«У 28 років ухвалив рішення не ризикувати життям та завершив кар'єру»

Воротарська школа «Дніпра» завжди славилась своїми вихованцями та й загалом голкіперська позиція у «дніпрян» – майже у всі часі не викликала проблем та зайвих питань. Городов, Краковський, Медін, Кернозенко, Бойко, навіть молодий Лунін – всі вони впевнено захищали власні воротарські володіння міста-мільйонника на Дніпрі.

На жаль, місце у воротах лише одне, тому всім іншим претендентам залишалось лише чекати власного шансу. Одним з таких людей є герой сьогоднішнього інтерв’ю – Артем Куслій, який за більше, ніж 10 років перебування у складі ФК «Дніпро» провів усього 63 матчі, але все одно залишив по собі яскраві спогади дніпровських вболівальників. Наприклад, можна згадати його гру в єврокубках, саме він стояв у одному з найпам’ятніших матчів в історії «Дніпра» – вдома проти німецького «Гамбурга», який завершився впевненою перемогою «дніпрян» з рахунком 3:0.

Артем Куслій не є медійною особою і тому його згода на ексклюзивне інтерв’ю Sport.ua була використана майже на максимум. Ми згадали початок кар’єри Артема, дебютні матчі в основі «Дніпра», Євгена Кучеревського, конкурентів Куслія на воротарську позицію, Дмитра Михайленка, Ігоря Коломойського, СК «Дніпро-1», Артема Довбика, Олександра Сватка та ще багато-багато цікавих футбольних особистостей та яскравих подій у професійній кар’єрі Артема Куслія.

– Артеме, розкажіть, чим ви займаєтеся зараз?
– Зараз я присвячую час сім’ї, допомагаю волонтерам закривати збори. Також займаюся повсякденними справами: вихованням дітей, іноді треную їх на футбольному полі. У свій час багато уваги приділяв футболу, а родині – мало, тому зараз виправляюсь.

– Тобто, зараз ви ніяк не пов’язані з футболом професійно?
– Так, зараз ніяк не пов’язаний.

– Розкажіть, будь ласка, як починався ваш шлях у футболі?
–Якщо коротко, то тренуватися я почав з восьми років. Мій шлях був наступний: ДМЗ, «Дніпро-75», молодіжна команда ФК «Дніпро». Вже у 18 років я дебютував у основному складі.

– Ви перебували у легендарній футбольній школі «Дніпро-75». З ким із відомих гравців ви там перетинались і хто виділявся?
– У нашій команді виділявся я. З відомих прізвищ були Роман Пасічниченко та Андрій Матвєєв. Вони досягли певних успіхів, зокрема грали в юнацькій збірній Україні, яка отримала срібло Євро-2000, але на найвищому рівні не закріпилися. Ще був Руслан Ротань 1981 року народження із паралельного потоку. На рік раніше ще грали з тих, хто потім пограв у «Дніпрі»: Богдан Шершун та Сергій Матюхін.

– А з вашої групи більше нікого?
– У свій час підтягнули ще трьох хлопців з Миколаєва. Серед них прийшов до «Дніпра-75» і В’ячеслав Чечер, який потім багато років провів у донецькому «Металурзі».

– Як ви почувалися, виходячи на першу професійну гру за «Дніпро», враховуючи, що ви місцевий вихованець та у дитинстві вболівали за цей клуб?
– Це – неймовірні трепетні відчуття, після гри відчував емоційний підйом. Ще в дитинстві ми з друзями мріяли грати на стадіоні «Метеор». Перелазили через паркан, щоб пограти там у футбол, коли вже вимикали світло, уявляли себе гравцями «Дніпра». Навіть не міг уявити, що випаде така можливість та честь захищати кольори улюбленого клубу. Для мене, як для місцевого вихованця, це був дуже емоційний і важливий момент у житті.

– Наступні роки ви провели у дублі «Дніпра»?
– Так, тренувався з основним складом та отримував ігровий час у дублі.

– У сезоні 1998/99 ви поїхали в російський «уралан». Розкажіть про цей досвід і історію виникнення варіанту.
– Цей клуб тоді тренував український тренер Павло Яковенко і «Дніпро» грав проти «уралана» на зборах. У них перед чемпіонатом отримав травму голкіпер і мене запросили на пів року, як резервного воротаря, бо я сподобався тренеру у тій грі.

