Влада ХАРЬКОВА: Війна – це коли у найжахливіші миті зберігаєш любов у серці

Її золото на чемпіонаті світу з фехтування в Тбілісі для багатьох стало сюрпризом. Хоча це не так. Шпажистка Влада Харькова три роки тому вже була чемпіонкою Європи, а на цьогорічній першості континенту здобула золото разом з командою. Влада – впевнена в собі, самокритична і вже доволі досвідчена. Ця дівчина точно володіє такою потрібною для спортовців високого класу рисою як чемпіонський менталітет.

У цьому інтерв’ю Sport.ua новоспечена чемпіонка світу розповіла, як полюбила фехтування, як складно їй було після переїзду з Ужгорода до Києва, про дядька, який пропав без вісті на війні і олімпійську мрію.

- Владо, з тієї миті, як ви стали чемпіонкою світу, минуло трохи більше тижня. Вже звикли до такого статусу чи емоції й досі переповнюють?
- Емоції досі дуже живі й яскраві, насамперед через велику кількість привітань, розмов із журналістами. Це постійно повертає мене до моменту перемоги та всіх почуттів, які я тоді пережила.

- Можна сказати, що чемпіонська ейфорія завадила налаштуватися на командні змагання? Адже Україна підходила до чемпіонату світу в ранзі чинного чемпіона Європи, а в Тбілісі в першому ж бою поступилася канадкам…
- Це точно не була ейфорія. Швидше — емоційне виснаження після шаленої напруги. Я дуже хотіла проявити себе в команді, як і й інші дівчата з нашої команди. Ми були готові боротися. І боролися до кінця. Але спорт не завжди піддається логіці: надто багато факторів впливає на результат.

- У першому в статусі чемпіонки світу дописі в Instagram ви згадали про себе 13-річну, про те, якою сміливою були тоді. Хочеться, щоб ви згадали ще більш ранні часи. Ті, коли ви щойно потрапили в фехтування. Як це відбулося? Чи була у вас в дитинстві якась альтернатива фехтуванню? Чим приваблював цей вид спорту?
- Коли мені було дев’ять років, до школи прийшов тренер і запропонував дітям записатися в секцію з фехтування. Добре памʼятаю, як мене це дуже зацікавило. Того ж вечора сказала батькам, що йду на тренування. Після першого заняття зрозуміла, що мені дуже подобається цей вид спорту. Так і розпочався мій доленосний шлях.

Паралельно я займалася фортепіано, але це було зовсім не моє: я була активною дитиною, і мені було дуже складно висидіти на заняттях. Тож за рік у моєму житті залишився тільки спорт. У дитинстві це було просто захопливо: весело, динамічно, кожен бій — завжди інший. Думаю, мені подобалося саме відчуття змагання.

- Коли дівчата-шаблістки вперше виграли у Пекіні-2008 олімпійське золото, вам було 11 років. Ви дивилися ту трансляцію? Чи були у вас в дитинстві кумири у фехтуванні?
- Відверто кажучи, у тому віці я багато часу проводила на вулиці з друзями, тренувалася і просто насолоджувалася життям. Фехтування було цікавою справою, але не заповнювало всю мою увагу. Про наших потужних спортсменів я почала дізнаватися вже в дорослому віці. Щодо кумирів — я ніколи їх не створювала для себе, бо вважаю, що кожна людина має щось унікальне і будь-хто з них може мене вразити або надихнути.

- Наскільки складним для вас був переїзд з затишного Ужгорода, де все рідне, де батьки й друзі, в мегаполіс, у Київ? Як довго ви адаптовувалися до нових умов життя?
- Ох, про життя в спортивному інтернаті я можу розповідати довго — для цього потрібен окремий ефір. Якщо коротко — це місце, яке сформувало мене як особистість, але водночас і трохи розхитало. Для мене це справді два різні світи: Ужгород — це рожевий дитячий світ, ніжний і відкритий. Переїзд до Києва — це про швидке дорослішання, вміння адаптовуватися, брати на себе відповідальність і зустрічати нові життєві виклики. Це був прекрасний період. Так, не без турбот, але й з великою кількістю сміху, нових вражень, друзів і пригод.

- Три роки тому ви виграли чемпіонат Європи. Це було ваше перше гучне досягнення. Що було складніше – зійти на вершину тоді, коли від вас ще не було таких очікувань чи зараз, коли планка піднята високо і ви вочевидь налаштовувалися на чемпіонство вже й самі?
- Тоді це був мій перший дорослий чемпіонат Європи. Це також були перші місяці війни: ми кілька тижнів взагалі не тренувалися, а потім певний час жили й готувалися у Польщі. Відчувалася невизначеність і хвилювання. На змаганнях я налаштовувала себе просто на розвиток — насолодитися моментом, бути тут і зараз, фехтувати попри все. І, думаю, саме такий підхід дав мені змогу відпустити очікування, тривоги й просто показати, що я вмію. Це й вилилося у золото чемпіонату Європи.

Зараз же очікування — і мої, і чужі — значно вищі. Психологічно це важче. Але я вже навчилася справлятися із тиском. Це інший рівень боротьби. Для мене це більше про вміння опановувати себе, повертатися до стану, коли нічого не важливо — окрім кожного уколу, до самого кінця.

