«Чую, кров виходить. Але вижив. Мабуть, Янгол Охоронець ходив поруч»

Справедливо казати, що на світанку 24 лютого життя українців розділилося на «до» і «після». Усіх. Андрій Сіренко – колишній чемпіон України, а до війни тренер з вільної боротьби, йому 53 роки. З перших днів рашистської агресії він пішов захищати рідну землю. І в одному з боїв під Києвом втратив ногу. Це страшно, але пан Андрій не збирається опускати руки. Більше того, він збирається повернутися на війну.

Делікатну пропозицію про інтерв’ю для Sport.ua борець у найліпшому розумінні цього слова зустрів із розумінням.

– Зараз уже здав залік і мені дозволили ходити по коридору, до туалету на ходунках, - каже.

– Андрію, коли розпочалася війна, найперше звертали увагу на тих, хто мав бодай якийсь досвід участі у бойових діях…
– У 1988-1990 роках я служив у Азербайджані. Спершу були події в Нагірному Карабаху. В принципі, там нічого серйозного не було. Але потім були бакинські події в 1989-му. Можна сказати, що це був мій перший бойовий досвід. Тоді я перебував у спортроті в Дніпропетровську, в Новомосковській танковій дивізії. Нас ввели в Баку, як слов’ян, у десантуру, у 800-й роті. Там одні спортсмени були. Тепер розумію, що відбирали найперше людей, які були підготовлені. Можна, звісно, вважати, що то був мій перший бойовий досвід. Але у порівнянні з нинішньою війною то були дрібниці. Вийшов, показав автоматом «но-но-но», і на тому все завершилося. Перестрілки, звісно, були, вводили комендантську годину, одного разу нас навіть обстріляли. Ми дали вогонь у відповідь, вбили водія. За підсумками того інциденту нас хотіли судити. Але експертиза довела, що стріляли по нас, а ми відповіли. Там усе завершилося через місяць. Надалі був лад, я відслужив і поїхав додому.

– З висоти прожитих років, нинішнього досвіду, ви розумієте, що вас кидали не туди, куди вартувало б лізти?
– Так, я був окупант. Молодий хлопець, 20 років, я був окупантом, але тоді цього не розумів.

– Нині все зовсім по-іншому.
– Розкажу, як для мене почалася нинішня війна. Мій, на 30 років молодший син Ярослав, навчається у Харківському Національному університеті імені Ярослава Мудрого. Телефонує мені на світанку 24 лютого і каже: «Тату, нас бомблять». І показує мені через відеозв’язок вибухи на Старій Салтівці. Щойно це побачив, заправив автівку і попер на Харків. За сином. Я живу в Києві, на Татарці. До Полтави добрався без пригод, гладко. А біля Полтави – у чотири ряди машини з біженцями. Там пересувався поволі, по узбіччях. Добрався до села Пісочин на Харківщині. Син туди добрався пішки і ми вирушили на Київ. Коли приїхали додому, відразу подалися в тероборону Шевченківського району. Переспали ніч і пішли.

– Обоє?
– Ми не хотіли ховатися. Сина виховав так, що він не збирався тікати чи ховатися. Наша мама була шокована. Сіла, закрила обличчя руками. А ми пішли. Також пішов мій племінник Ваня, стоматолог, якраз перед війною приватну клініку відкрив. Він нашу роту з 70-и осіб почав вдягати – доставляв розгрузки, берці, ножі, рукавиці, все, що було потрібно для військових. Представники інших тероборон ще ходили в цивільному, а ми вже вдяглися цілком пристойно. Почалося все з блокпостів по ночах. Аж поки не вдарили по Київській телевежі. Через декілька годин ми перекрили всю вулицю, змінили хлопців, яких там поранило, і контролювали, щоб жодна наволоч не позривала там обладнання. Воно дороге. В часи СССР його охороняли спецназ і два БТР. Там ми знаходилися впродовж трьох діб.

Після того нас перевели в інше місце. Згодом охороняли ТЕЦ на Сирці. Там проходили бойові тренування, слухали по три-чотири медичних лекції на день. До слова, особисто мене ці лекції й врятували. Тому, що вижив, завдячую маленькій дівчинці, яка нас навчала принципам першої медичної допомоги в бойових умовах. Вона показала нам, як правильно затягувати трекерами руки і ноги. До слова, переконався, що треба мати при собі по чотири трекери. Хоча тоді, коли слухав, сміявся, мовляв, навіщо мені два, одного достатньо. Проте в умовах активних бойових дій, коли стільки людей отримує поранення, треба мати максимальний захист.

Андрій з турецьким журналістом CCN поруч із телевежею

– Коли для вас почалися активні бойові дії?
– Коли в нас вже був свій розрахунок, гранатометник. Ми вже були гарно озброєні. Зі своїм досвідом я розповідав хлопцям, як правильно заходити в будинок, як підійматися по сходах на другий поверх. Аж поки в ніч з 12 на 13 березня нас не відправили в Пущу-Водицю, в село Мощун. Там наші Збройні сили мали помітні втрати. Тож на блокпостах залишилися патрулі, а нас, близько 70-ти осіб, відправили на бойові позиції. Син Ярослав цієї миті перебував на навчаннях і залишився в іншому підрозділі, який ішов на рашистів зі сторони Ірпеня. І слава Богу. Коли ми заїхали в Мощун, село вже все було побите, жодної цілої хати не було. Потрапивши туди, ми вийшли з машин, спішилися, впали і полягали. Коли чуємо – літає дрон. Невдовзі почали гатити: «ту-ду-ду-дун» - перебігли, «ту-дун» - знову зміщуємося. І так з першої ночі до п’ятої ранку. Такої інтенсивності вогню не відчував ніколи. Отримав удар. Дивлюся – поряд убита коза. Накладаю собі трекер. Чую – кров виходить. Ноги не відчував до коліна. Наклав другий трекер.

