Сергій СУПРУН: «Без війни ми б не зрозуміли, що ми за нація»

Він був одним з лідерів «Автомайдану» часів Революції Гідності, підіймав синьо-жовтий стяг над «хонкою» у ледь покинутій президентом-втікачем Януковичем дачі у Межигір’ї, одним з перших потрапив до російського полону на початку нинішньої російсько-української війни, після того ще й повернувся в хокей і допоміг київському АТЕКу оформити, можливо, найдивовижніше чемпіонство в нашій історії, першим серед хокеїстів став у відкриту опозицію до Бориса Колеснікова, а нині захищає нашу землю в лавах 16-й бригади армійської авіації.

Все це – «Супер», або Сергій Супрун, постать настільки колоритна й неординарна, що просто вражаєшся. В цьому інтерв’ю Sport.ua колишній хокеїст, а нині воїн з максимальною відвертістю згадав ті всі випробовування, які шукав собі сам чи які йому готувала доля. Перебуваючи в зоні бойових дій, пан Супрун встигає стежити за хокеєм і намагається тримати в тонусі всіх його представників. Він пояснив, чому нині вже не вважає Колеснікова однозначно негативним персонажем, а тих, хто виступав у росії після 2014-го, не розуміє навіть більше, ніж тих, хто до війни приймав російське громадянство.

- Сергію, в 2015-му ви стали чемпіоном України в складі київського АТЕКа. То була, можливо, найбільша сенсація в історії наших національних чемпіонатів. Як тоді ви й команда спромоглися на таку звитягу?

- Згадайте, як ми розпочинали цей чемпіонат. Восени 2014-го зібрати команди просто не вдалося, тому чемпіонат за скороченою процедурою провели в лютому-березні 2015-го. Я вже перебував у вирі подій, які не мали стосунку до спорту. Минув рік після Революції Гідності, в якій брав активну участь. Чемпіонство ми здобули через рік після того, як мені вдалося вийти з російського полону. Опинившись на волі, я відразу написав заяву, щоб вступити до лав Збройних сил України. Але без військової спеціальності тоді не брали. «Чекай, прийде твій час», - говорили. Тому вирішив займатися волонтерською діяльністю. 16-й бригаді армійської авіації, в якій нині служу вже сам, допомагав ще вісім років тому. Купували для цих хлопців автівки, інші потрібні речі.

А потім виник варіант з чемпіонатом. Ми командою АТЕК зібралися просто з любові до хокею, виступали взагалі безкоштовно. Точніше, премії були, але вони в сумі приблизно дорівнюють розмірові теперішньої пенсії пересічної української бабусі. 100 тисяч гривень ми розділили на команду. Крім того, мої друзі, які в той час зокрема допомагали Національній федерації та збірним України з хокею, допомогли кільком гравцям АТЕКа з переїздами. Екіпірування в нас було старе. Тренувалися ми безкоштовно на ковзанці АТЕК, де я тоді був директором. Можна сказати, що лід ми мали «по блату». Каталися тоді, коли не тренувалися вихованці дитячих шкіл.

Тому я й кажу, що те чемпіонство АТЕКа – великий подвиг. Нам тоді ніхто не давав шансів перед фінальною серією з «Кременчуком». Суперники зібрали команду з молодих перспективних гравців, частина з яких встигла в попередньому сезоні пограти в чемпіонаті білорусі. «Кременчук» тоді був у накаті, у воротах в них тоді грав нинішній голкіпер збірної України Едуард Захарченко. За АТЕК в основному грали хокейні старожили, які підтримували форму у вільний від іншої роботи час. Проте досвід є досвід.

А ще – мотивація. Першу гру фінальної серії до двох перемог ми в Києві програли. Приїхали у Кременчук. Біля ковзанки там є їдальня. Ми там під час усіх виїздів харчувалися. Зайшли пообідати й цього разу. «Поїсти можна?» - питаємо. «Ні, у нас тут бенкет замовлений на вечір, для наших хокеїстів», - кажуть. «Нічого собі», - думаємо. Поїхали перекусити в «Макдональдс». А ввечері вийшли і виграли першу гру. Тоді зрозуміли, що здатні зачепитися за чемпіонство. І змогли. Нині, на жаль, покійний білорус Жека Кривомаз в овертаймі закинув переможну шайбу.

