Михайло ГЕРАСКЕВИЧ: «Статистика війни вже не зачіпає. Потрібна щирість»
Чоловік, якого сміливо можна назвати батьком українського скелетону, дав відверте інтерв’ю Sport.ua

Зимовий спортивний сезон у розпалі й інтерв’ю з Михайлом Гераскевичем напрошувалося давно. В усіх розуміннях – і з огляду на скелетонні перспективи за рік до Олімпійських ігор, і в контексті активної громадської позиції батька й сина Гераскевичів, які послідовно відстоюють інтереси України як спортивні дипломати за кордоном і залишаються на сторожі українського спорту вдома. Дуже повчальною є саме позиція наших скелетоністів в контексті гімнаста Ковтуна і схожих до нього манкуртів. Гераскевичі примудряються бути в опозиції до колишнього очільника Мінмолодьспорту, а нині керівника НОКу, але жодного разу не обмовилися про зміну громадянства.
Ця розмова відбулася за день до старту скелетоністів на юніорському чемпіонаті світу в швейцарському Санкт-Моріці і тоді ще не було відомо, яким буде підсумок цих змагань. Михайло Гераскевич обіцяв, що його підопічні здивують, але ніхто не очікував, що аж настільки: 17-річний Ярослав Лавренюк став першим в історії українського скелетону чемпіоном світу. Власне, з огляду на те поставлене ще напередодні перше питання від Sport.ua виглядає особливо доречним.
– Пане Михайле, з того часу як ви разом з сином фактично удвох стали зачинателями українського скелетону, минуло 11 років. Станом на зараз ви вже можете похизуватися повноцінною командою. Чи можна сказати, що наш скелетон переживає розквіт?
– Назвав би це не розквітом, а першими кроками до нього. Пішли непогані результати у Владислава. Наразі син іде шостим у загальному заліку Кубка світу, деякий час взагалі йшов п’ятим. Попереду ще один етап і чемпіонати Європи і світу, тому сподіваємося поліпшити позиції. Як казав покійний воїн Павло Петриченко, «всі красиві зберігають оптимізм».
Ми планували, що результати будуть ще кращі, але суперники теж не стоять на місці, активно готуючись до Олімпійських ігор, сильно підтягують техніку – скелетони, ковзани, екіпірування. Крім того, завдяки сучасним засобам відеофіксації проводиться детальна зйомка. Також великі команди створюють спеціальні програми, які допомагають бачити тренерам, на яких ділянках їхні підопічні відстають і чому треба приділити особливу увагу. Різниця між тим, що було шість-вісім років тому з нинішнім часом величезна. Чимало скелетоністів почали дуже швидко бігти на стартовому розгоні, дуже вирівнялася техніка пілотування.
Конкурувати зараз надзвичайно складно. Ми маємо амбіційні плани щодо подіумів, але мають їх і суперники. Нам складно конкурувати з великими командами за розмірами бюджетів. Для прикладу, в загальному заліку Кубка світу Владислав стоїть вище за будь-якого китайця. За умови, що річний бюджет їхньої профільної Федерації – 5 мільйонів доларів. Річний бюджет команди Великої Британії теж вимірюється мільйонами фунтів. Бюджет Федерації бобслею і скелетону України – 14 з невеликим мільйонів гривень. І це для нас унікальні цифри, бо ще півтора-два роки тому ми задовольнялися сумами в межах 2,5 – 3 млн грн.
Цьогоріч ми профінансовані краще завдяки міжнародній програмі, яка спрямувала Україні кошти на соціальні проекти з умовою, що вони не будуть витрачені на воєнні потреби. Власне, завдяки цьому бюджету ми сильно підтягнули юніорську команду, змогли провести для неї якісний, тривалий, повноцінний збір у латвійській Сіґулді. Також змогли придбати необхідне обладнання. Ми вперше провели повноцінний чемпіонат України за участю шести хлопців і двох дівчат. Серед юніорів на міжнародній арені наразі виступає чотири українських хлопчики і дівчина. З ними працює чотири тренери. Це вже не лише Владислав Гераскевич, який донедавна виступав сам. Тому й кажу, що ми ступили на перший щабель до подальшого успіху.

