Італія-2021: атипова чи типова?

Як плав пливе нині шал захвату від гри збірної Італії. Є в ньому певні нотки здивувань: «такої Італії ми ніколи не бачили», «де традиційне катеначо?», «Італія 100 років не грала в такий агресивний футбол», «на зміну захисному футболу італійці запропонували футбол атакувальний» і т. ін. Коли чесно, такі твердження численних експертів спричиняють у мене усмішку й запитання: коли й де збірна Італії грала в катеначо, яке деякий час справді царювало в клубному італійському футболі?

Про часи італійських тріумфів 1930-х рр. нам мало що відомо. Зазвичай, це переспіви з чужих голосів. Тому залишимо в спокої тогочасся, зазначивши лише, що, наприклад, на чемпіонаті світу-1934 «Скуадра Адзурра» забила 12 голів у 5 матчах (пересічно 2,4 за гру), на Олімпіаді-1936 у Берліні – 13 м’ячів у 4 матчах (пересічно 3,25 за гру), на чемпіонаті світу-1938 – 11 голів у 4 матчах (пересічно 2,75 за гру). Всі три турніри команда, очолювана Вітторіо Поццо, виграла. Чи не красномовно? Та пориньмо в другу половину ХХ століття.

І захищатися, і атакувати

Італійське європейське чемпіонство-1968 уможливлене не без допомоги Фортуни (жеребкування визначило переможця двобою із СРСР у півфіналі після нульової нічиєї). Однак в усіх без винятку іграх того турніру майбутні чемпіони намагалися грати першим номером: із радянською командою були трошки гострішими за складних дощових умов у Неаполі, в першому фіналі проти югославів змушені були йти вперед, адже пропустили гол в першому таймі й упродовж другої половини зустрічі намагалися відігралися, зрештою, Анджело Доменгіні незадовго до фінального свистка рахунок зрівняв. А в переграванні апеннінці не відклали справу в довгу шухляду, а захопили ініціативу з перших хвилин двобою, вже в першому таймі забивши двічі та встановивши остаточний рахунок гри.

Гра італійців на чемпіонаті світу-1970 дістала схвальні відгуки фахівців, а півфінал проти західних німців, виграний апеннінцями з рахунком 4:3 у додатковий час, проходить у футбольній історіографії під ніком «Гра століття». Не так давно уважно передивився цю гру. Який захисний футбол, ви про що взагалі? Достоту: добрий та на доброго наскочив! Обидві команди подарували глядачам яскравий багатогольовий спектакль, продемонструвавши чудову фізичну готовність, бажання, як штамповано зазначали класики, «шукати щастя в атаці». Додам до того, що й чвертьфінал проти господарів турніру –  мексиканців – італійці так само зіграли першим номером. Щоправда, цьому посприяв доволі швидко пропущений гол, на який європейці, однак, відповіли чотирма, не зупиняючись до фінального свистка. Фінал мундіалю-1970 з Бразилією – так, можна сказати, що Італія більше провела в обороні. Проте річ тут не в тактиці, а радше у більш високій виконавській майстерності Пеле та його партнерів, а також виснаженості апеннінців після півфіналу із західними німцями. Менше з тим, у першому таймі спостерігалася цілком рівна гра, а свій гол Роберто Бонінсенья забив після вдало застосованого пресингу. У будь-якому разі до катеначо стилістика італійців у тій грі не мала жодного стосунку. А ось мобільні фланги – Анджело Доменгіні й Джачінто Факкетті (хто з них форвард, а хто оборонець, судячи з тієї гри, й не скажеш) – це був фірмовий стиль тієї команди.

На чемпіонаті світу 1974 р. Італія зіграла невдало. Проте неатакувальним її футбол не назвеш. У вирішальній грі за вихід із групи проти поляків до певночасся йшла боротьба на зустрічних курсах, в першому таймі своїми моментами краще розпорядилися поляки. А от весь другий тайм підопічні Феруччо Валькареджі просиділи на воротах суперників, але змогли забити лише однораз зусиллями Фабіо Капелло. Знову ж таки про футбол від оборони у виконанні «Скуадри Адзурри» не йшлося.

