Володимир ТРОШКІН: «Закінчую кар’єру, бо не бачу перспектив»

Олександр Шаповалов, Гліб Арцатбанов, Андрій Малихін, Климентій Лисак… І ось тепер Володимир Трошкін. Це – перелік прізвищ молодих українських хокеїстів 2004 року народження, які ще два роки тому виступали за молодіжну збірну України, подавали великі надії і вважалися кандидатами в збірну національну. Втім, нині вони вже завершили кар’єри. Раніше Sport.ua питав про причини таких рішень у Шаповалова, Малихіна й Лисака. Арцатбанов, на жаль, на контакт не вийшов.

Проте це інтерв’ю Sport.ua оборонця Володимира Трошкіна, котрий не далі як у 2020-му вперше в історії нашого хокею став переможцем юнацької Олімпіади, вочевидь дасть вичерпні відповіді на питання, чому маємо таку неприємну тенденцію. Власне, інтерв’ю з Володимиром вийшло за рамки спогадів про кар’єру, в якій попри її короткий термін вистачало яскравих подій. Враховуючи, що Трошкін вже визначився з неігровим майбутнім, порозмовляли ми й про реноме українського хокею і його вплив на працевлаштування наших хокеїстів. Тож читайте, має бути цікаво.

- Володимире, ще на початку нинішнього року ти був у розширеному списку кандидатів у національну збірну. Тому прочитати перед стартом сезону-2025/26 про те, що ти завершуєш кар’єру, було доволі несподівано. Що сталося?
- Якщо коротко, то тверезо оцінив ситуацію, визначився з перспективами на майбутнє. Співставив, що на мене очікує впродовж найближчих трьох-чотирьох років у хокеї з агентською діяльністю, якою я врешті й вирішив займатися. Змушений визнати, що це непорінювані речі – і у видимій перспективі, і в дальній, враховуючи, що грати в хокей вічно неможливо.

Зверніть увагу на українських хокеїстів, які зараз виступають у Європі. Хороші хлопці, але з усієї національної збірної, котра стала третьою в дивізіоні 1А чемпіонату світу, на топ-рівні виступає лише один гравець – Ігор Мережко, котрий представляє чеський «Пльзень». Інші грають в чемпіонатах посереднього рівня. Що ж, тепер робитиму все від мене залежне, щоб розвивати молодих українських гравців та давати їм змогу грати в топових чемпіонатах.

- Ти вже з огляду на напрям нової діяльності аналізував для себе, чому українцям так важко працевлаштуватися в провідних чемпіонатах Європи? Ось взяти Олександра Пересунька, який вийшов разом з «Пряшевом» в словацьку Екстралігу, був найкращим бомбардиром команди, але продовжувати з ним співпраці на наступний сезон клуб не став…
- Моя особиста думка: свою роль відіграє фактор українського паспорта. Як би сумно для нас це не лунало. Бути легіонером у європейському хокеї дуже важко. Важко виграти конкуренцію в місцевих хокеїстів, коли ти не канадець, американець, швед, чех чи фін. У кожній країні тягнуть найперше своїх. Це проблема для всіх уже сформованих українських хокеїстів і українського хокею загалом. Про молодь наразі не говорю. Сподіваюся, в найближчі роки ситуація трохи зміниться. Але вочевидь то ще буде не моє покоління гравців.

Причина ще й у тому, що в основному всі досвідченіші хлопці, які зараз перебувають у золотому віці, виховувалися в системі українського хокею, яка за визначенням слабша, ніж у Північній Америці, умовних Швеції, Фінляндії, Швейцарії чи Чехії. Юне покоління гравців, вимушено покинувши Україну після початку повномасштабної війни, отримало змогу готуватися в провідних хокейних країнах. І їх відповідно вже не будуть сприймати виключно як продукт українського хокею. Власне, прогрес усіх наших національних збірних – від юнацької до національної – якраз з тим і пов’язую, що більшість найсильніших і найперспективніших українських хокеїстів почали виступати за кордоном.

Звичайно, в майбутньому участь усіх наших збірних навіть у чемпіонатах світу в дивізіоні 1А позначиться й на їх клубних перспективах. Бо одна справа, коли нам протистоять Німеччина, Казахстан і Данія, й зовсім інша, коли граємо проти поляків, естонців і хорватів. Ми лише утверджуємося як хокейна нація.

А поки маємо ситуацію, що жоден наш гравець не виступає не те що в НХЛ, а навіть на рівні другого дивізіону Швеції. Розумієте, коли українець приїздить у Швецію, перше питання, яке там лунає: «У них що є хокей?»

