Єгор ТВЕРДОХЛІБ: «Про збірну мені думати ще рано»

Цей гравець став, мабуть, найяскравішою постаттю в українському футболі в листопаді-грудні. Єгор Твердохліб, який днями відзначив 24-річчя, видав блискучу результативну серію з п’яти матчів, відзначаючись при цьому в різних ігрових фазах винятковим футбольним інтелектом. Про розмову ми домовилися ще напередодні заключного матчу криворіжців проти «Карпат». У зустрічі з львів’янами Єгор відзначився черговим голом, що, звісно, додавало бадьорості й цьому інтерв’ю. А поговорили ми багато про що. Приміром, про те, як Твердохліба 14-річним вигнали зі школи київського «Динамо», яких митарств він зазнав, поки знайшов професійну команду, чому намагається не думати про збірну і за кого понад усе хвилюється на фронті. Але почали ми з футболу і з теми заключного для криворіжців матчу осінньої частини чемпіонату.

– Єгоре, першу частину сезону «Кривбас» закінчив гарячим поєдинком проти «Карпат». Команда перемогла, ви забили. Мабуть, ліпшого фіналу годі видумувати.
– Важка і від того дуже приємна перемога. «Карпати» в порівнянні з матчем першого кола додали. Власне, це показують останні результати і якість гри львів’ян. Вони стали більш зіграними. З «Карпатами» було нелегко. Перемагати таких суперників завжди приємно. Також ми тримали в голові матч першого кола. Тоді в дебюті матчу мали велику перевагу. Протягом перших півгодини мали закривати гру. Але не реалізували пенальті, втратили шанси забити з гри, а потім ще й пропустили два м’ячі поспіль.

– Чому в протистоянні «Кривбаса» і «Карпат» такий високий градус напруги?
– Мені здається, що на полі цей матч нічим не відрізнявся від будь-якого іншого. Принаймні, я точно виходив на «Карпати» без якихось особливих емоцій, з наміром виконати те, чого від мене вимагають тренери. Так, як завжди. Найперше хотілося виграти і піти з позитивними емоціями у відпустку. Все інше не цікавило. Так, помітив, що перед матчем був якийсь особливий ажіотаж. Але на мене він не вплинув ніяк.

– «Олександрія», «Шахтар», «Рух» – ті команди верхньої частини таблиці, які втратили очки через так званий валізний настрій. Як його вдалося уникнути «Кривбасу»?
– Юрій Миколайович (Вернидуб – авт.) перед грою саме наголошував, що не можна за будь-яких обставин допускати валізних настроїв. Бо залишиться осад і думки, які зіпсують як враження про першу частину сезону, так і початок відпочинку. Власне. Ми сконцентрувалися і зробили той результат, якого від нас очікувати тренери, вболівальники, керівництво та й ми самі теж.

– Єгоре, останнім часом ви набрали божевільну форму. Маєте пояснення, чому саме зараз?
– Думаю, так сталося. Просто якщо людина працює, викладається на тренуваннях, допрацьовує додатково, Бог рано чи пізно віддячить. Був у цьому впевнений навіть тоді, коли грав мало або не грав узагалі. Праця і віра у власні сили – це найголовніше. В тому, що в кінці року почав багато забивати, є доля фарту. Але фартить тому, хто на це заслуговує.

– На старті сезону, коли команда грала в єврокубках, готовність була іншою? Чи, може, специфіка тренерських вимог тоді відрізнялася від сьогодення?
– Не можу порівнювати, чи відрізнялася чимось підготовка в «Кривбасі» в порівнянні з попереднім роком, бо тоді мене в команді ще не було. На мій погляд, я міжсезоння провів з великою користю для себе, підготувався до сезону добре. Всі матчі відіграв в основі і був для команди корисним. Сезон теж розпочав у статусі основного, забив переможний м’яч у ворота «Чорноморця». Але потім був згадуваний вже поєдинок проти «Карпат», у якому отримав травму голови. Може, це мене трохи вибило з колії. Через розсічення пропустив два наступних матчі. Вочевидь, за цей час втратив тонус, впевненість у собі, а з ними й місце в складі.

