Гра є, а результат прийде

У мене не повернеться язик сказати криве слово на адресу «Динамо» за матчі проти «Зальцбурга». Більше того, мені хочеться говорити не просто добрі слова, а компліменти. За самовіддачу. За божевільний настрій. За вміння й бажання. Зрештою, за те, що не опустили руки. І не програли у зустрічі у відповідь.

Мені не було соромно за нашу команду в матчі з суперником, який виявився сильнішим й індивідуально, і командно. Не кажучи вже про те, що він був сильнішим за нас і фінансово, й мав зрозумілу перевагу у вигляді не номінальної, а справжньої домашньої арени.

За «Полісся» в іграх проти «Олімпії», як і за «Кривбас» у поєдинках проти «Вікторії», мені було соромно. Зараз – ні. Тому що динамівці намагалися грати у футбол і заздалегідь не здалися на ласку сильнішого опонента.

Не здалися навіть після того, коли рахунок за сумою двох матчів став 0:3 не на їхню користь. Команда Шовковського все одно продовжувала боротися, продовжувала чіплятися, продовжувала, що найголовніше, грати у футбол. І зуміла не тільки не програти у поєдинку-відповіді завсіднику головного континентального турніру, а й залишити Лігу чемпіонів з високо піднятою головою.

Однак на цьому я пропоную зупинитись. Поставити крапку в перерахуванні компліментів та у підборі необхідних синонімів. Тому що, якщо розібратися в суті, якщо говорити об'єктивно, а не виходячи з симпатій, то картина того, що відбувається (або того, що сталося), може здатися іншою. Зовсім іншою.

***

Те, що нинішній «Зальцбург» вищий за нинішнє «Динамо» з погляду і майстерності, і класу, вже було сказано не раз. І ще неодноразово доведеться почути. Це правда. Але це навряд чи аксіома. Адже ми маємо справу не з «МанСіті» чи «Мадридом», проти яких у «Динамо» справді не було б жодного шансу. У цьому випадку шанси були. І шанси непогані.

Свого часу «Динамо» неодноразово проходило досвідченіші та класніші команди. У тому числі той самий «Реал». В ідеалі «Динамо» могло пройти і свого нинішнього (останнього) суперника на шляху до групового етапу Ліги чемпіонів. Так-так, динамівці могли це зробити. Якби зіграли і у першому поєдинку так, як зіграли у другому.

У першому матчі вони теж виглядали непогано, намагалися атакувати і шукати шанси біля чужих воріт, але власні помилки біля своїх воріт знівелювали всі ті старання.

Я наголошую на тому, що динамівські помилки були наслідком не стільки тиску чи рівня опонента, скільки власними прорахунками чи недоглядами. Так, Шовковський правий, футболу без помилок не буває. Але в іграх більш-менш рівних опонентів виграє найчастіше той, хто менше помиляється.

У першому поєдинку «Зальцбург» помилявся менше. Тож і переміг. Заслужено переміг.

А ось у другому матчі віце-чемпіон Австрії помилявся більше. Більше і для звичного себе, більше і порівняно з віце-чемпіоном України.

«Біло-сині» мали шанси не лише на нічию, а й на перемогу. Тому що вони були кращими, вони створили більше. І в цьому випадку навіть не може йтися про те, що суперник киян, маючи фору у вигляді виїзної перемоги, вдома намагався грати на утримання рахунку. «Зальцбург» точно не грав на утримання рахунку. Він грав на перемогу. Але досягти бажаного йому завадив суперник. Той самий, котрий достатньо накосячив у першому поєдинку.

І ось за фактом виходить таке. Якби динамівці зіграли в Любліні так, як вони зіграли в Зальцбурзі, зараз ми не втішали б нашу команду, не підшукували б синоніми та компліменти для опису динамівської самовіддачі, а шукали б слова для того, щоб розтрубити про перемогу наших хлопців. Про закономірну перемогу.

Адже знову будемо об'єктивними: «Зальцбург» справедливо пройшов «Динамо», але при цьому не показав якогось захмарного класу. Так, хороша команда. Так, сучасна команда. Але не більше. І я до піни біля рота відстоюватиму свою позицію: «Динамо» могло пройти цього опонента. Якби не допустило так багато похибок у першій грі.

***

І якби ми всі, не знаючи того, штучно не зменшили рівень нашої команди. Безперечно, зараз усі наші клуби, втім, як і весь наш футбол, просіли. Достатньо переглянути таблицю коефіцієнтів УЄФА, щоб зрозуміти, на якому світі ми знаходимося. І причини такого просідання очевидні та зрозумілі.

Проте, водночас, віддаючи належне тим причинам, для мене особисто завжди залишалося незрозумілим, чому, втративши в «сріблі», тобто в якісних легіонерах, наші клуби втратили й у бойовитості, самовіддачі, настрої? Чому, чорт забирай, адже ці якості прямо зараз у нас повинні не просто бути, бути за визначенням, а мають зашкалювати?

Так, як зіграло «Динамо» у Зальцбурзі, з таким настроєм мають грати у єврокубках усі наші команди. І «Полісся» з «Кривбасом» у тому числі. У цьому має бути щось гладіаторське. «Ті, що йдуть на смерть, вітають тебе».

У цьому обов'язково має бути щось споконвічно наше – «воля чи смерть». Нехай без надлишку майстерності, нехай без надлишку видовища, нехай без надлишку шансів, але битися-то треба завжди.

І мені справді незрозуміло, чому наші клуби на євроарені найчастіше стають хлопчиками для биття.

Мені дуже приємно, що динамівці не були хлопчиками для биття. І, чомусь мені здається, у нинішній єврокампанії, у Лізі Європи, вони вже й не опустяться нижче за взяту планку.

Однак, осад від непроходу «Зальцбурга» все одно залишився…