Спортивний Київ навесні 1986-го, або Хвилі протичорнобильської безсилі

35-ті роковини Чорнобильської трагедії послугували приводом пригадати спортивну атмосферу Києва весни того буремного 1986-го.

Власне, в саму ніч аварії на Чорнобильській АЕС ми з класом вирушили потягом до Бреста – відвідування музею «Брестська фортеця – герой» було тоді обов’язковою програмою для школярів. Пригадую, що безпосередньо в тому західнобілоруському місті подискутували з місцевим прихильником московського «Спартака» (такою собі живою ілюстрацією пісні спартаківських фанатів «От Москвы до Бреста нет такого места, где бы не болели за «Спартак») щодо перспектив прийдешнього радянського «класико» в Києві. Щоправда, той чолов’яга мав поважний, як на нас – тоді 13-річних – вік, і запевнив, що він серед уболівальницької спільноти Бреста є білою вороною, здебільшого всі там переживають за мінське «Динамо», а в радянському «класико» симпатизують переважно киянам.

Хай там як, а повернувшись із Білорусі, потрапляємо якраз у напрочуд футболізований в очікуванні великого двобою Київ, яким ширяться чутки про якесь лихо на Чорнобильській АЕС. Менше з тим, 82 000 глядачів розташувалися на трибунах тодішнього Республіканського стадіону в очікуванні звитяги своїх улюбленців у матчі з принциповим суперником. Чому не аншлаг? Трохи перегодований єврофутболом був тодішній Київ. У квітні 1986 р. 100-тисячна авдиторія вже збиралася на півфінал Кубка кубків проти празької «Дукли», й «Спартак» (хоч він і завжди «Спартак») не спричинив такого ажіотажу. Вболівальники киян більше тоді думали про прийдешній фінал єврокубка проти мадридського «Атлетико». Радіація як чинник 18-тисячного недобору до аншлагу? Не думаю, що це вплинуло. Інформація поширювалася тоді не надто швидко. Офіційно ніхто не казав про якусь катастрофу, а розмови на стадіоні про це точилися, але не сказати, що надто жваво. Перемога над «Спартаком» виявилася якоюсь черговою, буденною. Потужний перший тайм киян із голами Павла Яковенка та Ігоря Бєланова й деяка розслабленість під завісу гри (дали багато часу для ухвалення оптимального рішення Сергію Родіонову) зумовили рахунок 2:1 на користь динамівців. Хоча, як на мене, всієї переваги біло-синіх у тій грі він не відбив.

Через багато років російський музикант-репер Іван Алексєєв, або Noize MC (до речі, в серпні 2014 р. на фестивалі у Львові виконав кілька куплетів авторського російського перекладу пісні «ВВ» «Танці» з українським прапором на поясі) написав пісню на Чорнобильську тематику, де згадав ту гру в рядках: «Пожар – пожаром, но есть и поизысканней драма: кто кого – московский «Спартак» или киевское «Динамо»?..»

Зауважу, що безпосередньо в день Чорнобильської аварії у Києві на динамівській арені пройшов матч дублерів «Динамо» та «Спартака». Того дня перебував ще у Бресті, тому саму гру не відвідав, але друзі-вболівальники розповіли, що битва точилася непримиренна. Звитягу в ній здобули кияни з рахунком 3:2, один із голів провів Олексій Михайличенко, а народу на трибунах затишної динамівської арени зібралося трохи більш як половина від загальної місткості – добрий десяток тисяч.

Спортивний Київ жив тоді очікуванням євродублю київських спортивних команд. Знаний гандбольний жіночий колектив – київський «Спартак» – готувався до свого чергового фіналу Кубка чемпіонів. 4 травня в київському Палаці спорту за присутності 6000 глядачів киянки подужали румунську «Штіїнцу» з Бакеу – 29:23. І виїзний матч склався на користь вихованок Ігоря Євдокимовича Турчина – 23:22. Київський динамівсько-спартаківський євродубль вдруге, так само, як і в 1975-му став реальністю! Додам, що Кубок чемпіонів 1986 р. для київських спартаківок став на той час 11-м найвищим клубним євротрофеєм! А київський євродубль повторився через два роки, коли компанію «Спартаку» в символічному київському клубі володарів єврокубків склало інше київське «Динамо»: баскетболістки здобули Кубок Ліліан Ронкетті! Мажорний спортивний акорд якоюсь мірою зменшив вал хвиль постчорнобильського безсилля в столиці України, хоча, безперечно, всіх острахів подолати не міг.