На мундіалі-1978 команда Енцо Беарзота показала непоганий футбол, ставши єдиною, хто здолав майбутніх чемпіонів світу – аргентинців. Та гра йшла на зустрічних курсах і виглядала вельми привабливо. Не можу такого сказати про двобій між італійцями та нідерландцями, який фактично став півфіналом, формально таким не бувши через формулу з двома груповими турнірами. Апеннінців проти «помаранчевих» влаштовувала лише перемога, й вони пішли її здобувати, захопивши ініціативу, відкривши рахунок і не використавши надалі низку сприятливих для взяття воріт ситуацій. Після перерви фундатори «тотального футболу» забили двічі, вигравши в підсумку матч, але «Скуадра Адзурра» регулярно створювала небезпеку біля воріт суперників, і в жодному разі про катеначчо з її боку не йшлося. Щоправда, швидкості в тому матчі мене нинішнього аж ніяк не вразили: за теперішніми мірками гра була вельми повільною. Двобій за 3-тє місце проти бразильців так само нагадував вулицю саме з двостороннім рухом, однак Паоло Россі не завжди вдало розпоряджався своїми моментами за рахунку 1:0 на користь команди Енцо Беарзота (відзначився в «Скуадри» Франко Каузіо), а ось Нелінью і Дірсеу не гаяли своїх нагод. 

На мундіалі-82 ми побачили дві різні Італії: неефективну на груповій стадії та надефективну надалі. Матч Бразилія – Італія ввійшов до світової футбольної скарбнички. Гру дивився на одному диханні, й дотепер не відмовляю собі в задоволенні її раз по раз переглянути. Який футбол! Про яке катеначо тут взагалі мова? Вишукана майстерність гравців двох класних команд, одна з яких стала кращою завдяки вдало обраній тактиці й деякій пихатості опонентів! Як там тоді формулювалася філософія футболу від Теле Сантани: «Ви нам заб’єте скільки зможете, а ми – на один більше». Дехто навіть другу частину фрази формулював так: «А ми – скільки нам заманеться». Менше з тим, Італія-82 наочно продемонструвала: футбол має бути збалансованим, і складається він не лише з нападу, хоча саме представник італійської атаки – незабутній Паоло Россі – став найкращим бомбардиром і гравцем того чемпіонату світу. Лідер бразильців Зіко, щоправда, назвав ту поразку «днем, коли помер футбол». А ось британський дослідник футбольних тактик Джонатан Вілсон заперечив легендарному бразильцю: «Це, радше, день, коли померла наївність у футболі». Я, своєю чергою, запропонував би таке визначення: «День, коли померла гра в м’яч, а народився саме футбол». Саме Італія-82 зробила бразильців тактично гнучкішими, що й вилилося в досягнення «жовто-зелених» на подальших світових форумах у 1990-ті й нульові роки.

Захистити титул в 1986 р. італійці не змогли: зірки попереднього мундіалю постаршали, а нове покоління не змогло їх ефективно замінити. Атакувальний чи захисний футбол демонструвала Італія на полях Мексики в 1986 р.? Не можу відповісти однозначно на це питання. Однак слід визнати, що французам у плей-оф італійці поступилися за грою. Водночас стали єдиною командою на турнірі, яка не програла майбутнім чемпіонам світу – аргентинцям на чолі з Дієго Марадоною. От у тій грі можна сказати, що Італія грала від оборони. Однак цьому, як на мене, посприяв швидкий італійський гол: вже на 6-й хвилині рахунок відкрив Алессандро Альтобеллі.

Euro-88, безперечно, впало в пам’ятку нашим уболівальникам. Радянська команда на чолі з Валерієм Лобановським мало не повністю складалася з українців. У півфіналі наші хлопці продемонстрували італійцям зразок пресингу, до якого команда Адзельо Вічіні, що впевнено виглядала на груповій стадії (західним німцям зокрема забив нинішній наставник збірної Італії Роберто Манчіні), готовою не була.

А от на домашньому мундіалі-90 італійці щоматчу створювали безліч моментів біля воріт суперників і водночас мало що дозволяючи тим зробити у своїх воріт. Подеколи апеннінців підводила реалізація, однак футбол у їхньому виконанні справді милував око. Роберто Баджо й Сальваторе Скілаччі дістали чимало схвальних епітетів за свою гру того літа. Програш у півфіналі аргентинцям у серії пенальті (а за грою Італія мала явну перевагу) в Італії тоді розцінили як справді нещасний випадок…

Італія-94 вирізнялася неабияким командним духом і вмінням рятувати, здавалося би, безнадійні матчі. Рахунок 2:1 став фірмовим для італійців на стадії плей-оф. Матчі проти нігерійців, іспанців і болгар апеннінці все ж таки проводили з позиції сили, а визначальну роль у просуванні команди до фіналу відіграв талант Роберто Баджо. У фіналі проти бразильців італійці справді зіграли другим номером – вперше на тому турнірі. Голів із гри тоді забито не було, а про пенальті, не забитий Роберто Баджо, не писав лише дуже-дуже лінивий спортивний медійник. Слова наставника тодішньої Італії Арріго Саккі, наче девіз «Скуадри Адзурри» всіх часів: «Мені потрібні гравці, які вміють виконувати будь-яку роботу, вміють і захищатися, і атакувати».