Завдяки медійності, над якою ми працюємо з першого дня діяльності, нині маємо чергу з бажаючих потрапити в команду. Зараз додатково шукаємо позабюджетне фінансування для тих хлопців і дівчат, які мають намір займатися нашим видом спорту. Бо ж, по-перше, бюджет не гумовий, а по-друге, початківців за державний кошт фінансувати не можна. Згідно нормативної бази, щоб отримати таке фінансування, спортовець має взяти участь у чемпіонаті України. А для цього спершу треба накатати трек, мати певний досвід, придбати санчата, комбінезони, шиповки, шоломи тощо. Також для того, щоб потрапити в команду з державним фінансуванням, необхідно виступити в міжнародних змаганнях. Тож мусимо обмежувати потік бажаючих займатися скелетоном через те, що часом банально не маємо змоги забезпечити дітей інвентарем і не можемо оплатити спуски. Але ми намагаємося.
Торік такі потреби допомогли закрити друзі з організації «Інсбрук Олімпія», Федерація бобслею і скелетону Кореї, Фонд олімпійської солідарності «Пхьончхан», змогу тренуватися надавала німецька Федерація. Традиційно нас підтримують латвійці. Змоги допомагати фінансово вони не мають, але завжди сприяють з навчанням і обладнанням. Також мушу згадати німецький благодійний фонд Athletes for Ukraine, який об’єднав у своїх лавах олімпійських чемпіонів і просто людей, які люблять Україну і хочуть нас підтримати. Не лише в спорті, а в інших напрямах. Зокрема багато допомоги вони возять на Схід, на Харківщину і Донеччину.
– Зізнайтеся, коли разом із сином починали займатися скелетоном, мали плани, що в майбутньому створите цілу команду з дитячо-юнацькою школою і перспективами на роки вперед?
– Про це було важко думати. Бо в перші роки ми займалися виключно за рахунок сімейного бюджету. Який швидко закінчився. Ми залізли в серйозні борги, адже допомоги від держави не було. Це й зрозуміло, адже в Україні такого виду спорту не існувало, про нього ніхто не чув. Але навіть за таких умов ми спробували розширити команду, запросивши хлопчика і дівчинку, одну з найкращих спринтерш України того часу. Залізли в іще більші борги. В підсумку дівчинці скелетон не пішов. Вона сказала, що нічого не може вдіяти зі своїм страхом. Вона непогано бігла, але на швидкості 70-80 км/год абсолютно втрачала контроль над собою. До фінішу виходили не доїзди, а дольоти. «Я нічого не можу з собою вдіяти», - сказала вона і визнала, що не підходить для цього виду спорту. Але гроші були витрачені. Після того, маючи ще більші борги, говорити про розширення команди стало ще складніше.
Легше стало лише тоді, коли обличчям до нас, помітивши перспективи Владислава Гераскевича, повернулося Міністерство молоді і спорту. Не маючи найменшого досвіду, Влад почав демонструвати потенціал сходу, з перших стартів і почав зазіхати на олімпійську ліцензію. Після перших у синовій кар’єрі Олімпійських ігор у Пхьончхані ми зрозуміли, що певний досвід накопичений і буде шкода, якщо його ми заберемо з собою. Виникло бажання передати наші знанні й навички наступним поколінням і розвинути команду. Звісно, знову ж усвідомлюючи, що це серйозні кошти, яких не було.
У цих умовах доречним буде таке складне речення: на жаль, повномасштабна війна, на щастя, внесла позитивні корективи у розвиток нашої команди. У перші місяці після вторгнення ми почали проводити тренування на деокупованих територіях. Одне з перших відбувалося в Бородянці на Київщині, поруч з уже знаменитим пам’ятником Шевченка. Там проводився мультиспортивний захід з обладнаними зонами для футзалу, воркауту, стрибків на батуті. Участь у тому заході взяло багато відомих спортовців, зокрема олімпійський чемпіон Сашко Абраменко. Створивши свій куточок, ми, звісно, не їхали і не бігли, але встановили на масажному столі справжній скелетон, на який можна було лягти і вдягнувши окуляри з треком, «проїхати», отримавши відчуття, немов під час змагань. Діти були в дикому захваті. До нас вишикувалася ціла черга. Ось тоді ми впевнилися, що цей вид спорту в Україні здатен дійсно зацікавити. Тим паче, що на той час протягом двох сезонів етапи Кубка світу вже транслювалися на «Суспільному», люди бодай наближено вже мали уяву, що таке скелетон.