– На вашу думку, «Кривбас» був об’єктивно слабшим за «Вікторію» та «Бетіс»? Якби матчі з цими суперниками відбувалися зараз, шансів на перемогу було б більше?
– Мені здається, що визначальну роль відіграв досвід виступів на міжнародній арені, якого в суперників більше, а ми лише набираємося. «Вікторія» - стабільний учасник єврокубків, збалансована, сильна команда. По-друге, мушу згадати проблеми з логістикою. Не заради виправдання, бо це об’єктивні реалії нашого життя. Не лише «Кривбаса», а й решти українських клубів. Сторонні люди, звісно, можуть говорити, що проблеми не існує. Але практика показує, що з довгими переїздами часу на відновлення практично не залишається. В один день граєш матч чемпіонату України, а наступного автобусом 12 годин добираєшся в Європу, тривалий час стоїш на кордоні. Потім накопичена втома позначається на якості гри.

Зрештою, навіть попри втому, матчі проти «Вікторії» ми не провалили, у певні відрізки мали ігрову перевагу. Ми точно не були безнадійними.

Чи змінилося б щось, якби грали з цими суперниками зараз? Непросте питання, але суперники теж додали. Важче їм би було, якби ми мали змогу приймати матчі вдома. Але зараз це, радше, наші побажання. І не більше.

– Невід’ємною частиною сучасного українського футболу є непередбачувані паузи, пов’язані з повітряними тривогами. Тривог у Кривому Розі чимало, як і в інших містах, які знаходяться не так далеко від лінії фронту, і навіть один матч не вдалося дограти. Чи можна взагалі звикнути грати в таких умовах?
– Гадаю, що звикнути нереально. Налаштовуєшся на матч, виходиш максимально сконцентрованим, а потім лунає тривога і стартову концентрацію повернути набагато складніше. Зрештою, вважаю, що це дуже добре, що в такий важкий час Україна продовжує грати в футбол і демонструє свою стійкість усьому світові. Це найголовніше для нашої рідної країни.

***

– Ви народилися в селі Борова Фастівського району на Київщині. Якщо вірити Вікіпедії, зі спорту там є тільки секція рукопашного бою. Ви її відвідували? Як у вашому житті виник футбол?
– Ні, рукопашного бою в моєму дитинстві точно не було (сміється). Насправді, в нас там є також секція з футболу. Діти й зараз займаються. Не скажу, що то якийсь надзвичайний розвиток, але добре, що діти мають змогу тренуватися. Я теж з шести до десяти років займався в Боровій. Грав у футбол постійно, не лише в секції, а й на майданчику поряд зі школою, з ранку до вечора. Лише після чотирьох років занять удома переїхав у Фастів, а звідти – у вишгородську «Чайку».

– Заняття футболом на серйознішому рівні ви починали в академії київського «Динамо». Як туди потрапили?
– Виступати за київське «Динамо» було мрією дитинства. Скільки себе пам’ятаю, з татом і старшим братом постійно їздили до Києва на матчі «Динамо» на стадіон імені Лобановського і на НСК «Олімпійський». Коли тренувався в фастівському «Олімпі», в нас був фахівець, який працював у структурі «Динамо». Саме він запропонував мені поїхати на перегляд. На той момент я тренувався пів року в «Чайці». Коли поїхав до Києва і підійшов, навіть не повірив, що мені це вдалося. Хоча тренуватися в школі «Динамо» було непросто. Через те, що щодня добирався до Києва зі свого селища, півтори-дві години в один бік. А треба ж було ще й у школі вчитися. Деколи, щоб встигнути на тренування, змушений був пропускати уроки. За ці півтора року від такого графіку втомлювався. Може, ще й тому, що був несформований, не звиклий до таких випробовувань. Втім, не шкодую, що це пройшов. Ці труднощі мене загартували. Доводилося щодня проявляти характер.