На Euro-96 у групових матчах проти чехів і німців – майбутніх фіналістів турніру – італійці грали першим номером, попри те, що в двобої проти слов’ян змушені були грати другий тайм у меншості. Менше з тим, вони наполегливо йшли в вперед, однак не змогли зрештою відігратися. Гру із німцями слід було вигравати, й, природньо, італійці намагалися це зробити, створивши кілька вигідних нагод для взяття воріт. Однак не поталанило: навіть пенальті Джанфранко Дзола не зміг реалізувати. Пам’ятаю заголовки тодішньої преси: «Італія їде додому, за квитки сплачує Дзола».

На мундіалі-98 італійців знову згубили пенальті: в чвертьфіналі вони поступилися французам, а сама гра була доволі рівною. Проте ж тодішніх французів усі вихваляли, насамперед, за атакувальну міць.

Одноматчеве катеначо

Знову програш французам мав місце на Euro-2000. Того разу в фіналі. Гра була із взаємними шансами, але італійці зарано повірили в перемогу, пропустили на останніх хвилинах основного часу, а опісля – «золотий гол» у додатковий час. Формулу «миттєвої смерті» (пропущений у додатковий час гол позбавляє команду, яка цього припустилася, можливості відігратися) було тоді розкритиковано, й надалі від неї відмовилися. Щось подібне до катеначо, до речі, італійці продемонстрували на півфінальній стадії, граючи в меншості проти господарів турніру – нідерландців. Однак, попри вилучення та призначені в свої ворота пенальті, італійці змогли все ж таки виявити справжню жагу до перемоги. Втім, саме півфінал Euro-2000 підкреслив ефективність закритого футболу у виконанні «Скуадри Адзурри». Однак така закритість цієї збірної – це, радше, виняток, спричинений обставинами, а не повсякчасна практика.

Заручники арбітрів і «матчу дружби»

Нове століття – нові футбольні виклики! На мундіалі-2002 в контексті збірної Італії більше йшлося не про атакувальний чи захисний футбол, а про суддівське свавілля в матчі «Скуадри Адзурри» проти південних корейців, які були одними з господарів чемпіонату. У будь-якому разі проти корейців, за всієї до них поваги, італійці в захисний футбол не грали.

Euro-2004 запам’яталося «матчем дружби» між данцями й шведами. Обидві команди влаштовувала нічия 2:2, в такому разі вони проходили в плей-оф, а італійці їхали додому. Паритет 2:2 й був зафіксований, а Італія з 5-ма очками не вийшла з групи! Потішитися яскравим футболом у матчі 3-го туру проти болгар і переможним голом Антоніо Кассано на 90+4 хвилині, звісно, можна, але навряд чи той локальний успіх розрадив тифозі. До речі, гра тодішніх чемпіонів – греків – куди як більше нагадувала класичне катеначо, ніж гра будь-якої генерації збірної Італії

Мундіаль-2006 Італія провела яскраво: вже після стартового матчу проти Гани (2:0 на користь команди Марчелло Ліппі) про «Скуадру Адзурру» заговорили як про претендента на титул. «Італія знову полюбила свою збірну», – констатував після тієї гри Ліппі, а президент ФІФА Йозеф Блаттер заходився розсипатися компліментами на адресу «Скуадри». Турнірна хода італійців була вельми впевненою за винятком одного-двох матчів, у жодному двобої Італія не грала суто від оборони, натомість змінювала модель гри залежно від суперника. Навіть у півфіналі проти німців – господарів і за букмекерськими котируваннями головних фаворитів турніру – команда Ліппі не будувала свою гру від захисту. В епілозі додаткового часу півфінальної гри «Скуадра Адзурра» виявилася куди наполегливішою в нападі, ніж супротивники.

На Euro-2008 чинні чемпіони світу виявилися єдиною командою, яка не програла майбутнім чемпіонам континенту – іспанцям. Проте грали італійці нестабільно: з Нідерландами – нищівна поразка 0:3 (оборона якраз тоді й розвалилася), у грі з французами – суха перемога й гра першим номером.