Нас запитували, де можна потренуватися. Серед інших підійшов хлопчина, теж на ймення Влад. Каже: «Хочу у вас займатися». Переконався, що наміри серйозні, обмінялися телефонними номерами, запросили на тренування. Так Влад почав їздити з Бородянки до Києва по півтори години в один бік у манеж на Березняках, не пропускаючи жодного тренування. Минуло два роки і торік Владислав Клименко у віці 15 років і один день став наймолодшим учасником етапу Кубка світу. Також Влад виступав на юнацьких Олімпійських іграх у Сіґулді. Так, його їзда ще сирувата, він ще легкий сам по собі, недосвідчений, трохи нервує, але показав доволі серйозний старт. Видно, що дитина перспективна.
Пізніше ми проводили тренування на стадіоні в Чернігові. Тому самому, на який москалі скинули шість авіабомб. Знайшли там шматочок не повністю знищеної бігової доріжки, крім скелетонного обладнання, купили з Владом Гераскевичем солодощів, черешень, соків, підготували сувенірні футболки, які діти розмальовували. Ці футболки ми потім виставили на аукціон, а зароблені кошти витратили на потреби друзів-спортовців, які зараз боронять Україну. Власне, так ми й провели, частуючи маленьких чернігівців, благодійне тренування. І маємо з цього міста станом на цей час четверо юних скелетоністів.
Веду до того, що виставкові заходи мали неочікувано гарний ефект. То за умови, що плануючи ці заходи, ми не ставили собі за мету знайти юних скелетоністів, а просто хотіли підтримати дітей, які пізнали жахіття війни. Мушу сказати, що опинившись у спорті, ці дітки демонструють величезну мотивацію і є не за роками відповідальними. На жаль, ці хлопчики й дівчатка, які бачили кров і смерті, швидко подорослішали. Ми, надаючи їм ментальну допомогу, ще й отримали гарних, перспективних спортовців.
– Мабуть, найперше поміж тих дітей ви можете виділити наймолодшого представника команди Павла Ткаченка.
– О, Паша – це наш енергетичний енерджайзер! Надзвичайно позитивна дитина, навчається у Чернігові в спецшколі з математичним ухилом, причому навчається дуже добре. Крім того, хлопець, як і тато, любитель рок-музики і навчається грі на ударних інструментах. Вже зараз він має дуже непогане відчуття ритму. А в міжсезоння, коли немає скелетонних тренувань, Павло відвідує секції кікбоксингу і ще з якихось видів спорту. Вражаюся, звідки в цієї дитини стільки енергії. Це – надзвичайна людина, яка ніколи не скаже, що відчуває втому. Він постійно усміхається і його посмішка роззброює. А в скелетоні 11-річний Павло Ткаченко вже здійснив кілька спусків з топ-старту треку в Сіґулді, ставши наймолодшим скелетоністом, який будь-коли звідси з’їжджав. Павло наразі має свій, невеличкий скелетон, якраз під його зріст. Коли хлопцеві виповниться 13, обов’язково купимо йому дорослі санки. Не можемо цього не зробити.
До речі, Павлів тато Дмитро Ткаченко, майстер спорту з важкої атлетики, який потім був розганяючим у бобслеї – тренер нашої юніорської команди. Дуже важливо, що Дмитро має педагогічну освіту. Я просто в захваті від того, як він поводиться з дітьми. Приміром, скажіть, ви часто бачили, щоб діти охоче декламували вірші чи співали пісень перед усім класом? Соромляться зазвичай. Дмитро зміг прищепити у вихованцях цю розкутість, налагодив навчальний процес з вчителями з загальноосвітніх шкіл, сам контролює, як вони вчаться, як виконують домашні завдання, спілкується з батьками.

