ТОП-7 років із найфутбольнішою атмосферою в Києві

О, як кортить знов відчути атмосферу футбольної лихоманки, яку переживала українська столиця в 1960-ті, 1970-ті, 1980-ті роки! Київ із тучною зеленню вулиць (і куди меншою складовою кам’яних нетрів, урбаністичних джунглів), каштани буяють шаленим цвітом, газони стадіонів милують око своїм смарагдом і сила-силенна розмов на футбольну тему: що в чоловіків, які зосереджено забивають козла в чоколівському дворику, що на кухні подільської комуналки, що в курилці науково-дослідного інституту, що в школах і вишах (ба навіть під час уроків і пар!), що на щедротному на засмагу пляжі в Гідропарку, що на заводах поруч із токарними верстатами (без відриву від виробництва), що у високих кабінетах партійних чинуш-наднамників!

Створення хіт-параду найфутбольніших років у Києві не аж яке просте завдання. Для цього я чимало порозпитував батька та його друзів-перевесників: їхнє покоління ще під час гітлерівської окупації бігало крадькома на стадіон «Зеніт» (нині – «Старт»), в 1960-ті окуповувало трибуни Республіканського стадіону імені М. С. Хрущова та пробивало перші виїзди на кубкові фінали, в 1970-ті й 1980-ті тішилося єврокубковими тріумфами та чергувало коло магазину «Спортивна книга» неподалік головного стадіону Києва в очікуванні книжково-футбольних новинок. Й як вишукана обов’язковість – регулярне придбання абонементів на домашні матчі «Динамо» аж до початку 1990-х.

Десь від другої половини 1970-х цієї атмосферою перейнявся й я: матчдей з обов’язковими ритуалами, дискусії у чергах (й за продуктами, й у прагненні сплатити комуналку, не кажучи вже про широкий натовп перед касами Центрального-Республіканського з охочих потрапити на стадіон), широке обговорення статей у пресі (обурювання антикиївською риторикою московських акул футбольного пера й щирий захват від літературної майстерності Валерія Ісайовича Мирського – найяскравішого футбольного публіциста тогочасся). Й от неабиякий пласт пам’яті, жваве спілкування, густо помережане спогадами ветеранів трибун, потроху-потроху й дали змогу сформувати картину футбольного ажіотажу. Суб’єктивну? Не сперечаюся. Проте й напрочуд щиру. Отже, пориньмо в спомини.

1. 1987: із мільйонним глядачем

Як на мене, саме той, не найвдаліший для київського «Динамо» футбольний рік відзначався найбільшим футбольним ажіотажем у Києві за всі часи. Щоб не бути голослівним, спершу – про цифрові показники того ажіотажу. Домашні матчі «Динамо» в чемпіонаті-87 відвідало, за офіційними даними, 871 900 глядачів (пересічно більш як 58 000 уболівальників на матчі). Кубкові ігри не мали такого попиту, хіба що півфінал з московськими одноклубниками спричинив цікавість у 68 200 глядачів. А ось єврокубкові матчі щоразу збирали суперову авдиторію: «Бешикташ» і «Порту» навесні – по 100 000 осіб, «Глазго Рейнджерс» восени – 95 000 глядачів. Пересічна цифра відвідуваності з урахуванням усіх домашніх офіційних ігор «Динамо» тогоріч – близько 58 000, а загальна істотно перевищила 1,2 млн! Причин такому сплеску глядацької активності кілька. Насамперед, згадаю започаткування лотереї для відвідувачів Республіканського (піонером на цьому шляху став, до речі, Тбілісі, а Київ запрактикував такий спосіб залучення торсиди на трибуни кількома роками після столиці Грузії). За вартості квитка 1 крб 50 коп. в центральні сектори, лотерейний квиток коштував 1 крб. Вони розкупалися вельми жваво, а розігрувалися автівки («Жигулі»!), мотоцикли, дрібна побутова техніка, футбольні м’ячі тощо. Мене тоді цікавило питання: невже в нашого люду така велика віра в свою лотерейну вдачу, що навіть не надвеликі симпатики футболу виявляють цікавість буцімто до гри? Хай там як, а таких вірян було чималесенько. Що казати, коли на шести домашніх матчах «Динамо» того року фіксувалася більш як 90-тисячна авдиторія! Додам у цьому контексті й домашній матч радянської збірної проти команди НДР у Києві, що зібрав 95 000 прихильників футболу.

