Від Богатирчука до Малахатька: ТОП-7 шахістів, народжених у Києві

«Київ аж ніяк не шахове місто», – цю фразу в різних варіаціях чув із дитинства. Й справді, начебто Золотоверхий не був аж надто помітною цятою на шаховій карті світу, Європи, колишнього СРСР, ба навіть України. В наших шахах зазвичай панували Львів і Харків, десь неподалік розташовувалася амбітна Одеса, а столиця, якщо й не пасла задніх, то, принаймні, до трійки провідних центрів шахового життя не входила.

Однак, занурившись до шахової історії, висную: не так уже й кепсько-поганесенько було з шахами в столиці України. В усякому разі в чемпіонатах УРСР зчаста передували саме кияни, згодом саме корінні кияни стали дедалі наполегливіше стукати в двері національної збірної країни, нині підростає здібна шахова юнь. Зрештою, і в Києві зросли чемпіони світу й чемпіон Європи в команді, чимало чемпіонів України, переможці й призери чемпіонатів інших країн. Справді, киян-шахістів доля відзначила пілігримством, адже захищали й захищають вони честь різних прапорів – від Румунії до Канади. Хтось був лояльним до радянської влади, хтось її на дух не переносив, комусь закидали й співпрацю з органами. Й у цьому шаленому шахово-життєвому калейдоскопі незрідка народжувалися справжні партії-шедеври.

Як заманити слона до мишоловки

1. Володимир Баклан (народився в 1978 р.)

Топ-партія: Баклан – Делчев, Стамбул, 2000

Чемпіон світу (в Єревані в 2001 р. майстерно переснажив азербайджанця Вугара Гашимова в ендшпілі) й бронзовий призер шахової Олімпіади (жодної партії не програв тоді в 2000 р. у Стамбулі, а як елегантно заманив до мишоловки слона чорних у партії проти болгарина Александера Делчева!), чемпіон України 1997 р. (з феноменальним результатом у великій «швейцарці» – 8 із 9!), Володимир Баклан останнім часом більшою мірою зосередився на тренерській і функціонерській роботі. Й не без успіху. Щиро сподіваюся (і бачу для цього вагомі передумови!), що вихованці Володимира найближчим часом гучно заявлять про себе на світовому рівні!

Біль не стишився!

2. Вадим Малахатько (1977–2023)

Топ-партії: Малахатько – Спілмен, о. Мен, 2007, Малахатько – Мазурок, Київ, 2000

Біль від цієї втрати ще не стишився. Нещодавня раптова смерть Вадима Малахатька спричинила шок у шаховій спільноті. За кілька днів до його смерті ми ще листувалися в соціальних мережах, у переддень трагедії Вадим ще грав турнірну партію, та доля була невблаганною….

Пам’ятаю Вадима ще з півфіналу юнацького чемпіонату Києва наприкінці 1980-х рр. Ми грали в одному турнірі – великій «швейцарці». Щоправда, не перетнулися в особистій партії, адже я весь час йшов у вікні –1/+1, а він від початку змагань був серед лідерів. Уже в юному Вадимі відчувалася неабияка шахова снага. Ще тоді звернув увагу на те, що вельми вправно Вадим використовує найскромнішу шахову одиницю – пішака, зчаста кілька пішаків. І згодом у його найкрасивіших партіях саме ці наче скромнесенькі пішаки відігравали чи не головну роль. Пригадую розмови серед учасників того чемпіонату й рефрен: зростає нова шахова зірка. Ми зрештою не помилилися. Зірка Вадима засяяла на шаховому небосхилі. Він увійшов до національної збірної України, став у її складі чемпіоном світу (набрав 2,5 очка з 3 – найбільший відсоток у складі переможців, а надто запам’яталася його феєрична атака на короля супротивника в партії проти шахіста з Узбекистану Марата Джумаєва!), здобув «бронзу» на Всесвітній шаховій олімпіаді (надто в пам’яті його звитяга чорними в сициліанці в партії проти шведа Стеллана Брюнелля – успіх забезпечив висунутий уперед пішак на ферзевому фланзі!), а надалі став захищати кольори Бельгії. На жаль, нашій країні не властиве збереження своїх шахових талантів, і незрідка вони сяють під іншими прапорами, водночас фактично не емігрувавши – еміграція лише шахова.

Партія з майстровитим британцем Джонатаном Спілменом у 2007 р. в рамках представницького турніру на о. Мен – у скарбничці творчих досягнень Вадима. Її неперевершена краса в тому, що титулованому британцю (до слова, 3-разовому чемпіону своєї країни!) було оголошено мат на 45-му ході! А цьому передувала титанічна боротьба, в якій англієць недооцінив снагу центральних пішаків білих. Суперовою вийшла й партія Малахатька проти Олексія Мазурка (чимало свого часу довелося пограти проти нього – так само непересічний київський талант!) в 2000 р. Й там Вадим виграв завдяки потузі своїх пішаків (того разу на королівському фланзі). Та особливої вишуканості тій партії додає жертва ферзя, яка, зрештою, виявилася коректною!

