м’ячів забив сам і віддав 9 результативних передач. Ми тоді всіх виносили. «Черкаси» з Володимиром Мунтяном на чолі, які ставили перед собою завдання підвищитися у класі, отримали в Одесі чотири голи без відповіді.

– На цьому тлі різко контрастує один матч: «Динамо-2» «Чорноморець» поступився 1:8.
– Нам тоді взагалі не платили грошей. Взагалі! Щоб за щось жити, доводилося закладати речі в ломбард. Дійшло до того, що проти «Динамо-2» ми не хотіли виходити на поле. Перед тим перемогли у Чернігові 2:1 «Десну» і кажемо, що в Києві грати не будемо. Або нехай повертають гроші. Володимир Козаренко, який тоді був тренером, насилу впросив команду зіграти. Але що з того вийшло, видно з рахунку. Після завершення першого кола ніхто грошей повертати не збирався. Я повернувся в «Шахтар», а звідти поїхав у нову оренду в Красноярськ. Там мені дали гарні підйомні, здоровенну зарплату.

«Нас «почистили» – дрібні купюри позалишали, а сотки повиймали»

– В росії ви отримали одне з двох вилучень за кар’єру. Як і перше – в дебюті гри. Перше досі згадується, бо це був пам’ятний для збірної України матч відбору на Євро-1996 проти словенців…
– То був абсурд. УЄФА тоді запровадило правило, коли за навіть натяк на підкат ззаду футболістів вилучали з поля. Я зіграв чисто в м’яч. Дивлюся – червона. 16-та хвилина гри. Пішов у роздягальню, помився, сиджу засмучений. Коли команда прийшла на перерву, навіть не знав рахунку. Сидів поряд з Вітею Скрипником і Тімою Гусейновим. «Чого ти такий засмучений?» – питають вони. «А яким тут будеш, коли на весь матч залишив команду в меншості?» «Та нічого, ми ведемо 2:0. Я забив і Тіма», – каже Скрипа. В підсумку одначе 2:3 програли.

– Трохи раніше ви зіграли ще в одному пам’ятному матчі. То коли збірна України обіграла на Республіканському 1:0 хорватів з Шукером, Бобаном і Бокшічем у складі. Кажуть, від суперників тоді тягнуло перегаром.
– Десь так і було. Як мінімум, хорвати виглядали дуже розслабленими. Вони тоді в Італії виграли, нас вдома 4:0 перемогли. Як би там не було, але я не міг дочекатися, коли ця гра закінчиться. Луга (Олег Лужний – авт.) зламався, я замість нього на правому фланзі захисту грав. А проти мене – Роберт Ярні, лівий оборонець. Як же він носився, який же він сильний! Перший тайм ще сяк-так, а в другому було божевільно важко. Насилу витримав.

– Виїзд зі збірною України в Північну Америку восени 1993-го вочевидь запам’ятався не стільки футболом, скільки тим, що це було щось незвичне.
– Без пригод тоді не обійшлося. Жили ми в Сан-Дієґо, у п’ятизірковому готелі, в якому знімався фільм «Ми з джазу». Місцевий стадіон – практично на кордоні з Мексикою. Тому матч проти цієї збірної грали фактично на виїзді. Трибуни забиті – понад 50 тисяч глядачів. Поступилися мексиканцям 1:2. Повертаємося в готель, а карточки, якими відчинялися двері в номери, не спрацьовують. Варто сказати, що тоді ми взагалі не могли збагнути, як то відкривати двері карткою, а не ключем. Звернулися на рецепцію. Коли двері повідчиняли, виявилося, що нас «почистили» - дрібні купюри позалишали, а сотки повиймали.

