Продовжуючи переглядати SPORT.UA, Ви підтверджуєте, що ознайомилися з Політикою конфіденційності
Україна
| Оновлено 11 квiтня 2022, 02:57
6112
0

Олександр МАТВІЙЧУК: «Готовий йти до кінця, щоб звільнити Україну»

Sport.ua поговорив із екс-гравцем збірної України з хокею, який з перших днів став на захист країни

| Оновлено 11 квiтня 2022, 02:57
6112
0
Олександр МАТВІЙЧУК: «Готовий йти до кінця, щоб звільнити Україну»
Олександр Матвійчук (зліва) зі своїми побратимами

За його плечима – 134 матчі з 26-ма голами і 35-ма результативними передачами за національну збірну України з хокею. Він виступав з першою командою країни на п’яти чемпіонатах світу в елітному дивізіоні. Він п’ять разів був чемпіоном України, виступаючи за київський «Сокіл». Загалом на професійному рівні нападник Олександр Матвійчук провів 20 років, п’ять з них відігравши за російські клуби і один – за білоруський. Олександр має у цих країнах чимало друзів і знайомих. Чи мав. Бо страшний ранок 24 лютого змінив життя усіх українців. Зокрема, Матвійчука, який майже відразу подався до лав територіальної оборони одного з передмість рідного Києва. Вже понад місяць, як іменитий хокеїст, який останнім часом був тренером у школі рідного «Сокола», змінив ковзани і ключку на берці й автомат. Це інтерв’ю Матвійчука для Sport.ua – перше в нові ролі. І перше – українською мовою. Також Олександр попросив не перекладати інтерв’ю для російськомовної версії сайту.

– Війна для мене почалася, можна сказати, «з коліс», - бере слово Олександр. – Ми з вихованцями «Сокола» 2007 року народження якраз встигли повернутися з матчів відкритого чемпіонату білорусі. В принципі, передчували щось лихе. Впродовж останнього тижня питання початку війни висіло в повітрі. Остання наша поїздка була дуже складною. Батьки боялися відпускати дітей у білорусь, у Пінськ під Мінськом. Мені було нелегко їх переконати, що їхати все ж варто. Врешті ми зробили те, що маємо робити. Але не встигли повернутися, як тієї ж ночі почалася війна. Ми навіть речей не встигли забрати – вони залишилися на нашій тренувальній базі, в спорткомплексі АТЕК. Пізніше, коли хлопці евакуйовувалися в безпечні місця, забрати екіпірування їм було важко.

– Нині ми вже знаємо, що основні удари на Україну відбулися саме з території білорусі. Коли ви там були, відчувалася якась військова активність?
– Ні. Переміщень військової техніки точно не спостерігали. Та й загалом виїзд виявився звичним. У вічі кидався лише батько одного з білоруських гравців. Наші хлопці його помітили і назвали «кожанкою». Бо ходив у шкіряній «комісарській» куртці і бубнів під ніс, що в них гарний президент, а в нас не дуже.

– У Білорусь ваша команда останнім часом їздила регулярно. Якісь інциденти траплялися?
– Нічого особливого. Команди «Сокола» тих вікових груп, які грають у чемпіонаті білорусі, радше потерпали час від часу від суддівства. Нам давали зрозуміти, що ми в гостях. Коли починали сперечатися з суддями, вони говорили: «Не подобається – грайте в Україні». Але в тому нічого особливого немає. Такі речі траплялися завжди, коли граєш не у своєму чемпіонаті. Згадую, щось схоже траплялося, коли ми з основою «Сокола» виступали у вищій лізі чемпіонату рф, чи у тій же білорусі. Зараз дитячі команди «Сокола» виступали у першості сусідньої держави не від хорошого життя. Бажаючи, щоб хлопці стрімкіше прогресували, ми створювали для них конкурентне середовище. Якого у внутрішньому чемпіонаті, на жаль, бракувало.

– Якими були ваші перші дії після початку війни?
– Пішов у те місце, де в Києві видавали зброю. Хотів отримати автомат, щоб почуватися безпечніше і відразу стати на захист держави. Проте поки стояв у черзі, зброя закінчилася. Потім хотів увійти до загону тероборони. Проте і туди брали найперше хлопців, які пройшли військову службу і мають зброю. Почувався ніяково, бо загони вкомплектувалися миттєво, і моя участь не потрібна. Та не дивлячись на це, сидіти вдома не міг. Хотів бути корисним, захищати свою країну безпосередньо. Тому поїхав туди, де знаходиться мій літній будинок, почав спілкуватися з друзями, які формували загін і вступив у територіальну оборону Козина під Києвом. Зі мною службу несуть двоє відомих у світі вільної боротьби персоналій – чемпіон України Олег Білоцерківський і Дмитро Лук’янчиков, який тренує дітей у «Дрім-Тауні».