- Данило Трахт став першим українцем, який виграв молодіжний чемпіонат Фінляндії. Ти теж був першим українцем, який зіграв у U20 Nationell, найсильнішій молодіжній лізі Швеції. Ніби ж непогане підґрунтя для подальшого кар’єрного зростання…
- Після сезону за «Альмтуну» в Nationell я поїхав у США. Не сказав би, що то була помилка, але це збило мене з шляху. Я втратив багато часу і закріпитися за океаном не зумів. Планував одне, а вийшло зовсім інше. Я в цьому нікого не звинувачую. Навпаки, дуже вдячний агентові Святославу Кисельову, який зробив усе від нього залежне, аби я отримав шанс спробувати себе у США, домовився про те, щоби я приїхав відразу на фінальний кемп. Я був на трай-ауті в USHL і не сказав би, що цей рівень сильно відрізняється від шведського Nationell. Єдина відмінність – розмір майданчика, який у США набагато менший і відповідно довелося звикати до швидшої гри, рішення приймати вдвічі швидше.

Але в цілому гравці за навичками, технікою й швидкістю від Швеції нічим не відрізняються. Я не зміг закріпитися з кількох причин. По-перше, через ліміт на гравців 2004 року народження. Як зрозумів уже згодом, пріоритет при виборі віддається молодшим гравцям, у моєму випадку – хлопцям 2006-2007 років народження, які в майбутньому здатні піти на драфт НХЛ. Замість мене в команду взяли мого ровесника, шведа Філіпа Нордберґа, який вже був обраний у другому раунді драфту «Оттавою Сенаторз». Зробив висновок, що в USHL є сенс їхати не тоді, коли твій вік титульний, а коли в тебе є ще в запасі два-три роки. Мета таких ліг – підвести гравців під драфт НХЛ і під виступи в NCAA. З усіма витікаючими. Взагалі, в мене ніколи не було великого бажання грати у США. Але випала така нагода і вирішив спробувати. Не шкодую, але ще раз переконався, що мені там не подобається – ні жити, ні грати в хокей.

Та вийшло як вийшло, в підсумку мені довелося поспішно шукати команду вже в ході сезону-2024/25. Влаштувався в шведській HockeyEttan, у команді «Вінґз».

Читайте також:

Святослав КИСЕЛЬОВ: Українські хлопці заявлять про себе на драфті НХЛ

- Мабуть, у США ти б ніколи не їхав, якби не дві події, які трапилися в кар’єрі в ході сезону-2023/24, коли ти грав за «Альмтуну» в Nationell. Спершу наприкінці грудня був молодіжний чемпіонат світу в дивізіоні 1В, коли у фінальному матчі проти словенців ти допустив елементарну помилку, котра прямо вплинула на результат і не дозволила збірній України підвищитися в класі. Це – удар психологічний. А потім був ще й фізичний. То коли на початку лютого вже у матчі за клуб ти отримав важку травму – розрив медіальної колатеральної зв’язки. Сезон довелося завершити достроково…
- Чемпіонат світу не вплинув на мою подальшу кар’єру точно. Максимум, на що він вплинув – на запрошення у національну збірну. В контексті перспектив клубної кар’єри відбитку не було жодного. Травма, звісно, мала серйозніші наслідки. В усіх аспектах. При цьому сезон, який провів у Nationell, вважаю найкращим у кар’єрі. Власне, зі статистики це теж видно (2 голи + 10 передач у 35-ти матчах – авт.), ігрового часу теж до того стільки не мав ніколи. Я постійно виходив там у другій-третій парі. Точно знаю, що наприкінці регулярного чемпіонату HockeyAllsvenskan планував випустити мене в одному-двох матчах тренер дорослої команди «Альмтуни». Перед тим, як отримати травму, тренувався з основою понад тиждень. Але 2 лютого в матчі проти «Мури» я «зламався» і замість мене в матчах першої команди випускали інших хокеїстів.

- Давай все ж повернемося до теми молодіжної збірної України (U20), за яку ти виступав на двох чемпіонатах світу, обидва наша команда завершила на другому місці і в обох випадках у вирішальних матчах на результат впливали твої помилки. Першого разу ти напомилявся на рівні з усіма, другого – індивідуально. Здається, природа цих помилок – у площині психології. Так?
- Щодо чемпіонату світу-2023, то сталося те, що й завжди. В Битомі ми поступилися японцям, що траплялося і до мене, і після мене, і вже цьогоріч, коли вирішальний матч Японії програла національна збірна. Це наше прокляття. А якщо серйозно, то це наслідки нашої незібраності. Японці користуються тим, що всі 60 хвилин грають на одному рівні, все, що їм сказали робити, виконують. Наші збірні здебільшого підлаштовуються під рахунок. Коли ми маємо якусь перевагу, завжди дозволяємо собі трохи розслабитися. Сподіваюся, ця вада нашого менталітету відійде в небуття завдяки тому, що більшість наших хокеїстів зараз виступає у Європі. Але тоді було саме так.

