Жест взаємного розпачу, або як Гаттузо очолив збірну Італії

Коли говорити нічого, найчастіше говорять дурниці. Доречніше було б промовчати, але не в нашому випадку. Не у випадку зі збірною Італії.

Потрапивши у чергове круте піке, одна з найтитулованіших національних команд світу вирішила зробити хід конем. Але замість коня використала пішака.

Хоча, з іншого боку, ситуація виявилася настільки непростою та нетривіальною, що в даному випадку важко було б вийти сухими з води.

Важко сказати, наскільки є виправданою (точніше, виявиться за фактом) відставка з посади наставника «адзурри» Лучано Спаллетті. У принципі, ця відставка напрошувалася ще після Євро-2024, де його підопічні ледве пролізли до плей-оф, проте вилетіли у першому ж раунді матчів на вибування.

Однак тоді керівництво національної футбольної асоціації видало Спаллетті кредит довіри. І Лучано начебто стабілізував ситуацію. Принаймні, його команда посіла друге місце в групі Ліги націй, набравши однакову кількість очок зі збірною Франції. А чого вартувала лише перемога в гостях над «Ле Бльо» – 3:1.

Та й у чвертьфіналі ЛН – проти збірної Німеччини – колектив Лучано Спаллетті не був безнадійним. Адже, до всього іншого, треба брати до уваги й ту обставину, що, з одного боку, у «Скуадрі» зараз зміна поколінь, а з іншого – в італійському футболі вже давно не з'являлося майстрів рівня Баджо, Дель П'єро чи бодай Балотеллі.

Однак, при цьому старт збірної Італії у відборі на ЧС-2026 виявився просто жахливим. Команда Спаллетті «влетіла» Норвегії 0:3. І хоча попереду майже цілий відбірковий цикл, цього разу боси федерації не стали продовжувати Лучано кредит довіри. Спаллетті був звільнений відразу після того резонансного фіаско.

***

Проте, як виявилося, козиря у рукаві голови італійської футбольної федерації і не було. У тому сенсі, що охочих зійти на тренерський місток «Адзурри» не було зовсім. Більше того, потенційні кандидати на цю вакансію, щойно почувши на свою адресу предметний інтерес, накивали п’ятами. Або поховалися кудись подалі.

Стефано Піолі, якого називали головним претендентом на посаду головного тренера збірної Італії, у підсумку віддав перевагу роботі у «Фіорентині». І якби йшлося про роботу в клубі-гранді, у команді, яка виступала в Лізі чемпіонів, то бодай можна було б зрозуміти. Але «Фіорентина» зараз – лише міцний середняк. Не без претензій, проте.

Відмовив і Клаудіо Раньєрі. Ветеран тренерського цеху не захотів знову організовувати прощальну гастроль. Точніше, він не захотів уславитися тренером, під керівництвом якого Італія може пролетіти втретє поспіль повз чемпіонат світу. З таким тавром на Апеннінах складно розраховувати на коротку вболівальницьку пам'ять.

Джамп'єро Вентура не дасть збрехати. Під його керівництвом італійська збірна не пробилася на ЧС-2018. І його кар'єра, якщо говорити за великим рахунком, накрилася мідним тазом.

На ЧС-2022 Італія не потрапила під керівництвом Роберто Манчіні. Враховуючи, що він виграв Євро-2020, на нього могла чекати інша доля. Але Манчіні дуже некрасиво пішов зі збірної, купившись на довгі долари саудитів. Ну, і де тепер Манчіні?

І ось розпочався відбір на ЧС-2026, а Італія знову настає на старі граблі. Так, ще майже нічого не втрачено, і навіть якщо «Скуадра» не посяде перше місце у своїй групі, вона може пробитися на Мундіаль через стики. Все це правда. Як правда і те, що посади наставника головної італійської команди провідні італійські тренери лякаються, як чорт ладану.

Збідніла футбольна Італія на доморощені талантами. І це факт. Якщо з підготовкою воротарів там все в повному порядку, то про інші ігрові амплуа такого не скажеш.

Не скажеш і про бажання італійських футбольних можновладців спробувати на чолі національної команди іноземного тренера. Поки що це не їхній шлях.

Ось так і вийшло в підсумку, що на безриб'ї не виявилося навіть рака. Там опинився Дженнаро Гаттузо: людина, якій втрачати нічого. Бо в нього як тренера нічого й немає в загашниках.

***

Практично на кожному своєму попередньому робочому місці Ріно не тільки не здобув почестей, а й був гнаний через відсутність результатів.

Маючи гучне футбольне ім'я, екс-зірка «Мілана» та збірної Італії спочатку розглядався на тренерському ринку, як черговий італійський самородок. Почасти тому йому довірили «Мілан». А потім «Наполі» з «Фіорентиною».

Однак ні в цих клубах, ні раніше в «Палермо», «Пізі», ОФІ або «Сьоні» недавня легенда не досягла успіхів. І його тренерська кар'єра, що тільки що почалася, повільно покотилася до заходу сонця.

За красиве ім'я, точніше, за гарну картинку в пам'яті, його покликали до кризової «Валенсії», та звідки він втік, відправивши свою команду до зони вильоту.

Не склалося в нього і в «Марселі»: виставили за двері через незадовільні результати. У цьому клубі він не працював і півроку.

Далі був хорватський «Гайдук». З командою зі Спліту Гаттузо зумів посісти третє місце у тамтешньому чемпіонаті.

За логікою, наступною командою Дженнаро мав стати або «Сьон», або якийсь колектив із Кіпру чи Мальти.

Але крива італійської мрії вивела Гаттузо на небувалу, здавалося, висоту: він очолив головну команду країни, у складі якої свого часу став чемпіоном світу.

Напевно, саме цей факт – багатше ігрове минуле Ріно, а також його незаперечний авторитет, особливо серед нинішнього покоління збірників, і визначили його долю.

Так, Гаттузо – це не Вентура. Якщо брати до уваги суто футбольну кар'єру. Напевно, «Носоріг» зможе достукатися до своїх підопічних. І не лише словом, а й потиличником. Тільки ось чи зможе він дати збірній щось інше, крім мотивації, у цьому є серйозні побоювання, бо на попередніх робочих місцях він нічого нового своїм командам так і не дав.

І якщо називати речі своїми іменами, це призначення Гаттузо бачиться, насамперед, як жест розпачу. З обох боків. От і зустрілися дві самоти.

Наразі їм є, що згадати. Але чи знайдеться про що поговорити щиро вже найближчим часом?