Рамунас БУТАУТАС: «Над моїм будинком майорить синьо-жовтий стяг»

Наш сьогоднішній співрозмовник – глиба європейського баскетболу. Рамунас Бутаутас – колишній тренер національної збірної Литви і каунаського «Жальґіріса», який нетривалий час очолював український «Донецьк». Нині 59-річний пан Бутаутас присвятив себе науці. Він є професором Литовського університету спорту в Каунасі. Перебуваючи в цьому місті разом із хокейною збірною України, мав нагоду потрапити на цікаву зустріч для чинних і потенційних студентів кафедри баскетболу. Її модератором був пан Бутаутас, а гостями – колишні студенти і викладачі вузу, видатні литовські баскетболісти й тренери Кестутіс Кемзура, Йонас Мачюліс, Кестутіс Матулайтіс, нинішній наставник збірної Литви Казіс Максвитіс. Простора зала була заповнена вщент. Настільки, що бажаючим потрапити на зустріч довелося приносити додаткові стільці.

Протягом години часу легенди литовського баскетболу жваво розповідали про свій досвід навчання у Литовському університеті спорту і цікаві випадки з тренерського життя. Через незнання литовської зрозуміти вдалося далеко не все. У багатьох випадках рятувала англомовна інфографіка і виведені на проектор фото- і відеодокументи.

Зрозуміло, що баскетбол у Литві давно став релігією. Рамунас Бутаутас – яскрава складова цієї релігії. Після закінчення зустрічі пан професор радо погодився поспілкуватися з журналістом із України. І щоб висловити слова підтримки нашому народові, і щоб проявити відразу до істот, яких він прямо називає «гімном» і кацапами. Але почали ми все ж із тем суто баскетбольних.

– Баскетбол у Литві вочевидь вже став наукою, – бере слово пан Бутаутас. – Спортивна наука розвивається дуже швидко. Щоразу з’являються нові й нові тестування, як дають можливість проводити тренувальний процес більш цілеспрямовано. В роки моєї молодості стільки інформації не було, не було стількох досліджень. Чимало речей ми робили «на нюх».

– Читав, що дисертацію, присвячену підготовці баскетболістів, ви писали шість років.
– Навіть сім. При цьому, збираючи матеріали і тестування, я попервах взагалі не думав про підготовку дисертації. Я самостійно видумав нову систему тренувань. Мав контрольну і експериментальну групи. Контрольна група працювала за звичними принципами, прописаними в державних методичках совєцького зразка. Мені це не подобалося. Суть моєї дисертації якраз і полягала в зміні суті початкової підготовки, що фізичну підготовку треба змінювати на технічну і тактичну, щоб маленька дитина у віці, коли в неї розвиваються всі рухи, формуються спритність і швидкість, мала змогу розвивати ці риси з м’ячем. Безперечно, я боявся помилитися, боявся зіпсувати дітей. Тому проводив тестування двох груп паралельно. Коли ми виграли всі чемпіонати Литви, зрозумів, що мої здогадки і гіпотези підтвердилися.

– Тобто, це були новаторські підходи?
– На той час. Зараз це вже звичне явище. Правда, здивувався, коли побачив, що один молодий тренер досі носить з собою мою книжку-дисертацію. «Ти вже там нічого нового не знайдеш, – кажу йому. – Баскетбол розвивається». Але в свій час мені сказали: «Це ж дисертація, давай, готуй». Так я захистив докторську.

– Це були лише ваші особисті напрацювання чи переймали закордонний досвід?
– У ті часи інформація здобувалася набагато важче. Інтернету ще ж не було. То був час, коли отримати технічний протокол з даними про результативність гравців вже було неабияким досягненням. Тоді нам доводилося вдосконалюватися, керуючись найперше власним досвідом. Ми йшли за відчуттями і передбаченнями. То зараз можна відкрити книжку чи інтернет, де прочитаєш, що робити можна, а що ні. Скажімо, почув якось, що Майкл Джордан тренує пліометрику. І дав пліометричні вправи вихованцям, яким було 14 чи 15 років. Тепер розумію, що міг їх вбити. Слава Богу, тоді не було жодної травми. Хлопців не турбували ні спина, ні коліна. Але застосовувати пліометрику до дітей не можна категорично. Тепер це розуміють усі, а я тоді вирішив, що якщо Джордан так готується, то всім можна. У наші часи якщо в людини є мізки і бажання, вона дістане будь-яку інформацію.