Олександр Матвійчук, Дмитро Лук'янчиков, командир відділення Олег Петров і Олег Білоцерківський (зліва направо)

– До входження у тероборону ви мали досвід поводження зі зброєю?
– Жодного. Раніше вважав, що коли виступаєш за національну збірну, уже виконуєш зобов’язання перед державою. Зброї в руках не тримав взагалі. І до останнього не думав, що у такому віці (Олександрові – 46 – авт.) доведеться брати до рук автомат. Я й подумати не міг, що росія на таке здатна. Ми постійно грали з росіянами і білорусами. Наш хокей постійно був інтегрований до них, адже ці країни найближчі до нас територіально. Суперництво з командами рф і білорусі – це найкраще, що ми мали в контексті стабільного спарингу і рівня суперництва.

– Повиступавши п’ять років у росії, відчували до себе якесь недоброзичливе ставлення?
– Ми завжди вважалися там «імпОртами». Але точно так само було, коли грав у США і Канаді. Я й не розраховував, щоб за кордоном мене хтось сприймав своїм. Виступ за російські клуби сприймав виключно як роботу. Особливі відчуття були, коли грав за збірну. Тоді, власне, й відчувався тиск з боку росіян. У збірну нас відпускали неохоче. Нам постійно нагадували, що можемо травмуватися і що нікому це не потрібно. Таке справді траплялося нерідко. Тому кожному виїздові в збірну передувала складна розмова з тренерами. Вислуховував ставлення наставника до ситуації, але одначе приймав рішення їхали. Пригадую, на одному з чемпіонатів світу вигравали в росіян після першого періоду 1:0. По дорозі в роздягальню президент російської федерації Алєксандр Стєблін почав погрожувати, що зробить нас легіонерами і залишить без працевлаштування.

– Ваше покоління хокеїстів завжди сприймалося обивателями як проросійське. Але при цьому питання – їхати чи не їхати в збірну України – перед вами не стояло.
– Ми справді ставилися до виступів за збірну по-особливому. Я особисто відчував, що грати за країну – то мій обов’язок, який повинен виконувати незалежно від того, подобається це моєму клубові чи ні. Пишався, що можу представляти честь свого прапора. І таке ставлення було в більшості хлопців нашого покоління.

– Не помилюся, якщо скажу, що з того часу у вас залишилося чимало друзів чи добрих знайомих серед російських хокеїстів. Ви з ними зараз спілкуєтеся?
– Повністю припинив спілкування. Не відчуваю в ньому потреби. Максимальне, чого від них у нашій ситуації можна досягти – мовчанки. Тобто, коли їм розповідаєш, вони не сперечаються, а мовчать. А здебільшого люди засліплені.

– Ви грали в РФ у другій половині 90-х – на початку 2000-х. Тоді притаманна сучасним росіянам зверхність до представників інших національностей вже відчувалася?
– Ні. Але на початку 2000-х почав відчувати, як у росіян почало змінюватися ставлення до себе. Це сталося тоді, коли прем’єром у країні став путін. Росіяни почали виділяти поміж інших себе. Коли путін прийшов до влади, кардинально змінилася риторика засобів масової інформації. За невеликий проміжок часу змінився як формат новин, так і самі новини. Нині російські новини мені взагалі здаються схожими на короткометражні документальні фільми, а не суху констатацію того, що відбулося. Та у випадку, коли залучено так багато акторів, це вже не новини. Звичайно, це впливає на свідомість людей, які це постійно дивляться.

– В основі «Сокола» в двох сезонах після відродження було не менше десятка російських легіонерів. Ви з ними спілкувалися так само, як і я. В мене є своя думка, але хочу почути вашу. Цих людей вразила рашистська пропаганда?
– Думаю, вони в нас добросовісно працювали і трималися осторонь від інформації, яка їм надходила з російських ЗМІ. З особистого спілкування відчув, що всім хлопцям, з якими я контактував, подобалося жити і грати у Києві. Чого не чув жодного разу точно, так це того, що їх ніхто тут за національною ознакою не ображав. «Сокіл» створив легіонерам гарні умови. Їм гріх було жалітися. Більше того, думаю, ці хлопці відчули різницю життя у них і в нас. Без пропаганди з будь-якого боку, на власні очі.