– Чому там не затрималися в динамівській школі?
– Важке питання. Спершу я тренувався під керівництвом Юрія Єськіна. Потім з двох команд 2000 року народження зробили одну. Тренер теж змінився. Мені невдовзі довелося піти. Все вийшло банально: після одного з тренувань нам сказали залишитися і оголосили, хто йде з команди. Цілий список з дев’яти чи десяти хлопців. Для мене це був великий удар. Їхав з татом у машині додому і не міг заспокоїтися. Не міг повірити, що мене вигнали. І не знав, що робити далі. Навіть думав закінчувати з футболом. Таке теж було, хоч мені було лише 13. Пізніше схожі думки закрадалися ще кілька разів, але тоді допомогли мама з татом. Приїхав додому, почали радитися, що робити. Вирішив, що буду доводити, що можу і на що здатен. Відразу зателефонував тренеру «Чайки», повідомив, що мене вигнали з «Динамо». Тренер мене підтримав, сказав, щоб повертався, що на мене розраховують. Взагалі, тоді мене команда загалом підтримала. Вдячний за це хлопцям і тренеру.

– Після цієї історії залишилася якась образа? Може, сприймаєте «Динамо», як особливого подразника?
– Ні. Я ж дитиною був. Навіщо тримати дитячі образи? Тим паче, що труднощів у моїй кар’єрі не бракувало й надалі. Скажімо, коли виступав серед аматорів за вишгородську «Чайку». Цю команду для того й створили, щоб хлопці, які не влаштувалися в професійному футболі, мали змогу ще рік тренуватися і грати й, можливо, проявити себе перед представниками одного з клубів. В кінці сезону команду дійсно розформували. Я поїхав на перегляд у луганську «Зорю» U19. Був місяць на перегляді. Мене запевняли, що підходжу і, відповідно, маю залишатися. Після місяця зборів справді справа дійшла до підписання контракту. Здавалося, залишилися формальності, але за п’ять днів до старту чемпіонату мені кажуть: «Ти не підходиш. Контракту не буде».

Знову опинився на роздоріжжі, не знав, що робити. Мені 18, команди вже сформовані і влізти кудись майже неможливо. Імені, яке б на мене працювало, теж ще не мав. Схожим чином мене відчепили й із «Чайки» з Петропавлівської Борщагівки. Тоді мав два варіанти: їхати виступати в чемпіонат Житомирщини чи залишатися у Києві і грати серед аматорів за «Атлет». Обрав другий варіант. Найперше тому, що здобував освіту. Знаходячись у Києві, мав змогу відвідувати пари. Хоча це теж було важко. Прокидався о шостій ранку і їхав на електричці в Університет, а після трьох-чотирьох пар вирушав на Дарницю, де «Атлет» тренувався. Тренування починалося о сьомій вечора. Додому повертався на останній електричці і батьків фактично не бачив. Додому потрапляв близько опівночі. А наступного ранку знову прокидався о шостій і їхав в Університет. Тепер розумію, що ці випробовування мене загартували. Але тоді це виснажувало. І не давало заробітку. В «Атлеті» мені не платили, давали кошти лише на проїзд. Якби не підтримка батьків, мабуть, кинув би грати. Але втримався, а наступного сезону справи пішли веселіше: забив 13 чи 14 м’ячів.

– Професійний футбол для вас почався з клубу «Гірник-Спорт». Як ви потрапили в Горішні Плавні й наскільки складним був процес адаптації до дорослого футболу?
– Почалося все зі знайомства з колишнім арбітром Сергієм Березкою. Сергій Михайлович – хороша людина, дуже мені допоміг. За його рекомендацією створив тоді відеонарізку зі своїх голів. Березка її відправив у кілька клубів. Буквально через добу телефонує: «Є варіант з «Гірник-Спортом». Хочеш поїхати на перегляд?» Звісно, хочу! То ж навіть не друга ліга, а відразу перша. Це була пізня осінь, перша частина чемпіонату завершувалася. Я мав кілька тижнів, щоб проявити себе на тренуваннях. Але перед тим, як показувати, що можу, ніяк не міг звикнути до швидкостей, на яких люди там працювали. Постійно не встигав. Втім, звик і зміг себе зарекомендувати. Мені запропонували підписувати контракт з нового року. Для 19-річного гравця це був прекрасний варіант.