Перебував там буквально шість місяців до свого повноліття, жодної гри так і не зіграв. Основним воротарем тоді був вихованець «Динамо» – Тарас Луценко.

– Щось особливе можете згадати? Все ж таки неповнолітнім поїхали в іншу країну…
– Я був не один. Крім Яковенка, там працював Сергій Краковський, якого я знав до цього в «Дніпрі». Краковський тренував мене в Дніпрі з 15 років та чудово знав мої можливості. Ніякого хвилювання та проблем не було, у команді була досить велика українська діаспора.

– У сезоні 1999-2000 рр. у вас за тренера Федоренка відбувся дебютний матч проти «Ниви» з Тернополя. Можете згадати цей матч?
– Основна задача була – не вилетіти, та нам у ніякому разі не можна було програвати. Микола Медін отримав травму та й загалом ми грали молодим складом у тому матчі, було багато хлопців з дубля. Матч закінчився з рахунком 1:1. З досвідчених в команді на той час залишились лише Поклонський, Калініченко та Геращенко.

– Що можете сказати про той сезон для «Дніпра»?
– Загалом важкий сезон: у «Дніпра» були певні фінансові труднощі, навіть розмови будемо грати далі чи ні, основні футболісти пішли, а молодим пощастило дебютувати у Вищій лізі. У підсумку все ж вдалося залишитися в еліті.

– У той же самий час починаєте грати за «Дніпро-2» у Першій лізі. Яка була специфіка того турніру, можливо, запам’ятався якийсь матч або момент?
– Ми, як гравці основного складу, знаходились там для отримання ігрової практики та підтримання ігрового тонусу. Тоді в кожній лізі у «Дніпра» була команда. Непогана була практика у Першій лізі, чоловічий футбол. Завданням «Дніпра-2» була підготовка футболістів для першої команди, відновлення форми після травм. Про підвищення у класі мови й не було. Особливо нічого не запам’яталось, бо у «Дніпрі-2» постійно змінювався склад.

– Незабаром Федоренко покинув «Дніпро» через конфлікт з генеральним директором Стеценком. Що вам про це відомо?
– Про сам конфлікт ми нічого не чули, був тренер, який керував тренувальним процесом. Потім, коли почали виходити інтерв’ю, ми вже про це дізналися. Жодною інсайдерською інформацією ми не володіли, хоча і знаходились усередині команди. Дізналися вже по факту, що головний тренер йде, але це звична справа у футболі.

«Кучеревський – великий психолог, міг налаштувати команду на великі матчі»

– Новим головним тренером «Дніпра» стає Євген Кучеревський. Як ви це сприймали?
– Дуже цікаво попрацювати з Євгеном Мефодійовичем. Разом з ним прийшов тренер воротарів – Валерій Городов. Кучеревський – великий психолог, досвідчений тренер. Він міг налаштувати команду, в першу чергу, психологічно, на важливі матчі.

– Чи багато особисто з вами спілкувався Кучеревський?
– Звісно, він спілкувався з кожним. Йому велика подяка, що надав мені можливість дебютувати в єврокубках. Завжди міг підібрати правильні слова, налаштувати футболіста, заспокоїти жартами, іноді суворо поспілкуватись, коли цього потребувала ситуація. Про цю людину та тренера можу сказати лише хороші слова.

Мені загалом дуже пощастило з тренерами, я про всіх можу сказати лише добре та подякувати долі, що мені траплялися на шляху професіонали та гарні люди.

– Саме ви стояли в тому самому матчі з «Гамбургом». Розгромна перемога, ще й залишили ворота «сухими». Які у вас спогади з цього матчу?
– Спочатку хочу вас поправити. Я не «стояв», а «грав», тому що стоять слони в зоопарку, а воротарі грають (сміється, - прим. І.Л.).

Хвилювався перед матчем, Мефодійович задовго до матчу сказав, що я буду грати. Першу гру ми мінімально програли, у німців дуже сильна команда. У матчі-відповіді на «Метеорі» був ажіотаж. Наскільки ж приємно було перемогти та пройти далі після такого сильного хвилювання. «Гамбург» був однією з найкращих команд Німеччини, а ми їх перемогли 3:0, дуже приємний момент.