Ми тоді всі проявили найкращі риси. Взяти Діму Толкунова. Він взагалі ніколи безкоштовно не грав. А тут по старій дружбі вийшов і страшенно нам допоміг. Також відзначу роль Олексія Міхнова. Він тоді виступав у росії. Сезон завершив раніше і повернувся до Києва. Зазвичай Льоша з нами влітку тренувався, а цього разу спробував себе в статусі тренера. Міхнов-старший з його досвідом нас тоді надзвичайно добре мотивував і організував з тактичної точки зору.

- Олексій Міхнов прийняв російське громадянство і виступав за росію. Вас це не бентежило?

- На жаль у той час наші найталановитіші хокеїсти мали єдиний шлях для розвитку і заробітку. Я знаю Олексія як патріота України. Він таким був тоді і залишився зараз. Звісно, було б ідеально, якби в росію він не виїжджав. Але я не схильний засуджувати те покоління гравців, яке народилося за СССР і виїздило в рашку ледь не в дитинстві. Вони не знали іншого варіанту і ніхто їм його не підказував. В мене є претензії до тих, хто їде з України в росію зараз, тобто після 2014 року. Здавалося б, якої ще вам інформації потрібно? Проте одначе знаходиться молодь, яка преться в лоно країни-окупанта. Чи батьки їх туди відправляють. Ми ці консерви постійно розкриваємо. Так, це талановиті хлопці, але я не розумію, як їх можна після цього викликати в збірну України? В мене до цього вкрай негативне ставлення.

Національна збірна має бути мрією для кожного хокеїста. І відповідати вимогам потрібно не лише за ігровими, а й морально-етичними критеріями. Приємно, що нині хлопці вже співають гімн. Майже всі. В мої часи на всю команду руку до серця під час виконання «Ще не вмерла…» міг прикладати лише я. Іноді було ще кілька людей. Інші під час виконання гімну в ліпшому разі мовчали, а то й узагалі розмовляли між собою. Зараз у цьому аспекті все набагато краще. Але якою ціною? Не хочеться казати, що війна – це добре. Але без неї ми б не зрозуміли, що ми за нація.

Хоча навіть тоді, в 2015-му, коли ми після паузи зібралися разом в АТЕКу, люди ще продовжували жити старими цінностями. Мова навіть не стільки про нашу команду, скільки про хокейне середовище загалом. Я ж тоді почав активно писати про проблеми хокею в соцмережах. Та замість того, щоб підтримати, бо ж це наші спільні проблеми, люди сприймали мене ледь не за міського божевільного. І постійно тулили російський наратив про «спорт внє політікі». А ще донедавна можна було почути: «Что же, что мальчікі наші іграют? Ім же нєгдє іграть. Пусть єдут». Зараз ті люди, які це говорили, відчули принади «руского міра» на власних домівках. Мова найперше про людей з Харкова. Так, там є Олексій Лазаренко, який завжди був великим патріотом. Він завжди робив все від нього залежне, щоб хокей у Харкові був проукраїнським. А багато інших зрозуміли, яке зло росія, лише коли війна прийшла до них додому.

З тим же Захарченком у мене був конфлікт. Це після того, як він вийшов грати за збірну України з російським і українським стягами на шоломі. Написав Едуарду: «Навіщо ти це робиш? Хлопці на сході гинуть». Пізніше Едик вибачився, сказав, що був молодий і не все розумів. Нині, навпаки, на чемпіонаті світу на його шоломі заклеюють герб полку «Азов».

- Хокей у нас взагалі завжди був яскраво проросійським.

- Так. Ми дочекалися, поки досягнемо дна. Тепер відштовхнулися і намагаємося почати нове життя. Думаю, це вже навіки. Це дійсно перелом, який має допомогти нашій грі відродитися. Починати треба з дитячого хокею, прищеплювати масовість. Дуже важливо, щоб Національна федерація працювала в цьому напрямі. Знаю, що президент ФХУ Георгій Зубко докладає для популяризації гри і розвитку дитячо-юнацького хокею великі зусилля. Проте нині такий час, що самотужки нам буде впоратися важко. Чимало арен ворог зруйнував. Важливо, щоб на допомогу ФХУ в питаннях повоєнного відродження хокею прийшли міжнародні партнери. З ними треба вести перемови вже й зараз.

