Від Нефтчі до Тобола: бренди радянські й пострадянські

На ранніх стадіях єврокубків із цікавістю спостерігаю за командами, що репрезентують пострадянські країни, хай у деяких із цих країн превалює, сказав би, нерадянське буття, а в деяких, як висловився колега, дотепер не здали пляшки (а деінде ще й не допили) з-під радянської три-шістдесят-двійки.

Власне, особисті футбольні протистояння команд із постСРСР подарували на цьому тижні такі ностальгійні афіші, як «Динамо» (Мінськ) – «Нефтчі» й «Динамо» (Тбілісі) – «Жальгіріс». І, знаєте, переглянувши ці матчі, дістав задоволення від гостросюжеття боротьби. Бакинська команда під орудою Юрія Вернидуба бадьоро розпочала ще в першій грі, і я був подумав, що боротьби в грі не вийде. Та білоруський бренд перевернув ситуацію догори дригом у столиці Азербайджану. В білоруському ж мегаполісі бакинці вже тиснули впродовж усього часу, проте їхньої перемоги все ж таки не вистачило, щоб перевести гру в овертайм.

У литовсько-грузинському трилері було все, за що ми полюбляємо єврокубки: запекла боротьба знакових клубів (один із литовських коментаторів, анонсуючи протиборство, назвав суперника «Жальгіріса» «легендарною командою із Сакартвело»), багатогольове протистояння, події на полі, що змінюються чи не миттєво, феєричний камбек біло-зелених. Ну, й аншлаг на трибунах у грі-відповіді: вільнюські вболівальники віддали данину афіші. Підтримка України тамтешньою публікою – то окремий розділ, про який можна писати й писати. Переглядав матч із грузинським коментарем. І настрій у коментаторів із Сакартвело що далі, то більше занурювався в якийсь морок. А от Вільнюс фестивалив! 7:2 після 0:3 в гостях – чи було в історії єврокубків подібне поєднання рахунків!? Крають мене сумніви. Констатую: ця дискотека 80-х (а найвизначніші перемоги тих клубів – Кубок кубків та Універсіада, щоправда, студентський тріумф литовців вийшов трохи під іншим брендом, але в своїй рідній формі – припали саме на той час) вийшла на славу!

Контрастним було протистояння між уже пострадянськими брендами: «Тоболом» і «Паневежисом». Прикметно, що основні чемпіонські та кубкові досягнення цих команд припали вже на нашоденні 2020-ті. Дві малорезультативні нічиї, і, зрештою, перемога команди з Казахстану в серії пенальті (під наглядом, до речі, української суддівської бригади на чолі з Денисом Шурманом). Переглядаючи ті матчі, спіймав себе на думці, що гра команд нагадує роботу терплячих будівельників, що зводять, може, й не вельми грандіозний, але добротний міцний проєкт. Працюють старанно, однак якось не надто творчо. Втім, колись щось та й зведуть.

В іншого футбольного неопроєкту – «Кауно Жальгіріса» – є якесь незвичне поєднання славного баскетбольного бренду (емблема – тотожна баскетбольній) та свіжості неофіта. Й от цей клуб, попри критику, що домашній відбір до Ліги чемпіонів має грати не на рідному доволі місткому сучасному стадіоні (поп-концерт там у цей час відбувається), а на маленькій арені Йонави, що в 32 км від Каунаса, якось тишком-нишком, не суперупевнено, та поки що продирається крізь нетрі кваліфікації Ліги чемпіонів. І водночас під час трансляцій «Кауно Жальгіріса» камера всякчас вихоплює серед глядачів баскетбольних зірок на кшталт капітана «Жальгіріса» Едгараса Улановаса.

В столиці Латвії сталася якась дивна метаморфоза. На зміну легендарній «Даугаві» (команда Яніса Скределіса яскравим метеором сяйнула у 1980-ті) прийшло одразу 2 необренди: ФК «Рига» та РФШ. Й ось «Рига», хоч і не без проблем (заледве перевели протистояння з північномакедонським «Вардаром» в овертайм), але продемонструвала чудову фізичну підготовку й, зрештою, розтрощила опонентів у додатковий час. РФШ без питань довело свою класність у 2-матчевому двобої з ісландським «Вестрі». Два краще, ніж один… чи? Цікаво, як розподілили свої симпатії колишні фанати «Даугави». До речі, щось подібне нині матиме місце у футбольному Харкові.

«У радянські часи вболівав за київське «Динамо», а на зміну йому нічого не прийшло» – це слова популярного російського емігранта-політолога, який чудово володіє українською та не припиняє стежити за футболом. Чи має той пан рацію? Чи твердить він про свої власні відчуття, чи про глобальну картину? Хай там як, а в Україні тепер ми спостерігаємо якийсь симбіоз брендування. «Шахтар» і «Динамо» – це й про радянську, й про пострадянську добу (не варто забувати кубкову та віцечемпіонську вдачу радянського «Шахтаря», як і про долученість «Динамо» до кола єврограндів наприкінці 1990-х). А от «Полісся» та ЛНЗ – це вже проєкти нового сторіччя, і навіть не самого його початку, а вже, так би мовити, третього десятиліття третього тисячоліття.

Порівнювати нашу ситуацію з іншими пострадянськими країнами, як на мене, не зовсім коректно, адже війна є війна. І, хай як ми твердимо про незламність і хай який особистий внесок у неї робимо, цей чинник просто щонайважчим тягарем лягає на футбол і, звісно, не лише на футбол. Менше з тим, якраз ця родзинка – суперництво старих брендів у різних новітніх обгортках (у «Шахтаря» вона нині куди яскравіша, ніж у «Динамо», звісно) й брендів-неофітів (здебільшого вони, що характерно, репрезентують Центр України) – й зумовлює інтерес до вітчизняної Прем’єр-ліги. В добру путь, чемпіонате! Подаруй нам інтригу!

Олексій РИЖКОВ