– Як побороли хвилювання?
– Було непросто, але зі стартовим свистком та першим дотиком до м’яча все проходить. Концентруєшся на грі та думаєш, як допомогти хлопцям та здолати суперника. Було дуже велике бажання, бо відповідальність шалена. Вперше за довгий час вдалось пройти так далеко в єврокубках. Після гри виключно позитивні емоції, стадіон вибухнув, були шалені овації.

– Фраза Мефодійовича про «Бранденбурзькі ворота» загальновідома, а що він казав після матчу в роздягальні?
– Привітав. Як бачите, якщо перемогли 3:0, то значить, тренер все зробив вірно.

– Після «Гамбурга» здолали «Динамо» Загреб, у протистоянні з яким ви продовжили грати у воротах. Загалом за 3 матчі – 1 пропущений гол в єврокубках – чудова статистика. Чому не залишились номером 1 у воротах?
– Ці матчі відбувались до зимової перерви. Потім проходили збори, у команду прийшов з «Динамо» В’ячеслав Кернозенко. Я отримав травму плеча. До останнього не було відомо, хто буде грати проти «Марселя»: я або Слава. Надали перевагу Кернозенку, бо він був більш досвідчений воротар, у нас 8 років різниці. Тренер ухвалив таке рішення та довірив місце у воротах Кернозенку.
Загалом, у «Дніпрі» при мені завжди була шалена конкуренція на воротарську позицію: Медін, Кернозенко. Усі – кандидати до збірної України. Рівень дуже високий, бо команда завжди боролася за найвищі місця в Україні.

– Не було відчуття та думки, що після перформансу в єврокубках це був ваш найкращий шанс стати основним?
– Могло скластись і по-іншому, що вже розмовляти про минуле. Після цього я також отримував шанси, грав у складі.

– Крім вищеперерахованих матчів, в єврокубках ви також грали проти АЗ, «Хіберніана», «Міддлсбро». Який матч запам’ятався вам найбільше?
– «Хіберніан» був на етапі плей-оф – дуже добра команда, на виїзді проти них було складно, а вже вдома перемогли їх без шансів з рахунком 5:1.

Проти АЗ та «Міддлсбро» грали на груповому етапі. Англійці дуже сильні, швидкі. АЗ тренував Луї ван Гал, програли їм з рахунком 1:2.

Усі команді добре організовані, «Дніпро» отримав цінний досвід, було приємно грати проти таких команд.

«Коли Микола Медін грав у «Дніпрі», я ще подавав м’ячі на стадіоні»

– Вже підіймали тему конкуренції у «Дніпрі» на позиції воротаря. Що можете сказати про Миколу Медіна та В’ячеслава Кернозенка? Які були їхні найсильніші сторони?
– Коли Микола Медін грав у «Дніпрі», я ще подавав м’ячі на стадіоні, це був мій кумир. Мені було дуже приємно тренуватися поруч з Миколою Медіним, Сергієм Перхуном. Це все великі воротарі в масштабах України, багато чого у них навчився, та й загалом воротарська школа в Дніпрі завжди була на рівні. Мені дуже пощастило, що вони мені допомагали, підказували. З Медіним ми разом працювали в тренерському штабі Дмитра Михайленка спочатку в «Дніпрі», а потім в «Дніпрі-1», спілкуємось й досі.

У В’ячеслава Кернозенка була важка конкуренція з Олександром Шовковським в «Динамо», тому він прийшов у «Дніпро». Чудова людина та професіонал, у якого я також багато чому навчився.

– Може запам’ятались якісь моменти з тренувань або поза футбольним полем у «Дніпрі»?
– В нас була дуже дружня команда, збиралися після матчів, обговорювали гру. У «Дніпрі», можна сказати, були сімейні відносини, це у тому числі заслуга Мефодійовича. Щось конкретне згадати вже тяжко, бо пройшло понад 20 років.

На тренуваннях відбувалися звичайні робочі моменти, тренувалися завжди на високому рівні. Жарти та якісь смішні моменти, звісно, мали місце, але це більше після тренувань або матчів.