При цьому іноземці мають зрозуміти, що вкладені ними кошти не будуть привласнені корупціонерами. Таке ми вже теж пережили. Згадати програму «Хокей України», в якому реальна вартість кожного проекту множилася на три. Ось зараз ми стоїмо поруч із ковзанкою «Льодограй» у Богуславі. Вона збудована не за згадуваною програмою і вважається «мільйонником». Тобто коштує ця будівля приблизно мільйон доларів. Найдешевша ж ковзанка за програмою «Хокей України» - на вулиці Шалетт у Києві – коштує $3,5 млн. Інші - $4 – 4,5 млн. За ці кошти можна збудувати арену, який вміщуватиме в межах 3000 людей. І це буде дійсно арена. Бо зараз гордим словом «арена» ми називаємо тренувальні майданчики.

- Сергію, почуття національної свідомості і розуміння глибинних проблем українського хокею до вас прийшло вже після Революції Гідності чи раніше?

- Майдан у 2013-му почався найперше тому, що люди втомилися жити в тотальній корупції без перспектив, що щось зміниться на краще. Всі ми хотіли розірвати це безнадійне замкнене коло. Коли розпочався Майдан, я був граючим тренером «Галицьких Левів». Звісно, сезону-2013/2014 не завершив. Повернувся до Києва, щоб боротися з режимом Януковича. Там мої переконання підсилилися. Безперечно, для всіх учасників тих подій революція втечею екс-президента не завершилася. Ми розуміли, що боротьба лише починається. Тому й поїхав разом з однодумцями у Крим. Було очевидно, що росіяни захочуть щось витворити на півострові. Там потрапив у полон.

- Як це сталося?

- В перших числах березня 2014-го ми разом із «Автомайданом» поїхали в Крим допомагати нашим військовим. Російські війська вже зайшли на півострів, почали захоплювати наші військові частини. Ми координували дії українських активістів, вели діяльність відкрито, не приховувалися. В підсумку росіяни нас з Олексієм Гриценком і Наталією Лук’яненко схопили. Протримали в полоні вісім діб. Можна сказати, що ми були першими полоненими цієї війни. Окупанти поводилися з нами точно так само, як поводяться з нашими військовими й зараз. Дякувати Богу лише, що тоді ще не розстрілювали, маскувалися, що росіяни. Але ми ж знали, хто це. З нами працювали ГРУшники та всі ті персонажі, які захоплювали наші території – Безлер, Кулигіна. «Двіжувати» вони почали з Криму. Крім нас, вони схопили ректора Сімферопольського університету Анатолія Ковальського та інших активістів кримського Майдану, зокрема військових. Був серед них Макс Кривиденко, хлопець, який пізніше загинув на війні. З нього дуже знущалися в полоні, робили імітацію розстрілу.

Крим-2014. Зліва направо: Анатолій Ковальський, Михайло Вдовченко, Сергій Супрун, Юрій Шевченко, Олексій Гриценко, Максим Кривиденко, Андрій Щекун відразу після звільнення з полону

- Що вони від вас хотіли, які питання задавали?

- Які можуть бути питання? Вони ж зазомбовані: «Бандерлогі, хохли наш Крим істопталі». Ми спершу намагалися дискутувати. А потім зрозуміли, що головне – вижити. Не знаю, як нам пощастило вийти так швидко. Наскільки мені відомо, нас на когось обміняли. Нам досі правди ніхто не розповідає. Знаю лишень, що хлопці й дівчата з Криму, які тоді були у полоні, залишилися на проукраїнських позиціях. Більшість воювало чи воює, хтось займається волонтерською діяльністю.

А що війна буде, ми зрозуміли, ледь опинившись у Криму. Під’їжджали до російських військових, які стояли без впізнавальних знаків, тролили їх. Ми поводилися нахабно, говорили, щоб забиралися геть. Звісно, тоді ніхто не міг передбачити, що справа дійде до такої фази війни, як зараз. Така війна, як з 2014-го, була передбачувана ще з тієї миті, як людей на київському Майдані почали розстрілювати з вогнепальної зброї. Тоді збагнув, що росія розкачує ситуацію і на нас очікують важкі часи.

