Шахтар одужує. І втрачає людське обличчя

Якщо постійно говорити людині, що вона дурепа, зрештою вона почне робити безглузді вчинки. Ця теза працює, як швейцарський годинник. Отже, якщо інсайдери різних мастей в один голос стверджують, що Ігора Йовічевіча буде відправлено у відставку з посади головного тренера «Шахтаря», рано чи пізно це справді відбудеться. І швидше рано, ніж пізно.

Про швидке звільнення Йовічевіча розповіли вже не лише наші джерела, а й італійські, і хорватські. Значить, справи насправді кепські. І тренер, який зробив абсолютно новий «Шахтар» і завоював з ним сходу чемпіонські нагороди, буде відправлений додому.

Вибачте, але в такому повороті подій особисто для мене немає нічого екстраординарного. Швидше, навіть навпаки: я дуже здивувався б, якби Йовічевіч залишився.

У даному випадку я не мусуватиму добряче заїжджену тему про не надто гарний прихід хорвата до «Шахтаря». Як і про не найкрасивіший його відхід з «Дніпра-1». Ті, хто кажуть, що, мовляв, Йовічевіча наздогнала карма, просто не можуть чи не хочуть дивитися в корінь. А «корінь» у тому, що не перейти до «Шахтаря» він просто не міг. Тому що такий шанс для такого тренера – єдиний у житті. І практично кожен із нас на його місці вчинив би аналогічно.

Але зараз не про це. А про те, що спонукало Ахметова вказати Йовічевічу на вихід.

***

Давайте трохи відвернемося від цієї теми і пригадаємо, в яких умовах Ігор приходив до «Шахтаря». Тут справа не стільки, точніше, не тільки в катастрофічному відтоку із команди легіонерів на чолі з Де Дзербі. Тут справа набагато глибша.

Коли на кону стояло питання, бути чи не бути нашій країні, і головний бос «Шахтаря» вагався – цілком можливо – залишатися на Батьківщині чи поїхати кудись до Ярославського, тож тоді йому напевно було не до «Шахтаря». У країні відбувалися справжні «тектонічні зрушення». Руйнувалося колишнє, і на його уламках тільки-но починали з'являтися паростки чогось нового.

У таких умовах Ахметов міг повністю віддати на відкуп своїм «ефективним менеджерам» питання життєдіяльності і клубу, і команди. Ініціатива запрошення Йовічевіча виходила, наскільки мені відомо, від Срни. Ініціативу було прийнято. Під гарантії Даріо. І Палкіна.

Новий «Шахтар» був відвертим ноунеймом. Власне, як і його новий наставник. Однак саме такий головний тренер тоді й був потрібен команді: без амбітної корони, без мільйонних трансферних вимог, котрий вміє працювати з молоддю. І, важливо, має відверту проукраїнську позицію. Більше того, й розмовляє українською мовою.

Якщо оминути всі ті ходіння по муках Йовічевіча та його підопічних впродовж сезону – у цьому сенсі просто у нас дещо інше завдання, то на виході маємо таке: експеримент вийшов вдалим. «Шахтар» непогано провів євросезон. Особливо якщо порівнювати з іншими вітчизняними європовпредами. «Шахтар» нормально заробив у тому євросезоні. Зрештою, «Шахтар» став чемпіоном. Хоча якщо ви пам'ятаєте, практично всі ставили на «Динамо». Тож «ефективний менеджмент» не помилився.

Але з того моменту, як Йовічевіч очолив «Шахтар», і до цього літа, минув не просто рік із копійками, а ціла вічність. За цей час ситуація у країні змінилася. Причому змінилася кардинально. Якщо раніше абсолютно всі і вся перебували у підвішеному стані, то зараз ми чітко бачимо, розуміємо та знаємо, що Україна буде. Більше того, є передумови, що Україна не просто буде, а й відвоює всі захоплені кацапами території. У такій обстановці, напевно, більш комфортно почувається і Ринат Леонідович. І напевно до нього повернулося бажання активніше брати участь у житті улюбленої іграшки.

За всіх позитивних людських та профільних характеристик Йовічевіча, для манірної футбольної Європи він все одно залишався безрідним. Напевно, таким він був і для президента «гірників». Для президента футбольного клубу, який звик дивувати манірну футбольну Європу, тягаючи з-під її носа когось на кшталт Скали, Луческу, Фонсеки чи Де Дзербі. За всієї поваги до Йовічевіча, але ні досвідом, ні іміджем подібно до колишніх керманичів «Шахтаря» він не володіє.

Очевидно, до Ахметова просто повернувся «смак». Смак до футболу. До «наздогнати й перегнати». Йому вже мало просто потрапляння до Ліги чемпіонів. Йому потрібен тренер, який має реальну вагу в топовій Європі. Йому потрібно, щоб його «Шахтар» знову називали найкращою командою Східної Європи.

Ось чому він, напевно, прибере Йовічевіча. На мій глибокий жаль. Мені здається, що з хорвата міг би вирости шахтарський аналог Юргена Клоппа. Але, я так розумію, чекати, доки Йовічевіч додасть у «вазі» та «сріблі», Ахметов не буде.

Набагато простіше і водночас престижніше запросити умовного Гаттузо, прикупити для нього гідних легіонерів (які не побояться до нас їхати), виграти з ним чемпіонат України та пошуміти в Європі. Одночасно здивувавши цю Європу. Дивіться, мовляв, як ваші ідоли працюють у нас. Точніше, у мене.

***

Критикувати такий підхід, такий стиль господаря «Шахтаря» за бажання можна. Але користі від цього буде мало. Це якщо дійсно Ахметов вирішить поміняти Йовічевіча на ван Леувена, то в такому разі я перший кину камінь у город донецького клубу, бо така рокіровка буде на кшталт «шило на мило». Вважаю, що футбол ван Леувена – надто примітивний для «Шахтаря». Мені здається, що Ахметов це теж розуміє. Тому хоче запросити когось «перспективного». Насамперед – з Італії.

Якщо це справді станеться, то можна зробити висновок, що «Шахтар» переріс, перехворів від «лихоліття». І починає одужувати. Повертатися до витоків. «Шахтар» знову хоче стати монстром, який на вітчизняному футбольному ринку не матиме серйозних конкурентів. А серйозні європейські футбольні дядьки будуть задивлятися хитромудрими «мереживами» якогось нового Де Дзербі.

Все до цього йде. «Шахтар» знову хоче стати глянцевим, запластикованим, застебнутим на всі ґудзики.

І дуже далеким від народу, як свого часу декабристи.