В останні роки життя Вадим здійснював неабияку організаторську й тренерську роботу, всіляко популяризував шахи в столиці, плекав талановиту київську юнь. І шаховому співтовариству не лише Києва, а й назагал світу його не вистачатиме.

Вирішальний гол Шевченка!

3. Кирило Шевченко (народився в 2002 р.)

Топ-партія: Карлсен – Шевченко, онлайн, 2022

«Вирішальний гол забив Шевченко!» – волали медіа після перемоги українців над росіянами в матчі на шаховому чемпіонаті Європи 2021 р. (ривальство напередодні повномасштабної війни ще те!). Так, киянин Кирило Шевченко (став, до речі, гросмейстером, ще не сягнувши 15-річного віку!) своєю перемогою в партії проти російського тезки Алексеєнка (два коня й дві тури організували фатальну для чорних атаку на короля!) багато в чому посприяв і загальній звитязі української команди на тому чемпіонаті Європи. А чи багато ви знаєте шахістів, які перемагали Магнуса Карлсена чорними, хай і в рапіді? В Шевченка торік це вийшло – в красивій, обопільно гострій боротьбі й лише за 23 ходи!

Та, на жаль, цьогоріч Кирило перейшов під румунський прапор і встиг уже стати чемпіоном цієї країни (на змаганнях у Себеші особливої конкуренції уродженець Києва не відчув!). Щоправда, чомусь мене не покидає надія, що настане час, коли він ще зіграє під синьо-жовтим стягом. Хто, зрештою, сказав, що шахова еміграція – це назавжди! Є чимало зворотніх прикладів.

Гроза Ботвинника

4. Федір Богатирчук (1892–1984)

Топ-партія: Богатирчук – Ботвинник, Ленінград, 1933

Трохи перефразувавши відому фразу, можна сказати, що життя слід прожити так, щоб Ботвиннику кортіло особисто повісити тебе в центрі міста. Чим же так дошкулив уродженець Києва славнозвісному радянському чемпіону? Ну, Ботвинник як затятий сталініст напівтонів не визнавав, і той факт, що, залишившись в окупованому нацистами Києві, Богатирчук як заступник голови українського Червоного Хреста (мав медичну освіту, завідував у Києві рентген-кабінетом Інституту експериментальної біології та патології Народного комісаріату охорони здоров’я УРСР) врятував чимало життів, ігнорував. Для Михайла Мойсейовича кожен, хто не визнавав слушність комуністичних ідей, певно, був класовим ворогом. Додайте до того й той факт, що рахунок особистих шахових зустрічей Богатирчука та Ботвинника +3 =2 –0 на користь киянина. Жодної партії не програв маститому опоненту Федір Парфенович. Він був чемпіоном УРСР (в 1937 р. в нього вийшло випередити Йосипа Погребиського та Олександра Константинопольского) та СРСР (в 1927 р. поділив 1-ше місце з Петром Романовським), призером чемпіонатів СРСР і Канади, зрештою, першим канадським міжнародним гросмейстером.

У 1946 р. керував турніром українських шахових команд на першість американської зони окупації Німеччини у Бад-Верісхофені. Це – невеличке затишне курортне баварське містечко, неподалік Мюнхена, в якому мені свого часу пощастило побувати й поспілкуватися з легендою футбольної «Баварії» Францем Ротом, який проживає саме там.

Уже в Канаді Богатирчук, будучи професором Оттавського університету (про свій фах – рентгенівську анатомію – на чужині він не забував) видав підручник українською мовою для початківців «Шахи» та книгу своїх спогадів «Мій життєвий шлях до Власова та Празького маніфесту». Природньо, що радянська преса й спеціалізована література ніяк не згадували про шахового чемпіона СРСР 1927 р. Й лише 1990 р., за рік до того, як Союз пішов у небуття, крига щодо імені Богатирчука почала скресати.

Яскрава комета

5. Ісаак Липницький (1923–1959)

Топ-партія: Липницький – Смислов, Москва, 1950

Вихованець шахового гуртка Київського палацу піонерів, очолюваного гросмейстером Олександром Константинопольським, Ісаак Липницький у 1936 р. під час візиту Хосе Рауля Капабланки до Києва брав участь у сеансі одночасної гри великого кубинця. Тоді Капабланка провів кілька сеансів у столиці України. Один із них – для школярів на 30-ти шахівницях. Виграв уславлений гість у нашої юні 23 партії, 2 програв, 5 партій закінчилися нічиїми. Кубинець був у захваті від рівня гри, продемонстрованого юними киянами. Щоправда, Липницький тоді великому чемпіону свою партію програв.

