Енцо Беарзот проти Теле Сантани: день, коли помер футбол

40 років тому, 5 липня 1982 р. в Барселоні на стадіоні «Саррія» в присутності 44 000 глядачів відбувся матч Італія – Бразилія, який по праву ввійшов до скарбнички футбольної історії. Блогер Sport.ua Олексій Рижков – про тактичну суперечку двох видатних тренерів і вплив підсумку цього матчу на дальші тактичні й ментальні перетворення в бразильському футболі.

Вирішальна гра другого групового етапу, де перед командами стояли абсолютно зрозумілі цілі: італійцям слід було перемагати, аби вийти до півфіналу, бразильців для такого самого досягнення влаштовувала й нічия. Обидві команди в групі до очної зустрічі вже переграли аргентинців, та бразильці зробили це з більшим рахунком, відтак і дістали перевагу перед протистоянням з італійцями. Проте спершу – невеличка паралель із матчем між цими суперниками на попередньому чемпіонаті світу в Аргентині в 1978 р. Тоді італійці та бразильці зустрілися в матчі за 3-тє місце. Судив гру ізраїльтянин Авраам Клейн (так само, як і матч Італія – Бразилія на мундіалі-82). На зустріч у Барселоні «Скуадра Адзурра» зберегла 6 гравців зі складу буенос-айреського двобою 4-річної давнини, а бразильці – лише двох. І в Італії був той самий тренер – Енцо Беарзот, який продовжував наполегливо, поступально будувати чемпіонську команду, попри скандали, які супроводжували італійський футбол у тогочасся. А от у бразильців керманича-78 Клаудіу Коутінью, автора фрази, що, мовляв, його підопічні є моральними переможцями мундіалю-78 (натяк на договірняк у матчі Аргентина – Перу, внаслідок якого бразильців позбавили права виборювати «золото», та безпоразковий турнірний шлях збірної Бразилії аргентинськими стадіонами), змінив Теле Сантана.

В Аргентині, у «втішному фіналі» сильнішими виявилися бразильці (2:1), хоча, на думку багатьох, саме італійці були гострішими в атаці (дві перекладини після ударів Франко Каузіо та Роберто Беттеги лишень чого вартують!). Менше з тим, у підсумку команда Коутінью показала результат на чемпіонаті світу куди кращий, ніж команда Сантани. Однак сам Коутінью, або Патріарх, як його називали, який, до речі, не грав у футбол на професійному рівні, про це не дізнався, адже, на жаль, загинув під час дайвінгу в 1981 р. Так чи інак, а добряча половина італійської команди (між ними й лідери «Скуадри»-82 – Діно Дзофф і Паоло Россі) перед барселонським «дочасним фіналом» мала свій рахунок до селесао. Ці хлопці були неабияк спраглими до реваншу.

Тактика проти романтики, або Баланс проти наїву

Персональна опіка – наріжний камінь футболу наставника італійців Енцо Беарзота. Він казав, що з бразильцями його підопічні не відмовляться від цього методу стримування зірок суперників, та варто буде внести певні коригування порівняно з матчем проти аргентинців, адже «в бразильців колективну гру налагоджено краще, ніж в аргентинців». Ентренадор бразильців Теле Сантана казав так: «Свідомі того, що нам протиставлять метод персональної опіки, але намагатимемося цей метод заперечити».

У що вилилася персональна опіка у виконанні італійців у цій грі? Клаудіо Джентіле грав проти Зіку, Фульвіо Колловаті, а надалі Джузеппе Бергомі – проти Сержинью, а Габріеле Оріалі – проти Едера. Може, й парадокс, та персональна опіка аж ніяк не завадила гравцям-італійцям, які були до неї залучені, в разі потреби перелаштовуватися на атакувальні дії. Власне, коригування, анонсоване Беарзотом, якраз і передбачало вчасну відмову від неї і рішучі дії на половині поля опонентів. Спостерігати за таном двох футбольних стихій-філософій було справжнім задоволенням! І це не протистояння по лінії «суто оборона – проти суто атаки», ні! Аж ніяк! Беарзот зміг сягнути того, що прищепив своїм підопічним відчуття балансу, де гармонійно поєднувалися оборонна та атакувальна складові. А от Теле Сантана такого балансу не знайшов, та й, судячи з його висловлювань на кшталт «я би віддав перевагу програшу за гарної гри, ніж виграшу за поганої», «ви заб’єте, скільки зможете, а ми скільки захочемо» (в іншій інтерпретації «…а ми – на один більше»), і не прагнув цього. «Маючи на озброєнні лише одну тактику, не можна успішно зіграти на чемпіонаті світу» – таким був рефрен світової преси після невдачі бразильців.