– У «Гірнику» ви грали разом із Андрієм Понєдєльніком, з передачі якого нещодавно забили ефектний м’яч «Чорноморцю». Між вами ще з часів Горішніх Плавнів існує якась особлива хімія?
– Мабуть, що так. У нас теплі стосунки. На базі ми живемо в одній кімнаті, багато спілкуємося. Вочевидь це допомагає десь відчувати одне одного на інстинктах. Передача в грі з одеситами справді була комфортною. Вдячний Андрієві за неї.

– Кажуть, футболістові важливо потрапити до свого тренера. Великою мірою, в професійному футболі ви розкрилися за тренера Шарана, під керівництвом якого дебютували в Прем’єр-лізі за «Минай». Можете казати, що це був якраз ваш тренер?
– В принципі, так. Володимир Богданович довіряв мені, дав змогу розкритися, проявити найкращі риси. Відчував з боку Шарана максимальну довіру. Хоча Ігор Жабченко в «Гірник-Спорті» теж мені довіряв і сильно допоміг. Ігор Валентинович у мене, зовсім юного, повірив, при ньому підписав перший професійний контракт. Думаю, ці тренери зробили дуже великий внесок у моє зростання.

– Жабченко, Шаран, Вернидуб – люди з однієї футбольної епохи. Можна їх порівнювати як тренерів? В них багато спільного?
– Вони схожі тим, що є максималістами. У них менталітет переможців, і цю рису вони прищеплюють своїм командам загалом і кожному гравцеві в її складі. А ще кожен вирізняється бійцівськими рисами, характером.

– Нещодавно Юрій Вернидуб поділився думками про гравців «Кривбаса», здатних потрапити в національну збірну. І назвав Дениса Кузика, але не вас. Зачепило?
– Чесно – ні. Звичайно, я хочу колись зіграти в складі збірної, але уваги на тому, чи запросили мене, не акцентую. Про це ще рано говорити. Треба грати на стабільно високому рівні за клуб, і тоді на мене звернуть увагу. А якщо думати не про футбол, а про те, покликали чи ні й хто що сказав, то це тільки заважатиме і не дасть можливості сконцентруватися на грі.

– Але, забиваючи в кожному матчі, підсвідомо, мабуть, побачити своє прізвище в списку Сергія Реброва розраховували?
– У футболі найголовніше – стабільність. Те, що останнім часом мені вдається зіграти і забити – добре. Але потрібно підтримувати цей рівень навесні. Тоді можна буде про щось говорити. Поки в цьому взагалі немає сенсу. Не вважаю, що правильно брати людину в збірну за п’ять вдалих матчів.

– Івана Калюжного теж взяли останньої миті і на основі вдалого старту в нинішньому сезоні. Вийшло непогано.
– В Івановому випадку зійшлися зорі. Багато гравців на його позиції випали через травми. Якби всі були здорові, Калюжний свого шансу, можливо, ще чекав би. Але шанс випав вже й зараз й Іван ним скористався, показав свій рівень. Він заслужив того, що вже досяг. Своєю працею.

– Єгоре, 17 грудня у вас був День народження. Як відзначили 24-річчя?
– Скромно, в колі сім’ї, батьками, дівчиною і хрещеними. Невдовзі після заключного в цьому році матчу поїхав додому, на Київщину. Якихось відпусток у наш час не планую. Хочеться просто відпочити, найперше емоційно, набратися позитивних емоцій, поспілкуватися з рідними.

– Легіонери «Кривбаса» реагують на тривоги інакше, ніж українці?
– Теж звикли. Насправді, ми всі перебуваємо в неспокої, хвилюємося за своїх рідних. У мене воює рідний брат, дуже за нього переживаю. Ми часто спілкуємося, він мені дещо розказує з того, що бачив і що переживає. Це дуже важко. Але життя продовжується. Ми не можемо скласти руки і бідкатися, як усе погано. Маємо навпаки демонструвати свою стійкість і в цих реаліях знаходити причини для позитивних емоцій. Та й взагалі нам, тим, хто перебуває у відносно мирних містах, гріх жалітися. Тим людям, які в цю погоду перебувають в окопах, набагато важче.