А те, що сталося в Словенії, для мене досі болюча тема (на початку третього періоду за рахунку 3:3 Трошкін, очікуючи, що суддя зупинить гру через порушення на одному з партнерів за командою, безпечно викинув шайбу з-за воріт, суперник здійснив перехоплення і, оскільки свистка не пролунало, провів гол, який виявився переможним – авт.).

Мабуть, це від надлишку нервів і хвилювань перед цим матчем. Від надмірного бажання перемогти. Також я десь переоцінив свої можливості і, побачивши в центрі партнера за командою, хотів видати йому довгу передачу. Але вийшло на ключку словенцеві. Взагалі, помилок у цій зустрічі була маса. Але своєю я затьмарив усі інші. Тієї миті подивився на Олександра Бобкіна (асистент головного тренера – авт.), з яким на рівні клубу і в збірних працював з 2017 року. Він мовчав. Це було незвично, адже зазвичай на помилки Олександр Васильович реагує дуже емоційно. Можу навіть сказати, що до його сварок та погроз вже мав імунітет. Та тоді мовчанка Бобкіна була для мене гіршою за крик. Пригадую, тоді під’їхав до бортика і розвалив ключку. Відчував абсолютне спустошення.

Після того матчу їв себе з середини. Але, переконаний, що після цієї невдачі повернувся в Швецію набагато сильнішим. Вирішив відпустити ситуацію і зосередитися на клубі. В перших чотирьох матчах зробив три очки і був сконцентрований на тому, щоб «Альмтуна» вийшла в плей-оф. Та потім була та сама травма.

- Постать Бобкіна справді супроводжувала фактично всю твою свідому кар’єру. Але для того, щоб перетнутися з Олександром Васильовичем, тобі довелося вимушено, через війну переїхати з рідного Донецька на Київщину…
- Коли ми перебиралися з Донецька спочатку в Кривий Ріг, взагалі не знав, чи продовжу кар’єру. Ми тікали від війни і взагалі не думали про те, чи буде на новому місці змога займатися хокеєм. Але мені пощастило, що в Кривому Розі тоді був «Кривбас», який очолював Геннадій Запорожченко. З Геннадієм Володимировичем я досі на зв’язку. Можна сказати, в хокеї я залишився завдяки ньому і за його сприяння потім перебрався до Бобкіна у «Білий Барс». Не лише до Бобкіна, а й До Костянтина Буценка та Віталія Литвиненка, легенд нашого хокею, під керівництвом яких пощастило працювати дуже тривалий час.

То був прекрасний період, який сформував з мене хокеїста. Тоді поступово пізнавав систему підготовки Олександра Васильовича, його концепцію гри. Всі знають Бобкіна як дуже емоційного тренера і до цих емоцій треба звикати. Але у професійному розумінні він теж дав мені дуже багато. Головне – я відчував довіру тренера. В Бобкіна грав навіть під чужим прізвищем, у нього мав дуже багато ігрової практики. Можна сказати, Олександр Васильович підвів мене до дорослого хокею.

Читайте також:

Олександр БОБКІН: «Збірна для мене була і залишається пріоритетом»

- Хоч особисто ти вважаєш вершиною кар’єри виступ у Nationell, більшість українців знає хокеїста Трошкіна найперше як чемпіона юнацької Олімпіади.
- Для мене то теж віха. В Броварському спортивно-фаховому коледжі навіть висить мій портрет як відомого спортовця, який закінчив цей коледж. Хоча насправді в розрізі подальшої кар’єри це золото мені дало хіба зв’язки в різних країнах світу. Дало і дає досі. Зокрема завдяки набутим тоді контактам знайшов команду в Nationell. Звісно, десь допомагав і сам статус чемпіона юнацької Олімпіади. Хоча, пригадую, коли туди їхав, то взагалі не знав чого очікувати, не знав, що то за рівень буде. Хокейний турнір на юнацькій Олімпіаді тоді в Лозанні проводився в специфічному форматі «три на три», за участю команд, складених з представників різних країн. Щоб потрапити туди, здав, як і кожен гравець українських команд з числа тих, хто підходив за віком, тест. Таким чином відібрався.

