Харків
| Оновлено 14 квiтня 2022, 19:14
9621
2

Хокеїст Лазаренко: Вранці 24 лютого зарядив автомат і пішов у військомат

Sport.ua поговорив з екс-хокеїстом збірної України, який захищає нашу країну в Харкові

| Оновлено 14 квiтня 2022, 19:14
9621
2
Хокеїст Лазаренко: Вранці 24 лютого зарядив автомат і пішов у військомат
Фото Івана Вербицького. Олексій Лазаренко

Берсерками у давнину, в 9-11 сторіччях, у скандинавсько-германському світі називали найлютіших воїнів, здатних зруйнувати все, що трапляється на їхньому шляху. Ці, з накидками з ведмежої шкіри на голові, «перевертні» складали основу війська вікінгів. Пізніше, в 11-12 сторіччях іменовані комітатами військові ватаги берсерків були й у дружинах київських князів. Врешті, ця назва протрималася до часів козаччини. Запорізького козака, здатного голіруч протистояти озброєному опонентові, називали «берсерком».

У хокейному сезоні-2021/2022 в Україні з’явилася команда «Харківські Берсерки». Колектив перебрав на себе войовничу суть назви і збирався закріпитися в нашому чемпіонаті надовго. Сподіваємося, так і буде. Зі світанку 24 лютого спорт й решта розваг відійшли в Україні на другий план. Ми б’ємося з рашистськими окупантами за власне існування. А нинішній гість Sport.ua перетворився з берсерка символічного на воїна справжнього.

46-річний Олексій Лазаренко – корінний харків’янин. У 90-ті роки він вважався одним із найталановитіших українських хокеїстів, виступав за нашу національну збірну на двох чемпіонатах світу в елітному дивізіоні. В 1994-му Лазаренка на драфті НХЛ під загальним номером 182 вибрав клуб «Нью-Йорк Рейнджерс». Заграти в найсильнішій лізі світу Олексієві врешті не вдалося. Зате впродовж семи років повиступав він у росії – за ЦСКА, «Спартак», «Крилья совєтов», хабаровський «Амур».

Завершивши кар’єру, Лазаренко повернувся до рідного Харкова і торік став асистентом головного тренера «Берсерків». Коли ж ворожі ракети вдарили по його рідному місту на світанку 24 лютого, хокеїст, не вагаючись, змінив ключку і ковзани на автомат. Боронячи Харків і не приховуючи свого ставлення до окупантів у публічному просторі, Лазаренко при цьому вчинив людяно, допомігши повернутися на рідну землю восьми десяткам російських легіонерів з українських клубів.

У цьому інтерв’ю Лазаренко дав зрозуміти, в чому суть героїчної стійкості Харкова, назвав своїми іменами і ворогів, і тих, хто в такий час воліє залишатися безхребетним. Це розмова – з Воїном, справжнім Берсерком.

– Олексію, яка зараз ситуація в Харкові?
– Важка. Обстріли лише посилюються. За добу маємо у межах 40-60 обстрілів. Вчора (11 квітня – авт.) було 66 обстрілів. Кількість загиблих серед мирного населення теж росте. Протягом трьох останніх діб це дуже помітно. На жаль, є серед загиблих і діти. Але ми вже звикли до такого стану речей. За 48 днів війни у Харкові не було жодного, щоб ми могли бодай трохи перепочити від вибухів, руйнувань чи людських втрат.

– Якою була ваша перша реакція на початок війни?
– Паніки не було точно. Війна не застала мене зненацька. Я людина думаюча і вмію аналізувати інформацію. 23 лютого ми якраз зіграли матч першої ліги. Я відвіз наших тренерів до готелю. Додому повернувся близько першої ночі і прочитав у новинах, що росія закриває повітряний простір. Зрозумів, що починається війна. Відразу розбудив маму, дітей і за дві години до початку війни відправив їх у Полтаву. Невдовзі подивився звернення цього плішивого недомірка до своєї нації. Буквально через десять хвилин почали обстрілювати околиці Харкова. Я зарядив свій автомат і вранці пішов у військкомат. Потрапив у Збройні сили і зараз очікую на розподіл.

