Україна – Росія: футбольне порівняння – не в крайнощі кидання

«Назагал українці грали у футбол завжди краще росіян» – ці широко розтиражовані слова експівзахисника збірної України та водночас екс-спартаківця Москви Максима Калиниченка, збурили вболівальницьку спільноту. Коментарів цього твердження – донесхочу! Й від тих, хто добре тямить у футбольній історії, й від тих, хто краще розуміється на геополітичних полях, аніж на футбольних. Додав перцю суперечці й інший український екс-збірник, так само не чужий для російських клубів Андрій Воронін, зазначивши: «Українські команди весь час виступали в Європі краще від російських».

І заповзялися по обидва боки Хутора-Михайлівського з’ясовувати відповідь на вічне запитання: яка країна все ж таки футбольніша – Україна чи Росія. Докладу до цього трохи й своєї праці.

Вікова упередженість

Одразу скажу, що, як на мене, питання, хто кращий у більшості дербі-класико (чи то «Мілан» – «Інтер», чи то «Реал» – «Барса» або «Бенфіка» – «Порту») однозначної відповіді не має. Власне, тому ці матчі й є надзапеклими баталіями, суперечкою різностильових підходів. На різних історичних відтинках попереду той чи інший, але приблизна рівновелич якраз і слугує тим магнітом, який вабить глядачів до тих райвелриз. Принципової відповіді щодо того, в якій із найбільших слов’янських країн футбол потужніший (хай як би це кортіло моїй уболівальницькій душі) не дам, проте дам інформацію до роздумів, помережану деякими цифрами, делегувавши право відповіді читачеві.

Як на мене, твердження щодо того, хто вправніший у футболі – українці чи росіяни – слабують на так звану вікову упередженість. Уболівальник незрідка порпається лише в тенетах власної пам’яті й аж ніяк не хоче поринати в ті історичні періоди, коли він ще не народився. Із 1930-х до початку 1960-х запитання, хто футбольно кращий із двох найбільших республік тодішнього СРСР, видавалося абсурдним. Того часу чемпіони шостої частини світової суші – суціль росіяни, ба більше – винятково столичани! Частісінько, та мало не щороку московські гранди розігрували чемпіонський титул у суперечках між собою. Натомість наша призова схованка впродовж тривалого часу стояла порожнем. Звісно, прихильники українського футболу ладні пустити в непам’ять той період, однак ніде правди діти: російське футбольне домінування тоді було тотальним. Додамо до російської скарбнички й олімпійське «золото» 1956 року, й тріумф на першому Кубку Європи в 1960-му. Ті звитяги радянської збірної – заслуга насамперед росіян, чого там уже затирати це в пам’яті.

«Зате ми – олімпійські чемпіони!» – почув я на лужниковських трибунах вихваляння спартаківських уболівальників під час матчу чемпіонату СРСР 1986 року «Спартак» – «Динамо» (Київ). Репліка стосувалася турнірного неуспіху (за привабливої гри) складеної здебільшого з українців збірної СРСР на мунідалі-86 й олімпійського 1956-го та внеску спартаківців у ту звитягу. Достоту: слов’янська футбольна суперечка й 35 років тому не знала зупинку, що та «бистра вода» з нашої пісні!

Лукуллів бенкет

А в 1961 році в Україну прийшло футбольне новочасся! «Динамо» (Київ) оформило перше союзне чемпіонство, й звідтоді ревнива російська (а надто московська) футбольна спільнота почала зиркати зизом на успіхи чорноземного краю на зелених прямокутниках. Останні 30 років існування Країни Рад український футбол виглядав потужнішим за російський (уже для росіян є привід наїстися забудьків). На внутрішній арені українські команди оформляли чемпіонство 16 разів – себто більш як у половині випадків. Росіяни за цим показником не ледь-ледь, а відчутно відстали, адже не завше титул чемпіона здобували посланці двох найбільших республік колишнього СРСР – свято приходило й на грузинські, й на вірменські, й на білоруські вулиці. Щодо європейських кампаній українців і росіян за радянських часів, то умовно близько до киян з їх двома Кубками Кубків і Суперкубком УЄФА (який у 1975-му був динамо-баварський футбольний лукуллів бенкет!) підійшли московське «Динамо», двічі сягнувши півфінальної стадії та однораз навіть просунувшись до фіналу того таки Кубка Кубків, і «Спартак», що на схилі радянської доби сягнув півфіналу головного клубного змагання Старого Світу (у киян, до речі, за радянських часів були дві такі півфінальні подорожі в Кубку чемпіонів – у 1977 й 1987 роках). Славетне тбіліське «Динамо» початку 1980-х у розрахунок зараз не беремо, адже порівнюємо українців і росіян.

І півфінал – не дивина!