На днях розмовляв з Серьожею, хлопчиком, який мене витягував. Йому відірвало палець. Але каже, що оскільки я займався боротьбою, мене важко було тягнути, бо я в нього вчепився, а не він у мене. Він мене тягнув, а я другою ногою пхався. Я скинув з себе рюкзак з набоями, броник, каску, щоб лишень йому було легше. Помітивши невеличку канавку поруч із дорогою, Сергій мене там залишив і побіг за машиною. Хлопець розповідає, що щойно він мене залишив, на тому місці впала міна. «Подумав, що тобі кінець», - каже. Але повернувся і бачить, що я лежу. Тягне мені руку: «Пішли!» Я цього взагалі не пам’ятаю. Мабуть, Янгол Охоронець поряд стояв, чи що. До всього в мене ще й панкреатит розвинувся, бо ж усі внутрішні органи від ударної хвилі були побиті.

Мені було дуже важко. Машину до мене підігнали без гуми, на одних дисках. Повантажили всіх, хто залишався – було троє вбитих, я важкий. По дорозі на Київ я відімкнувся. Розповідають, що коли мене хотіли перевернути, я не давався, бо боявся, що проковтну язик. Це завдяки боротьбі. Так вони мене обличчям вгору й не перевернули. Довелося оперувати зі спини. З того часу не пам’ятаю нічого. Очі відкрив у лікарні. Там мені зробили протез аорти, щоб у ногу пішла кров. Але тій крові вже не було куди йти. Мій стан трохи стабілізували, щоб була змога транспортувати мене з однієї лікарні в іншу. Там переніс ще два хірургічних втручання – на внутрішніх органах і ампутацію ноги.

Андрій у борцівському залі

– Ви самі погодилися на ампутацію?
– Так. Мене привели до тями. Сказали, що дружина дала згоду, але потрібне й моє слово. «Якщо від цього залежить моє життя, то погоджуюся», - відповів. І відрубився. В себе прийшов наступного дня, в реанімації. «Я вже без ноги?» - спитав, бо не відчував нічого. «Так, усе», - відповіли. Тоді навіть їсти сам не міг, мені поставили зонд, годували два тижні через трубочку. Процедури, капельниці, перев’язки – так поступово й повертаюся до життя. Бал, бал, два бали – хочеться вже на п’ять кинути і пошвидше звідси виписатися.

– То вже по-борцівськи.
– А як інакше? Дзвонив ось зокрема Степан Омельчук, у якого починав займатися боротьбою у школі «Сокіл», поруч із метро «Лук’янівська» у Києві. Спілкувалися, плакали. Степан Потапович для мене – як другий батько. Я йому дуже вдячний. Мене хлопці, борці, дуже підтримують – і олімпійський чемпіон Жан Беленюк, і колишній тренер збірної України з вільної боротьби Руслан Савлохов, мої особисті тренери, тренер з Манчестера Микола Корнєєв, призер Олімпіади Армен Варданян. У мене скромніші досягнення: був чемпіоном України у ваговій категорії до 68 кг, виконав норматив майстра спорту. Ярослав теж займався боротьбою, але не так серйозно, як я. Він вирішив зробити ухил на навчання… Мама ледь з глузду не з’їхала, коли Ярослава після контузії не вдавалося знайти цілих шість днів. Мене не вдавалося відшукати три доби, але через лікарню пошуки полегшилися.

– До війни ви працювали тренером, правильно?
– Після основної роботи. Я був водієм у фірмі «ЕСКА Капітал». Возив власника. Який постійно турбувався, що пора закінчувати роботу, бо Андрієві час у зал. Нині теж телефонує. Тренував дітей, коли закінчував роботу, у спорткомплексі на вулиці Михайла Бойчука, 36. Там у нас гарний басейн, роздягальні. Ми вклалися грошима в татамі, в боксерську грушу, канати, гантелі. Хлопці, які там займаються, отримують задоволення.

Андрій Сіренко в групі вихованців Степана Омельчука

– Тепер для вас розпочинається нове життя…
– Мене це не лякає. Більше того, хочу повернутися, щоб допомогти бойовим побратимам. Бо бачив і захоплююся, як хлопці і дівчата без ноги воюють. Звісно, вони не бігають у розвідку, але гранатометниками працюють. Бабахнув і втік.

Взагалі, переконаний, що москалі нам нічого не зроблять. Слухаю військових аналітиків та й сам бачу, що ми переможемо. Не швидко, але переможемо. Вся моя родина залишилася в Києві – дружина, мама, сестричка, племінниця. Ми віримо в перемогу.

– Андрію, у вас як у людини, яка виступала ще в совєцькі часи, мабуть, були друзі в Росії. Спілкуєтеся з ними?
– Були. Але з початком війни всі стосунки розірвав. Повитирав телефони і заблокував у соцмережах. Це інші люди. Намагався їх якось переконувати, але там нема з ким говорити. Вони мені не потрібні. Ми будемо жити іншим життям. Без них.

Нині Андрієві Сіренку потрібна матеріальна допомога. Усі бажаючі можуть допомогти людині, яка боронила нашу землю зі зброєю в руках, перевівши кошти на картку ПриватБанку – 5363 5420 1158 9943 Сіренко Анна Вікторівна