- «Автомайдан» був однією з рушійних сил Революції Гідності. Серед ваших колег вистачало постраждалих…

- Я теж ризикував щодня. Багато цікавих історій було. Найбільше запам’яталося, коли в перший день розстрілів допомагав тодішній журналістці «Української правди» Анастасії Березі, мамі хокеїста сучасної юнацької збірної України Данила Берези, до речі. Супроводжував Анастасію, щоб «беркут» її не розстріляв, прикривав на Кріпосному провулку, коли ми заходили зі сторони Будинку офіцерів. «Беркут» тоді погнав знизу, почав нас затискати. Ми потрапили в засідку. Досі не знаю, як звідти вирвалися і змогли вийти в район станції метро «Арсенальна». Дуже відклалася в пам’яті спроба штурму Майдану 11 грудня 2013-го.

А взагалі, автомайданівці як розвідувальне крило Майдану, відчували, що нас переслідують, щодня. Ми знали, звідки й яка техніка переміщається, якого підсилення «беркуту» очікувати. Наші люди їздили по всьому Києву, кординували зусилля. Для «беркута» ми були головними ворогами, вони постійно трощили наші машини. В нас бачили рушійну силу. Власне, так і було. Коли політики закликали зі сцени «стоїмо», ми наполягали на активних діях. Щоб, як тоді казали, не злити Майдану. Спроби ж були.

Лютий 2014-го. Сергій Супрун і Олексій Гриценко на дачі Януковича в Межигір'ї

- Пізніше про «Автомайдан» і окремих його лідерів говорили різне. Ви в комусь розчарувалися?

- Говорили багато. І з майбутнім міністром Булатовим брудна історія була, не хочу її обговорювати (Дмитро Булатов у розпал Революції щез, у той час говорилося про його викрадення – авт.). Потім Дмитро розчарував уже й на посту міністра молоді і спорту. Зрештою, він і не був готовий для такої посади. Питання до тих, хто його призначав. У нас із Булатовим виникла «контра» відразу після завершення Революції. Ми з хлопцями заснували «Хокейну спільноту України». Події в країні нас спонукали до проведення реформ у хокеї. Але Булатов не розумів, що ми від нього хочемо. Чи не хотів розуміти.

Проте загалом «Автомайдан» - це справжні патріоти України. Багато хлопців і зараз воює, зокрема в передових підрозділах. Усе зайве за ці роки відсіялося, а організація працює досі. Може, це не афішується, але Олексій Гриценко був у комісії з відбору фахівців Національного антикорупційного бюро України. Зрозуміло, що в мирний час головний ворог українців – корупція. Ми брали безпосередню участь у всеможливих радах, пов’язаних з боротьбою з корупцією, були представлені в комісіях з реформування поліції. Зараз реалізовуємо проект, який передбачає очищення гілок судової влади. Ми викрили чимало суддів, які мали надмірні апетити до грабунків. Знімаємо і показуємо житло цих товаришів.

- Скандалів, пов’язаних з одіозними судовими рішеннями від того не меншає.

- Позитивні тенденції є. Дуже великі сподівання маємо на Антикорупційний суд. Судова реформа вже діє. Дуже показово, що на хабарі взяли голову Верховного суду Князєва. Може, не так швидко, як хотілося б, але є сподівання, що з часом корупцію здолаємо. До кінця цього не зробив ще ніхто, але тих масштабів, як при Януковичі, а потім при Порошенку, гадаю, вже не буде.

- Сергію, чому ви завершили кар’єру гравця після чемпіонського сезону за АТЕК? 35 – не той вік, який для хокею можна назвати критичним.

- Воно так. Але вже й думки не були пов’язані з хокеєм, і син почав підростати, хотілося заробити грошей на те, щоб він почувався комфортно. З хокею я одначе не пішов, але аматорською командою «Беркут» ми займалися радше в своє задоволення, для того, щоб збирати друзів. Власне, «Беркут» досі є, грає в першій лізі.

Ще однією причиною завершення кар’єри став осад, який залишився після історії з професійним «Беркутом», в якому працював на початку другого десятиліття 2000-х. Осад в усіх розуміннях. Хлопців у ту команду я збирав, а Давид Жванія їм грошей не виплатив. Відчуваю за собою вину, хоча був таким же найнятим працівником, на посаді директора клубу.

- Той «Беркут» зник з вини Жванії, чи з вини Колеснікова?

