Трієст, який не луснув: від Мальдіні до Побеги

10 лютого минає 120 років від дня народження Карло Ріготті – капітана «Мілана» днедавнини 1930-х і чи не найтемпераментнішого тренера в історії кальчо. Щирі емоції, трієстський діалект як спосіб висловитися, енергійна жестикуляція – невід’ємні ознаки Карло. Уродженець Трієста свого часу мимохіть започаткував цілу плеяду славетних аленаторе, які народилися в центрі кавової культури Апеннін. У когось трієстський діалект був рельєфнішим, хтось мовно та ментально асимілювався в іншій Італії більше, однак усі вони привносили в тренерство неповторний колорит, притаманний кавовій столиці Італії (до цього портового міста впродовж століть привозили якнайбільше кави, що й сформувало відповідну культуру). Ну, й знаних гравців, народжених у столиці регіону Фріулі – Венеція – Джулія, чимало. Й із них складається незлецька команда – поєднання вікодавності із цифровою реальністю сьогодення з невеличким вкрапленням «свинцевих років» (лихоліття 1960–1980-х, коли на Апеннінах спостерігалося зростання вуличного насильства, правого та лівого екстремізму).

«Чорний павук» із сухим бекграундом

Воротар: Фабіо Кудічіні (1935–2025)

Якщо батько у Фабіо – Гільєльмо Кудічіні – був захисником, то Фабіо, як і його відоміший для генерації нинішніх 50-річних син Карло – воротарі. Прізвисько «Чорний павук» (наче мав 8 лапок, як у павуків), яким пошанували Фабіо, абикому ж не дають. Чорна форма, акробатичні піруети, високий зріст (191 см), часті подорожування за межі штрафного майданчика. Чим не Ноєр 1960-х! Вихованець трієстінської «Понціани» продовжив своє футбольне навчання в «Удінезе». А головними клубами в його кар’єрі були «Рома» та «Мілан».

У складі «Роми» Фабіо виграв Кубок Ярмарків у 1961 р. У фіналі «романісті» переграли за сумою двох матчів «Бірмінгем» (2:2, 2:0). Хоча на виїзді Кудічіні й пропустив двічі, на його рахунку чимало суперових сейвів. Corriere dello Sport назвала Кудічіні героєм тієї гри, вивівши навіть прізвище кіпера джалло-россі в заголовок: «Дивовижний Кудічіні». В самій же статті йшлося про те, що Фабіо принаймні 4 рази рятував команду в ситуаціях, де будь-який інший воротар був би безсилим. У матчі-відповіді на «Стадіо Олімпіко» Кудічіні залишив свої ворота сухими, й почесний приз виграла команда зі столиці Італії.

У складі «Мілана» в 1968 р. Кудічіні завоював Кубок Кубків, знов відігравши на нуль вирішальний матч (2:0 у Роттердамі проти «Гамбурга»). А ще через рік россо-нері з Кудічіні у воротах виграли й Кубок чемпіонів, здолавши у фіналі «Аякс» із Йоханом Кройфом у складі з рахунком 4:1. Кудічіні забили лише з пенальті. Ну й не варто забувати про Міжконтинентальний кубок, який тогоріч виборов «Мілан». У двох матчах проти аргентинського «Естудіантеса» (3:0, 1:2) Кудічіні зіграв на рівні. Однак у Буенос-Айресі італійській команді було непереливки через вкрай брудну гру господарів. Від форварда «студентів» Едуардо Манери перепало й Кудічіні. Та менше з тим, «міланісті» змогли втримати домашню перевагу й виграли заповітний трофей.

На зорі Чезаре

Захисники: Чезаре Мальдіні (1932–2016), Джузеппе Грезар (1918–1949), Карло Ріготті (1906–1983)