– Пане Михайле, на початку нашої розмови ви відзначили, що скелетон стрімко розвивається в науково-технічному аспекті. Ми за цими тенденціями встигаємо?
– Вперед нам рухатися складно. Ми намагалися створити в Україні повноцінний цикл, робити з нуля «під ключ» усе, вклали в обладнання великі суми грошей, знайшли команду професіоналів, серед яких головний механік заводу «Антонов». Процес пішов, але почалася повномасштабна війна. Хлопці сказали, що ставлять нашу співпрацю на паузу, бо мусять працювати на обороноздатність країни. Зрозуміло, що в наш час це набагато важливіше.
Ми ж за цих умов вишукуємо варіанти покращувати техніку за кордоном. Але, звісно, за цих реалій конкурувати з провідними країнами складно. Скажімо, збірна Великої Британії за контрактом має змогу користуватися інженерними ідеями, виробництвом та іншими можливостями команди Формули-1 «Макларен». Чи можемо ми щось протиставити? Китайці з їхнім бюджетом можуть собі дозволити взяти на контракт як виробника скелетонів і ковзанів колишнього тренера збірної Німеччини Дірка Марчінса. Італійці уклали контракт з найбільшим виробником обладнання Шнайдером, який, співпрацюючи з командами Канади і рф, допомагав їм вигравати олімпійське золото. Збірна Німеччини співпрацює з державним науково-виробничим комплексом Fes, в штаті якого близько 800 співробітників і який виготовляє спортивне обладнання для різних національних команд цієї країни. Американці долучають до процесу вдосконалення технічні можливості Боїнґа.
Цей список можна продовжувати. Але, тим не менш, ми маємо в заліку Кубка світу п’яте-шосте місця. Бо, мабуть, навчилися перекривати недоліки іншими компонентами. З нашим бюджетом це важко, бо наше законодавство не дозволяє перекрити за державний кошт багато статей витрат. Шукаємо на ці потреби позабюджетне фінансування. Скажімо, нещодавно ми почали контактувати з серйозними хлопцями, які багато допомагають фронту. Вони надають нам консультації. Але їм теж для якісної роботи треба купити обладнання, яке надасть змогу досліджувати скелетонну проблематику ефективніше. Наприклад, мікроскоп, розрахований для роботи з полірованими металами. Нині зайняті пошуками позабюджетних коштів, адже суми справді немалі, а часу залишається обмаль, бо Олімпіада всього через рік, а цей сезон невдовзі фінішує.
– Чи доречно в час війни говорити бодай про поверхневий розвиток санно-бобслейно-скелетонної інфраструктури в Україні? Бо поки ваш вид спорту, можна сказати, перебуває в екзилі.
– З етичної точки зору, коли всі кошти мали б відправлятися на фронт, ми зараз вимагати нічого не вправі. Але якщо згадати про те, що в багатьох містах у цей час стелять бруківку чи відновлюється за сотні мільйонів гривень не зачеплений війною стадіон у Яворові, то починаєш задумуватися. Особливо коли мова про стартові естакади, які потрібні як для нас, так і для санного спорту. Ця спеціальна споруда є майже в кожній країні, де культивується скелетон. В нас немає навіть натяку, хоча ми підготували кілька проектів і чули численні обіцянки від міністрів, депутатів і бізнесменів. Тим паче, що згідно наших креслень, така стартова естакада могла б використовуватися також для легкоатлетів-спринтерів і стрибунів у довжину. Це – справжній сучасний мультиспортивний об’єкт. Гадаю, що кошти міжнародних фундацій, які виділяються Україні на соціальні потреби, розвиток культури і спорту спрямувати сюди можна. Власне, зараз ми займаємося пошуками інвесторів для такого будівництва самостійно, поза межами України.
