Такий Шахтар нам потрібен. Якщо перемога в Антверпені – не випадковість

Перемога будь-якої команди з рахунком 3:2 після того, як ця команда «горіла» 0:2, це справжній футбольний героїзм. Можливо, топові європейські колективи можуть похвалитися рясністю подібних камбеків, але для українських команд – таке на диво. Зокрема для «Шахтаря» (перший випадок).

Однак у даному моменті я б на чільне місце ставив не стільки героїчний відіграш після вщент програного першого тайму, скільки те, як саме була досягнута перемога в Антверпені.

На мій погляд, так емоційно «Шахтар» за нинішнього тренера ще не діяв. Це «запальничка» Йовичевіч, танцюючи та пурхаючи на брівці, міг передати свій шалений заряд своїм підопічним. А «антична статуя» ван Леувен на подібну поведінку апріорі не здатен.

Тим не менш, саме нідерландський фахівець зумів-таки знайти необхідний інструментарій, який у підсумку став запорукою героїчної звитяги.

За словами Тараса Степаненка, у перерві матчу відбулася «чоловіча розмова», і ван Леувен сказав «пару слів». І «Шахтар» перевтілився. Причому перетворився як емоційно, і тактично. У чому також, природно, заслуга головного тренера.

Проте, віддаючи належне наставникові «гірників» за «роботу над помилками» у перерві між таймами, обов'язково потрібно уточнити, що до цих помилок не в останню чергу привів саме ван Леувен.

На перший тайм проти «Антверпена» чемпіон України вийшов таким самим розбалансованим, як і на матч проти «Порту», і на гру проти «Ворскли». Та й на багато інших матчів цього сезону.

«Шахтар» вийшов на цю гру на якомусь автоматі. Рухи завчені, наче у манекена, дії обмежені, наче у мікроавтобуса на парковці біля під'їзду.

Я розумію, що вішати всіх собак у цьому випадку на ван Леувена навряд чи потрібно. Особливо у плані дій шахтарського захисту – такого прохідного двору у «помаранчево-чорних» я не пам'ятаю з часів незабутнього Віктора Прокопенка.

Але надто зручною мішенню бачиться постать Патріка ван Леувена: постать незграбна, відчужена, холодна, яка не збуджує ні інтересу особливого, ні співчуття.

Проте за мотивами конкретної «п'єси» ван Леувену обов'язково потрібно віддати належне. Не лише за «естетичне» перевтілення, а й за «матчастину».

Повторюся: головний тренер «Шахтаря» певним чином видозмінив тактичний малюнок гри своєї команди у другій половині зустрічі. Насамперед йдеться про гру флангових виконавців – як захисників, так і півзахисників. Змінилася трохи і роль Судакова, який став більше інтегрованим у творення. Нарешті «прокинувся» Сікан – дуже вчасно.

Всі ці чудові перетворення, а також розслабленість «Антверпена», і призвели до такого симпатичного для нас підсумкового рахунку.

Особливо хотів би наголосити на грі чемпіона Бельгії. За словами героя матчу Сікана, суперник «трохи розслабився в другому таймі, і ми змогли перевернути гру».

Не хочеться колупатися в «якби та якщо», але мені чомусь здається, що якби на місці команди ван Боммела була будь-яка інша команда з нашої групи (а може, і не тільки з нашої), «Шахтар» знову згріб би на повну. Все-таки міжнародного, конкретно – лігочемпіонського – досвіду ця непогана команда практично не має. Ось вона й дозволила собі перестати грати після 2:0. А не перестала б грати, і не виключено, що з «гірниками» було б те, що в їхній грі у відповідь проти «Феєнорда».

Але добре те, що добре кінчається. Для нас добре. Хоча «Антверпену» по-людськи можна поспівчувати. Мені здається, на нічию «червоні» награли. Точніше, заслужили її. І здобули реальний шанс її вигризти, але з пенальті не зрослося. Так буває. Знов-таки, відсутність досвіду, проблема зростання тощо.

«Шахтареві» ж – респект. За те, що майже вийшло фіаско, а зрештою все завершилося феєрією.

Хочеться сподіватися, що героїчна, по суті, гра в Антверпені надасть донецькій команді такий необхідний імпульс надалі. Хоча «подальше», якщо відверто, все одно не виглядає оптимістично. Насамперед, у Лізі чемпіонів. Це я про «спарку» проти «Барселони». Але чим чорт не жартує.

Після цієї знакової перемоги, напевно, поки що затихнуть розмови і щодо майбутнього ван Леувена в «Шахтарі». Ну у кого, скажіть мені, підніметься рука прибрати тренера після такого визначного камбеку.

І тут ми підходимо до найпарадоксальнішого моменту оповіді. Якщо раптом так станеться, що «антверпенське диво» за фактом стане банальним винятком із правил, звичайним збігом обставин і ні до чого доброго не приведе, то краще б його й не було. Навіщо так довго мучитися – краще одразу різати, адже ще не по живому. Це я про ван Леувена.

Хоча хто ж його зараз прибере – він же пам'ятник!