Італійці тричі виходили вперед (легітимно, на думку суддів, забивав у них винятково Паоло Россі!), бразильці натомість лише двічі зрівнювали рахунок. Ще один гол італійців (уже за рахунку 3:2) авторства Джанкарло Антоньйоні суддівська бригада не зарахувала. За умов відеоперегляду, як у наші часи, певно, гол визнали би легітимним. А так, імовірно, Феміда не захотіла позбувати Россі права на героїчну ексклюзивність у тій грі. Свій не зарахований гол забили й бразильці. Проте в тому разі питань до рефері менше.

Британський спортивний журналіст Брайан Гленвілл стверджував: «Це була гра, в якій блискучому бразильському півзахисту довелося пройти тест на профпридатність, з яким він не впорався через неповноцінність передньої і задньої ліній». Суперечливо? До міри, так. Бразильський чотирикутник у центрі Фалькау – Зіку ліворуч і Тонінью Серезу – Сократес праворуч, маючи виняткові технічні характеристики, менше з тим, загострений був суто на атаку. І звинувачувати лише захисників чи лише форвардів у невдачі було би помилково. Працювали у відборі зазначені хлопці неохоче, відтак і купа моментів, створених італійцями, й зрештою тріумф Россі, що буквально загнав у суточки оборону південноамериканців. Якщо твердити саме про індивідуальності, то й тут, на цьому творчому майданчику гравець збірної Італії виявив свої найкращі якості, на відміну від бразильців. Паоло просто феєрив і, здавалося, був скрізь на полі (голи, дриблінг, уміння прикрити м’яч корпусом, розвернути атаку, віддати ефектний і водночас ефективний пас, приміром, п’ятою на Франческо Граціані в дебюті матчу)! Звернув увагу й на те, що Беарзот провів дві вимушені заміни (це не наші часи з п’ятьма замінами, дві – максимум на той час) через травми Фульвіо Колловаті й Марко Тарделлі, а знач, фактично був позбавлений змоги з допомогою замін внести жадані тактичні коригування в гру. Менше з тим, його команда й надалі вела своє, що називається, після тієї та й знову тієї.

Хибною, як на мне, була й ігрова схема бразильців, загострена на ущільнення центру й відносно вільні фланги. За суттю, за фланги в Бразилії побудови Теле Сантани відповідали лише дві особи: Жуніор – за лівий і Леандру – за правий. Може, зрештою чимале фізичне навантаження на цих гравців (спробуй-но відгасати кількадесят хвилин усім флангом за 35-градусної спеки!) і відіграло негативну роль, адже саме Жуніор не вгледів за Россі під час третього голу італійців. Зрештою, перегравши бразильців тактично (що не дивина), італійці принаймні не поступилися підопічним Теле Сантани в індивідуальній майстерності (ось це для багатьох оглядачів стало несподіванкою!). І після фінального свистка Барселона того спекотного липневого вечора загомоніла італійськими мажорними мелодіями!

Наслідки бразильського фіаско

Глобальним наслідком бразильської невдачі на мундіалі-82 стало закінчення ери футбольного романтизму. Сократес не пошкодував оплесків на адресу звитяжців. Натомість Зіку назвав 5 липня 1982 р. «днем, коли помер футбол». Заголосно? Британський дослідник футбольних тактик Джонатан Уїлсон вважає, що то радше був день, коли померла «властива футболу наївність». Що мається на увазі? Йдеться про те, що система перемогла безсистемність. Звідтоді вже стало недостатньо «просто взяти кращих гравців і випустити їх на поле просто грати…, майстрів індивідуальних атакувальних дій варто було би поєднати… із системою, де їх би прикрили та підтримали». А цього Сантана принципово не робив.

Клаудіо Джентіле стримує Зіку

Після 1982 р. бразильський футбол істотно прагматизувався. І вороття навспак, принаймні найближчим часом (а хутчій, уже ніколи) не буде. Тамтешні ентренадори ухопили тропи різнобарв’я футбольних тактик. Уже в 1994 та в 2002 рр. збірна Бразилії була європеїзованою, прагматичнішою і духовитішою, що посприяло її тріумфам. Бразильські оборонці за останні 40 років нагромадили чималий європейський досвід, і за своєю жорсткістю вийшли на рівень італійських або британських захисників. Чи можна собі уявити, щоб у нашочасся бразильські польові гравці пройшли виснажливу дистанцію чемпіонату світу без попереджень? У жодному разі! Як казати грубо, після 1982 р. Бразилія припинила грати в м’яч, а стала грати в футбол. Чи програло від цього видовище? Не думаю, адже в фавелах Ріу та нетрях Сан-Паулу регулярно народжуються футбольні діаманти, а ознакою нової ери бразильського футболу стала сумлінна робота цих талантів на команду й тактична гнучкість бразильських ентренадорів.