- Політика. То ж 2012 рік, київські клуби не могли виграти чемпіонату України, не важливо, «Сокіл» то чи «Беркут». Клуб припинив існування зокрема через те, що його з волі Колеснікова зняли з чемпіонату України. Хоча борги перед гравцями вже були й до того. Проте хлопці були мотивовані виграти чемпіонат. Вони говорили: «Граємо навіть без грошей». «Беркут» у тому регулярному чемпіонаті випереджав найближчих переслідувачів, яким був навіть не «Донбас» Колеснікова, а «Сокіл», на 26 очок. У донеччан тоді в плей-оф не було шансів. Ми б вийшли і їх розгромили. Але політичним рішенням нас викинули з чемпіонату.

Згадується, як тодішній керівник Професійної хокейної ліги, депутат від ОПЗЖ і друг Медведчука Юрій Загородній в потрібний момент, коли приймалося рішення про виключення «Беркута», банально зник. А перед тим, коли створювалася ПХЛ ми з тренером «Беркута» Дмитром Марковським допомагали Юрієві Івановичу з організаційними питаннями. Потім, коли його вплив був потрібен нашому клубу, Загородній, можна сказати, продався регіоналам.

- У той час над цим ніхто не задумувався чи не хотів задумуватися, але тепер зрозуміло, що зокрема через хокей росія затягувала павутиння впливу на Україну…

- Безумовно. Чого вартий лише міністр оборони, громадянин рф Дмітрій Саламатін, який у часи президентства Януковича був одним із керівників ФХУ. Але хіба таке лише в хокеї в ті часи спостерігалося? Російська агентура тоді проникла у всі сфери нашого життя. Щодо хокею, то ми самі в цьому винні. Точніше, керманичі, які були на чолі нашого хокею. Їх не цікавив чемпіонат України. Мовляв, є «Сокіл», який виступає в чемпіонаті рф чи білорусі, а інше не цікавить. То за умови, що ми мали великий потенціал.

Я ж пам’ятаю, що в останні роки існування СССР наша соколівська команда 1979 року народження перемагала ровесників з московського ЦСКА. Ми за рівнем розвитку хокею в перше десятиліття незалежності були попереду, скажімо, Латвії чи Казахстану, які зараз знаходяться на такій височині, до якої нам тягнутися і тягнутися. Однак керівництво українського хокею того ресурсу не берегло, не розвивало, постійно тягнулося до якихось об’єднаних чемпіонатів. І в підсумку ми отримали занепад та так званих російських «менеджерів» у керівництві ФХУ.

- Сергію, активною позицією ви нажили собі в хокеї багато ворогів?

- Думаю, вже всі й усе зрозуміли. Зрозуміли, що я був правий (сміється). Не думаю, що в мене є вороги. Принаймні, сподіваюся. Той же Колесніков теж, мабуть, вже зрозумів, що я йому не ворог. А просто маю свою позицію і її принципово відстоюю.

- З постаттю Бориса Колеснікова український хокей, починаючи з другого десятиліття 2000-х, асоціюється нерозривно. Після початку великої війни він відійшов від справ, перестав фінансувати клуб «Донбас». З вашої точки зору, це позитивний персонаж для українського хокею чи негативний?

- Філосовське питання. Бориса Вікторовича важко розділити окремо на політика і окремо на спортивного функціонера. Як політик він – один з засновників сепаратизму в нашій державі. Якби Колесніков у 2004 році не проводив Сіверськодонецького з’їзду і не розхитував країну, то все було б гаразд. Раніше я постійно критикував Бориса Вікторовича. Разом з тим і дотепер, через 15 місяців після початку великої війни не можу збагнути, чому він перевдягнувся і став проукраїнським. Чи то зрозумів, що нажитий за Януковича бізнес може розвиватися лише в Україні, чи то він є настільки зашифрованим агентом… Не знаю. Ці думки в мене досі рояться.

Знаю, що після початку великої війни Колесніков виїжджав з України, але коли почалася гаряча фаза, реально допомагав нашим військовим. Зокрема ми телефонували йому з окремих питань по Донецькому регіону і він використовував свій вплив. Допомагав не фінансами, але те, що ми його просили, вирішувалося.