– Смерть Євгена Мефодійовича Кучеревського в автокатастрофі, наскільки це стало ударом по команді?
– Ситуація була важка. Мефодійович вже не був головним тренером, а скоріш, допомагав, як куратор. Сприйняли це з великим сумом. Виконувати обов’язки тренера став Вадим Тищенко. Дуже неприємно, що Євген Мефодійович Кучеревський покинув наш світ завчасно.

– Яка була роль Вадима Тищенка у команді?
– Він організовував тренувальний процес. Мефодійович був трохи збоку, коли було потрібно – втручався та допомагав. Можна сказати, що Тищенко виконував усю «чорнову роботу». Він також залишив по собі приємні спогади, чудова людина та тренер, допоміг багатьом футболістом та відкрив їм дорогу у великий футбол. Дуже скромна особистість, було приємно з ним попрацювати. Шкода, що він пішов з життя так рано.

– Як вважаєте, чи був у Тищенка потенціал та потрібні якості, щоб бути головним тренером «Дніпра»?
– Він тимчасово декілька разів очолював «Дніпро». Вадим Тищенко – дуже скромна людина, він не хотів такої відповідальності, але доля все одно його робила головним тренером, хоча і на недовгий час.

Відповідаючи на ваше питання, думаю, що так, потенціал був.

– Після Мефодійовича команду очолив Олег Протасов, який він був тренер?
– Чудовий тренер з європейським менталітетом. Раніше ми готувались більш тривало до сезону, він скоротив підготовку до 40 днів. Замість гри з останнім захисником – запровадив гру в лінію у захисті. Перелаштовував команду на європейський курс. Не все у нього вийшло у «Дніпрі», місцями результати були непогані, але наприкінці стався провал та Протасов був змушений піти.

– У 2007 році ви пішли в оренду в «Нафтовик», чому не зробили це раніше, враховуючи відсутність постійної ігрової практики?
– «Нафтовик» очолив Валерій Городов, який до цього працював тренером воротарів у «Дніпрі». Запросив мене до команди й я погодився. У мене до цього було пошкодження, тому задля ігрової практики та найскорішого відновлення перейшов до Охтирки, де грав роль основного воротаря.

В нас були непогані матчі. Грали внічию з «Шахтарем», перемагали «Динамо», коли Ребров пенальті не забив. Нам не вистачило одного залікового балу, щоб залишитися в еліті українського футболу.

– А раніше чому не пішли в оренду?
– Не було відповідного бажання та й мене особливо не відпускали. На мене розраховували, була конкуренція, в команді має бути три воротарі. У заявці: Медін, Кернозенко, потім прийшов Старцев. Тому для практики та відновлення пішов тільки у 2007 році у «Нафтовик».

– Далі був – «Кривбас». Що пам’ятаєте з того періоду?
– Гру проти «Дніпра» (матч закінчився перемогою «дніпрян» 1:0, – Прим. І.Л.). Непоганий колектив, тренер – Олег Таран, багато гравців з Дніпра.

– Чи було особливе налаштування на «Дніпро»? Відомо, що Коломойський платив подвійні преміальні за перемогу «Кривбасу» або «Арсеналу» над «дніпрянами».
– Якщо чесно, то такого не пам’ятаю. На кожну гру були певні суми. Хотілось показати себе, щоб повернутися до «Дніпра».

«Ще коли мені було 18 років, у мене виявили проблеми зі серцем»

– Ви завершили кар’єру у 28 років. Причина – травма?
– Ще коли мені було 18 років, у мене виявили проблеми зі серцем. На той час це була невідома хвороба і лікарі не могли поставити точний діагноз, кожен рік при проходженні комісії я був на межі допуску. У мої 28 років цю хворобу вивчили краще і мені остаточно заборонили займатися спортом. Завершив кар’єру не зі своєї волі, на жаль.

Не знаю, з чим хвороба може бути пов’язана, вроджене, або те, що я зарано – з 15 років - почав тренуватися з основною командою та давав на серце велике навантаження. Проблеми проявились у 18 років. Потім майже кожен рік були певні труднощі й після фінальної заборони у 28 років, я ухвалив рішення не ризикувати життям та закінчив професійну кар’єру.