Патріарх славної династії Чезаре Мальдіні (на його честь названо парк поблизу «Сан-Сіро» в Мілані) є вихованцем «Трієстіни» й на зорі свої кар’єри кілька сезонів відіграв у складі «алебардистів». А команда з Трієста тоді грала в Серії А. По тому був «Мілан», де Чезаре провів дюжину років і навигравав чимало трофеїв. Осібно, звісно, варто сказати про Кубок чемпіонів у 1963 р. У славнозвісному фіналі проти «Бенфіки», який назвали дуеллю Алтафіні й Ейсебіу, Чезаре грав на позиції центрдефа й був капітаном команди. Однораз втримати «Чорну перлину» не вийшло – Ейсебіу відкрив рахунок, однак надалі Мальдіні відіграв на високому рівні й після дубля Алтафіні здійняв над головою найпрестижніший клубний трофей Старого Світу. Крім позиції у центрі оборони, Мальдіні зчаста закривав і різні фланги захисту. Визначу для нього місце на лівому фланзі оборони цієї символічної команди, адже людина-стадіон Джузеппе Грезар (мав репутацію небагатослова) все ж таки – з вужчою спеціалізацією: діяв саме в центрі. Втім, Беппе здебільшого грав у півзахисті (був складовою славнозвісного чотирикутника «Гранде Торіно», найглибшим гравцем середньої лінії), однак за потреби міг зіграти й в обороні, адже основною його спеціалізацією було руйнування атакувальних задумів супротивників. У складі «Трієстіни» Грезар провів більше часу, ніж Мальдіні, а вже в 1940-ві опинився в «Гранде Торіно», де 5 разів здобував титул чемпіона Італії. Зазначу, що Грезар зробив вагомий внесок у чи не найславетнішу звитягу в історії «Трієстіни», коли в 1940 р. відзначився дублем у виїзному матчі проти «Ювентуса», виграному «алабардаті» з рахунком 6:2. Відмітні риси Беппе – майстерні підкати, тактична дисципліна й яскраво виражена командність. На жаль, він був серед пасажирів трагічного рейсу Ліссабон – Барселона – Турин у 1949 р. й загинув разом із партнерами по «Торіно» та членами екіпажу. В 1967 р. на честь Грезара було названо стадіон у Трієсті, рекордну відвідуваність на якому – 20 360 глядачів – було зафіксовано на трієстському дербі «Трієстіна» – «Понціана» в Серії D (!) у 1974 р. Зазначу, що на тій арені «Трієстіна» грала свої домашні матчі до 1994 р. Нині ж стадіон переобладнано на легкоатлетичний штиб.

Карло Ріготті відіграв за команду рідного міста – «Трієстіну» – більше матчів, ніж за «Мілан». Певний час був капітаном «алебардистів». Власне, італійська спеціалізована преса тогочасся, пишучи про «Трієстіну», називала Ріготті просто «капітан», і всім було зрозуміло, про кого йшлося. Однак саме в «Мілані» в сезоні-1933/34 Ріготті здобув бронзову медаль національного чемпіонату. Карло відіграв 25 матчів того сезону, й, власне, був капітаном того бронзового «Мілана».

Із чемпіоном Європи, чемпіоном світу й тренерськими легендами

Півзахисники: Джорджо Ферріні (1939–1976), Томмазо Побега (народився в 1999 р.), Нерео Рокко (1912–1979), Феруччо Валькареджі (1919–2005), П’єро Пазінаті (1910–2000)

Опорник – ще одна легенда «Торіно», але пізнішого часу: Джорджо Ферріні. Він є вихованцем молодіжки «Понціани», але з 16 років – у складі гранатових. Легенда з легенд «торінезі» (прізвисько «Гребля» – якнайхарактерніше для гравця його амплуа), адже не лише зіграв найбільше матчів у гранатовій футболці, а й добрячу дюжину сезонів виводив туринців на поле як капітан. Є чемпіоном Європи в складі збірної Італії 1968 р. Проте, безумовно, найбільше запам’ятався під час битви в Сантьяго (цілком офіційне визначення футбольних історіографів) на мундіалі-1962, коли після вилучення вже на 8-й хвилині в матчі з господарями відмовлявся покидати поле, і його довелося забирати зі смарагдового газону з допомогою поліції. Пішов із життя в 37-річному віці через повторний крововилив у мозок.

Сучасність у цій команді репрезентує вихованець молодіжки «Трієстіни», а нині гравець «Болоньї», орендований у «Мілана», Томмазо Побега (до речі, у переможному для россо-блу фіналі Коппа Італія торік він вийшов у половині 2-го тайму в складі «Болоньї», а згодом відсвяткував зі своїми партнерами перемогу над клубом, якому належать права на уродженця Трієста). Він вирізняється агресивною манерою гри, добре грає у відборі. Прочитав у одному з аналітичних оглядів таку характеристику Побеги: «Розуміє ігрову механіку». Як на мене, дуже влучно сказано! Цього сезону Побега запам’ятався дублем в Удіне: спершу – ювелірний удар лівою в правий від воротаря кут воріт, а надалі – чудова гра на перехопленні й удар лівою вже в лівий від воротаря кут. А от минулого вікенду Томмазо схибив, залишивши свою команду в меншості в еміліанському дербі – «Болонья» – «Парма» – вже в половині 1-го тайму. Й хоча вирішальний гол «болоньєзі» пропустили вже в рівних складах, осад залишився.