На хокей у Бориса Вікторовича було специфічне бачення. Він хотів створити сильну українську лігу. Але без українців. Він не бачив наших гравців у нашому чемпіонаті. На мій погляд, те, що Колесніков робив з українським чемпіонатом, вбивало український хокей. Якщо б цього не було, то за хокейну діяльність Борисові Вікторовичу трієчку ще можна було поставити. А так… Вікові обмеження, згідно з якими в чемпіонаті України не могли виступати гравці, старші 25-ти років, 70-80 росіян у кожному з передвоєнних турнірів, намір поставити на чолі ФХУ свою людину – все це був лише деструктив. І то я ще не згадав про маніпуляції з хокеїстами збірних. Хлопці теж, звісно, проявили себе не найліпшим чином. Вони керувалися не здоровим ґлуздом, а матеріальними благами. За гроші окремі гравці готові виголошувати речі, які протилежні з їх справжніми думками. Безхребетні, що поробиш?

Зараз більшості цих хокеїстів в Україні немає. Після початку війни вони повиїжджали. Більше того, маю список українських хокеїстів, які незаконно покинули Україну після початку повномасштабного вторгнення. Присутність там окремих поважних особистостей мене дуже засмутила. Той список, який опублікував міністр Гутцайт – далеко не повний. Насправді мені не хочеться нікого засуджувати. В кожної людини різний поріг страху. Не кожен здатен захищати Україну зі зброєю в руках. Але цього поки усім робити й не треба.

Насправді кожен з нас може робити для перемоги щось корисне не лише знаходячись в окопі чи займаючись активною волонтерською діяльністю, а просто працюючи і залишаючи гроші в Україні. Ті люди, які їдуть за кордон, витрачають свої статки в інших країнах. Окремі виправдовуються, що донатять на ЗСУ. Хоча певен, що більшість із тих, хто покинув Україну, не донатить взагалі. На жаль, у нас так склалося, що війною живе лише частина людей. Інші відмежувалися. Шкода, бо якби ми всі згуртувалися, то досягли б перемоги набагато швидше і з меншими втратами.

- Гадаєте, після перемоги на Україну очікує велике очищення?

- Вочевидь так. Зараз ми всі бачимо, хто й де знаходиться. Чесно кажучи, я не бачу варіантів для повернення людей, які втекли з України під час війни. Їм, мабуть, залишається влаштовувати своє життя за кордоном. Або приїхати і допомагати зараз. Поки це ще не пізно.

- На ваш погляд, у час великої війни доречно проводити національні чемпіонати України з різних видів спорту чи доцільніше зосередитися на потребах війська й обороноздатності?

- Спорт – це зараз другорядне. Але проводити чемпіонати треба. Щоб зберегти види спорту, щоб не покидали занять діти. Тим паче, що в змаганнях, які відбуваються під час війни, є інший позитивний ефект. Ми його зараз, можливо, ще не помічаємо, але це вже є. Мова про українізацію. Буду говорити про хокей, бо це мій вид. Українізація – то в наш час навіть краще, ніж спортивний результат.

Також помічаю, як сильно ми ростемо в дитячому хокеї. Син Павло, який народився в 2013-му, займається в школі «Сокола», у тренера Дениса Вовка. Я бачу, з яким азартом тренуються ці діти, наскільки якіснішим став тренувальний процес. І це стосується не лише «Сокола», а й інших шкіл України. Талановитих дітей дуже багато навіть за умови, що чимало юних хокеїстів після початку війни виїхали разом з батьками за кордон.

- Важко не погодитися. Та чи не бентежить вас, що тренувальний процес майже всюди досі ведеться російською? Це можливо змінити з огляду на специфіку виду спорту? Тренери просто не звикли до української хокейної термінології і тепер відповідно прищеплюють це звикання дітям…

- Все можливо. Буду судити по собі. Я виріс у російськомовній родині, але зараз повністю перейшов на українську. Пишу українською вже дуже давно. А зараз уже й розмовляю. Буває, що іноді переходимо на російську, але це вже радше виключення. Власне, після початку великої війни багато людей раптово перейшли на українську, зокрема в нашій школі. А зараз трохи заспокоїлися і знову повернулися до старого. Треба змінюватися. Син ось у хокейному середовищі більше звик до російської. Тут мало дітей, які розмовляють українською. Донька в садочку – майже повністю україномовна.

Взагалі, я вірю в те, що саме наші діти зможуть перейти на українську і в роботі, і в побуті. Повністю. На нашому поколінні позначається багаторічна російська окупація. Про що казати, якщо навіть люди з Галичини, приїжджаючи до Києва, переходять на російську? Не всі, але таких випадків немало. Ці комплекси здатен вилікувати лише час. Жодні закони чи обмежувальні заходи не допоможуть. Держава зі свого боку й так зробила багато: тепер всюди україномовні вивіски, на радіо лунає в основному українська музика. Якої, виявляється, багато і вона якісна. Вишиванку ми не просто повернули, а підняли до нових вершин. Нині наші національні сорочки популярні в усьому світі.

