Від Баннікова до Сікана: символічна збірна уродженців Житомирщини

4 травня зірковий житомирянин, півзахисник національної збірної України та марсельського «Олімпіка» Руслан Маліновський святкує 30-річний ювілей. Ця дата – привід для розмови як про кар’єрні здобутки самого Руслана, так і про наполегливість футболістів із Житомирщини, які в різночасся торували собі шляхи до футбольних вершин. Власне, історична символічна збірна житомирян виходить вельми представницькою, та особливістю її є те, що якнайповніше в ній репрезентоване сьогодення (а певною мірою, навіть і завтрадення) нашого футболу.

Людина-стадіон

Воротар: Віктор Банніков (1938–2001).

Власне, сумнівів щодо воротарської позиції у житомирській історичній дрім-тім у мене немає. Звичайно, легендарний кіпер 1960-х, перший президент Федерації футболу України, людина, на честь якої названо стадіон у середмісті столиці, уродженець смт Лугине, що на Коростеньщині, – Віктор Максимович Банніков. Починав він свою ігрову кар’єру в ріднокраю: деякий час захищав кольори житомирського «Авангарда» та коростишівського «Шахтаря». На початку 1960-х долучився до перших років існування чернігівської «Десни». А надалі був зірковий київський період. Багато хто чув, а старші люди й були безпосередніми свідками його видатного досягнення: граючи за «Динамо» (Київ) в період із 7 серпня 1967 р. до 17 квітня 1968 р., впродовж 1127 хвилин ігрового часу Банніков не пропустив жодного м'яча. А феєричну серію перервали гірники. Тоді в київському матчі за 80-тисячної аудиторії «Шахтар» зусиллями Беньямінаса Зелькявічюса (майбутній тренер-творець славного «Жальгіріса» 1980-х першим встиг на добивання після того, як м’яч відскочив від штанги) зрівняли рахунок, відповівши на гол Анатолія Бишовця. Банніков, власне, був важливою ланкою «золотої» команди «Динамо» 2-ї половини 1960-х рр. Тодішній наставник киян Віктор Маслов казав перед стартом сезону-67: «Я можу побудувати захист так, що не лише м’яч, а й миша у ворота не прошмигне». Не надто далеким від істини був шанований фахівець. Та цю побудову мають втілити на полі конкретні люди, основним з яких був саме Віктор Банніков – 3-разовий чемпіон СРСР.

І батько, і син

Захисники: Олександр Зінченко (народився в 1996 р.), Юрій Вернидуб (народився в 1966 р.), Віталій Вернидуб (народився в 1987 р.), Ігор Талько (народився в 1959 р.).

Ну, ліворуч у житомирському захисті – сучасний «канонір», найуспішніший із чинних українських футболістів, 4-разовий чемпіон Англії, лідер збірної України Олександр Зінченко. Зіна, як звуть його вболівальники, народився в Радомишлі – 15-тисячному містечку на сході Житомирської області, знаному центрі пивоваріння. Йому притаманне почуття відповідальності й справжні лідерські якості. На жаль, нині в «канонірів» нелегкий період у чемпіонаті Англії. Жадане «золото», яке впродовж усього сезону здавалося більш як реальним, вислизає з рук і, зрештою, вже мало хто сумнівається в тому, що воно попрямує до Манчестера: «Сіті» під орудою Гвардіоли виглядає переконливо. Менше з тим, не в характері Олександра опускати руки. А наявна в нього переможна ментальність, наче свідчення: він зокрема боротиметься до кінця.

ФК Арсенал Лондон. Олександр Зінченко

Батька й сина Вернидубів було би цікаво побачити разом у центрі оборони. Манери їхньої гри дещо різниться: Вернидуб-старший брав своє читанням гри та вмінням правильно обрати позицію, Вернидуб-молодший завдяки високому зросту раз по раз виграє двобої за верхові м’ячі у гренадерів-форвардів. Вмінням віддати довгий точний пас Вернидуби не обділені, а взаєморозуміння на полі має в них бути просто за визначенням.

Ігор Талько є вихованцем житомирського «Спартака», й свій шлях у великому футболі починав саме з цієї команди. Та широкому вболівальницькому загалу він відомий, насамперед, за грою в складі «Металіста», за який у половині 1980-х рр. зіграв більш як сотню матчів. У різні періоди кар’єри грав на різних позиціях, був справжнім універсалом. Місце на правому фланзі захисту вельми умовне, адже Талько залюбки підключався до атак і чимало забивав у тому-таки житомирському «Спартаку», а також у житомирських клубах, які стали його наступниками. Адже після «Металіста» Талько повертався до Житомира ще кількараз.

Із превалюванням чинних гравців

Півзахисники: Андрій Ткачук (народився в 1987 р.), Микола Батюта (народився в 1951 р.), Руслан Маліновський (народився в 1993 р.).

Андрій Ткачук – нинішній опорник «Металіста 1925», та, певно, кращі свої футбольні роки провів у Львові в складі «Карпат». Вони припали на 2-гу половину 2000-х – першу половину 2010-х рр. Не торкатимуся зараз особливостей розставання львівського клуба с Ткачуком майже десять років тому. Було, та й загуло. Тим паче, що надалі Андрій ще повертався до рядів «зелено-білих». А от і нині, коли йому вже за 35, він є гравцем клубу вищого українського дивізіону й дотепер здатен надійно відпрацювати в опорній зоні, зруйнувавши атакувальні плани опонентів.

