Х**н із ними всіма. Владе, для нас ти більше, ніж чемпіон

Напевно, можна було бути гнучкішим. Можна було бути поступливішим. Зрештою, можна було бути менш принциповим. І виступити на змаганні, до якого готувався роки. До якого і сам готувався, і твоя вся команда готувалася. Напевно, можна було послухати розумних дядьків і тіток, які сором'язливо відвертали погляд, боячись подивитися прямо в очі, боячись видати себе, свою дипломатичну нікчемність, свою давно кастровану толерантність і ще більш зневажену нейтральність. Але все одно можна було послухатись. І прогнутися.

Ймовірно, деякі на місці Владислава Гераскевича так би і вчинили. У сенсі були б більш гнучкими. Або менш принциповими. І вже після змагання, у кулуарах, із посмішкою демонстрували шолом пам'яті. Мовляв, ось він я який, і рибку з'їв, і стою тут перед вами, такий гарний.

Ви вже вибачте мені за прямоту, але мені чомусь здається, що наш голова НОК Вадим Гутцайт, якби був на місці Гераскевича, якраз і проявив би свою «меншу принциповість». Мовляв, можна було під час забігу обмежитися жалобною стрічкою, як наполегливо рекомендували солідні сором'язливі дядьки і тітки з МОК, зате після «матчу» можна було б дефілювати в шоломі, і весь світ би побачив, і все прогресивне людство почуло б і дізналося нашу принципову позицію, продемонстровану не дуже принципово. Але що тут вдієш. Правила!

Запевняю вас, все це нісенітниця собача. Не почули б. І не побачили. Досить себе заспокоювати. Досить робити вигляд, що все нормально. Що все під контролем. Що ми там справді комусь потрібні. Може, цікаві, так, але потрібні – навряд. Хіба що як живий щит. Не більше, ніж.

І такому стану речей не треба дивуватися. Не треба дивуватися, бо весь так званий демократичний світ загруз по вуха в лайні. Цим світом правлять убивці-педофіли, і якщо хтось із нас ще мав ілюзії, що світом спорту правлять інші, кришталево чисті та кришталево чесні, то я вас благаю. Я вас благаю зняти рожеві окуляри, бо в тих горезвісних файлах згадуються не лише Дональд із Білом, а й вершки спортивного світу. МОК у тому числі.

«О спорте, ти мир», «швидше, вище, сильніше», - це все вже в минулому. У дуже далекому минулому. Зараз спорт, особливо спорт високих досягнень – це високі ставки та ще вищі гроші. І вбивці-педофіли дісталися і в цю галузь людського буття, і не тільки дісталися, а й міцно тримають цю галузь за яйця. Точніше, за те, що від яєць залишилося.

А лишилося там лише видимість. Видимість справедливості, й спортивної у тому числі. Залишилися безглузді правила, точніше, догми, які давно зжили себе. За бюрократичними параграфами вже давно загубилися люди, країни, загубилася реальність. Ми на порозі третьої світової війни, ми віч-на-віч із збожеволілим карликом, який уявив себе чи то новим месією, чи то новим Гітлером, а на Олімпіаді, яка, не виключено, передує світовій бійні, нам суворо наказують бути нейтральними і сховати голову в пісок. Наказують не порушувати незручних тем, не дратувати зайвий раз убивць-педофілів.

Та пішли ви всі нахрін. І ще далі. З усією своєю нейтральністю, зі своєю толерантністю, і тим більше зі своєю запобігливістю перед кацапами. Спорт ніколи, наголошую, ніколи, навіть за часів Еллади, не був вільний від політики. Не може бути вільний і зараз. Тим більше, не може бути зараз, адже в нашому випадку вже йдеться не просто про політику, не просто про тероризм, і навіть не лише про відкриту кацапську агресію. У нашому випадку йдеться про геноцид чистої води. Нас, українців, вбивають за просто так. Вбивають методично, витончено і відкрито, а всякі демократичні педофіли намагаються щось там домовитися з педофілом-диктатором, щоб той хоча б на час лютих морозів перестав нас убивати. І таку єзуїтську домовленість нам подають, як божий дар.

Світ точно збожеволів. Цілком можливо, що світ заслужив на те, що в нього зараз є. І на тих заслужив, хто в нього зараз є. Хтось світом зараз панує, не ділячись. Цей світ приречений. Його вже навряд чи врятуєш. Не кажучи вже про те, щоби його поліпшити.

Але тицьнути носом цей чортів божевільний світ, тицьнути, як кота паршивого в калюжу, це дуже навіть потрібно. Це дуже правильно. Це – по-чоловічому. Це якраз той випадок, коли неучасть у рази сильніша, гучніша, правдивіша, ніж участь. Це вчинок справжнього спортсмена-громадянина. Це вчинок воїна. Українського воїна.

Я обіймаю тебе (вибач за фамільярність), Владиславе Гераскевич. Обіймаю, як брата. Як співвітчизника. Як людину, здатну не мовчати. Не йти на угоду із совістю. На угоду з дияволом. Не прогнутися. Хрін із ними всіма, ти для мене, для нашої країни вже справжній чемпіон. Бо за тобою – і всі твої живі вболівальники, і всі твої мертві.

А цій усій шаражкіній конторі під назвою МОК все одно, рано чи пізно, прийде капут, з усіма їх нейтральностями, догмами і кацапопоклонінням.

Та й нашому прогнилому наскрізь НОК теж невдовзі прийде гаплик. Та й взагалі, чого ми хотіли від керівництва світового спорту, якщо нашим спортом керують люди на прізвище «якбичогоневийшло», для яких був і залишається рідним «общєпонятний».

А ти, Владе, бережи себе. Ти не потрапив до історії, як наш НОК чи їхній МОК. Ти цю історію власноруч твориш. В ім'я. І в пам'ять.