Мундіаль-2010 команда Марчелло Ліппі провалила. У статусі чинних чемпіонів світу італійці не вийшли з групи, хоча й володіли ініціативою в усіх без винятку матчах (наче й суперники були не з непереможних: Парагвай, Нова Зеландія, Словаччина). На Euro-2012 мені запам’ятався київський чвертьфінал Італія – Англія. Чимось схожий на нинішній фінал: італійці так само виграли в серії пенальті, переграючи по ходу гри родоначальників. У півфіналі проти Німеччини точилася боротьба на зустрічних курсах, ефективнішими в якій виявилися італійці. А ось київський фінал у них не вийшов: Іспанія була краще в усіх компонентах футболу й не лишила каменя на камені від оборони «Скуадри Адзурри».

Мундіаль-2014 Італія провалила, але в кожній грі діяла першим номером, й Англію знову перемогла (2:1), хоча то була слабка втіха. В групі європейські гранди залишилися позаду Коста-Ріки та Уругваю. На Euro-2016 італійці впевнено, граючи першим номером, подолали із сухим рахунком і Бельгію, й Іспанію, а от у грі зі взаємними шансами проти німців поступилися в серії післяматчевих пенальті.

Гнучкість і функція

Нинішня Італія мені не видається якимсь білим вороняччям серед своїх попередниць. Завжди симпатизував італійцям за гнучкість тактики, хай хто би тренував «Скуадру Адзурру». Ретельний аналіз сильних і слабких сторін супротивників, повага до кожного суперника, без якоїсь надмірної зухвалості. Немає зірок, кажете? Аж надто гаряче не сперечатимусь, але командна гра італійців (організація гри в обороні, зразкова взаємодія між центрбеками-сенаторами, швидкий перехід від оборони в атаку, ідеальне взаєморозуміння між нападниками, що грають за різні клуби, й не завжди за провідні, до речі) справді вражає! Ще один чинник для перемоги італійців – неочевидний, та цікавий: 4-те місце «Юве» в серії А (коли таке востаннє було, хоч у щимки голову, не згадую без пошукача). Це зумовило голод до чемпіонства як оборонців, так і нападників «Старої Синьйори», які зрештою відіграли не останню роль в тріумфі команди Роберто Манчіні. Інший чинник – історично-цифровий. Саме 11 липня 39 років тому Італія втретє стала чемпіоном світу, впевнено перегравши в Мадриді західних німців. Цьогораз ця дата знов стала щасливою для «Скуадри».

Головний аналітик збірної Італії Антоніо Гальярді стверджує: «Роль гравця відтепер не позиція, а функція». Хіба немає тут перегуку з батьком персоналки Вітторіо Поццо чи його гідним наступником у цій царині Енцо Беарзотом (як Клаудіо Джентіле закрив Марадону на мундіалі-82!)?

«Ніхто так не вміє терпіти, як італійці», – зазначив по ходу Euro-2020 кращий гравець цьогорічного фіналу Леонардо Бонуччі. Й ця фраза – не привід для кепкувань, а якнайкраща характеристика «Скуадри»! Зберігати холодну голову навіть за суворої недолі апеннінці навчилися якнайкраще, попри свою буцімто південну емоційність. Команда Роберто Манчіні грає не в захисний і не в атакувальний, а в збалансований футбол. Широкий вибір майстровитих форвардів за формату в 5 замін дає змогу варіювати лінією нападу й повсякчас підтримувати тиск на ворота суперника, командний дух (як же вони співають національний гімн!) чи не найвищий у світовому футболі. Вправність і невтомність опорника Жоржинью – ще одна запорука успіху. До речі, його функції на полі перегукуються з функціями іншого оріунді, але з команди 1930-х, очолюваної Віттторіо Поццо, – Луїсіто Монті. Того звали «двофланговим» за великий обсяг виконуваної роботи. Таке визначення цілком пасує і для Жоржинью. Ну, й звісно, Джанлуїджі Доннарумма! Кращий гравець Euro-2020 сповна заслужив на силу-силенну схвальних слів. Якщо і є в його грі слабкі сторони, то вони були заховані  в якусь старезну шухляду на цьому турнірі. Як на мене, в тому-то й річ, що Італія не одноманітна, як більшість інших пошукачів титулу-2020, а різноманітна (як, власне, майже завжди, просто не завжди виходить це різнобарв’я тактик вдало застосувати, суперники так само бувають коли-не-коли тактично грамотні). Й у цьому багато в чому криється секрет їх нинішнього успіху. А перевершити рекордні 35-матчові серії без поразок іспанців і бразильців нинішній «Скуадрі Адзуррі» цілком до снаги (всього-то потрі6но не програти найближчі пару матчів), аби лише не затягнулася ейфорія від чемпіонської звитяги.

Олексій РИЖКОВ