Звісно, в ідеалі ми б хотіли мати в Україні льодовий трек. Особливо в аспекті оновлення кадрового потенціалу, адже вид спорту в нас надзвичайно травматичний. Але судіть самі. З урахуванням, що клімат теплішає і підтримувати льодові треки складно, зусилля доведеться прикласти, щоб запустити його бодай з початку жовтня і протягнути час експлуатації хоча б до кінця березня. При цьому тренуватися на такому треку зможуть в основному початківці й лише інколи дорослі. В ході сезону зациклюватися лише на одному своєму трекові не можемо, бо треба вивчати інші, адже вони відрізняються не лише конфігурацією, а й хімічним складом води, з якої робиться лід. Цей фактор впливає на коефіцієнт тертя полозів. Чи потрібен нам за таких умов свій трек? Давайте підрахуємо. Щоб його побудувати, потрібно 120-150 мільйонів євро. Щорічне утримання вартує мінімум два мільйони євро. І це за умови, що ми знайдемо команду, яка навчиться швидко робити лід і потім на ньому працювати. Якщо ці 2 млн євро лише на утримання щорічно виділяти на потреби скелетоністів і санкарів, то через п’ять років ми ґарантовано будемо в топ-5 країн з наших видів.
Доречним є запитання: краще будувати трек чи витрачати ці кошти на підготовку за кордоном? Звісно, додатково завантажити трек могли б бобслеїсти. Але поки цей вид у нас відсутній у силу того, що є нереально дорогим. Держава коштів на бобслей не виділяє, а самотужки ми Федерацією його потягнути зараз не здатні. Тож треком могли б користатися лише представники санного спорту і скелетоністи. Як на мене, в наших реаліях доцільніше перейняти приклад німецького Цвікау, в якому збудували трек на сім віражів зі скловолокна. Він значно дешевший, не потребує великих коштів на утримання, але на ньому можуть здобувати ази діти-початківці. Причому на цій поверхні можна стартувати як влітку, на спеціальних коліщатах, так і взимку, на льоду. Як нам, так і санкарям.
Сьогодні ми й без того бачимо, як сильно спрогресував санний спорт, яку роботу провів президент профільної Федерації і головний тренер збірної Тарас Гарцула. Людина працює надзвичайно ефективно. Ми перебуваємо на постійному контакті з того часу, як на торішньому щорічному конгресі в Лейк-Плесіді спільними зусиллями не допустили повернення москалів до міжнародних стартів. Пан Гарцула під час розгляду питання запросив у залу мене з Владом. Після того, як русня зробила сопливу заявку про те, що їх атлети сильно страждають через те, що не можуть спілкуватися з закордонними друзями, син взяв слово і за дві хвилини повністю розтрощив всі ці недолугі аргументи російських юристів. Делегати проголосували за продовження відсторонення майже одноголосно.
– З іншими видами спорту в цьому питанні співпраця в якійсь формі налагоджена?
– На жаль, ні, хоча в час війни вона має в нашій державі бути особливо тісною. В спортивних аспектах теж, але надто в галузі спортивної дипломатії. Якщо в когось щось виходить краще, то не треба соромитися і звертатися за допомогою. Ми робимо одну справу і пропонували допомогу в питаннях відсторонення русні і Мінмолодьспорту, і Національному олімпійському комітету. На жаль, з того часу за консультаціями до нас звернулися лише кілька Федерацій. Та й то дуже мляво. Іншим, мабуть, не пасує звертатися за допомогою до якогось скелетону. Може, це вплив президента НОК пана Гутцайта, який чомусь вважає нас своїми ворогами? Але ми йому нічого не зробили, лише обґрунтовано критикували. Якщо ми неправі, то це ж можна також аргументовано довести.
Бог їм суддя. Результати цієї гордині ми вже бачимо. Бачимо русню на змаганнях з плавання, але не побачили жодного невдоволення у соцмережах від титулованих українських плавців. Чому вони мовчать? Може, це політика Федерації? А ще є приклад дзюдо, коли одного дня спортовці почали висловлюватися, але потім їм закрили рота і до ранку всі пости щезли.
– Дзюдо, фехтування, вільна і греко-римська боротьба – десь більше, десь менше, але москальня поступово повертається. Цьому можна якось зарадити?