Та не самою лише лотереєю вабив тоді Республіканський. Після суперсезону-86 прихильники «Динамо» аж ніяк не безпідставно вважали, що кияни мають снагу зазіхнути й на Кубок чемпіонів. Ранньовесняний «Бешикташ» відзначився звичайнісінькою соткою тисяч на трибунах. Тут, до слова, додався й ще один чинник – «Золотого м’яча». За підсумками 1986 р. нагороду тижневика france football виборов Ігор Бєланов, і якраз перед матчем зі стамбульськими «орлами» цю почесну нагороду йому урочисто вручали. А в старті в «Динамо» вийшло одразу двійко володарів «Золотого м’яча», зокрема й один чинний на той час! Й передчуття такої неординарної події також закликало людей на трибуни, попри впевнені 5:0 на користь киян у виїзному матчі й малій суто турнірній значущості гри-відповіді, адже фантастичних сюжетів аж ніяк не передбачалося.

Півфінали проти «Порту» – час, коли й без того шалений ажіотаж сягнув найвищої точки! Перший матч із Португалії транслювали, починаючи з 0.30 за нашим часом. Глупа ніч, а світло в домівках багатьох киян сяяло аж-аж-аж як яскраво. Не полінувався тоді вийти на балкон й оглянути чоколівські п’ятиповерхівки: що в перерві, що одразу по закінченні гри – світ не гас у домівках! Та й школа наступного дня гомоніла враженнями про матч: причому активно обговорювали перипетії гри між собою навіть дівчата! А перед грою-відповіддю Києвом ішов поголос, що кількість заявок на квитки сягнула двох мільйонів. Правда це чи міт не скажу, проте принаймні про жодну іншу гру в Києві такої мітології не складено.

Хіба що під кінець року інтерес став стишуватися, адже, коли чесно, то самі гравці не надто тішили своїх прихильників вдалими результатами тогоріч. Й уже на «Спартаку» у вересні було «лише» 72 000 глядачів, хоча, пригадую, що в мене й запитували зайвий квиток за пів години до початку матчу на розі біля тодішнього магазину «Будівельна книга», якраз поруч зі стадіоном. Та це, радше, була лінькуватість того, хто питав, й небажання стояти в передматчевій черзі.

2. 1975: на євровершинах

Безперечно, цей рік є найкращим для «Динамо» назагал. Кубок кубків, Суперкубок УЄФА, союзне чемпіонство – результати свідчили самі за себе! У футбольному Києві було два великі сплески ажіотажу: навесні (коли «Динамо» торувало собі шлях до європейського визнання) й восени (коли в марних сподіваннях вибороти Суперкубок УЄФА до Золотоверхого завітала «Баварія»).

У весняній частині Кубка кубків – два домашні матчі, на яких приходило 95 000 (з «Бурсаспором») і 100 000 (з ПСВ) глядачів. У квітні-травні на Центральному ще двічі спостерігався 100-тисячний аншлаг на матчах національної збірної проти збірних Туреччини та Ірландії. Восени – Суперкубок, звісно, поза конкуренцією. 102 000 уболівальників на трибунах і півмільйона заявок на квитки, за твердженням преси.

Чому 1975-й програє за ажіотажністю 1987-му? Ну, суворо кажучи, матчів із відвідуваністю 90 тисяч плюс було дещо менше (6 проти 7-ми). Й ще один важливий чинник: матчі національного чемпіонату не спричиняли в Києві такого ажіотажу, як у 1987-му. Причина, як на мене, в тім, що надто вже гострої боротьби за чемпіонство тоді не було: кияни були явними фаворитами! Високі цифри домашньої відвідуваності матчів внутрішнього календаря-75 у Києві були після здобуття киянами Кубка кубків: так, у першій день літа привітати евролавреатів зібралося на трибунах Центрального стадіону 70 000 глядачів (в суперниках у динамівців був ЦСКА, а літери в слові «футбол» у програмці до того матчу були різнокольоровими), а через два тижні двобій проти московських одноклубників відвідала 75-тисячна авдиторія. Ну, й літній матч проти «Арарата» зібрав 90 000 симпатиків «Динамо» на трибунах. Прикметно, що московський «Спартак» – середняк тієї пори – спричинив цікавість лише в 25 000 киян. Загальна ж відвідуваність домашніх матчів київських динамівців у чемпіонаті країни тогоріч трохи перевищила позначку в 700 000, істотно поступившись показнику 1987-го.