До 28 квітня тривав у Києві 53-й чемпіонат СРСР із шахів. До речі, різноманітна сувенірна продукція з емблемою змагань – стилізованим під число «53» шаховим конем авторства керівника групи проєктного інституту Діпроцивільпромбуд Миколи Упиря – йшла на ура, щоденна виручка становила близько 500 радянських карбованців! У перші постчорнобильські дні відбулися заключні тури змагання. Розмов у кулуарах актового залу Київського державного педагогічного інституту іноземних мов (нині – Київський національний лінгвістичний університет), де, власне, й вирували шахові пристрасті, про аварію на ЧАЕС було чимало, проте з куди більшою завзятістю глядачі обговорювали партії турніру. Не можна сказати, що там грали всі найсильніші. Проте чемпіонат прикрасила участь таких знаних гросмейстерів як Олександр Білявський (зіграв невдало, посівши 14-те місце, проте дістав спеціальний приз ДСТ «Авангард» на знак вдячності за саму участь у турнірі), Юрій Балашов (посів 5-те місце, здобув пару спеціальних призів від газети «Вечірній Київ» і СДСТ «Буревісник» відповідно за найшвидшу перемогу в 19 ходів над Юрієм Яковичем і за красиву звитягу в партії проти Олександра Білявського), майбутній чемпіон світу за версією ФІДЕ Олександр Халіфман (фінішував 12-м), майбутній чемпіон Європи та президент Європейського шахового союзу Зураб Азмайпарашвілі (закінчив чемпіонат аж на 15-й позиції), майбутній кількаразовий переможець шахових олімпіад і командних чемпіонатів світу в складах збірних СРСР і Росії Євген Барєєв (опинився на 7-мі місці, однак дістав приз «Спортивної газети» за найбільшу кількість перемог – 8), майбутній переможець командного чемпіонату світу та неодноразовий призер великих командних змагань у складі збірної України В’ячеслав Ейнгорн (посів 3-тє місце).

У підсумку чемпіоном СРСР став уродженець Омська й водночас нащадок волиняк найстарший учасник турніру 41-річний на той час Віталій Цешковський. Він набрав 11 очок у 17 партіях і на одне очко випередив цілий пелотон переслідувачів. Саме Цешковський дістав і спеціальний приз популярної у тогочасся київської газети «Прапор комунізму» «За кращий фініш» – у заключних 5-ти турах Віталій Валерійович набрав 4 очки! Після турніру новоспечений чемпіон зазначав в інтерв’ю: «Вирішує зарядженість на боротьбу». А ще володар почесного титулу відзначав старанність організаторів, що створили «всі конче потрібні умови для творчості шахістів». Водночас склад учасників турніру спричинив дискусії у пресі: що краще – турнір зірок чи турнір надій? І більшість оглядачів голосувала за турнір зірок. Загалом, за даними організаторів, в дні турів ігровий зал відвідало сумарно 30 тис. глядачів! Олімпійський чемпіон з плавання Сергій Фесенко в тогочасному інтерв’ю зазначив: «Не можу не порадіти за своїх земляків-організаторів і сподіваюся, що змагання такого масштабу відтепер у Києві проводитимуться частіше, ніж раз у Бог знає скільки років». Партії відзначалися неабиякою видовищністю – 49,7% із них були результативними! Рядки з вірша Вадима Теплицького (майбутнього кращого шахового журналіста Ізраїлю 2002 р.), опублікованого в шаховому спецвипуску «Спортивної газети» й присвяченого тому чемпіонату, наче місток до сьогодення: «Хотел бы я, чтоб взрослые и дети Всегда играли в шахматы спокойно. И пусть на нашей маленькой планете Останутся лишь шахматные войны!»