– Варіанти з меншими навантаженнями, але з продовженням кар’єри розглядалися?
– Мені в принципі заборонили займатися інтенсивним спортом, бо це могло призвести до летальних наслідків.

– Як загалом оціните власну кар’єру? Відчували колись, що ухвалили невірне рішення?
– Про що мені жалкувати?! Я й мріяти не міг, коли юнаком тренувався, що буду грати в основі «Дніпра», у єврокубках, тренуватися з такими талановитими гравцями пліч-о-пліч. Звісно, що хотілось зіграти більше матчів та довше протриматися у професійному футболі, але маємо, що маємо. Коли підходив до віку стабільної гри воротарів, довелося завершити кар’єру. Щобільше, тренери знали про мій діагноз та це накладало на них додатковий тягар відповідальності, адже на той час мало хто знав, що можна чекати від цієї хвороби серця. Коли лікарі бачили мою кардіограму, то хапалися за голову та перебували у шоковому стані.

– Коли хвороба вивчена, з нею можна грати у футбол?
– Ні, вона ніяк не лікується, це на все життя. Заборонені будь-які великі навантаження.

«Молодим воротарям кажу: головне – бажання та в цьому житті все можливо»

– Розкажіть про ваш перехід на тренерську посаду та різницю між тренером та гравцем.
– Певний час я відпочивав від футболу, від шести місяців до року, а потім Дмитро Михайленко запросив мене допомагати йому у дублі «Дніпра» – спочатку на роль тренерів воротарів, а після приходу Миколи Медіна - вже тренером польових гравців.

Дивишся на все з іншого боку. Гравцю набагато легше, тренеру треба більше міркувати та аналізувати. Витрачаєш на це все набагато більше часу, ніж гравцем. Завдання гравця - послухати теоретичну частину, відновитися, підготуватися та виспатися перед грою. У гравця набагато більше вільного часу, аніж у тренера.

– Які ви даєте поради молодим воротарям?
– Кажу, що головне - бажання та в цьому житті все можливо. Треба тренуватись та любити футбол, і все вийде. Якщо говорити про щось більш професійне, то це індивідуально кожному футболісту. Комусь не вистачає техніки, комусь психологічної складової або ментальної підготовки. Потрібний індивідуальний підхід, як огранювання діаманту, дивитись, чого не вистачає.

– Згодом ви перейшли разом з Дмитром Михайленком працювати в основний склад «Дніпра».
– Після того, як пішов Рамос та Маркевич, ми прийшли тренувати у сезон, коли з «Дніпра» почали знімати очки та у підсумку вилетіли з УПЛ.

– Потім «Дніпро-1»?
– Так, нас запросили працювати у «Дніпро-1», з яким ми пройшли шлях від Другої ліги до УПЛ.

– Як тоді сприймався зсередини клубу занепад ФК «Дніпро»?
– Проблеми з зарплатами не нові для «Дніпра». Наприкінці 90-х траплялося те ж саме. Тоді також могли по 8 місяців не отримувати зарплатню. У той час головним стимулом були не гроші, бо ми молодими хотіли лише одного – грати у футбол.

Що стосується вже остаточного занепаду, то спочатку вилетіли з УПЛ, потім клуб наближався до банкрутства. Дуже сумно було, до сліз. Сподівались, що щось відбудеться та «Дніпро» повернеться. Впевнений, що рано або пізно – «Дніпро» повернеться, не може у такому місті не бути команди Вищої ліги.

– Що означав для вас СК «Дніпро-1»?
– Не думаю, що погодився б працювати в іншому місті. Сприймав, як команду рідного міста. Не можу сказати, що сприймав так само, як і старий «Дніпро». Вболівальників тих самих вже не було, були інші. Приходили шанувальники футболу та дивилися. Ультрас «Дніпра» не сприйняли цю команду.

Загалом, сприймав СК «Дніпро-1», як професійну команду з іншою емблемою, що грала у тому ж самому місті, на тій же базі та стадіоні. Мало, хто сприймав цей клуб, як продовження історії, бо це «Дніпро-1», а не ФК «Дніпро». Думали, що можливо, з часом це перейде в той самий «Дніпро», але не перейшло.