Після десоветизації шостої частини суші євроуспіхи слов’ян просто зануртували! Півфінал єврокубків уже не дивина (а зупинку київських динамівців за крок до фіналу в Лізі чемпіонів сезону-1998/99 багато хто з київських фанів і досі вважає найбільшим уболівальницьким розчаруванням, у змозі були підкорити Європу, чого там!), та й потримати над головою жадану єврокубкову чашу випало ЦСКА, «Зеніту» та «Шахтарю». Ба більше, в рік перемоги донеччан у Кубку УЄФА весняна стадія цього єврокубка, наче солодкий сон українського вболівальника: українців вибивали з розіграшу лише інші українці! Хтозна, якби ті європіки в «Динамо» та «Шахтаря» не збіглися в часі, а мали різницю бодай у рік, може, й було би саме в незалежної України два єврокубки.

Відзначу й ще один момент. Друге десятиріччя поточного століття добігає кінця. І впродовж нього двічі український клуб («Шахтар») сягав півфіналу єврокубка, а одного разу представник УПЛ («Дніпро») спромігся потрапити до фіналу. Росіяни за це десятиріччя такими довгочасними європоходами жодного разу не відзначалися.

Єврооцифровування

Сила чемпіонатів? Чемпіонати між собою, як колись зазначив російський коментатор Василь Уткін,  у футбол не грають. Так, єврокубки (й єврокоефіцієнти) відіграють роль такого собі порівняльника (поки що росіяни попереду українців, але тенденція для них накреслилася аж ніяк на райдужна). Проте хто в змозі порівняти рівень, скажімо, 10-ї команди в Україні та 10-ї команди Росії або зіставити, приміром, лідерів других за силою дивізіонів двох країн? Не впевнений, до речі, що в нижчоліговому зіставленні нам стане аргументів.

У радянський період в європейському сріблі-64 можна визнати неабияку роль росіян, натомість у складі віце-чемпіонів Європи-72 переважали українці, а про євросрібло-88 годі й казати, воно кувалося здебільшого чеснотами наших земляків. Збірні незалежних пострадянських країн? Кожна має в своєму активі по чвертьфіналу чемпіонату світу, росіяни можуть ще похизуватися півфіналом Євро. Щоправда, шкодить чистоті експерименту успадкування Росією радянських футбольних здобутків у ранні 1990-ті та, як наслідок, наявність чималої кількості перекинчиків-ренегатів, які, знехтувавши документом із тризубом, спокусилися на ласий паспорт із двоголовим орлом і можливість взяти участь у мундіалі-94. А коли наприкінці 1990-х випала нагода з’ясувати стосунки збірних в офіційному змаганні, українці виявилися вправнішими (3:2 та 1:1).

Хай там як, а й Калиниченко, й Воронін, й росіяни, які задавали їм відповідні питання, мовили насамперед про клубний футбол. Й ось для клубного футболу можна скласти вельми об’єктивну таблицю. Півфінал в єврокубках, за визначенням знаного українського тренера, є гросмейстерською стадією, відтак і досягнення в тих турнірах варто рахувати саме від півфінальних зазіхань на єврочашки. Силкуючись віднайти слушні критерії порівняння, розробив систему нарахування очок за виграш Суперкубка УЄФА, перемоги в Кубку (Лізі) чемпіонів, перемоги в інших єврокубках, просування в фінали й у півфінали головного клубного змагання континенту й інших євротурнірів-супутників. Виходив із змагального рівня, себто апріорі Кубок (Ліга) чемпіонів цінуватиметься більше, ніж інші єврокубки. Принижувати меншою оцінковою вартістю єврокубки радянської доби не став (спробуйте ще туди потрапити з радянських внутрішніх турнірів, навіть у киян це не завжди виходило!), хоча, звісно, й заперечувати більшу конкурентність нинішніх європейських футбольних реалій (на відміну від сивої сивини, тепер клубам можна лупити добрі грошики на єврокубках!) не буду.

Що вийшло в підсумку? Як полюбляє штамповано виснувати чиновництво: цифри свідчать самі за себе. Проте… Знаєте, в усі часи задавав собі питання: в чому проблема українського футболу? І щоразу виходив на таку відповідь: неабияким глухокуттям для нас є порівняння саме з росіянами. Звісно, українцям матися на бачності варто, бодай щодо конкуренції з росіянами в таблиці коефіцієнтів УЄФА. Проте північно-східні сусіди аж ніяк не можуть бути футбольним еталоном. І повсякчасне порівняння себе з невисокою величиною не слугує нашому прогресу. Згодні? Якщо так, то обираймо інші орієнтири!

Успіхи в єврокубках українських і російських клубів

Примітка. Здобуття Суперкубка УЄФА – 7 очок, перемога в Кубку (Лізі) чемпіонів – 6 очок, перемога в інших єврокубках – 5 очок, програш у фіналі Кубка (Ліги) чемпіонів – 4 очки, програш у фіналі інших єврокубків – 3 очки, програш у півфіналі Кубка (Ліги) чемпіонів – 2 очки, програш у півфіналі інших єврокубків – 1 очко.