А безпосередньо в Лозанні було чимало незабутніх емоцій. Від самої атмосфери таких крупних змагань, від перемога на очах переповнених трибун арени в Лозанні. А потім булим сотні вітань – вживу і через соцмережі. Та найприємнішими були миті повернення в Україну, коли мене в аеропорту зустрічали батьки, вся команда «Білий Барс» і чимало хлопців та дівчат з училища. В їх руках були плакати: «Вова найкращий», «Вова чемпіон». Перший з квітами мене зустрічав Олександр Бобкін. Це те, що запам’ятається на все життя.

- Життя складається не лише з білих, а й, на жаль, чорних смуг. Ось і в тебе радість олімпійської перемоги затьмарила особиста трагедія…
- Так, після важкої хвороби помер тато. Це мене вибило з колії надовго. Не міг прийти до тями, що позначилося і на виступах у чемпіонаті України, і на боротьбі за місце в юнацькій збірній. Це був найважчий період у житті, коли не міг повноцінно зібратися і сконцентруватися на грі. Ми з татом були дуже близькими, він не пропускав моїх матчів, бував на багатьох тренуваннях. Коли батька не стало, той рівень, на якому перебував, щезнув одномоментно. Щоб повернути його, знадобилося багато часу.

- Школа «Донбасу», яка тоді збирала всіх найкращих хокеїстів України, «Кривбас», «Білий Барс», золото юнацької Олімпіади, Швейцарія, шведський Nationell, національні молодіжні збірні – подій як для кар’єри гравця, якому лише 21, начебто чимало. Наскільки ти задоволений пройденим шляхом?
- На 300%. Життя показало, що якщо б не було вимушених переїздів у 2014-му і 2022 роках, у моїй кар’єрі не було б спершу Запорожченка і Бобкіна, а потім і Швейцарії та Швеції. Мені щастило працювати з гарними тренерами, від перших наставників Олександра Мнікіна та Олександра Селютіна, який допоміг мені стати на ковзани, продовжуючи Андрієм Савченком, Сергієм Брагою, Володимиром Карабаджаком, всіма тими, кого я вже згадував і закінчуючи Русланом Борисенком, з яким ми плідно працювали в збірній, а також тренерами команд у Швейцарії та Швеції. Сергій Бабинець був під час усіх трай-аутів, у яких брав участь, моїм особистим психологом. Кожна перемога і невдача, кожна травма тягнула за собою щось наступне, усе це був один цілісний ланцюжок. Вважаю, що з того відрізку витягнув максимум, що міг. Вдячний хокею, що він мені дарував і дарує щораз нові можливості.

- Можеш назвати п’ятьох хокеїстів, з якими пліч-о-пліч грав і тренувався і з якими мріяв би зіграти в одній ланці?
- Це складно, але спробую. Голкіпером у мене був би Андрій Малихін, який багато разів врятував нашу збірну на молодіжному чемпіонаті світу-2024. В обороні я б зіграв разом із Андрієм Срюбком, тренером нашої молодіжки. Крайніми нападниками у мене були б Віталій Литвиненко і Сергій Бабинець, легенди українського хокею різних епох, люди, які мали величезний вплив на мою кар’єру. А з центрфорвардів нікого з тих, з ким випало поряд працювати, не бачив сильнішого за фіна Валттері Фільппулу, олімпійського чемпіона, чемпіона світу і володаря Кубка Стенлі. Тренувався з ним, коли виступав за молодіжку швейцарського «Серветта». Мені тоді взагалі пощастило попрацювати поряд зі ще двома легендарними фінами Теему Гартікайненом і Самі Ватаненом, шведами Генріком Тьоммернесом і Лінусом Ульмарком, канадцем Даніелем Винником, за плечима якого вже було 12 сезонів в НХЛ, з досвідченим швейцарським оборонцем Роджером Каррером.

- Тепер гри в хокей більше не буде. Ти кажеш, що вже визначився з тим, що робитимеш далі. Розкажи.
- Залишаюся в хокеї в іншому амплуа. До слова, мотивував мене на цей напрям Олександр Бобкін. Тепер вже моїм завданням допомога гравцям. Сприятиму розвитку їх кар’єр і розвитку. Де буде виступати гравець і на якому рівні залежить великою мірою від агента. Працюватиму з європейськими хокеїстами з різних країн, зокрема з молодими українцями. Основна мета – щоб мій гравець зайшов на драфт НХЛ. Те, чого не міг реалізувати сам, допоможу реалізувати своїм клієнтам.

Читайте також:

Олександр ГОДИНЮК: У 90-ті в Канаді, пояснював, що українець, а не росіянин