Найбільше засмутився Сергій Попов, якому Валерій Яремченко (тренер «Шахтаря» - авт.) дав пристойну суму грошей, щоб той щось там купив. Зрозуміло, що грошей не було. Поліція теж лише розвела плечима. Проте попереду – заключний матч туру проти американців. У першому ми перемогли 2:1 і господарі, які через рік приймали чемпіонат світу, дуже хотіли реваншуватися. Однак долю зустрічі вирішив єдиний гол, який ударом майже з центру поля провів Попов. Після гри Дмитро Злобенко, президент клубу «Борисфен», який спонсорував цю поїздку, на радощах преміював Серьогу на ту суму, яку в нього вкрали. Так що Яремченко без замовлення не залишився.

«Дивлюся, а нога висить на гетрі»

– Кар’єру ви закінчили у друголіговій «Системі-Борекс» з Бородянки. В яку, роблячи висновок з вище сказаного, навряд чи потрапили випадково.
– Теж відносно. На той момент вже вирішив зав’язувати. На офіс до Пилипенка, який знаходився поруч з кінотеатром «Київ», у центрі столиці, приїхав просто поспілкуватися, запитати старого друга, як у нього справи. Але в цей час в офіс прибув і тренер «Системи-Борекс» Віктор Жилін. «Степановичу, беріть Жабченка у команду. Подивіться, який він стрункий», – каже Пилипенко. «Дасте квартиру – то чому б і ні?» відповідаю. Зійшлися на тому, що буквально з офісу їду з Жиліним на тренування. Наступна гра в команди була дуже важлива, тренер хотів переконатися, в якій я формі. Грав я фактично на одній нозі. Але Жилін, заїхавши до Пилипенка, сказав: «Це наш капітан! Беремо!»

Потім був сам матч. Його судив мій друг і сусід Євген Венгер. Нашим суперником була друга команда запорізького «Металурга». Грали на якомусь сільському стадіоні, в багні (у Малині на Житомирщині – авт.). Вже на першій хвилині мені розсікли брову. На поле повернувся з перемотаною головою. Наприкінці першого тайму лечу в підкаті на Віктора Мусонду. Коли його перекусив, він як почне кричати! Думаю: зламав хлопця. А сам дивлюся на свою ногу і розумію, що перебуваю в шоковому стані: подвійний перелом зі зміщенням, нога висить на гетрі. Потім довго відновлювався, а в першому після повернення матчі отримав удар від якогось пацана і зламав малу гомілкову кістку. Тоді зрозумів, що це, мабуть, Боженька мені дає зрозуміти, що пора закінчувати.

– Відразу вирішили, що будете тренером?
– Це була пропозиція. Ще коли грав, Віталій Пилипенко познайомив мене з Анатолієм Бузником, котрий працював у Федерації футболу України в комітеті збірних. Ось Анатолій Іванович мені запропонував спробувати попрацювати з юнацькою збірною України (U15). Посада якраз була вакантна. Бузник обіцяв передати мою кандидатуру на розгляд Григорієві Суркісу. Зізнаюся, я про цю розмову з часом забув. Але якось отримую дзвінок від Анатолія Івановича: «Приїжджай о 10:00 у Федерацію!» Виявилося, що мою кандидатуру висунули на розгляд виконкому. Приїхав. Суркіса знав добре. «Ігоре Валентиновичу, ви готові працювати?» – питає. «25 годин на добу!» - відповідаю. Григорій Михайлович мені цю відповідь досі згадує.

Робота з юнаками стала неоціненним досвідом, який вплинув на всю мою кар’єру. Найперше тому, що я збагнув, якою має бути якість футболіста. За ці шість років ми грали з усіма топовими збірними – Франції, Бразилії, Іспанії, Німеччини, Нідерландів, Італія тощо. Було з чим порівнювати.

– І якою має бути якість футболіста?
– Головною вадою нашого дитячо-юнацького футболу багато років було те, що з ранніх років ми розвивали фізичні кондиції, а не індивідуальну майстерність. Через те в юному віці, на рівні U15-U17 наші хлопці голландців, бельгійців, французів просто знищували за рахунок «фізики». Втім, минало кілька років, суперники зміцніли, що в поєднанні з прищепленим у дитинстві вмінням поводитися з м’ячем відразу давало велику перевагу над нашими хлопцями. Радує, що зараз тенденції змінилися.