– На прикладі Олімпіади в Парижі ми побачили, що дуже багато значить голос журналіста, що дослухаються до висловлювань атлетів. Якими б корумпованими Міжнародний олімпійський комітет і федерації з видів спорту не були, але дослухаються, бо не можуть ігнорувати слів тих, кого чує величезна аудиторія. Міжнародні федерації допустили до участі в Іграх близько сотні росіян, а в підсумку виступило їх лише 15. І найбільша заслуга в цьому українських журналістів, а надто – Артема Худолєєва з Base of Ukrainian sports і команди «Трибуни». Свою роль відіграли і найвідоміші українські атлети. Владислав Гераскевич теж долучився. Його висловлювання часто отримували широкий резонанс у міжнародних ЗМІ. Спільними зусиллями кількість росіян на Іграх вдалося скоротити до зовсім незначної. Це ще раз свідчить, що не треба замовкати. «Спочатку було слово», – як сказано в Біблії.
Зараз з гарною ініціативою про надання юридичної і фінансової допомоги тим федераціям, які позиватимуться проти допущення русні в CAS, виступило Міністерство молоді і спорту. Кабмін підтримав цю ініціативу. Держава ці кошти відшкодовуватиме. Тепер справа за волею і бажанням національних федерацій. Чи всюди вона є – питання. Якщо немає, то напрошується два висновки: або представники окремих федерацій досі підтримують тісні зв’язки з росіянами, або дехто став надто лінивим. Треба аналізувати кожен такий випадок і впливати на такі федерації, створюючи суспільний тиск, бо держава права впливати на громадські організації не має.
– В контексті того, що мають не мовчати за кордоном наші спортовці виникає інше питання: чи не здається, що західна публіка і зокрема ЗМІ вже звикли до нашої війни і не дуже й хочуть нас чути?
– Не вважаю, що захід втомився аж настільки, щоб перестати нас чути. Просто треба не лінуватися говорити. Спортовці мають розуміти, що вони презентують Україну не лише на спортивних аренах. Саме українця в нас найперше бачить іноземець. Ми маємо посміхатися і залишатися позитивними, не дивлячись на те, що в нас відбувається. Не треба іноземцям нав’язувати війну, але наш святий обов’язок – розповідати про неї і про той геноцид, який росія в нас творить. Про те, що вона знищує лікарні, дитячі садочки, всі можливості для існування.
Треба говорити про вбивства. І не статистикою, яка вже, на жаль, нікого не зачіпає, а розповідати реальні історії. Як Влад виставив пост, що російська ракета вбила дівчину, яка сиділа з ним у школі за однією партою. Ця дівчина загинула в клініці на Лівобережній, зайнявши чергу до гінеколога. Західні ЗМІ підхопили цю історію. Вона зачепила за живе. Важливо також підкреслювати, що гинуть і страждають саме цивільні люди. Так, нам шкода кожного нашого військового, бо ми знаємо, що це такі ж люди, як ми. Але в очах людей, які ніколи не бачили війни військові – це професіонали, які вивчені, щоб воювати. Щоб людина усвідомила жах війни на фронті, треба, щоб вона там побувала.
Також треба пояснювати людям, скажімо, що місце, де я колись тренувався, зруйноване, що в нас немає рівних можливостей для занять спортом, що ми змушені витрачати кошти, щоб їхати і готуватися за кордон. Наводити реальні приклади. А на рахунок втоми, то під час тренування в Санкт-Моріці повз нас проходила група італійських туристів. Осіб 50. Приблизно третина підійшла, тисла руки, обіймала зі словами: «Україно, ми з вами», «Ми пишаємося вами». Це вразило до сліз.
Так, статистика говорить, що західні медіа розповідають про нашу війну рідше. Але, можливо, це тому, що ми самі не так про свою війну говоримо, не на тому акцентуємо увагу. Певен, що люди ніколи не збайдужіють до смертей інших людей. Нам треба бути емоційнішими і щирішими, розповідаючи про те, що в нас відбувається. І не лінуватися розповідати. Спортовці нерідко уникають спілкування зі ЗМІ, бо втомилися чи показали не той результат. Це зрозуміло. Але не в час, коли в твоїй країні війна.