Ну, й, власне, про пелотон. Визначною подією тієї Чорнобильської весни для Києва стала Велогонка Миру (її ще називали «Тур де Франс Східного блоку»). Вперше змагання, які традиційно проводилися на дорогах Чехословаччини, НДР і Польщі, завітали до столиці України (роком раніше кілька етапів пройшло в Москві). Зазначу, що загальний кілометраж Велогонки Миру-1986 (2138 км) був найбільшим серед цих змагань у 1980-ті рр. Тоді в любительському велоспорті царював східний німець Олаф Людвіг. Він зрештою і переміг у Велогонці Миру-86, повторивши свій успіх 1982 р.

Вулицями ранньотравневого Києва проносилися велогонщики, їх радо вітали натовпи киян, а над містом скупчувалися радіоактивні хмари. Незримий ворог завдав потужного удару по велоперспективах столиці України: від планів організувати Велогонку Миру в Києві й 1987 р. довелося відмовитися. А в пресцентрі Велогонки Миру-86 іноземні журналісти лише й обговорювали що аварію на Чорнобильській АЕС. 6 травня було розпочато київський етап змагань, а 7 травня радянські медіа вичавили із себе скупу й малоправдиву інформацію про аварію на ЧАЕС («рівень радіації не перевищив норми»). Змагання велосипедистів на тлі радянського слогана «Хай живе ленінізм!» на будинках у середмісті Києва, ніби якийсь сюр соціалістичної доби.

9 травня відбувся останній етап київської частини змагань, цей період якраз збігся з масовим від’їздом дітей із Києва. Спекуляція залізничними квитками в напрямку зі столиці України, правдиво показана, приміром, у художньому фільмі режисера Михайла Бєлікова «Розпад», набула чималих розмірів. Розпаду людських взаємин, який змальовано в цій драмі, знятій на кіностудії імені Олександра Довженка, дав старт саме Чорнобиль. У фільмі є й збірний образ футбольного фанства 1980-х. Щоправда, кіномитець, як на мене, дещо бруталізував тогочасну футбольну фан-юнь. В усякому разі організувати якусь акцію за гроші тим наївним юнакам і на думку не спадало – всі зусилля хлопці й дівчата в двокольорових шаликах спрямовували на популяризацію своєї улюбленої команди. З огляду на це паралелі із сьогоденням, як на мене, не дуже доречні. Хай там як, а звитяги київських спортсменів і назагал шалене нуртування спортивного життя певною мірою відволікали киян від панічних думок навесні 1986-го.

Із плином часу чорнобильський біль не стишився. Й у сьогодення від часу до часу він долинає до нас неабияким гостряком. «Чорнобиль істотно вплинув на фізичні можливості дітей, які тоді займалися спортом», – визнав набагато згодом у розмові зі мною знаний дитячий футбольний тренер. Суперечливе твердження? Хтозна. Може, й справді, просідання наших спортсменів у першій половині 1990-х рр. є сумним відгомоном Чорнобильської біди. У програмці до постчорнобильського матчу «Динамо» (Київ) – «Спартак» стверджувалося: «Люблять у Києві футбол. Популярною грою займаються майже 40 тисяч юних і дорослих киян, об’єднаних у секціях і командах більш як 600 колективів фізкультури. В травні понад 150 команд вийдуть на старт міської першості». На жаль, Чорнобиль істотно скоригував ці плани… Та, на щастя, місто вистояло, й апокаліптичні сценарії на кшталт описаного в романі Маркіяна Камиша «Київ-86» (тотальне відселення киян) не стали реальністю. Натомість домашня перемога киян над «Спартаком» послугувала невеличкою, але міцною цеглинкою, закладеною в майбутнє чемпіонство команди Валерія Лобановського. 

А вже в наші часи динамівський футбольний клуб зі столиці України традиційно бере участь в акції «Динамо» – дітям Чорнобиля», надаючи допомогу дітям, що народилися з патологіями внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Луна мирноатомної біди виявилася довжелезною…

Олексій РИЖКОВ