Тішуся, що багато футболістів, які пройшли через юнацьку збірну, потім заграли на серйозному рівні в професійному футболі. Артем Путивцев взагалі доріс до рівня національної збірної. Чи взяти Саню Петрусенка чи Даню Карася, які за якимось параметрами «Динамо» не підходили, але приїжджали до мене і вже через рік виступали в Прем’єр-лізі. Дуже важливо в період адаптації до дорослого футболу правильно поставити хлопцям завдання, які вони мають виконувати на полі. Петрусенко попервах не міг вспокоїтися, поки не підхопить м’яч і всіх не переграє. Але зараз це зовсім іншого плану гравець.

Чи взяти Єгора Твердохліба, якого мені порадив переглянути колишній рефері Сергій Березка. Хлопець виступав у чемпіонаті області. «Нехай приїде», – кажу. Коли подивився на Єгора, був вражений: лізе, обігрує, забиває, відмінно грає головою, завжди знаходиться, де треба. Звичайно, після аматорів у Першій лізі хлопцеві попервах було важко. Але якість одначе помітна. «Кого ти привіз?» – обурювався попервах президент «Гірник-Спорту» Петро Каплун. «Зачекайте, все буде добре», – відповідаю. І зараз ми вже бачимо, наскільки добре.

Чи взяти Сашка Андрієвського. Жека Красніков каже мені: «Ігоре, візьми». Хлопець у «Металісті» був нікому не потрібен, а в мене відразу став лідером і вже через рік підписав контракт з київським «Динамо». Та сама історія – з Богданом Векляком, Юрком Кравчуком, Сергієм Сухановим. Цей список можна продовжувати. Підрахував, що з «Гірника-Спорту» 16 моїх підопічних потрапило в Прем’єр-лігу.

– Якщо порівнювати з вашим поколінням, менталітет сучасних футболістів серйозно змінився?
– Дуже серйозно. І, мабуть, у гірший бік. Раніше молодь поважала старших. Зараз на це взагалі не звертають уваги. Доводиться змушувати юних гравців носити м’ячі. Це дрібниці, але вони накопичуються одна на одну. І не дозволяють себе реалізувати. Талановиті гравці, які не можуть себе реалізувати в професійному футболі, є і будуть. У часи моєї молодості багато авансів видавали Сашкові Гущину, Вадимові Каратаєву, Сашкові Дюльдіну. Але на дорослому рівні вони не заграли. Бо забракло характеру. І, звісно, важливо, щоб людина потрапила до тренера, який здатен її розкрити.

«Тренерські посади заполонили ноунейми. Цей «PASS» – просто всюди»

– Клуб «Гірник-Спорт», про який ми побіжно згадували вище, став знаковим для вашої тренерської кар’єри. Можна сказати, що ви зробили з цієї команди бойову одиницю. Але й ця команда дозволила розкритися вам.
– Це правда, хоча до того, як потрапити в Горішні Плавні, з мене були успіхи з «Зіркою», з якою вийшов у Першу лігу, та з «Сумами», з якими ми в Другій лізі стали другими. Втім, після того в кар’єрі виникла пауза, коли не вдавалося знайти роботи. То поки, як і в часи гравецької кар’єри, не зателефонував Петро Скрильник і не запропонував прийняти «Гірник-Спорт». Я знав, що ця команда ніколи вище голови не стрибала. Поїхав, поговорив з Каплуном, подивився на умови і вирішив спробувати. Так з лютого 2013-го і з кожним наступним місяцем все живіше вдалося футбол у Горішніх Плавнях розрухати. В принципі, це сукупність фактів. По-перше, керівництво клубу мені повністю довіряє. По-друге, саме місто просто шикарне – навколо вода, зелень. Отримував задоволення, коли там жив і працював.

