Реал на старті сезону не зупинити. В чому феномен команди Анчелотті

Будь реалістом - вимагай неможливого. І отримаєш максимум. Особливо тоді, якщо ти справжній «реаліст».

«Королівський клуб», провівши майже бездоганний в усіх відношеннях минулий сезон, на тих же - переможних рейках - вкотився в новий. Дев'ять перемог з дев'яти (на всіх турнірах) - подібного з «галактикос» не траплялося дуже давно - з 1968 року (хоча вони ще не були тоді «галактикос», але вони, безумовно, були «королівським клубом»).

А для того, щоб встановити новий рекорд, «Мадрид» має отримати три перемоги. Наступні два поєдинки - проти «Осасуни» та нашого «Шахтаря» (Ліга чемпіонів) - це в рідних стінах. І виїзна гра проти «Хетафе».

З усією повагою до «гірників», але завдання, якщо «Мадрид» таке має, видається досить реалістичним. Надто вже хороша зараз команда у Анчелотті, надто майстерно вона збалансована. Хоча здавалося, що від ідеального «Реала» часів Зідана, Роналду та Рамоса не залишилося й сліду.

***

Нинішній «Реал» – аж ніяк не ідеальний. Та й справжньою «машиною» в загальноприйнятому розумінні цього слова його не назвеш. Підбір виконавців - крутий, але без зірок першої величини, тренер - не розумник з ноутбуком, а мудрець, який просто знайшов для своїх підопічних потрібні ролі. Трансферні можливості – не «найпресаміші». В останнє за ліком міжсезоння придбали лише Тчуамені, натомість втратили Каземіро.

На перший погляд, у команді спостерігається певний віковий дисбаланс. Модрічу вже 37 років, Кроосу – 32, хоча візуально він здається ровесником хорвата. Карвахалю - лише тридцять, але, таке враження, що Роберто Карлос, який давно пішов на пенсію, його двічі обжене на колі.

З іншого боку – Тчуамені 22 роки. Вінісіусу - стільки ж, а Родріго і зовсім на рік молодший.

У такому різновіковому оркестрі частіше виходить какофонія, ніж високі ноти. Нещодавня «Барселона» не дасть збрехати. Але вся сіль у тому, що кількість тих, хто рояль тягали, і ті, хто на ньому грає, в «Реалі» останніх років завжди була врівноважена. Навіть тоді, коли на ньому грав Кріштіану.

Флорентіно Перес давно і благополучно пережив часи, коли в його команду були потрібні лише «Зідани та Павони». Тоді, на початку нинішнього століття, команда комплектувалася за принципом «купа зірок – парочка молодих гравців, щоб розбавити». У підсумку вийшов крен у бік «Зіданів». І майже на десятиліття команда «просіла».

Дон Флорентіно виніс з того часу чудовий урок. Тепер у «Реала» практично не буває «занепаду температури» або «гарячки». Там практично завжди – здоровий рум'янець на щоках. Навіть після, здавалося, тектонічних зрушень.

Після раптового відходу Зідана та Роналду «Реал» на мить дав тріщину. Але вміння вирішувати проблему, не впадаючи в крайнощі – ось головний імідж, головна нинішня відзнака мадридського менеджменту. Через сезон «вершкові» знову були на коні.

І виграти черговий Кубок чемпіонів Зідану, який повернувся, завадила лише випадковість.

Анчелотті від свого колишнього учня отримав гарну, робочу спадщину. У такому колективі не потрібно було навіть стирати випадкові риси, щоб побачити, який він прекрасний.

***

Тут вся справа в тому, що, на відміну від «ґрунту», на якому вирощується «Барселона», ґрунт на «Сантьяго Бернабеу» абсолютно універсальний. Він підходить і для підстаркуватого, на перший погляд, Модріча, і для неотесаного новачка Вінісіуса. Не кажучи вже про універсала Вальверде.

Після минулого сезону, точніше, напередодні початку нового, коли стрижневий виконавець «Реала» Каземіро вирішив податись на багатші села, здавалося, що «вершкові» дуже болісно сприймуть цю втрату. Незважаючи на те, що придбали фактично на ту саму позицію Тчуамені.

