Ребров і його команда. Чому збірна України зганьбилася у матчі зі Швецією

Все пізнається порівняно. Порівняно з нинішнім головним тренером збірної України Сергієм Ребровим, попередній головний тренер збірної України Олександр Петраков виглядає велетнем. Його збірна, тобто Петракова, на рівних змагалась у відбірковій групі з тодішнім чемпіоном світу – збірною Франції, тоді як збірна Реброва збірній Франції програла в одну хвіртку. Збірна Петракова теж не потрапила на чемпіонат світу 2022 року, але так, як тоді грала наша національна команда, нинішній національній команді і не снилося. Тоді були пристрасть, бажання, емоції, а зараз лише імпотенція.

Читайте також:

Мундіаль знову без нас. Збірна України програла Швеції

Я уважно слухав Сергія Станіславовича і одразу після матчу зі Швецією, на флеш-інтерв'ю, й потім на післяматчевій прес-конференції. Я дуже хотів почути від Сергія Станіславовича, що вину за поразку він бере на себе.

Так, я все ще наївний, хоч і старший за нинішнього тренера національної збірної України. «Я не знаю, ганебно це чи ні… На жаль, ми програли, це футбол… Завжди дуже важко розкривати оборону з трьома центральними захисниками… На жаль, ми не показали свій максимум… Навіть перший м'яч – це прикра помилка… Зараз у нас наймолодша команда в Європі… Я теж засмучений, як і всі».

Ось такий контурний аналіз гри від Реброва. Я намагався, вслухався, але так і не почув головного, фундаментального, жаданого – «Я винен, саме я винен у першу й останню чергу, я не виправдав надій країни, що воює, тому я з почуттям невиконаного обов'язку йду у відставку».

Та хрін там. Журналісти тричі намагалися вивудити у Сергія Станіславовича слова про давно заслужену відставку, але щоразу він вислизав, немов в'юн з рук, товкмачачи одне й те саме: мовляв, пропозиції від УАФ про продовження угоди не надходило, у мене через два місяці закінчується контракт, треба зіграти ще одну гру - 31 березня, проти Албанії, на цьому ж стадіоні, в Валенсії.

До речі, це лише мені дивно, чому саме у Валенсії наша національна збірна приймала шведів? Що, не можна було ще далі заїхати? В Ісландію, приміром. Або до Ірландії. Або в Канаду врешті решт. Зараз же скрізь є українська діаспора, тому підтримка Реброву та його вихованцям була б забезпечена.

Однак, вибір місця дислокації збірної України чомусь випав на стадіон «Леванте». Може, тому випав, що від цього стадіону до домашньої локації родини Ребрових – рукою подати? Може, Сергій Станіславович у такий нехитрий спосіб перестрахувався про всяк випадок? Ну, щоб не турбувати себе зайвими кілометрами в дорозі, а одразу залягти на дно в будиночку з мавританським стилем. Звідти Батьківщину любити простіше й зручніше.

І нинішній глава УАФ Батьківщину любить у такому самому алгоритмі, як і нинішній головний тренер «синьо-жовтих». Та й ключові гравці збірної теж. Страшно далекі вони від народу, хоч і кажуть на всіх кутках, що не страшно. Може, й у цій відірваності від справжніх реалій теж варто шукати причину ігрової імпотентності?

Хоча, якщо розібратися об'єктивно, без емоцій, то збірна під керівництвом нинішнього тренерського штабу завжди була саме такою: вона могла обіграти опонента рівного чи слабшого, але вона ніколи не могла обіграти опонента сильнішого. І ЧЄ-2024, і Ліга націй, і ось ця гра проти Швеції – яскраве тому підтвердження.

Я особисто чекав на призначення саме цього тренера до збірної України, як колись чекав на призначення у збірну України Валерія Лобановського, але в обох випадках я опинився біля розбитого корита: справа обернулася пшиком.

Валерій Васильович виявився Йожефом Йожефовичем на мінімалках, а Сергій Станіславович – Олександром Васильовичем на мінімалках. Кричуща, ріжуча очі і душу посередність – ось такою була головна команда країни при Реброві. Була і є такою. І буде, якщо цей тренер і далі кермуватиме у своєму неляканому мавританському стилі.

Але, водночас, я більш ніж впевнений, що відповідальність з Ребровим порівну мають розділити… ні, не в УАФ. З тих толку не буде - що з гусака вода. Що, окрім кострубатих словесних обрубків візьмеш із нинішнього голови Будинку Футболу? «Ми відкриті, ми прозорі, ми за діалог». А за фактом ці «ми» ще далі від українського футболу, ніж нинішній тренерський штаб збірної.

Я підопічних Сергія Станіславовича мав на увазі. Ребров частково має рацію, говорячи про прикрі помилки. Було б хоч якось зрозуміло, якби цих результативних помилок припустився хтось на кшталт Бондаря, але від нашого найкращого центрбека, який представляє найкращу команду континенту (це я про Забарного, якщо що), я такого не очікував.

Як і відмазок після гри я від Іллі теж не очікував. «Це футбол… Просто чогось не вистачило… Маємо те, що маємо… Рухатимемося далі»… Авжеж, дійсно гідний учень Сергія Станіславовича. Життя і так вдалося, навіщо розмінюватися на дрібниці.

Лише Віталій Миколенко дозволив собі рубати правду-матку, подякувавши людям, які «додивилися це позорище». Єдиний наш футболіст, який публічно визнав, що йому соромно...

Що ж, черговий Мундіаль наша національна команда дивитиметься по телевізору. І щось мені підказує, що більшість із нашої національної збірної дивитимуться по «ящику» ЧС-2026 без найменших докорів сумління, адже вони «зробили все, що могли». У той час як воююча країна ще довго докорятиме собі, що не все віддала для перемоги цих лежнів у мавританському стилі, які незрозуміло чому називають себе «головною командою країни».