Однак шахова кар’єра Липницького, попри те, що була закороткою, виявилася куди яскравішою, ніж у тодішніх переможців 3-го чемпіона світу. Ісаак двічі вигравав чемпіонат УРСР: у 1949 й 1956 рр. У липні 1949 р. у спекотній Одесі киянин одержав рекордні 14 перемог у 19-ти партіях чемпіонату. Тривалий час такої кількості звитяг у цьому турнірі не міг здобути ніхто. Лише в 1959 р. Юхим Геллер виграв у рамках чемпіонату УРСР 15 партій. Додам, що в 1949 р. Липницький переміг із відривом у 2 очки від найближчих переслідувачів: Геллера та Погребиського. А в 1956 р. титул чемпіона УРСР Липницький виборов, не програвши жодної партії у 19-ти турах! У 1950 р. Липницький поділив 2–4-те місця на чемпіонаті СРСР, пропустивши вперед Пауля Кереса, проте випередивши майбутніх чемпіонів світу Василя Смислова й Тиграна Петросяна. На час проведення чемпіонату офіційно Липницький був лише кандидатом у майстри (хоча в півфіналі того чемпіонату наче й виконав майстерську норму, та цю зміну в його статусі ще не було затверджено).

Ісаак Оскарович брав участь у Другій світовій війні, зокрема у боях під Сталінградом, мав медаль «За взяття Берліна». На жаль, пішов із життя в 35-річному віці від лейкозу.

Липницький – шахіст позиційного стилю. Його відмітна риса – широкий дебютний репертуар. «Липницький раціонально підходить до шахової боротьби, – писав зокрема Петро Романовський. – Його гра дуже логічна, й мотивування його планів завжди ясні й чіткі. Липницький водночас аж ніяк не є холодним і розважливим шахістом, він має темперамент і може інколи піти на серйозний ризик, але такий ризик стимулюється в нього часто не так творчим горінням, як спортивною обстановкою…». Оглядачі твердили про те, що тактика киянина часто-густо була підлаштована під опонента. Утім, це не можна назвати хибою, адже, сповідуючи такий підхід, Липницький незрідка обігрував наймайстровитіших гросмейстерів свого часу: Кереса, Котова, Смислова, Петросяна, Геллера, Суетіна, Авербаха тощо. Безперечно, Ісаак Оскарович не зміг до кінця себе реалізувати за шахівницею. Завадила закритість СРСР (у міжнародних турнірах участі киянин фактично не брав) і підступна тяжка хвороба. Яскрава комета його непересічного таланту швидко згасла.

Нокаут для Балтійського флоту

6. Юрій Ніколаєвський (1937–2004)

Топ-партія: Геллер – Николаєвський, Київ, 1958

Свого часу юний Юрко став наймолодшим шаховим майстром у СРСР. Він тричі – в 1963, 1967 й 1977 рр. виборював титул чемпіона УРСР. Прикметно, що в 1963 р. перші п’ять місць у чемпіонаті посіли винятково кияни (до речі, двом із них – Науму Левіну та Юрію Сахарову – тріумфатор турніру програв) – унікальний випадок! Певно, найпам’ятнішим для Юрія Васильовича стало третє «золото», коли в гострій боротьбі киянин випередив на пів очка потужних львів’ян Олександра Білявського та Адріана Михальчишина. Той чемпіонат проходив у Житомирі за швейцарською системою в 9 турів за 38-ми учасників.

Кількараз грав Ніколаєвський у вищій лізі чемпіонату СРСР. Не сказати, що демонстрував якісь захмарні результати, однак окремі партії проводив дуже яскраво. Скажімо, в чемпіонаті СРСР 1971 р. обіграв Марка Тайманова, Рафаеля Ваганяна, Юрія Тукмакова. Ніколаєвський добре виявляв свої чесноти як командний гравець. Зокрема в 1958 р. став чемпіоном світу серед студентів у складі студентської збірної СРСР, неоднораз грав у складі української збірної у товариських матчах проти команди Болгарії у 1960-ті рр., а також у грі між УРСР і збірною Західного Берліна в 1970 р. Ніколаєвський був істориком за фахом, працював на журналістській ниві. А ще Юрій мав розряд із боксу, змагався у напівважкій вазі. У 1965 р. в Калінінграді київському шахісту довелося застосовувати свої боксерські скіли на практиці: зухвалі моряки Балтійського флоту дістали добрячих стусанів від Ніколаєвського та іншого шахіста Георгія Устінова з Киргизстану. Причому моряків було п’ятеро, а шахістів… двійко. Один із матросів після невдалого для себе боксерського змагу навіть опинився в лікарні. Скандал вийшов ще той! Київського шахіста позбавили права участі в чемпіонаті СРСР. Стояло питання і про позбавлення киянина звання майстра спорту. Можливо, наслідки були би ще вагомішими, але постраждалий моряк заявив, що не має претензій до нокаутерів.