– На ваш погляд, росіяни здатні ставати іншими? Бо така зазомбованість в умовах повного доступу до інформації в сучасному світі дивує.
– Доступ до інформації є, але іноді треба докладати зусиль, щоб докопатися до істини. Проблема у тому, що росіяни не перевантажують себе пошуками, а задовольняються тим, чим їх годують державні телеканали. Більшість з них усе це їдять. Їх усе влаштовує. З одного боку, це можна сприймати як дурість. Однак нині ця дурість стала небезпечною. Коли росіяни прийшли сюди, нам не залишається нічого іншого, як їх вбивати.

– Вас особисто ці 40 з гаком днів війни, кадри з Бучі дуже змінили?
– Те, що я змінився – безсумнівно. Достатньо того, що весь цей час я тримаю в руках зброю. А щодо мотивації і ставлення до ворога, мені не треба було Бучі. Достатньо того страху, який побачив в очах батьків, дружини і доньки. Також вперше побачив наляканими моїх вихованців із «Сокола», яких батьки вивозили за кордон. Подивився на все це і сумнівів не залишилося: треба зупиняти окупанта власноруч. У мене зараз взагалі немає думок про хокей. Зосереджений лише на тому, щоб допомогти нашій країні вигнати ворога геть.

– Ви вже перестали боятися?
– Відчуваю лють, а не страх. На мене дуже сильно вплинув страх близьких людей. Швидко змінюєшся, коли бачиш, що твої рідні люди, які прожили чимале життя, починають боятися. Дружина і донька зараз знаходяться у відносній безпеці, у Львові. Батьків перевезти складніше, бо вони в поважному віці, їм важко пересуватися. Та й взагалі вони не уявляють себе поза межами рідної домівки. На щастя, в нашому будинку є надійна парковка, там під час повітряної тривоги переховуватися зручно. Можна пересиджувати в машині.

– Ваші вихованці з «Сокола» виїхали за кордон?
– Так. Знаю, хто де знаходиться, контактую з хлопцями і їхніми батьками. Хотів би віддати належне Федерації хокею України. Те, що вони зробили – щось унікальне. Коли на початку війни на ресурсах ФХУ вперше з’явилася інформація про заповнення анкет для виїзду юних хокеїстів за кордон, поставився до цієї ініціативи скептично. Але люди провели величезну роботу. Це – громадянський подвиг. Юні хокеїсти зі всіх регіонів України змогли з допомогою ФХУ виїхати з України. Мало того, хлопці не просто знаходяться в безпеці, а й прилаштувалися у командах і мають змогу продовжувати тренування.

Якщо говорити про моїх вихованців 2007 року народження, то в нас декілька дітей не могли виїхати, бо очікували на хлопців з Бучі і Гостомеля. Хотіли їхати разом. Врешті сім’я з Гостомеля, вибравшись з міста, поїхала за кордон окремо. А родина Адріана Мовчана, вирвавшись з Бучі, добиралася за кордон окремо. Спершу виїхав сам Адріан у компанії двох родичів. Мама залишилася, щоб забрати батьків. Їхня сім’я змушена тікати від війни вдруге. Свого часу до Києва вони перебиралися з Краматорська.

– Олександре, який підсумок війни буде для вас перемогою?
– Усі причетні до війська люди, з якими я спілкуюся, налаштовані йти до кінця, щоб звільнити Україну повністю. Я не виняток. Не думаю, що когось задовольнить, якщо ми залишимо якийсь український регіон окупованим. Відчуваю рішучість наших воїнів і сам налаштований так само.

– Заключне питання: це перше інтерв’ю, яке ви даєте українською мовою?
– Так. Але мені було дуже складно. Зловив себе на думці, що легше було б спілкуватися англійською. Це з незвички, бо досі так довго без перерви українською не говорив. Хоча й знаю рідну мову. Проте стримував себе від спілкування, бо завжди різало слух, коли люди спілкуються суржиком. Не хочеться говорити так само. Але зараз розумію, що мова має значення, так, як ніколи. Нас сам ворог підштовхує до того, щоб ми говорили лише українською. Крім того, у війську отримуємо паролі – такі українські слова, які росіянин вимовити не зможе.

Іван Вербицький
Оцініть матеріал
(17)
Повідомити про помилку

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Шахтар може подати до суду на ФІФА
Футбол | 05 липня 2022, 10:17 19
Шахтар може подати до суду на ФІФА

Донецький клуб не влаштовує позиція, яку зайняв ключовий футбольний орган планети

Календар боїв українців 2022 у MMA: Амосов, Мороз, Крикля та інші
MMA | 06 липня 2022, 03:20 2
Календар боїв українців 2022 у MMA: Амосов, Мороз, Крикля та інші

Провідні українські бійці MMA проводять поєдинки протягом 2022 року

Коментарі 0
Введіть коментар
Ви не авторизовані
Якщо ви хочете залишати коментарі, будь ласка, авторизуйтесь.