3. 1969: рік трьох аншлагів

З останнім роком 1960-х футбольний Київ небезпідставно пов’язував великі надії. Мріялося ні багато, ні мало про 4-те чемпіонство поспіль! Тричі на трибунах збирався 100-тисячний биток, та такий, що й цеглині ніде було впасти. Цікаво, що два з цих трьох аншлагів припали на ігри внутрішнього календаря (ні до, ні після такого не було, не більше одного разу на календарний рік на матчах чемпіонату збиралася 100-тисячна авдиторія, інші солдаути забезпечували міжнародні ігри).

Отже, перша домашня гра й перший аншлаг: подивитися на матч киян проти московських одноклубників зібрався повний стадіон (наклад програмки, до слова, становив 15 400 примірників), а квитків не було в продажу вже за кілька днів до матчу! Нульова нічия дещо розчарувала, однак упевненості київської торсиди в спромозі своїх улюбленців учетверте поспіль підкорити чемпіонську вершину не похитнула. Й надалі по ходу сезону на київські матчі приходило по 50–60 тис. глядачів. Тоді надто не страждали на прихильність до точних цифр, відтак і вносили до протоколів округлені дані.

Два інші аншлаги трапилися вже восени: на «Аустрії» у Кубку чемпіонів (мій батько зберіг до наших днів програмку, яку придбав тоді перед матчем) й, попри град-дощ-заметіль, на московському «Спартаку» у вирішальній грі чемпіонату (а до цього матчу наклад програмки був, певно, рекордним для внутрішніх змагань на ті часи – 18 000 примірників!). Про розчарування після поразки від червоно-білих годі й казати: взяти в тямки, як господарі поля за шаленої підтримки трибун не спромоглися вразити ворота гостей, вельми складно.

Загальна кількість глядачів на домашніх для киян матчах національного чемпіонату перевищила 900 000, а середня стала більшою за 56 000. Трохи відтінив загальну картину перенесений на пізню осінь матч проти тбіліського «Динамо»: на ту гру, яка нічого не вирішувала, завітало лише 8000 глядачів. Цей рік програє і 1987-му, й 1975-му через меншу кількість топових євроматчів у Києві, відтак й уболівальницька зацікавленість київського глядача в 69-му була дещо меншою порівняно з названими роками.

Всеволод Нестайко у своїх легендарних «Тореадорах із Васюківки» майстерно передав футбольну атмосферу тих часів: «Мабуть, легше перейти державний кордон якої-небудь маленької країни, ніж без квитка пройти у Києві на стадіон. Разів п'ять перевіряли у нас квитки, поки ми добралися до того сектора «А»... Біля нас сидів якийсь чи то професор університету, чи то артист цирку. З одного боку, він був дуже схожий на професора – інтелігентне обличчя, окуляри, борідка, портфель під пахвою. З другого боку, він був абсолютно циркач – весь час підскакував, мекекекав, свистів, ігогокав, як жеребець. А коли кияни забили гол, він підкинув свого портфеля мало не до хмар і потім ловко піймав однією рукою — так не кожний циркач зможе! І не змовкав професор-циркач ні на мить».

Й ще один важливий штрих. За свідченнями представників покоління шістдесятників, саме на цей рік припав (надто на весну-літо!) пік популярності переробленої на динамівський лад «Черемшини» (оригінал було написано в 1965 р., а футбольна переробка датована 1967 р.). Київські щедростравні застілля, де не цуралися співати, дістали обов’язковий атрибут. Й горлали: «Ось як хлопці-динамівці грають, В кубки золото вони складають, А прийдуть часи, коли й богиню Заховають в українську скриню». Йшлося в куплеті про «Золоту богиню» – кубок, яким пошановували чемпіонів світу. А роком по тому один із перших весільних бенкетів у щойно відкритому ресторані «Дубки» (згодом це місце стане знаковим) так само пройшов під футбольно-черемшинний акомпанемент.