Романтик-«Босяк» на 3,5 млн

7. Едуард Гуфельд (1936–2002)

Топ-партія: Багіров – Гуфельд, Кіровабад, 1973

Цього непересічного шахового теоретика (хто з шахістів не знайомий з його фундаментальними працями!) й вельми вправного практика доля добряче повештала світом. Він народився в Києві, опановував ази шахової майстерності в спартаківській школі та в Палаці піонерів, паралельно ходив і до футбольної секції, не пас задніх і на смарагдовому футбольному газоні. Жив і в Узбекистані, й у Грузії, і в США. У 31-річному віці став гросмейстером. Не можна сказати, що Едуард Юхимович сягнув неабияких турнірних висот. Проте в окремих партіях неоднораз вигравав у Василя Смислова, Бориса Спаського, Михайла Таля, Віктора Корчного тощо. Яскравий комбінаційний стиль Гуфельда приваблював багатьох прихильників Каїсси.

Гуфельд аж ніяк не цурався самоіронії. Йому приписують такі слова: «Після поразки в грі далі я граю краще. Програвши другу гру, я граю, як лев. Після трьох поразок поспіль будь-хто може перемогти мене!» Партію проти Володимира Багірова в півфіналі першості СРСР у 1973 р. Гуфельд називав влучно-влучнісінько: «Моя Джоконда». Інколи додавав, що це «радість мрії, що здійснилася!». І справді, партія вийшла суперова: феєрична атака на короля білих із численними жертвами матеріалу!

У Києві він сусідив із гумористом Андрієм Совою, подейкували про його роботу на КДБ, прізвисько «Босяк», дане йому в юності, супроводжувало його впродовж усього життя, вигравши партію, міг просто біля шахівниці станцювати радісну польку, ледь не влаштував пожежу в готелі в американському Сіетлі, готуючи в номері котлету по-київськи. Запам’ятався як тренер (Майї Чибурданідзе доби розквіту її таланту й жіночої збірної СРСР), журналіст і плідний літератор (долучився як автор до більш як 100 книжок, загальний наклад яких становить 3,5 млн примірників!). Напрочуд влучно про нього висловився Марк Тайманов: мовляв, «Гуфельд – це шахіст, який вміє створити вібрацію на шахівниці!». А Гаррі Каспаров називав Гуфельда «одним із небагатьох шахових романтиків».

***

Помітними на великій українській (і не лише українській, Леонід Гофштейн, приміром, вигравав чемпіонат Ізраїлю, а, репрезентуючи на внутрішньоукраїнських змаганнях Київ, перемагав у чемпіонаті УРСР 15-річного Василя Іванчука) шахівниці було й чимало інших гравців, народжених у Києві. Хтось зажив більшої слави на тренерській ниві, дехто на журналістській і книжковій, інші – на організаторській, бува, й на суддівській. Шаховий Київ не був обділений великими подіями. У 1954 р. вельми представницький склад (Авербах, Корчной, Тайманов, Петросян, Суетін, Геллер тощо) зібрав чемпіонат СРСР. Тріумфом Віктора Корчного закінчився київський чемпіонат СРСР 1964/65 рр. Тоді турнір було розпочато напередодні Нового року, а закінчено наприкінці січня. Віктор Львович випередив найближчого конкурента – Давида Бронштейна – на 2 очки. В 1968 р. в Золотоверхому відбувся фінальний матч претендентів на світову шахову корону між Борисом Спаським і Віктором Корчним. Уже в 1980-ті мені запам’яталися командний Кубок СРСР у Будинку торгівлі на Львівській площі (крім Каспарова, Карпова й Білявського, в Києві тоді зібрався весь цвіт радянських шахів із Талем, Смисловим, Таймановим, Юсуповим, Соколовим тощо), а також «чорнобильський» чемпіонат СРСР 1986 р. в актовому залі тодішнього Київського державного педагогічного інституту іноземних мов (нині – Київський національний лінгвістичний університет). Й у воєнночасся в Києві відбуваються шахові турніри, невтомні трударі-тренери діляться своїми секретами зі здібною юнню, в парку біля пам’ятника Тарасу Шевченку фанатичні аматори продовжують свої нескінченні двобої. Та завше прагнеться більшого! Сподіваюся, що після нашої перемоги в герці зі знавіснілим агресором шахове життя в Києві знову вируватиме, як колись. Заперечимо думку про «нешахове місто»!

Олексій РИЖКОВ