Незважаючи на все, радий, що продовжив займатися улюбленою справою та разом повернули місто Дніпро в УПЛ.

– Як вас запросили стати тренером-помічником? Як це відбулося?
– Дуже вдячний Дмитру Михайленку за те, що він запросив мене як тренера-помічника, коли я залишив професійний футбол. Без футболу мені було важко, а завдяки цій можливості я залишився у грі. Дмитро Станіславович – сучасний тренер із чудовим розумінням футболу, гарними стосунками з гравцями та персоналом. Ми разом пройшли великий шлях – від дубля до Прем’єр-ліги України. Це був позитивний і теплий досвід.

– Ви разом вивели «Дніпро-1» у Прем’єр-лігу, але наступний сезон склався не так вдало. Що, на вашу думку, стало причиною цього?
– Ми пройшли шлях від Другої ліги до УПЛ, але наш склад майже не оновлювався. У першому сезоні в Прем’єр-лізі завдань посісти високі місця не було. Нам говорили, що це рік адаптації, щоб зрозуміти, хто з гравців готовий до більш серйозних завдань. Проте, після завершення сезону з боку керівництва почалися певні непорозуміння. Після програшу «Колосу» і невдалого старту нового чемпіонату ситуація стала напруженою, і нас замінили.

– Якби у Дмитра Михайленка був такий підбір виконавців, як пізніше у Ігора Йовічевича, чи міг би він досягти подібних результатів?
– Думаю, так. Проблема полягала не лише в гравцях, хоча підсилення, безумовно, не вистачало. Ми хотіли підписати таких футболістів, як Піхальонок, але деякі угоди відбулися вже після нашого відходу. У центрі поля нам дійсно бракувало кількох виконавців. Проте, якби нам дали ще хоча б один сезон, упевнений, що результат був би зовсім іншим.

– «Дніпро-1» іноді називали «реабілітаційним центром». Ви повернули таких гравців, як Сваток і Довбик, які на той момент були не в найкращій формі. Як вам вдалося «реанімувати» їхні кар’єри?
– Ми добре знали їх ще з дубля. Сваток прийшов після серйозної травми, а Довбик був без ігрової практики. Ми розуміли їхній потенціал і дали час для відновлення. Це була зважена робота на перспективу. Сваток зараз грає в Америці, а Довбик став одним із найкращих форвардів України.

– Чому, на вашу думку, ці гравці повернулися саме до «Дніпра-1»?
– По-перше, вони довіряли тренеру. Дмитро Михайленко знав їх і був готовий дати шанс. По-друге, вони хотіли повернутися в Україну після невдалого періоду за кордоном. Ми знали, що ці травми можна вилікувати, і вони знову вийдуть на високий рівень. Їх запрошення - це була робота на перспективу. Нашому тренерському штабу просто не вистачало часу.

Той же Сваток грав на одній нозі, його відновлення затягнулося, але в підсумку він відновився та грає на високому рівні.
Перелічені вами футболісти були запрошені за часів Михайленка й у підсумку навіть у фінансовому аспекті дали клубу заробити.

«У Баланюка були гарні фізічні показники, але йому не вистачало професіоналізму»

– Крім Довбика, у складі молодого «Дніпра» виділявся інший форвард – Денис Баланюк, деякі вважали його навіть перспективнішим за Артема. Чому їхні кар’єри виявились такими різними?
– Різниця в інтелекті: у футбольному та життєвому. За швидкістю, за роботою з м’ячем, за технікою приблизно одні і й ті самі футболісти. Щоб стати зіркою футболу, треба, щоб склались усі показники: фізичні, ментальні, інтелектуальні, розуміння гри. Якщо щось випадає – на топ-рівень ти вже не потрапиш. У того ж Довбика все це є. У Дениса Баланюка були гарні фізичні показники, але невеличкі проблеми з інтелектом.

– Мається на увазі ігровий інтелект?
– Як ігровий, так і по життю. Йому не вистачало професіоналізму, розуміння себе та розуміння, де ти знаходишся. Це дуже важливо.