4. 1961: у факельному світлі

Початок 1960-х усе ж таки дещо програє за футбольною ажіотажністю кінцю того десятиріччя. Власне, Республіканський стадіон імені М. С. Хрущова ще не мав статусу стотисячника. Славна епоха лише починалася. В 1961-му, як свідчать очевидці, ще не було такого досвіду боротьби з безквитковими вболівальниками, як наприкінці 1960-х. В усякому разі мої батьки з парою друзів учотирьох проходили за двома квитками: жінок пропускали вперед, ті казали, що квитки в чоловіків, які йдуть за ними, а чоловіки показували контролерам лише два квиточки й казали, що тих жінок, які пройшли далеко вперед, що їх уже й не видко, знати не знають й уперше бачать.

«На останні домашні матчі першого чемпіонського чемпіонату ми проходили без квитків, – пригадував мій сусід по трибуні (поруч були місця за абонементами) наприкінці 1980-х. – Кілька хлопців міцно трималися за плечі, нахиляли голови вперед і стрімголов простували крізь контролерів. І виходило ж!». Хтозна, скільки таких зайців оприявнювалося тоді на київських трибунах, зокрема й під час матчу-скудето проти харківського «Авангарда»! В усякому разі офіційна цифра відвідуваності тієї гри – 67 000 глядачів (а нагадаю, що тоді на головному стадіоні України був лише один ярус із трохи більш як 52 000 місць). Кількість саморобних факелів із газет, які запалали на честь першої «золотої» вершини «Динамо», підрахунку й не підлягає!

Ейфорію, яка охопила тоді місто на берегах Дніпра, годі й описувати словами! Наступний після здобуття титулу день – середа. Наче, й робочий. Наче… На застілля, які почалися з обіду в трудових колективах Києва, керівництво установ, підприємств, організацій, вишів дивилося із симпатією, ба більше: само брало в них активну участь!

Важливий момент: з’явилася поетична творчість, що оспівувала перше немосковське чемпіонство в СРСР. Серед інших і палкий прихильник київського «Динамо» драматург і публіцист Цезар Солодар (під час Другої світової був воєнним кореспондентом, був зокрема присутнім під час підписання Вільгельмом Кейтелем Акту про беззастережну капітуляцію німецьких збройних сил, а в повоєння працював зокрема й у газеті «Советский спорт») написав відповідний поетичний твір. У ньому обігрується тема нового житла (актуальна для часів, коли люди переїздили в щойно зведені хрущовки): мовляв, і футбольна географія змінюється. А закінчується вірш такими рядками: «Победы этой знаем мы истоки: упорство, мастерство и воля игроков, И, поздравляя победивших земляков, «Реве та стогне Дніпр широкий»».

5. 1986: із слайдами та закладками

Той подієвий рік вмістив і чорнобильські страхи, й тріумфальну гру «Динамо», й чотири стотисячні аншлаги на Республіканському: пошановано такою величезною кількість фанатського люду було віденський «Рапід», празьку «Дуклу», «Селтік» і московське «Динамо»! А 98 000 глядачів прийшло на матч киян проти болгарського «Бероє». Як сказав товариш, коли ми сідали в переповнений 8-й трамвай, повертаючись додому з тієї гри: «В день перемоги «Динамо» проїзд у Києві безкоштовний!».

У чому цей рік програє іншим, так це у відносно малій цікавості до матчів внутрішнього календаря: сумарна відвідуваність матчів чемпіонату ледь перетнула півмільйонну позначку. «Чорнобиль вплинув», як сказав мені один із володарів абонементу на той сезон. Може, й так. Однак любов киян до своєї команди восени запалала з новою силою. Пам’ятаю, серед київських школярів, навіть не надто запідозрених доти в любові до футболу, стало модним носити на шкільних піджаках два-три значки київського «Динамо». Ну, а випуск слайдів за підсумками матчу «Динамо» (Київ) – «Селтік» – якнайунікальніша річ. В усякому разі аналогів я не пригадую ніде й ніколи! Не знаю накладу тієї продукції, проте в кіосках «Союздруку» вона йшла на ура! Цікавою сувенірною новинкою були й книжкові закладки, на яких простежувався славний шлях «Динамо» в Кубку кубків-1985/86: емблеми всіх клубів-суперників, захисна плівка, шкіряний тримач. Супермодерна річ, як на ті часи!