У Катерини і Сергія Супрунів спортивні діти: син Павло займається у хокейній школі "Сокола", донька Марія - гімнастка

- Нині ви – військовослужбовець Збройних сил України. Навіть враховуючи чимале спортивне минуле, у війську інший режим, інша відповідальність. Адаптувалися?

- А куди діватися? Тим паче, що у військкомат я пішов сам. Я готував себе морально, що так буде. 23 лютого 2022-го чекав початку війни всю ніч. Знав, що 24-го будуть обстріли, ще десь за добу. 23-го мав намір вивезти дітей, дружину і маму з Києва. В село на Київщині. Але рідні, прямо скажемо, не повірили мені, що завтра війна. Сказали, що я розганяю паніку. Я теж розсердився, поїхав заправити автівку. Коли повернувся, встиг на високих тонах поспілкуватися з деким із друзів і знайомих. Був заведений.

Вдосвіта, коли все почалося, до мене приїхало кілька родин хлопців 2013 року народження, які займаються з моїм Павлом у школі «Сокола». Відправили їх всіх, а також моїх батьків у село. Після того пішов у військкомат. Людей там було повно. Сказали, щоб чекав. Вирішив не втрачати часу і з’їздити до рідних у село. Там знову всю ніч не спав, знову повернувся до Києва, знову пішов у військкомат і знову почув те саме. Річ у тім, що в мене не просто не було військової спеціальності, так ще й вважався непридатним до служби через проблеми зі здоров’ям. Щоб не сидіти, склавши руки, подався в тероборону того села на Фастівщині, де жили дружина з дітьми. Це – 20 кілометрів від Макарова. Вибухи ми чули, але до нас війна не дійшла.

- За кордон дітей вивезти не хотіли?

- Дружина вивезла. Щойно почалася війна, нам почали писати друзі з Чехії, зі Словаччини: «Приїжджайте до нас». Так ми в перших числах березня довезли всю команду «Сокола» 2013 року народження на прикордонну заставу. Кордон діти з мамами перетнули пішки, а на території Словаччини їх зустріли чеські друзі. Їм окрема подяка за те, що прийняли нашу команду.

Після того руки мені розв’язалися. Хвилювався лише за маму. Вона сказала, що з України не поїде. Буде військовим пиріжки готувати. А мене невдовзі взяли у 16-ту бригаду армійської авіації добровольцем. Через п’ять місяців призвався офіційно.

- Які функції ви виконуєте?

- Бойова ланка в нашій бригаді – налітчики. А ми їм допомагаємо. То ж не я видумав, що війни виграють ті, в кого найкраще організована логістика. Не всі військові – бойовики. 95% - люди, які працюють на перемогу.

- Ви цю перемогу бачите в найближчому майбутньому чи налаштовуєтеся на тривалу боротьбу?

- Як оптиміст, завжди кажу, що виграємо швидко. А як буде насправді? Мотивація в усіх наших хлопців дуже велика. Зброї трохи є, але її недостатньо. Особливо коли мова про повітря. Всі говорять, що потрібні літаки, але чомусь ніхто не згадує про гелікоптери. Їх теж бракує. Варто згадати, що в той час, коли росіяни намагалися взяти Київ, гвинтокрили з нашої бригади зіграли дуже важливу роль, щоб зупинити ворога. Хлопці розбивали колони техніки ворога вщент. Потім наші гелікоптери літали в уже оточений Маріуполь. Не вернулися, на жаль…

Втрачати тих, з ким був поряд, дуже важко. Спочатку це шок, потім ненависть. Але в підсумку береш себе в руки і налаштовуєшся на те, що треба працювати далі. Бо війна триває і на цьому життя не закінчується. До смертей не те що звикаєш, але усвідомлюєш, що без них неможливо. Хоч кожного разу це важко. Скажімо, загинув на війні Сергій Соченко, батько Іллі Соченка, воротаря нашого «Сокола» 2013 року народження. Нещодавно поліг Сашко Хміль, з яким ми теж були добре знайомі. Війна… Мусимо боротися, щоб вона була переможною.