– Найвідомішими новаторами в совєцькому спорті були українські футбольні спеціалісти Лобановський і Базилевич, які послуговувалися методиками науковця Зеленцова. Але в їхньому випадку це справді були експерименти над живими людьми…
– Я в своїй дисертації прямо сказав, що дітей не треба виснажувати великими навантаженнями, а залишити їм час на дитинство, на вільний час, на всебічний розвиток. Я не прихильник великих навантажень ні в професійному баскетболі, ні, тим паче, в дитячому. Завжди вважав, що краще виконати п’ять разів, але дуже точно і на повну силу, ніж 30, але як вийде.

– Ви себе вважаєте людиною, яка першою систематизувала баскетбольну науку в Литві?
– В жодному разі. Мій батько, мабуть, стояв біля витоків цієї науки (Стяпас Бутаутас увійшов до числа 50-ти найкращих баскетболістів світу в ХХ сторіччі за версією ФІБА, два рази як тренер вигравав золото чемпіонатів світу і чотири рази - чемпіонатів Європи з жіночою збірною СССР – авт.). Кожна епоха має свої особливості. До мене люди теж проводили ґрандіозну роботу. Зокрема ті, хто зробив тренера і викладача з мене. Повторюся, баскетбол розвивається так стрімко, що треба постійно цікавитися новинками.

– Ігор Турчин ніколи не грав у гандбол, був баскетболістом. Але вважається найвидатнішим тренером за історію ручного м’яча. При цьому більшість речей він розумів інтуїтивно. Як було у випадку з вашим батьком?
– Приблизно так само. Він був дуже талановитою людиною, розмовляв шістьма чи вісьмома мовами, за що не брався, йому все виходило. У порівнянні з батьком я гномик. Пікассо теж ніхто не вчив розбавляти фарби. Він це робив інтуїтивно. Це був талант, геній. Не приховую, я почерпнув у батька дуже багато.

– Ваш тато народився в 1925-му. Коли совєти окупували Литву, йому було 19. Геніям у той час було непросто…
– Батькові прямо сказали: «Не вступиш у партію – не будеш головним тренером жіночої збірної». Тато відмовився. Але його переконав Казімірас Баршаускас, тодішній ректор Каунаського політехнічного інституту, дуже мудра людина, моральний авторитет для литовців, нині його іменем названі вулиці. «Ти сказився? – казав він. – Думаєш, я комуніст? Чи ти хочеш, щоб замість нас сюди руских прислали? Ти теж вступай у цю партію. Будеш їздити світом, пояснювати всім, що ти не руский, а литовець, що Литва окупована, а колись була незалежною».

…Коли Литва отримала незалежність, тато не плакав, а ревів, мов кабан з кулею в спині. Часи окупації були для нас дуже страшними. Найкращий батьків друг переїхав за кордон. А всі чоловіки по лінії матері загинули в лісах. Всі, жодного представника чоловічої статі не залишилося. Дідо, який мав на моє становлення величезний вплив, врятував від гітлерівців бабусю знаменитого в майбутньому баскетбольного тренера Владіміра Гомельського, єврейку. То не дід розповів, а сам Гомельський, в одному з телеінтерв’ю. Дідо вважав, що нічого особливого не зробив, бо допомагати оточуючим – то по-людськи.

– Дуже характерною є історія перших чемпіонів з баскетболу, збірної Латвії. Більшість її представників не пережили Другої світової, частина еміґрувала. А ті, що вижили у війні і залишилися вдома, відчули на собі, що таке сталінські концтабори. Збірна Литви вигравала чемпіонати Європи в 1937-му і 1939-му. Під час сьогоднішньої зустрічі зі студентами ви згадували про ті команди…
– Гравці цих чемпіонських команд встигли еміґрувати майже в повному складі – хто в Австралію, хто в Канаду, хто в Штати. Литовський баскетбол після окупації відроджувався майже з нуля. І що характерно, ми відразу показали, хто є хто. У 1947-му каунаський «Жальґіріс» став чемпіоном СССР. Мій тато 22-річним тоді за команду виступав. Більшість партнерів за командою були приблизно того ж віку.