– Ваше житло у Харкові, сподіваюся, не постраждало?
– Поки, на щастя, так. Але хаотичні обстріли нашого міста продовжуються. Якщо раніше ще можна було передбачити, куди будуть бити, то зараз цього зробити неможливо зовсім. Сирена у Харкові практично не замовкає. 

– Ще тиждень тому з’явилася статистика, що у вашому місці пошкоджені чи зруйновані понад півтори тисячі будинків…
– Харків – місто немале. Прильоти вже траплялися майже в кожен район, десь більше, десь менше. Салтівка, де знаходиться ігрова арена «Берсерків» «Дафі», зруйнована відсотків на 80. Самого комплексу «Дафі» теж практично немає. По ньому прилетіло, здається, з «градів». Зруйнований кінотеатр. Але ковзанка вціліла. Сильно постраждав центр міста. Артобстрілами зруйнований парк Горького, гордість харків’ян. Також були влучання в облдержадміністрацію, мерію, у старе місто. Знищені зокрема старовинні вулиці Римарська та Мироносицька.

– Людей у Харкові зараз мало?
– Є трохи. Мало в порівнянні з тим, скільки було. В перші дні війни виїзд був масовий. Дивився на це і оторопів. Жінки з дітьми – зрозуміло. Але як рідне місто, яке треба захищати, можуть покидати чоловіки? Місту потрібна постійна допомога. Справа не лише у збройному опорі. Можна розбирати завали, допомагати нужденним. Але люди біжать. Залишилися ті, кому дорогі Україна і Харків.

– Зокрема мер Харкова Ігор Терехов, якого до війни вважали проросійським.
– Проросійськість Терехова була надуманою. Він ніколи не висловлював симпатій до росії. Я трохи знаю Ігоря Олександровича. Не близько, але достатньо для того, щоб сформувати якусь думку. Тому мене не здивувало, що він одним з перших мерів міст, у які прийшла війна, сказав, що «Харків – це Україна». Точніше, повторив те, що говорив до війни. Терехов – людина, яка щиро любить Харків. Не сумнівався в його позиції.


Олексій Лазаренко

– За часи хокейної кар’єри ви звикли мужньо приймати на себе запущені зі швидкістю близько 100 км/год шайби. Але очікувати артобстрілів чи ракетних ударів – трохи інше. Мій друг, який пройшов Донецький аеропорт, любить повторювати: «Ти під «градами» стояв?»
– Ми вже й під «градами» постояли, і потрапляли під прямий артилерійський обстріл. Звісно, для будь-якої адекватної людини це страшно. Але з часом звикаєш до всього. Починаєш розрізняти – куди летить, як, що це може бути, як від цього можна вберегтися… Хоча до такого звикнути не можливо. Це неприємно, особливо, коли ведуться обстріли чи бомбардування з літаків чи вертольотів. Зрештою, схильний вважати, що, по-перше, від долі не втечеш; по-друге, треба притримуватися техніки безпеки, мати розуміння питання і правильно реагувати на попередження. Не треба соромитися впасти в канаву. Якщо є розуміння, що б’ють десь поряд.

– У вас вже були прямі контакти з руZZкими військовими?
– Ні. Останнім часом вони змінили тактику і обстрілюють наше місто в основному від кордонів чи тих українських територій, які зайняті окупаційними військами – Циркунів, Лопані, Вовчанська, Куп’янська. Близько до Харкова росіяни не підходять. Останнім часом наші війська трохи відсунули ворога до власних територій, але ми одначе знаходимося у напівблокадному становищі. Наше місто «поливається» звідки тільки можливо.

– Мер Куп’янська Геннадій Мацегора, який здав місто рашистам – теж людина спортивна, борцівський тренер. Ви з ним знайомі?
– Не знав і знати не хочу. Може, на якихось спортивних заходах ми й перетиналися, але я цього не пам’ятаю. Висловлю свою думку. Люди, які знаходяться на таких посадах, зраджують країні, мають відповідати за законами воєнного часу. На мій погляд, введене нещодавно тюремне покарання на 10-15 років за такий злочин, надто м’яке. Розстрілювати таких буде навіть по-людськи.

