Сергій РЕБРОВ: «Футбол - це політика, а Динамо - це більше, ніж клуб»
Свіже інтерв'ю колишнього футболіста і тренера «біло-синіх»
Головний тренер еміратського «Аль-Айна» Сергій Ребров напередодні матчу «Барселона» - «Динамо» дав розгорнуте інтерв'ю каталонським журналістам, яке почалося, звичайно ж, зі спогадів про легендарну перемогу киян над «блаугранас» в листопаді 1997-го.
- Та перемога на «Камп Ноу» - один з найяскравіших моментів у вашій кар'єрі?
- Один із. У той час ми дуже добре виступали в Європі. Залишилася тільки «Баварія», але їм трохи пощастило. Тоді ми обігравали «Реал» Мадрид, але це правда, що проти «Барси» були особливі матчі. 3:0 у Києві та 4:0 на «Камп Ноу». По ходу матчу було відчуття, що рахунок може бути й більшим.
- Тренером «Динамо» був легендарний Валерій Лобановський. Крижана людина, він навіть голи не відзначав. Як було з ним працювати?
- Він був учителем. Так, це була людина з іншої епохи. Він завжди був серйозний, але точно знав, чого хоче. І він хотів перемогти. Працювати з ним було гордістю. У футболі можна добре провести час, але, перш за все, варто вести мову про перемогу. І він вклав це у наші голови. Що нам потрібно піклуватися про себе поза полем, що потрібно бути професіоналами. Це дозволило нам багато чого довідатися про фітнес, а також про те, як розуміти гру. Він хотів мати розумних гравців, які розуміли б гру. Він просто жив заради перемоги.
- Ви виросли у радянські часи на Донбасі, де зараз йде війна. На ваших очах розпався СРСР. Як ви це запам'ятали?
- Чесно? Я був дитиною. Коли я ріс, життя було іншим, і я завжди думав про футбол, про спорт. Я грав у баскетбол, волейбол... Ми були небагаті, але особливо ні в чому не мали потреби. Я ріс у місті заводів, в якому все було сірим. Спорт дав мені можливість почати нове життя, і це було ясно з юних років. Моя мама була танцівницею й теж хотіла, щоб я займався балетом. Потім це допомогло мені у спорті: еластичність, координація. Згодом почалася війна, і, звичайно, я страждаю за свій народ.
- Ви є вихованцем одвічного суперника «Динамо» - донецького «Шахтаря». Як було йти з одного клубу в інший?
- Легко. Тоді не було такого сильного суперництва, тому що єдиним великим клубом країни було «Динамо». «Шахтар» був скромніший, великі досягнення прийшли пізніше. Це зараз один бразилець залишає один клуб, щоб перейти в інший, і у нас все в порядку. Тоді було нормально, що кращі українські футболісти їхали грати за «Динамо».
- Ви були частиною того золотого покоління, яке було за крок від фіналу Ліги чемпіонів. У чому були ключі до успіху «Динамо»?
- Дуже хороша підготовка, як фізична, так і тактична. Часом це було як в армії. І ми нікого не боялися. Україна недавно стала незалежною, і ми відчували себе послами цієї країни у важкий час. У цьому сенсі «Динамо» - це більше, ніж клуб, як кажуть в «Барсі»; ми грали для людей. Шкода, що це покоління не дісталося до чемпіонату світу. Німеччина вибила нас у 2002 році, ми не могли дебютувати до 2006 року, коли мені пощастило зіграти на цьому турнірі, де ми вийшли у чвертьфінал. Це був особливий момент.
- В Англії ви не досягли успіху. Що трапилося?
- Я дуже пишаюся тим, що там жив. Можливо, я не завжди грав? Так. Але у «Вест Хемі» я виходив на п'ять хвилин, і це була гордість, яку цінували вболівальники, якщо ви виклалися на повну. Приємно було жити цим.
- Ви завжди виділялися тим, що були особливим спортсменом. Читали класиків, таких як Достоєвський, були радіоаматором й слухали такі групи, як Radiohead.
- Як і багато інших людей. Можливо, не всі футболісти читають, але вдома у нас завжди були книги. Мені дуже подобалася музика в Англії. Мій батько дуже любив працювати радистом. І я це успадкував. Це дозволяє вам спілкуватися з людьми з усього світу. Тепер з Інтернетом це здається простим, але до того, як я став радистом, це було приголомшливо. Ви могли спілкуватися з людьми з інших місць. Я до сих пір займаюся цим, адже люди, з якими я спілкуюся, дуже цікаві. Ви не знайдете мене в соціальних мережах. Мені подобається розмовляти з людьми більш відверто.
- Коли ви грали в Англії у 2004 році, в Україні розпочалася «помаранчева революція», на якій люди вимагали більше свобод. Ви грали у матчі з помаранчевою пов'язкою.
- Так, це був мій спосіб підтримати свій народ, котрий хотів свободи. Футбол - це політика. Багато хто говорить, що ні, але футбол настільки популярний, що став політичною сценою. Мене не злякала можливість підтримати людей, які на вулиці боролися за майбутнє України. Я можу бути далеко, але завжди думаю про Україну і про все, що нам доводиться вистраждати, про війну і проблеми, які у нас є. Коли я був тренером «Динамо», то наказував гравцям викладатися на повну, тому що їхня перемога радувала людей, які багато страждали в повсякденному житті.
- В якості тренера ви працювали в різних клубах. Яким вам бачиться нинішній матч «Барселона» - «Динамо»?
- «Барса» - це завжди «Барса». Я дуже поважаю цей клуб, тому що у нього є школа, ідентичність. Як у нас в «Динамо», де теж піклуються про тренування. Мірча Луческу робить хорошу роботу, поважаю його, тому що він хоче перемагати. Я, як тренер, в першу чергу дбаю про перемогу. Коли я закінчив кар'єру гравця, то хотів вчитися у кращих тренерів і, наприклад, пішов до Гвардіоли і Клоппа. Щоб знайти свій шлях. Моя дорога - завжди перемагати. А в нинішньому «Динамо» ідея полягає в тому, щоб робити ставку на талановитих гравців. Ви не можете піти проти змін.
- Про які зміни йдеться?
- Швидкість. Зараз ви можете все проаналізувати. І ви повинні це зробити. Лобановський вже працював зі статистикою, але тепер все це можна отримати за секунду. Справа більше не тільки в талантах, а в аналізі зусиль, прикладених у кожній грі. Коли я порівнюю свій 1997 рік з тим, що є зараз, в деяких аспектах це здається іншим видом спорту. Зараз, з нинішнім тиском, з інтенсивністю, дуже важко домогтися довгострокових результатів. Ви можете виграти гру, але перемога у турнірах коштує дорожче, особливо коли невелика кількість команд накопичує в своїх рядах якомога більше талантів, щоб заробити більше грошей.
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Микола Сираш не виходить на зв'язок тривалий час
Безславний виліт від підопічних Луїса Енірке, які ледь не зламали каркас чужих воріт
Коли збірна приїхала до Львова на матч з вірменами, то вдалось попасти на стаідон на тренування. Зі всіх підійшов до нас лише Ребруха і дав автографи.
Це здається був перший матч збірної у Львові.
- Да, это был мой способ поддержать свой народ, который хотел свободы
---
наконец-то мы стали свободны, аж дышать стало легче.