– Зараз очевидно, що литовці, переживши совєцьку окупацію, зберегли свою ідентичність набагато більше у порівнянні з нами, українцями…
– Це від душі. І від того, що в нас вклали наші діди. Мій дідо був футболістом, але дуже любив дивитися хокей. Він завжди вболівав за фінів і шведів, коли ті грали зі збірною СССР. Причому вболівав дуже емоційно, матюкався. «Погані кацапи!» - і все в цьому роді. Я дивився, сидячи поряд. Гадаєте, це не наклало на моє виховання відбитку? (усміхається).

– З Україною вас пов’язує недовгий досвід тренерської діяльності на чолі клубу «Донецьк» на початку сезону-2009/2010. Як ви наважилися на цей перехід, ще будучи чинним головним тренером збірної Литви?
– На той час цей проект виглядав для мене амбітним, а пропозиція цікавою. Федерація баскетболу Литви тоді ще допускала суміщення посад. Але вийшло так, що ми невдало виступили на Євробаскеті-2009. Після бронзи, здобутої на чемпіонаті Європи-2007, то був провал. Мені довелося піти і, таким чином, суміщення по суті й не було. З Польщі, де відбувалася континентальна першість, я відразу на літаку полетів в італійський Борміо, де відбувався збір «Донецька».

Можу сказати, що перед тим, як приймати пропозицію з Донецька, я радився зі знайомими баскетболістами й тренерами. Чув різні думки. Пропрацювавши ці кілька місяців, можу сказати, що зробив помилку. Мені не потрібно було туди їхати. Розбіжності в поглядах з власником клубу Сергієм Дядечком у нас виникли майже відразу. Не хочу нічого коментувати, бо в кожної людини є своя думка і своє світосприйняття, але тоді ми дуже швидко розійшлися. Пан Дядечко хотів керувати там, де має керувати тренер. Але він, мабуть, краще розбирається в банківському бізнесі, а не в баскетболі.

– Можете сказати, що потрапили в небаскетбольне середовище?
– Не зовсім. У мене були чудові стосунки зі стафом клубу «Донецьк» – лікарями, менеджерами, асистентами. А з Дядечком у нас були різні погляди на баскетбол. Він постійно запевняв, що розбирається в грі краще. Тому мені довелося піти.

– З кимось з представників того «Донецька» ще контактуєте?
– На жаль, ні. Хоча ще пару років тому з окремими людьми списувалися і зідзвонювалися. Правда, буквально днями отримав дзвінок від свого литовського друга. Він сказав, що мене шукає Вадим Пудзирей. Йому потрібне моє сприяння. Точніше, не йому особисто, а українцям. Я вже переговорив з ректоркою нашого університету Діаною Реклайтієне. Ми готові допомогти всіма способами. Розумієте, вся Литва підтримує Україну і українців. Нехай не прозвучить як хизування, але над моїм будинком майорить синьо-жовтий стяг. У мене якийсь час жила сім’я з України, в мене тренувався український гравець, якого взяв просто тому, що він українець. Я постійно доначу. Але, як і мій дідо у випадку з родиною Гомельського, так і я не вважаю, що роблю щось надзвичайне. Це просто по-людськи.

– Зараз усі говорять про те, що країни Балтії і зокрема Литва можуть стати наступними об’єктами російської агресії…
– Це так. Щодня читаю всі новини, литовські, українські, російські, моніторю ситуацію і співставляю. Що поробиш, якщо маємо справу з країною дебілів і варварів? Ці люди застрягли в одному з минулих сторіч. Це на голову не налазить, щоб розв’язати у центрі Європи війну, аби мати якийсь вплив. Вони досі не усвідомили, що в наш час авторитет здобувається не зброєю. А вони нам можуть запропонувати? Це гімно, в якому вони живуть? Вони хочуть це лайно знову принести до нас? Дякуємо, але ми впродовж 30-ти років від нього відчищалися.

У мене було багато друзів у росії. Коли почалася повномасштабна війна, всім їм написав sms. Отримав лише одну відповідь: «У нас країна бандитів». Інші мовчать, мов під…ри». Більше про жодне спілкування з ними не може бути мови.

Я розумію, як вам зараз важко, і разом з вами вірю в вашу перемогу. Щодня гине безліч людей, це має колись завершитися. Взагалі не сумніваюся, що Україна переможе. Але при цьому хочеться, щоб загинуло якомога менше людей. Ви обов’язково переможете цих пі…рів, будете в Європі і в НАТО. А поки бажаю всім українцям терпіння.

Іван ВЕРБИЦЬКИЙ