Про останнє танго Мессі без зайвих емоцій

Якщо мені не зраджує пам'ять, Мессі на ЧС-2026 плакав двічі. Перший раз – після матчу 1/8 фіналу проти Єгипту, й вдруге – після фінального поєдинку проти Іспанії.

У першому випадку сльози Лео були сльозами щастя, адже його команда влаштувала справжнє божевілля у матчі з «фараонами», відігравшись після 0:2. І після нереалізованого Ліонелем пенальті. Тоді всі партнери втішали свого зіркового капітана, а Енцо Фернандес, автор переможного м'яча «альбіселесте», шалено обіймав Мессі, постійно твердячи – «ми ж це зробили спеціально для тебе»!

Власне, протягом практично всього турніру партнери робили все можливе та неможливе для Мессі, віддаючи йому належне. І за минулий чемпіонат світу. І за минулий Копа Америка. І просто за нагоду грати разом.

То була справжня, щира та віддана дружба. Чи подяка. Чи вдячність. Чи все разом. За всієї своєї унікальності та геніальності, Мессі залишався простим і доступним для своїх колег зі збірної. Ось вони й платили йому доступною аналогічною монетою.

У той же час Лео настільки височів над іншими партнерами з команди, що вони його по-справжньому обожнювали, не приховуючи свого майже щенячого захоплення. Люди пахали на футбольному полі за свого ідола, за свого месію, за свого капітана, за свого старшого товариша. І за свого старшого брата.

Пробивати пенальті – лише Лео. Не завжди відпрацьовувати в обороні – будь ласка, але лише йому. Створювати гольові моменти – лише для нього унікального.

І в цій єлейності не було ні краплі показності, ні грама підлещування. Тому що Ліонель Мессі для Аргентини – це живий бог, яким свого часу був Дієго Марадона.

Фінальний акорд на чемпіонаті світу у Дієго вийшов зім'ятим, і тому Аргентина досі не може знайти собі тихого пробачення та просвітління. І Аргентина не могла собі дозволити зіпсувати останній танець для ще одного свого живого бога.

***

39 років, виступи в МЛС, втрата швидкості та результативності, «пішохідність» - ось із таким, за великим рахунком, арсеналом підходив Ліонель Мессі до свого останнього в кар'єрі Мундіалю. Невже хтось, окрім, зрозуміло, Аргентини та її збірної, всерйоз вірив у те, що Мессі та його партнери вдруге поспіль вийдуть у фінал чемпіонату світу?

Та навряд. Стосовно мене, то я не вірив, хоч і є шанувальником таланту цього великого гравця. Але що поробиш, якщо вік уже такий, що простіше тренувати чи директорувати, ніж грати у футбол. Що вдієш, якщо вік з'їдає не тільки звичайних людей, а й живих богів.

Загалом, не вірив я й у друге пришестя Аргентини. Ну максимум – чвертьфінал. Так я собі міркував. І це з урахуванням цілком зручної, м'яко кажучи, турнірної сітки.

Але не лише нинішній Мессі, а й нинішня збірна Аргентини опротестували мій (та що там – майже загальний) скепсис.

Нинішня збірна Аргентини виграла всі свої матчі до фіналу. Нинішня збірна Аргентини грала і за свого капітана, і на свого капітана. Нинішня збірна Аргентини завдяки простій, але дієвій тренерській методиці Скалоні навчилася терпіти, не ламатися, не нервувати й виривати перемогу там, де, здавалося, інші вже викидали білий прапор.

Так, фактично до півфіналу Аргентині щастило на суперників: жодного топового. Так, моментами «вищі сили» цій команді підсоблювали, а часом і відверто. Але, чорт забирай, блискучу Англію, яка майже обіграла «альбіселесте», Мессі виніс на узбіччя. Не сам, звичайно, виніс, але вніс у цю видовищну справу свою левову частку.

І за такого Мессі, як у грі проти британців, хотілося вболівати та співпереживати. Він міг собі дозволити ходити пішки по полю і не брати участь у пресингу в грі проти Кабо-Верде і частково проти Єгипту, але, коли потрібно було у надважливій грі, яка і не гра зовсім, а війна – справжня війна проти ненависної Британії – сказати своє вагоме, божественне слово, Ліонель узяв і сказав. У 39 років. Виступаючи дуже далеко від європейської авансцени. Не демонструючи, можливо, і половини того, що демонстрував раніше.

Але коли – край, коли потрібно із себе, через себе, щоб і для себе, і для інших, Ліонель Мессі це зробив. Він це зробив так, як міг зробити лише він, Ліонель Мессі. Як не зміг зробити на цьому чемпіонаті світу ніхто з великих, ніхто з подібних до нього: ні Лука Модрич, ні тим більше Кріштіану Роналду.

І як за такого капітана, за такого старшого товариша, за такого старшого брата не рвати чужі горлянки?! Я б рвав, не замислюючись. З витріщеними, як у Енцо, очима.

Ось це і є справжня велич. І справжнє поклоніння величі. І це чудово, що ці дві складові злилися воєдино в одному конкретному випадку. У цьому випадку.

Своє останнє прощальне танго Ліонель Мессі станцював до фіналу. Він акумулював у цьому своєму прощальному акорді всю свою велич, всю свою витонченість і всю свою харизму.

І я більш ніж впевнений, що футбольний світ, який, як і я, не вірив перед ЧС-2026 у магію Лео, відтанув. І знову повірив. Як у останнього футбольного пророка, бачити якого випала честь.

***

Ну, а піти чемпіоном Мессі, на жаль для нього та його команди, не міг. Апріорі не міг. Тому що проти лома прийому немає. Можна скільки завгодно обурюватися і освистувати дії як самого Мессі, так і його партнерів у фінальній грі проти Іспанії, але, як на мене, все це буде нерозумною дурістю.

Дурістю це буде насамперед через те, що нинішня Аргентина апріорі не могла нічого серйозного протиставити нинішній Іспанії. Все, що вона могла протиставити, вона зробила. І до пропущеного гола від Феррана команда Мессі робила все правильно: вона терпляче чекала на післяматчеву серію пенальті, на цю серію лише сподіваючись.

Так, не найяскравіший метод здобути перемогу. Не найдостойніший, чого там. Але якби Аргентина дотерпіла до пенальті, то хто знає…

Але не дотерпіла. Не дотерпіла команда, яка терпіння звела майже до рангу релігії. А це автоматично означає лише те, що суперник «альбіселесте» по фіналу - зовсім іншого поля ягода.

Це монстр, а не суперник. За цього суперника може грати на розслабоні Ямаль, і все одно цей суперник усіх рве. За цього суперника ще один барселонський геній - Педрі - грає абияк, і все одно Іспанія на коні. У таку Іспанію можна сміливо «вмонтувати» Євгена Селезньова чи Артема Мілевського, і все одно ця Іспанія всіх порве. Диктатор Мбаппе та його Франція не дадуть збрехати. Тому що ця Іспанія зараз по праву найсильніша у світі.

Так що все закономірно.

А останні сльози Мессі на цьому Мундіалі виявилися не настільки розпіареними, не настільки помітними, як його подібні емоції в грі проти Єгипту. Майже непоміченими залишилися його прощальні сльози на тлі урочистостей та дурощів тріумфаторів.

І в цьому сенсі мені так і хотілося крикнути в екран - більше поваги, панове! Більше поваги! Адже він, як ніхто тут інший, заслужив на останнє коло пошани. І ми ще не раз і не два пошкодуємо, що цього дива на Мундіалі вже не буде.

Та й не лише там…