Й ще, як на мене, саме цей рік став проривним для появи численних колекціонерів футбольної атрибутики (надто програмок). Славнозвісний кіоск із продажу таких речей працював на терені стадіону біля входу з боку Бессарабських воріт уже тривалий час (я став регулярним покупцем у ньому в 1984 р.), однак саме тоді він, як на мене, істотно збільшив обсяг продажів. Та й кількість таких кіосків збільшилася: було відкрито зокрема й такий самий з іншого боку арени ближче до станції метро «Республіканський стадіон», а згодом і поруч із залізничним вокзалом «Київ-Пасажирський».

6. 1985: скучивши за звитягами

Нового сезону в футбольному Києві чекали з надією, та водночас і з побоюваннями. Вболівальницький досвід більшості не давав відповіді на те, чого чекати після 10-го місця улюбленої команди в попередньому чемпіонаті. Перші виїзні двобої наче й додали дещицю оптимізму в багаття сподівань. А от перший домашній матч – проти московського «Торпедо», за яке грав Леонід Буряк, – запам’ятався невтішним результатом (1:2) та сніжками, що впродовж усього матчу летіли в Леоніда Йосиповича – нещодавнього кумира. Однак цей начебто й прикрий факт став свідченням того, що київській торсиді не все одно, й, попри поразку, миритися з таким станом справ вона (як, власне, й футболісти-динамівці) не бажала. Вже чимало років по тому учасники тієї гри наголошували на її важливості в становленні легендарної команди 1985–1986 рр. А інтерес до футболу в Києві тогоріч не вщухав, а навпаки – підсилювався.

Вперше після 5-річної перерви сотня тисяч уболівальників згромадилася на Республіканському стадіоні на матчі киян проти «Спартака». Достоту кипіло екзальтованим футбольним людом тоді в Києві наприкінці травня! Пригадую, того дня я здавав іспит з математики в школі й подумав: мовляв, як буде все добре з оцінкою, то все складеться й у радянському «класико». З математики дістав п’ятірку (найвища оцінка за тодішньою системою!), а вічного супротивника кияни здолали з рахунком 2:0.

Ну, й єврокубки. Матч-відповідь 1/16 фіналу Кубка кубків проти «Утрехта» з Нідерландів знову зібрав стотисячну людську силу. А всі квитки було реалізовано за день-два після того, як вони з’явилися в продажу. Й за тиждень до стартового свистка пропусків на гру вже в касах не було. Починалася нова епоха, й уболівальники інтуїтивно ці відчули. Пам’ятаю діалог за пару днів до гри перед стадіоном. «Ви не допоможете нам із квитками?» – зверталися до чолов’яги з виглядом бувалого у бувальцях завсідника трибун два чоловіки інженерної зовнішності. Дальшої розмови я не чув, однак пригадую, якусь зарозумілу усмішку на обличчі того бувальця, щойно він почув те прохання. Наступний етап Кубка кубків – знов стотисячний аншлаг, а в суперниках – румунська «Університатя». Загусто людей перед стадіоном у день того матчу було вже за чотири години до його початку!

7. 1977: два по 102!

Унікальність того року в тому, що в ньому двічі вносили до протоколу відвідуваності цифру в 102 000 глядачів. Ідеться про чвертьфінал і півфінал Кубка чемпіонів, а в суперниках «Динамо» –німецькі гранди: «Баварія» та гладбахська «Боруссія». Одне слово, повно було вщерть, нема де й сірнику впасти! Проте як швидко ажіотаж сягнув максимуму, так і стишився після поразки від гладбахців за сумою двох матчів у півфіналі. А найвідвідуванішою грою внутрішнього календаря в Києві тоді став двобій киян із тбілісцями (основними конкурентами в тому чемпіонаті) посеред літа, на який прийшло 72 000 глядачів.

***

Звісно, й ковід, й війна – такі речі, які здатні істотно зменшити інтерес до футболу. Порожні-порожнісінькі трибуни стали сумною ознакою футболу в нашій країні. Та нас підживлює віра в славне звитяжне майбуття, коли матчдеї, як і раніш стануть святковими подіями, а на трибунах наших стадіонів і зокрема найголовнішої арени України знову не буде де й голки встромити. Так обов’язково буде!

Олексій РИЖКОВ