Із футболу – до політики

Чимало чемпіонів світу-82, ковалів звитяги над бразильцями, подалося по закінченні футбольної кар’єри в політику. Легендарний капітан тієї «Скуадри Адзурри» Діно Дзофф, а також форвард Алессандро Альтобеллі поточного року були внесені кандидатами в списки для голосування за президента Італійської республіки. Лівий захисник Антоніо Кабріні є членом лівоцентристської популістичної партії «Італія цінностей», в 2009 р. балотувався в законодавче зібрання області Лаціо. Марко Тарделлі свого часу ввійшов до списку італійських селебриті, що підтримали референдум-2016 щодо конституційної реформи в країні.

Та й бразильці – учасники тієї гри – мали успіхи на політичному фронті. Зокрема центральний захисник Луїзінью свого часу працював на посаді міністра спорту й відпочинку в рідному муніципалітеті Нова-Ліма. Трохи більш як рік на посаді міністра спорту всієї Бразилії пропрацював Зіку.

Як матч назагал затвердив напрям розвитку футболу, так і гравці-політики зрештою сповідували певні напрями розвитку суспільства, коли-не-коли з певними успіхами.

Чемпіони нашої пам’яті

На жаль, немало учасників того історичного футбольного герцю вже пішли в засвіти. Торік не стало тріумфатора того двобою Паоло Россі. Вже більш як десяток років немає в живих автора одного з бразильських голів капітана тієї команди бороданя Сократеса. П’ять років тому не стало чи не головного невдахи турніру в складі бразильців – голкіпера Валдіра Переса. До речі, він став єдиним гравцем тієї збірної, що дістав попередження на іспанському чемпіонаті світу. Жоден польовий футболіст тодішніх трекампеонів жовтої картки не дістав – справді, чародійники м’яча! В 1989 р. загинув в автокатастрофі Гаетано Ширеа. П’ять років тому в с. Долна Диканя, що в Західній Болгарії неподалік Перніка, не стало бокового судді тієї гри болгарина Богдана Дочева (працював на лінії і на іншому історичному матчі – грі наступного, мексиканського чемпіонату світу Аргентина – Англія зі скандальним голом рукою Дієго Марадони).

Енцо Беарзот

Пішли з життя й архітектори тих збірних – Енцо Беарзот (у 2010 р.) і Теле Сантана (в 2006 р.). Прикметно, що в постіспаномундіальний період Сантана здобув більше звитяг як тренер. Однак багато в чому через те, що ментально допевна змінився, став уважніше ставитися до тактики. Натомість Беарзот після звитяги свого життя на мундіалі-82 став менш спраглим до перемог синьйором, який домігся довічної поваги в суспільстві й не мав яскравого стимулу для підкорення дальших висот. Головну перемогу він уже здобув! А на післяматчевій прес-конференції у липневій Барселоні 1982 р. сказав історичну фразу: «Думаю, що складніше, ніж у цьому матчі бути вже не може!»

***

Той матч я бачив у прямому етері, надалі, на початку ХХІ століття на телеканалі ESPN classic, опісля, вже за часів переможної ходи Інтернету світом неоднораз у мережі. Щоразу, що речі, помічаю якусь незриму доти деталь. То ігнорування високого пресингу, надто бразильцями, що мали відіграватися, то яскраво виражений ляп Кабріні в дебюті матчу, як і назагал чималенький відсоток браку цього, як викидається, не позбавленого тактичних грішків оборонця та його сміливість (а може, необачність, брак футбольного інтелекту) йти в підкат у власному штрафному незадовго до фінального свистка, то ризиковану обводку Бруно Конті поблизу своїх воріт, то ситуативні появи цього затятого правофанговця на лівому фланзі, то неприкриття ближнього кута 40-річним на той час Діно Дзоффом під час голу Сократеса, то виняткову користь від Габріеле Оріалі – відбір, довгий пас, жага боротьби, то розірвану жорсткими італійськими захисниками футболку Зіку, то снагу Марко Тарделлі взяти гру на себе, піти з м’ячем у гущавину суперників (мало не всього суперпівзахисту бразильців!), хай там що, то «лікування» арбітром матчу Авраамом Клейном бомбардира «Скуадри» – Паоло Россі, коли той дістав невеличке пошкодження, то зіткнення Сократеса з рекламним щитом, то виконання італійськими тифозі «Тріумфального маршу» з опери Джузеппе Верді «Аїда» ще в першому таймі за рахунку 2:1, то повітряного змія у бразильських кольорах, що кружляв над футбольним полем у перерві, – одне слово, новобарв’я тієї гри й довколаматчевого антуражу – нескінченне!

Від цього матчу неможливо втомитися! Герої літературних творів італійських письменників ставлять відеокасету з його записом у хвилини депресії, інші персонажі згадують, де вони були під час хет-трика Россі, уродженці Південного Тиролю розповідають про свої змішані почуття під час фіналу Італія – ФРН та одностайний захват після звитяги «Скуадри» над бразильцями. Сьогодні надвечір, певно, знову намагатимуся знайти час для перегляду історичного матчу – хай яка, а все ж таки розрада в наше воєнне лихоліття.

Олексій РИЖКОВ