– З ваших друзів ніхто не розчарував? Особливо з урахуванням, що Харків завжди вважався містом з міцними проросійськими поглядами…
– Я в Харкові не сумнівався ніколи. Так само всі мої друзі зараз поряд. Ніхто не виїхав. При цьому що в моєму колі спілкування були люди, які мали іншу точку зору. Не скажу, що вона була проросійською. Радше нейтральною, не зовсім проукраїнською. Щоб зрозуміти, що для них означає Батьківщина, повинна була статися війна. На жаль. Для мене так точно. Зараз вони все зрозуміли – хтось поряд зі мною зі зброєю в руках, хтось волонтерить. Не самоусунувся ніхто. Зате не бракує поміж не таких близьких знайомих людей, які здивували негативно. До глибини душі. В мирний час вони обвішувалися прапорцями, співали гімн, притискали руки до серця, а нині розповідають, як треба правильно боронити Харків, із Західної України. Це чоловіки. Серед них є й спортовці, і бізнесмени. Деякі, до їх честі, допомагають матеріально. За це їм вдячний.

– Матеріальна допомога під час війни теж дуже важлива.
– Безперечно. Проте ті люди, які тримали руку на серці, мали б знаходитися ближче. Відвезти сім’ю – це святе. Але відвіз сім’ю – повернися, допоможи місту. Не обов’язково тримати в руках зброю. В Харкові зараз вистачає іншої роботи. Наше місто поряд з Маріуполем та Ізюмом, мабуть, постраждали в цій війні найбільше. Ті люди, які залишилися в Харкові, стараються, як можуть. Зараз у місті навіть відкриваються невеличкі кав’ярні. Люди виходять і частують бійців кавою. Харків’яни постійно намагаються створювати подобу нормального життя. Так легше на душі. Наші комунальники – просто герої. Місто чисте, прибирається щодня. Не дивлячись ні на що, Харків живе.

– Хокейне середовище в Україні завжди вважалося проросійським. Ще донедавна причетні особи співали оди путіну і лукашенку, котрі будують у своїх країнах за державні гроші льодові палаци і взагалі не шкодують на цей вид спорту грошей. В свідомості вашого хокейного кола спілкування війна щось змінила?
– По-різному. Але здебільшого українські хокеїсти мене розчарували сильніше, ніж ті російські легіонери, які виступали у наших «Берсерках». Російські хлопці, які жили в мене протягом перших 12-ти днів війни, їздили зі мною на блок-пости, купували українським бійцям їжу та інші речі першої необхідності. Жоден з тих хокеїстів, повернувшись додому, мене не забув. Люди щодня пишуть, цікавляться, як я, чи потрібна якась допомога. То не дивлячись на те, що в них у країні відбувається. Хлопці все побачили на власні очі і зробили адекватні висновки. Певен, вони ніколи не скажуть нічого поганого про Україну і українців. Як деякі товариші з херсонського «Дніпра». Які говорили: «Хоч українка, але нас нагодувала».

На тлі росіян з «Берсерків» позиція більшості українських хокеїстів дивує. Просто позасовували в дупу язики. І сидять. Приміром, не бачу, де подівся Слава Завальнюк, де Люткевич, не бачу багатьох інших. Я бачу Саню Матвійчука з автоматом. Інших не видно.

– Легіонери з «Берсерків» - єдині, хто не побоявся зробити колективну заяву і засудити російську агресію.
– Інших не засуджую. Коли розпочалася війна, ми всі побоювалися цієї смішної армії. Тоді ніхто не розумів, що буде завтра, захоплять чи не захоплять міста окремо взяті і Україну загалом. Ніхто не знав, як ми будемо оборонятися. Тому люди воліли підстелити соломку, щоб за будь-яких обставин комфортно лягти. Натомість мене сильно вразив Борис Колесніков. Ми з ним не розмовляли кілька років. Проте в перші дні війни Борис Вікторович сам набрав мене. Ми помирилися. З того часу він нам дуже пристойно допомагає. Хоч ніде цієї допомоги й не афішує. Так само як допомагає Федерація хокею України. За це їм дуже вдячний.