Нерео Рокко-гравець відіграв чимало за рідну «Трієстіну», й куди менше – за «Наполі» та «Падову». Прикметно, що як тренер-гравець брав участь у ще одному трієстському футбольному проєкті під назвою «Лібертас» уже в повоєння. Проте, звісно, ж більшої слави зажив саме як тренер та як батько-засновник справжнього катеначчо. Й неоднораз, будучи на тренерському містку «Мілана», вигравав Кубок чемпіонів і Кубок Кубків, є в його звитяжному доробку й Міжконтинентальний кубок. У 1992 р. новий стадіон у Трієсті було названо на його честь. На ньому й тепер грає «Трієстіна».

Феруччо Валькареджі на молодіжному рівні пограв і за «Понціану», й за «Трієстіну». В дорослому ж віці найбільше наслідив у «Фіорентині» в 1940-ві. Та, як і Рокко, більшої слави здобувся як тренер, вигравши зі «Скуадрою Адзуррою» золото Euro-1968 та привівши цю команду до світового віцечемпіонства в 1970-му.

П’єро Пазінаті й народився, і помер у Трієсті. Власне, є легендою саме «Трієстіни». А в 1938 р. Пазінаті в складі збірної Італії став чемпіоном світу. Його чесноти як флангового півзахисника – техніка (зі зростом 169 см він давав собі раду у боротьбі на 1-му поверсі проти куди вищих гравців), неабияка швидкість і потужний удар правою. Оглядачі зчаста писали, що стараннями Пазінаті правий фланг «алабардаті» підкреслює регіональну ідентичність «Трієстіни».

В кого 1 матч, а в кого й 1 гол за «Адзуррі»

Нападники: Андреа Петанья (народився в 1995 р.), Гульєльмо Тревізан (1918–2003)

190-сантиметровий гренадер Андреа Петанья в ранньому віці покинув рідний Трієст у пошуках кращої футбольної долі. Зчаста змінював клуби, захищав кольори й знаних «Мілана», «Наполі», «Аталанти». Залучався до італійських збірних практично всіх вікових груп, зіграв 1 матч і в національній команді. Нині в нього чинний до липня 2027 р. контракт із «Монцею».

Гульєльмо Тревізан – ще одна людина в цій команді, яка народилася та померла в Трієсті. Цей форвард здобув славу у футболці рідної «Трієстіни». Й у першому своєму сезоні в Серії А (1937/38) Тревізан став віцекапоканоньєре з 18-ма голами, поступившись 2-ма голами легендарному Джузеппе Меацці. Прикметно, що «алебардисти» того сезону забили 35 голів назагал. Отже, в Тревізана – понад половина. В сезоні-1942/43 Гульєльмо, будучи гравцем клубу «Дженоа 1893», забив уже 19 голів, та знов у Серії А знайшовся гравець, який забив на 2 голи більше: «лаціале» Сільвіо Піола. До речі, саме в Генуї, але репрезентуючи «Трієстіну», Тревізан забив і свій єдиний гол у складі збірної: відкрив рахунок у товариському матчі з угорцями (сама гра завершилася паритетом – 1:1).

***

У Трієсті народжені й чимало інших, доволі помітних на італійських полях футболістів: Альдо Доріго, Мауро Міланезе, Нікола Прінчіваллі, Лічо Россетті, Маттео Скоццарелла, Макс Тонетто тощо. Гравці гравцями, та помітив, що такої концентрації народження знакових для Італії тренерів, як у Трієсті, немає навіть у куди-куди футбольніших містах країни. Цілком можна додати до славного тренерського списку й Сандро Гамбу – легендарного баскетбольного наставника італійської збірної – чемпіона Європи 1983 р. По закінченні активного тренерства він заснував приватний інститут в Мілані, де викладав зокрема спортивну психологію та акцентував увагу на комунікації як основоположному елементі, наріжному камені ефективного лідерства. Як пояснити тренерський феномен Трієста? Де в ньому та чудодійна головиця, з якої б’є життєдайний еліксир? Власне, можливість тривалий час споглядати море (як писали тутешні поети, «нудно тут, ні галасу, ні сміху, тільки моря плескіт вдалині») й змога смакувати чи не найкращою кавою в Італії, може, сприяють гостроті тактичної думки? Хай там як, а вдале поєднання зростання в портовому місті й дорослої гравецької кар’єри у фінансовій столиці Італії є, схоже, ефективним симбіозом для нуртування тренерських ідей. А, може, поясненням є визначення Трієста з поезії Умберто Саби – «сварлива благодать» – оксюморон, поєднання, здавалося б, непоєднаного. Й от у мене складається таке враження, що видатні тренери-трієстінці якраз й уособлюють собою таку собі сварливу благодать. І луснути цей тренерський підмурівок Трієста (на кшталт тресту, який описано у фільмі, знятому на початку 1980-х на Одеській кіностудії за мотивами оповідань О. Генрі) аж ніяк не зможе!

Олексій РИЖКОВ