– У 2016-му ви покинули Горішні Плавні на тлі скандалу, пов’язаного з матчем проти «Іллічівця», в якому окремі учасники зіграли в інтересах букмекерів…
– Колективу, в який потрапляють такі персонажі як Гарбар і Геращенков, автоматично настає кінець. Вони вбивають організм, мов черви. У 2016-му в нас склалася ситуація, коли команду залишили кілька ключових футболістів – Лозовий, Андрієвський, Дячук. Заміну їм ми знайшли, треба визнати, не найліпшу. Зокрема цих двох – Гарбара і Геращенкова. З часом до них долучився Марусич. До речі, не розумію, чому йому досі дозволяють грати. Гру з «Іллічівцем» ця компанія банально злила.

Для мене це була катастрофа. Після матчу набирає Володя Звєров. Каже: «Валентиновичу, там у вас щось відбувається». У роздягальні я був лаконічним: «Ви звідси не вийдете, поки не виясниться, що сталося». Вияснилося.

– Чому ви тоді вирішили покинути «Гірник-Спорт»?
– У мене закінчився контракт. В мене були непорозуміння з Каплуном, тому ми з Саком вирішили піти. А в 2019-му повернувся.

– Зараз ваша кар’єра на паузі чи як це назвати?
– Можна сказати, що так. Після «Ниви» з Бузової, коли нам всього за десять днів вдалося зібрати команду, яка йшла на рівних з «Карпатами», було трохи прикро. І колектив був гарний. Але в одну мить телефонує президент і, як у тому анекдоті, каже, що гроші закінчилися, «всім дякую, всі вільні». Розумію, що це пов’язано найперше з тим, що в країні війна. Та й взагалі поки війна про розвиток футболу, як на мене, можна забути. Виживаємо.

Та ще й пріоритети в сучасному українському футболі якісь дивні. Професіонали нині не в моді. Натомість є попит на людей, які вміють красиво розмовляти і зробити барвисту презентацію, у доступній формі розповісти, як команда буде грати, куди буде бігти, щоб вразити власників клубів. Раніше, щоб здобути тренерське ім’я, треба було починати з юнацьких команд, колективів другої ліги, діяльності асистента. Бо ж практика показує, що треба розмовляти з футболістами, а не фішками. Віртуально спрямувати футболістів у правильне русло складно.

Так, хороші спеціалісти в нашому футболі ще залишаються. Але в основному – ноунейми. Цей «PASS» – просто всюди. Якщо ти не в «PASS», то ти не розбираєшся у футболі. Вони розповідають, що для того, щоб збудувати команду, треба три роки часу. Але практика показує, що боєздатний колектив з футболістів, яких добре знаєш ти і які добре знають тебе, можна збувати за місяць чи навіть за десять днів. Втім, зараз це нікому не цікаво.

– Гадаєте, після закінчення війни щось зміниться?
– Навряд чи. Президенти в основній масі – дилетанти. Їм більше до вподоби не проста мова, а ефектні презентації. Керівникові одного з клубів УПЛ після почутого щелепа відпала ледь не в прямому розумінні. Він сказав: «Беремо!», не вагаючись. Насправді ж гроші витрачаються великі, а результату немає.

– Не боїтеся залишитися поза професією?
– Не боюся. Важлива підтримка близьких людей, а не те, що тебе хтось не оцінив. Хоча, звісно, хочеться попрацювати. Але вже не з нуля, а з хорошим клубом зі здоровими амбіціями, які підкріплені відповідним матеріальним ресурсом.

– Зараз маєте за що жити?
– На щастя, коли грав, заробив трохи нерухомості. За рахунок цього зараз разом з другою дружиною й живемо. Донька виїхала до Іспанії, там почувається добре.

Читайте також:

Єгор ТВЕРДОХЛІБ: «Про збірну мені думати ще рано»