– З російських хокейних Telegram-каналів пролунала інформація й про вашу допомогу. Ви допомогли безпечно перетнути кордон і повернутися додому кільком десяткам російських легіонерів з різних українських клубів.
– Я їх майже всіх вивіз. Усіх, хто попросив про допомогу. Близько 80-ти осіб загалом. Це – хокеїсти «Берсерків», «Кременчука», «СК-Сокола», «Краматорська». Я допомагав цим людям, бо це була моя громадянська позиція. Розумів, у якій ситуації опинилися російські хокеїсти, що вони залишилися в країні, у якій почалася війна, беззахисними. Можна передбачити, що на цих хлопців могло очікувати. Я вчинив по-людяному. Але якщо ці люди, не дай Боже, повернуться до нас зі зброєю в руках, будемо їм відповідним чином відповідати.

– Ваші дії – звичайна людяність. Проте є інший приклад, пов’язаний з херсонським «Дніпром», який 24 лютого, в перший день війни, оприлюднив заяву, що розриває стосунки з усіма гравцями з країн-окупантів. Врешті, ці хокеїсти залишилися в окупованому російськими військами місті наодинці з власними труднощами, додому добиралися, звернувшись за допомогою до окупантів, а опинившись у росії, давали про нашу країну ганебні інтерв’ю…
– Не беруся говорити про мотиви такого рішення керівництва «Дніпра». Про тих хокеїстів, які давали інтерв’ю, скажу єдине: мудацюри. Просидівши з українськими хлопцями плечем у плече в бомбосховищах, поївши з ними одного хліба, розповідати про «нациків»? Якщо залишуся живим, з задоволенням знайду цього хлопця і наб’ю йому їб…льник.

– Севанькаєву, так?
– Так.

– Працюючи прес-аташе київського «Сокола», багато спілкувався з російськими хокеїстами. Суто по-людськи то – прекрасні люди. Політичних тем у розмовах вони при цьому тривалий час уникали. Проте одна така балачка за тиждень до війни таки трапилася. Людина зізналася, що підтримує путіна, особливо його зовнішню політику. І вважає, що «америкоси» зіштовхують лобами «братні народи», не залишаючи їм іншого вибору, як одне проти одного воювати…
– Я теж таке чув. І відповідав наступним чином. Хлопці, у вас є на Алясці спільний кордон зі США? То чому ви там не боретеся з американцями, а нападаєте на інші країни?

– До чого це веду. Раз люди, які вже пожили в Україні, мають тут друзів, виправдовують доцільність агресії, чи надалі нам потрібно користуватися послугами російських легіонерів?
– Нам треба ввести найжорсткіший візовий режим з російською федерацією, закрити від них кордони так, щоб ми цієї нечисті не бачили на своїй землі навіть близько. Є лише певні гуманітарні моменти, які повинні обговорюватися в індивідуальному порядку. Але люди, які бачать, що відбувається, розуміють, хто агресор, повторюють мантри про Америку й іншу маячню, потрапляти на нашу територію не повинні. Там таких більшість. Я підтримую стосунки з багатьма росіянами. У мене колишня дружина з росії, наша донька там живе, в мене там багато приятелів. Майже всі вони путіна не підтримують і все розуміють. Але вони в катастрофічній меншості. Тому, щоб почуватися більш-менш спокійно, мали давно розірвати з росією всі дипломатичні стосунки, ввести суворий візовий режим і відгородитися від них протитанковим ровом, викопаним удвічі глибше від стандартного.