Півзахисник Микола Батюта – знакова постать в історії житомирського футболу. Він входить до п’ятірки рекордсменів головної команди області за кількістю проведених матчів. На початку 1970-х його навіть запрошувало київське «Динамо», і він провів якійсь час у столиці, та не витримав, зрештою, потужної конкуренції. Менше з тим, повернувшись до Житомира, він опинився в звичному середовищі й сповна реалізував свій ігровий потенціал. По закінченні ігрової кар’єри працював начальником, тренером житомирської команди, а вже в добу незалежності потрудився на суддівській ниві.

Getty Images/Global Images Ukraine. Руслан Маліновський

Нинішній ювіляр, певно, перебуває нині в розквіті своєї футбольної снаги. Вже є чималий (зокрема й зарубіжний) досвід, розуміння гри, тактична грамотність. А додайте до цього потужний удар і неабияку жагу до боротьби – й одержите на виході шанованого гравця французького гранда. Водночас, як на мене, ще рано твердити про те, що в Марселі Руслан знайшов саме свій клуб. Уважно спостерігатимемо далі за розвитком його кар’єри. Французьке чемпіонство цьогоріч? Складно на це, звісно, розраховувати, адже до столичного гранда 5 очок. Менше з тим нав’язати боротьбу можна й варто! Удачі, Руслане!

І рекордсмен, і чемпіон світу

Нападники: Володимир Шишков (народився в 1956 р.), Олександр Паляниця (народився в 1972 р.), Данило Сікан (народився в 2001 р.)

Для української зони 2-ї союзної ліги Володимир Шишков – знакова фігура. Цей нападник – кращий бомбардир тих змагань. Лише трохи не дотягнув уродженець Бердичева до двох сотень влучних пострілів. Шишков грав за чималу кількість клубів, але основних гольових здобутків доскочив у складі провідної житомирської команди (за часів його кар’єри вона неоднораз змінювала свої назви), а найпродуктивнішим періодом стали для Володимира Борисовича 1980-ті.

Вихованець житомирської ДЮСШ «Спартак» Олександр Паляниця якнайкраще виявив свої ігрові чесноти в «Дніпрі» та «Карпатах», хоча є в його біографії і чимало інших українських клубів, і навіть пару матчів за національну збірну України. В своїй нагородній колекції має більш як пів десятки медалей чемпіонату України, з них жодної золотої, натомість є одна срібна.

ФК Шахтар Донецьк. Данило Сікан

Данило Сікан, попри ще зовсім юний вік, уже є чемпіоном світу. Щоправда, на рівні U-19. Уродженець Житомира неабияк посприяв звитязі нашої молодіжки в Польщі в 2019 р. За підсумками турніру його було пошановано «Срібним бутсом». Та щиро сподіваюся, що головні перемоги й титули в цього талановитого нападника ще попереду. Проте він уже заслужив місце серед видатних гравців – уродженців Поліського краю.

Футбольна «Каландайка»

Поліські копачі бурштину звуть свій промисел «Каландайка». Ну, із «сонячним каменем» на Поліссі все гаразд, а як із футбольними родовищами? Не можна стверджувати, що впродовж ХХ ст. цей регіон аж надто бучно жив у футбольному сенсі. Головна команда краю (хай які різні назви мала) не надто вибивалася в статки-титули. Гравців для вітчизняних грандів тутешні футбольні школи постачали вряди-годи. А от у нашочасся ситуація принципово змінилася. І успішні наші легіонери мають походження з Житомирщини, й перспективна молодь родом звідси наполегливо стукає в двері футбольної спромоги. Знайти футбольні діаманти, або, краще сказати, бурштини на Поліссі донедавна було завданням не з легких. Однак нині, з появою на футбольній карті України амбітного житомирського проєкту під назвою «Полісся» (завадити житомирянам посісти цього сезону одне з місць, яке гарантують пропуск до еліти українського футболу, можуть лише якісь непередбачувані обставини) ці пошуки, безперечно, набудуть динамізму. Складно виміряти величину футбольного буму, коли глядачів не пускають на трибуни. Проте купа побіжних ознак (продаж відповідної атрибутики, залучення до лав «Полісся» іменитих гравців, кваліфікованого тренерського штабу й повна довіра до нього президента клубу, та й шалена популярність Зінченка й Маліновського, зрештою) свідчать: Житомир усе ж таки нині йде футбольною дорогою. Тернистою? Ще б пак! Та авжеж не нездоланною. Тішить і те, що є в області й друга футбольна сила – клуб із столиці Лесиного краю – Звягеля (колишній Новоград-Волинський). Й не пасуть задніх звягельчани нині в 2-й лізі. Цьогоріч, до слова, ФК «Звягель» відзначає 30-річчя від дня заснування.

Як там кажуть, «бурштин – найсильніший наркотик». Футбол, коли команда твого міста успішно торує собі шлях нагору, так само здатен спричинити достоту наркотичну залежність. Надто після нашої перемоги у війні з ворогом і дозволу глядачам відвідувати трибуни. А Руслану Маліновському щирі вітання з ювілейною датою!

Олексій РИЖКОВ