Так, молодий француз швидко влився до складу. І є дуже важливим, швидше, сполучним гравцем, особливо якщо йдеться про швидкий перехід від оборони до атаки. Але в самій обороні Орельєн ще не такий гарний, як зовсім недавно був Каземіро. Бразилець був із трьома серцями - встигав скрізь. Француз поки що такого обсягу не видає.

І ось тут і проявилася мудрість Анчелотті: він ще раз довів, що для добрих акторів немає поганих ролей. І якщо ти є гравцем «Реала», ти апріорі повинен бути готовий до нових викликів.

Що представляв Вальверде до «Реала»? Ледачий, хоч і талановитий центральний півзахисник, який звик грати на «чистих м'ячах». Якби він не перейшов до «Реалу», можливо, й отримав би свою порцію слави (локальну), але напевно б згинув у вболівальницькій пам'яті дуже швидко після свого фіналу.

Але в «Реалі» уругваєць вийшов на якісно новий рівень. І це не пусті слова. Феде навчили бути універсальним, навчили грати на всіх точках поля. З погляду пресингу та руху Вальверде був минулого сезону одним із найкращих у своїй команді.

Але він був «лише» гравцем ротації, провівши загалом трохи більше половини матчів. Зараз він – справжній мозок і двигун «Реала», його основний і незамінний гравець. Анчелотті зміг, пересунувши Вальверде на правий край півзахисту, вирішити проблему Каземіро. Тепер Тчуамені «випалює» центр поля і пов'язує оборону та атаку, а Вальверде підстраховує Орельєна у захисті, позиційно виступаючи і правим захисником, і правим півзахисником, і вінгером. Та й правим форвардом, подекуди, теж.

Ось цей простий, начебто, кадровий хід і став запорукою успішного спурту «Реала» у новому сезоні.

***

Але це якщо говорити про часткове. У глобальному сенсі все набагато простіше. Хоча, мабуть, і складніше водночас. Вже саме потрапляння до нинішнього «Реалу» спонукає його новачків не тільки відчути себе особливими, а й щосили тягтися до такого статусу. «Перемога – у ДНК «Реала», - сказав якось зовсім недавно юний Родріго, який минулого сезону вивів команду у фінал Ліги чемпіонів. І навіть якщо ти тричі Бейл, ти все одно - свідомо чи ні, - тягтимешся до цієї високої планки. Тому що там звикли не лише жити легендарним минулим, а й творити легенду просто зараз…

…Я дуже розумію Анчелотті, який до непристойності гарно старіє. Карліто давно заявив, що нинішній його прихід у «Мадрид» стане його останнім ходінням у тренерські засіки – після закінчення контракту сивочолий італієць напевно піде на заслужений відпочинок. Прихопивши з собою під пахвою пару-трійку трофеїв. На чолі з «Вухатим». Аналогія, що пробирає до хрипоти, з «Осені патріарха».

Я розумію Переса, котрий час від часу (особливо в моменти загострення манії величі, яка до нього приходить не просто так, а на уклін), дістає із шухляди вічно живу, але на даний момент напівмертву ідею створення Суперліги. Розумію передусім тому, що «Реалу» просто нудно жити в тому оточенні, де він зараз мешкає. У Ла Лізі – лише один справжній конкурент, якого дон Флорентіно теж прагне забрати із собою до «Ліги видатних джентльменів». У Лізі чемпіонів – знову-таки, вибач, «Шахтар» – цікаві для них суперники починаються не восени, а навесні. До того «королі» можуть собі дозволити програти і «гірникам», і навіть «шерифам».

Але зрештою все одно все стане на свої місця. І на головний футбольний подіум все одно зійде головна футбольна команда світу. Ну, якщо не начудить при цьому. Або сама собі не програє.

Зрештою, я навчився розуміти й Луніна. Навіть сидіти в глибокому тилу в такому унікальному місці – дорогого варте. Як не крути, але все одно є відчуття – хай і ледь уловиме – причетності. Причетності до фонтану Сібелес. До історії. До вічності.

Я теж так хочу.

Вимагай нереального – і матимеш максимум.