– Тепер це робити вже пізно…
– Звичайно. Це треба було робити в 2014 році, коли вони вторглися на Схід нашої держави і анексували Крим. Правду кажуть, що «умом россію нє понять». Дійсно, важко збагнути, чого вони добиваються, руйнуючи Маріуполь, Рубіжне, Сіверськодонецьк. Буквально перед нашою розмовою дивився свіжі виступи путіна і лукашенка. Два маразматики, два дегенерати – як з ними можна підтримувати якісь відносини? Ні політичних, ні культурних, ні спортивних – жодних.

– У тому й річ. Нині бачимо реакцію на нашу війну в хокейному середовищі Латвії та Польщі, де клуби на знак протесту відмовляються від російських легіонерів. Свіжоспечений чемпіон Польщі ҐКС «Катовіце» єдиного росіянина відрахував безпосередньо напередодні плей-оф. А в нас, не дивлячись на російсько-українську війну, яка насправді триває не 49 днів, а вісім років, у кожній команді – 10+ російських легіонерів…
– Розумієте, Крим вони анексували безкровно. В Донецьк і Луганськ вони зайшли теж без тих звірств, які спостерігаються нині. Тому в багатьох українців залишалися ілюзії, що там є з ким говорити, що можна вирішити конфлікт дипломатично. Насправді всіх цих конфліктів і війни можна було уникнути, якби Україну в 2008 році прийняли в НАТО.

– Так зараз говорить Володимир Зеленський.
– Я рідко його дивлюся, не маю на це часу. Але давно, ще задовго до нинішньої війни казав, що Україна буде захищеною, лише коли буде прийнята в НАТО. Ми – остання лінія оборони всієї Європи. Люди мали це враховувати.


Олексей Житник та Олексій Лазаренко

– Ви сім років грали в росії. Відчували до себе неприязне ставлення через свою національність?
– Ніколи. Ні в ЦСКА, ні в «Спартаку», ні в «Крильях совєтов», ні в «Амурі». З багатьма колишніми одноклубниками ми спілкуємося досі. З тим же Іллею Ковальчуком. Чимало представників старої гвардії пишуть мені зараз, підтримують. У контексті ставлення росіян до українців у 90-ті роки мені згадується знаменитий футбольний матч росія – Україна в Лужниках у 1999-му. То коли Шевченко забив курйозний гол Філімонову. Ту гру я дивився на стадіоні. Сидів поміж росіян у шарфі України, радів, коли ми зрівняли рахунок на 88-й хвилині. Після матчу, який завершився з потрібним для нас результатом і означав виліт росії, я йшов у тому ж шарфі до метро, їхав додому, і ніхто мені не сказав кривого слова. Згоден з Санею Матвійчуком, який в інтерв’ю вашому виданню сказав, що ставлення росіян до нас і всього зовнішнього світу змінилося після того, як влада почала переходити від Єльцина до путіна. І змінювалося не стільки ставлення до нас як людей, скільки розуміння ситуації. Їм почали вбачатися вороги, рука Америки, НАТО та інша єресь. Ми поступово почали сприйматися як не зовсім дружній народ.

– Зараз вони прийшли нас «денацифікувати».
– Це настільки тупо, що навіть обговорювати не хочеться. Нацисти, фашисти, біолабораторії – це якась наркоманська маячня, яка може народитися лише в хворих головах. Щоб далеко не ходити, достатньо порівняти кількість скінхедів у нас і в росії. У нас такі, звісно, теж є. Але їх мало. А в росії це масове явище. Чого варті лише фанати пітерського «Зеніта». У них проводилися марші з нацистськими стягами, з гаслами «Россія для русскіх». Навіть цей блазень, нинішній глава Роскосмосу Роґозін був на таких акціях присутнім. А згадайте Лімонова, Баркашова. Щоб ознайомитися, навіть далеко ходити не треба. У нас теж є такі явища, але найчастіше люди плутають нацистів з націоналістами.

– Між «плутати» і «підміняти поняття» суттєва різниця. Відчув це на собі особисто. То коли почав працювати прес-аташе Федерації хокею України і отримав на свою голову з боку пов’язуваних зі згадуваним вами Борисом Колесніковим джерел потоки звинувачень у «нацизмі», «фашизмі», «расизмі» й решті гріхів. Сусіди нас звинувачували, а деякі наші сили їм на рівному місці підігрували…
– По суті, так, хоча в нас це можна було б назвати «внутрішньоклановими війнами».