– Пане Михайле, ви знаходите спільну мову з чинним міністром молоді і спорту Матвієм Бідним?
– На щастя, існує чітке розуміння один одного. Міністр нас уважно вислуховує, аргументовано доносить своє бачення розвитку спорту. Багато ідей нам подобається. Важливо, що пан Бідний вміє чути людей, які навколо нього і які щось роблять. У нього не стоїть особисте «я» на першому місці, а існує увага і повага до людей. Звісно, є чимало робочих моментів, які хотілося б вирішити настільки швидко, наскільки швидко їздить Владислав по треку, але не завжди в Міністерства існує навіть технічна можливість відповідати нашим запитам. Але загалом діалогом з Мінмолодьспортом ми задоволені.
– За моєю інформацією, найближчим часом профільне Міністерство планує зосередити більшу увагу на масовому, а не на професійному спорті…
– Ми спілкувалися на цю тему і з паном Бідним, і з іншими представниками Мінмолодьспорту. На мою думку, масовий спорт неможливий без спорту вищих досягнень. Професійний спорт є однією з найбільших мотивацій для спорту масового. Відповідно й спорт вищих досягнень не можливий без масового спорту, бо не можна взяти випадкову людину з вулиці і зробити з неї чемпіона. Потрібен відбір, природна селекція, щоб з тисячі була змога обрати найталановитішого і працездатнішого. Робити чемпіонів одночасно зі всіх теж сенсу немає, бо не вистачить ні сил, ні ресурсів. Тому я переконаний, що кидатися в крайнощі і відділяти масовий спорт від професійного не треба. Варто шукати золоту середину.
– З президентом НОК Вадимом Гутцайтом, якщо судити з того, що ви сказали вище, жодного порозуміння у вас як не було, так і немає…
– Так. І однією з основних причин є нефаховість Вадима Марковича. Те, що він олімпійський чемпіон і що обіймав найвищі державні посади в галузі спорту, не робить з нього професіонала. В нього немає експертної думки і можливості глобально мислити. Він ставить особисте «я» поперед всього. Виглядає, що пан Гутцайт вважає себе ідеальним і це йому сильно заважає. Наведу приклад, який красномовно свідчить про фаховість Вадима Марковича. В одному з інтерв’ю його запитали, якою є частина державних коштів у бюджеті НОКу. Підкреслю, що це був не прямий ефір і відповідно була нагода отримати підказку. Натомість пан Гутцайт відповів: «10, 15 чи 20 відсотків». Суттєва похибка виходить, враховуючи, що бюджет НОКу складає десятки мільйонів гривень. Це свідчить про те, що президент НОК не володіє ситуацією абсолютно.
Або ще таке спостереження. Зимовий сезон триває з жовтня. За цей час на сторінках НОК у соцмережах постійно траплялися анонси біатлонних подій, санного спорту, фоторепортажі з нагороджень, публікації про те, що якась спортсменка приміряла новий купальник на пляжах якихось островів, але про скелетон згадок немає. Ні, ми не прагнемо цих згадок. 17-19 лайків, які збирають їхні публікації, нам неважливі. Проте це демонструє, що особисті образи керівника НОКу впливають на роботу прес-служби, на об’єктивність людей, від яких такими вимагає бути професія. Це свідчення, що керівник хворий і зібрав навколо себе відповідну команду, яка підкорюється всім наказам, у яких немає натяку на професійність і почуття самоповаги.
На мій погляд, такий керівник не повинен очолювати Національний олімпійський комітет. Але ж його обрали, в 2017 році він отримав 90% голосів. Виходить, такий керівник майже всю українську спортивну спільноту задовольняє. І це сумно. Виходить, що це не Гутцайт розвиває український спорт, а український спорт створив собі такого Гутцайта, привів його до влади і задовольняється його керівництвом.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ


Пристрасті напередодні бою Берінчик – Девіс зростають


Олександр пригадав часи роботи з Йожефом Сабо




А от Гутцайт дійсно вже дістав, багато хто на нього скаржиться.