- Торік ви виступили на дебютній для себе Олімпіаді. Дійшли там до чвертьфіналу. З одного боку, результат непоганий. Але як цей виступ сприйняли ви?
- Я була засмучена. Чудово фехтувала, весь чвертьфінальний бій проти француженки Ор’ян Малло вела, але в останній трихвилинці втратила концентрацію — почали лізти зайві думки — і програла. Це була велика втрата, але дуже цінний урок, який я прожила, усвідомила й зробила висновки. Цьогоріч вже не втрачала концентрації, хоча на чемпіонаті світу трапилася майже ідентична ситуація. Так, я хвилювалася, але, на щастя, цього разу змогла себе опанувати.

- На цьогорічному чемпіонаті світу вперше з початку повномаштабної війни виступала русня. Своє ставлення до цього явища ви вже висловилювали. Враховуючи, що змагаєтеся і тренуєтеся на таких змаганнях в одному залі, скажіть, чи були якісь контакти з рускими фехтувальниками чи їх представниками? Було бажання їм щось сказати?
- Контактів не було. І не буде. Я уникаю їх. Моє фехтування — це моя мова. Я не з тих, хто вступає в діалоги, особливо коли розмовляти немає з ким.

- У своїх попередніх інтерв’ю ви вже констатували те, чого ми боялися з початку повномасштабного вторгнення. Світ втомився від нашої війни і сприймає її буденно. Тренер зі скелетону Михайло Гераскевич каже, що ми можемо змінювати це ставлення, розповідаючи цивілізованому світові реальні історії зі свого життя про те, як ми живемо, що втрачаємо, які люди гинуть. Якби вам дали слово у західній пресі, що б розповіли ви?
- Я б розповіла про свого дядька, який зник безвісти на війні. Його дружина досі на першій лінії фронту — боронить країну і чекає на його повернення, поки їхній син росте без батьків. Я б розповіла, що без таких людей, які віддають усе, щоб захистити нас, щоб ми могли жити, творити, любити, радіти, не було б України. Я б розповіла, як печеться хліб під обстрілами, як народжуються діти навіть на прифронтових територіях, де життя межує зі смертю, але все ще чути сміх. Я б нагадала, що відсутність позиції, тиша й байдужість убивають людей — у буквальному сенсі. І закликала б не звикати до зла і не потурати йому.

Читайте також:

Михайло ГЕРАСКЕВИЧ: «Статистика війни вже не зачіпає. Потрібна щирість»

- Чи змінила війна особисто вас? І якщо так, то в чому це проявляється?
- Звичайно. Це травма, яка залишиться зі мною назавжди. Але для мене це про те, щоб навіть у найжахливіші й найскладніші моменти залишати любов у серці — до себе, до людей, ділитися добром і поглиблювати розуміння того, наскільки важливо об’єднуватися й підтримувати одне одного.

- Українці вже понад три роки живуть у постійному стресі. Спортсмени вочевидь не виняток. Це якось впливає на ваше налаштування перед змаганнями, особливо враховуючи, психологія в фехтуванні часто відіграє роль не меншу, ніж власне спортивна майстерність? Чи користуєтеся послугами психолога?
- Впливає дуже сильно. Буває, що виходиш на доріжку з серцем, яке щойно стискалося від новин. І ти мусиш вимкнутися. Я працюю з психологом, читаю книжки про психологію, медитацію, практикую це все й навчаюсь відключати зайве, коли це потрібно.

- Читав, що перед цим чемпіонатом світу вам наснився сон, який ви сприйняли як добрий знак. Вважаєте себе забобонною людиною? Притримуєтеся перед змаганням і в ході них якихось ритуалів?
- Я не надала тому сну великого значення, але моя мама вірить у такі речі. Вона каже, що завжди відчуває, як я виступлю, але ніколи не ділиться цим зі мною до змагань — лише після. Для нас це радше підстава посміятися. Тому я не вважаю себе забобонною. Хоча трохи збентежуюся, коли чорна кішка перебігає дорогу — мабуть, це вже глибоко засіло в нашій підсвідомості (сміється).

– Чи буде у вас після чемпіонату світу якась відпустка? Якщо так, то де збираєтеся її проводити? Якому відпочинку надаєте перевагу?
- Так! Я дуже цього чекаю. Хочу побути з коханим, з природою, без таймерів і планів. Люблю активний відпочинок: море, гори, прогулянки.

- До Олімпійських ігор у Лос-Анджелесі залишається три роки. Зрозуміло, що тепер, маючи в доробку золото чемпіонатів Європи і світу ви захочете доповнити колекцію олімпійською медаллю. Наскільки складно буде втримати чемпіонський тонус і відповідну мотивацію ще на три роки?
- Три роки — це довгий шлях. Я стараюся не заглядати надто далеко. Очікування й тиск відповідальності можуть виснажити і, як на мене, тільки заважають. Впевнена: доки я займаюся своєю справою з любов’ю, цікавістю й увагою до себе та своїх бажань — усе буде добре.

Читайте також:

Віталій МАНДЗИН: «Тренер привітав мене з передової»