– На основі чого ви зробили щодо Дениса такий висновок?
– Ми довго з ним працювали, намагалися його змінити. Якось його побачив на тренування Мирон Маркевич, подумав, що чудовий гравець, долучив його до основи, але згодом зрозумів, що нічого з нього не вийде. Є певна стеля футболіста, яка на юнацькому рівні десь ще формується.

Баланюк грав і в інших командах. Спочатку враження від нього – яскравий спалах, футболіст гарного рівня, але при більше детальному розгляді на тренерів чекає розчарування.

– Вже трохи проговорили з вами тему зникнення професійного футболу в Дніпрі. Хто, на вашу думку, в цьому винен та що робити далі?
– Не мені давати оцінку, хто винний у цьому. Мене зараз більше цікавить питання футбольного манежу в Придніпровську, який належить ПриватБанку. Діти при цьому тренуються на жорсткому полі, а манеж ніким не використовується. Чому не відкрити манеж для дитячих футбольних тренерів та їхніх вихованців?

Пропоную зробити це соціальним проєктом. Манежу нічого не буде, якщо діти в таку холодну погоду будуть там тренуватися. Від цього ціна не впаде. Навіть не обов’язково відкривати базу, там є боковий вхід. Крім стадіону «Трудові резерви», великих нормальних полів в місті немає. Оце моє найбільше розчарування та те, що мене хвилює, бо в такому великому місті наявне усього одне велике поле та один великий манеж, куди не пускають дітей, нікого.

ПриватБанк був націоналізований коштом наших податків, чому не пустити дітей? Дуже боляче дивитись, як діти, які залишились в країні в такий тяжкий час, тренуються на поганих полях. У цих дітей і так небагато мотивацій та стимулу займатися футболом, а манеж не використовується.

На питання «що робити» – хочу звернутися до місцевих журналістів, щоб ця тема підіймалась. Не кажу вже про професійний футбол, але хоча б для дітей.

– Спочатку ви перетинались ще з гравцем Андрієм Русолом, потім він почав працювати на керівних посадах в ФК «Дніпро» та СК «Дніпро-1». Що можете про нього сказати, як про людину, гравця та керівника?
– Ми з ним жили в одній кімнаті на майже всіх зборах. Андрій – професіонал, який любить футбол, інтелектуально розвинена людина. Пішов в менеджмент, а не у тренерство. Спогади про нього добрі, підтримуємо з ним зв’язок та побажаю йому удачі в його новій роботі в «Карпатах».

Ми з ним грали разом, він був останнім захисником переді мною. Це надійна людина, як на футбольному полі, так й у житті.

– Продовжуючи тему керівництва «Дніпра», які були відносини з Андрієм Вікторовичем Стеценком?
– Чудові відносини, нічого не можу сказати поганого, працював виключно в рамках, які йому встановили. Що від нього було потрібно робити для «Дніпра» у своєму «коридорі можливостей» – він робив. Від нього набагато більше хотіли вболівальники, але «робити та вирішувати все» він не міг. Я б не звинувачував у чомусь Стеценка.

«Коломойський завжди був у гарному настрої і посміхався»

– А з Коломойським бачились та спілкувались?
– Звісно, після «Партизана» в єврокубках Ігор Валерійович зустрів нас в аеропорту, іноді проводив збори на базі. Таких зустрічей з командою пам’ятаю десь 2-3 рази, на яких я був присутній.

– Що вам запам’яталось з цих зустрічей?
– Те, що Ігор Валерійович завжди в гарному настрої та посміхався. Коли була потреба та певні запити від хлопців, він підтримував та обіцяв розв'язати питання.

Сам на сам зі мною не спілкувався, вітався декілька разів та якось привітав з гарною грою, якраз після «Партизана». Хоч і програли, але все одно похвалив нас, таке запам’яталось.

– З ким із футбольних людей ви підтримуєте спілкування?
– Багато з ким. Ті самі Руслан Ротань, Андрій Русол, Дмитро Михайленко, Євген Яровенко, Сергій Кравченко. Не сказати, що з ними багато спілкуємось, але завжди на зв’язку. Зателефонувати один одному взагалі не проблема, кому треба якась порада або побажання – без питань.

Ігор ЛИСЕНКО