– Маячню про «нацистів» в Україні у росії почали розганяти дуже давно. Вперше усвідомив, наскільки серйозною стає антиукраїнська істерія, коли брав під час чемпіонату світу-2010 з боротьби в Москві інтерв’ю у президента Всеросійської федерації боротьби, олімпійського чемпіона Сеула-1988 Міхаїла Маміашвілі, уродженця Конотопа на Сумщині. Він з неприховуваною ненавистю розповідав мені про «корічнєвую чуму» і «звеличування фашистів Бандери і Шухевича» в Україні.
– Знаю Маміашвілі, перетинався з ним, коли виступав за ЦСКА. Звісно, теж давно чув, що росіяни нас звинувачують. І ставився до цих звинувачень з гумором. Навіщо дурням розповідати, що вони дурні? Що їм доведеш? Що доведеш Севанькаєву, який розповідав про «нациків» у Херсоні?

– Які у вас думки виникають, коли слухаєте свіжі висловлювання путіна про те, що «спецоперація розвивається згідно з планом генштабу і буде доведена до кінця»?
– Ризик у тому, що ми можемо віддати їм Україну, може існувати хіба у вологих мріях путіна. Я такого варіанту взагалі ніколи не розглядав. Де він, а де Україна? Подивіться на нього – недомірок. Максимум, на що вони здатні, так це на руйнування наших міст. Те, чим вони зараз займаються. Подивіться на цю смішну армію, на цих блазнів. Нам треба залишатися терплячими, не піддаватися емоціям, виконувати свою роботу, кожному на своєму місці, день за днем. Ми змушені пройти через Бучу, через Маріуполь, через Харків. Але маємо розуміти, що за нами вся країна. Якщо ми всі це зрозуміємо, то обов’язково переможемо. Над ними зараз сміється весь світ. Ми приречені їх розбити. Звісно, хтось із нас не виживе. Але чого варті наші життя у порівнянні з існуванням країни? У нас є діти, сім’ї. Якщо ми не побачимо майбутнього, то почате продовжать вони. І збудують нову країну. Вже без «червоних комісарів» на кшталт Ківи та інших недовиї…ків. Цієї мерзоти не розумію взагалі. Так, ми демократична і толерантна країна. Але таке треба просто випалювати напалмом.

– Здається, саме толерантним ставленням до відвертих ворогів української нації й було створене підґрунтя для нинішньої війни…
– Насправді, все в нас було правильно. Це демократія. Весь світ розумів, що друга фракція, яка мала голос в українському парламенті, була проросійською. Маю на увазі ОПЗЖ. Можете уявити, щоб у російській думі з’явилася фракція, котра була б бодай лояльною до України? Тим ми від них і відрізнялися. У нас нормальне суспільство, нормальна країна, нормальний Президент. Що колишній, що нинішній. Порошенкові, до слова, вдячний за побудову боєздатної армії. Як би я до нього не ставився. Не сумніваюся, що з таким народом усе в нас буде добре. Можливо, ця війна є своєрідним очищенням від усілякого непотребу, того бруду, який заважав нам розвиватися і рухатися вгору. Так, багато жертв. Так, страшно, важко. Так, сльози. Але ми обов’язково переможемо.

Іван Вербицький
Оцініть матеріал
(32)
Повідомити про помилку

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter

Коментарі 2
Введіть коментар
Ви не авторизовані
Якщо ви хочете залишати коментарі, будь ласка, авторизуйтесь.
tsidyi
А що там Понікаровський, Федотенко, Жердєв?
Liverpool86
Алексею, конечно, спасибо за позицию, но остался один вопрос - а где сейчас его дети? Не в Москве ли?
Продовжуючи переглядати SPORT.UA, Ви підтверджуєте, що ознайомилися з Політикою конфіденційності