Польський тренер Динамо: «З балкону бачив, як летіло 700 ракет та снарядів»

Польский асистент головного тренера київського «Динамо» Мацей Кендзьорек дав цікаве інтерв'ю польським ЗМІ.

Пропонуємо ознайомитися з текстом від польського видання Przeglad Sportowy.

Повний текст інтерв'ю Мацея Кендзьорека польським ЗМІ

Поляк мешкає в Києві. Те, що він побачив на вулиці, розбило йому серце.

– Перед матчем спочатку звучить гімн України, потім оголошується хвилина мовчання, а перший удар у матчі виконує або ветеран, або діти когось, хто загинув на війні. Нещодавно в нас була така ситуація, що матч починала пара маленьких дітей, хлопчик і дівчинка, чий тато загинув на війні. Це було приголомшливо. У такі моменти важко зосередитися на футболі, – каже Мацей Кендзьорек, асистент головного тренера «Динамо» Київ.

Під час відпустки в Польщі він розповідає нам про життя в столиці України, про те, як українці ставляться до можливого миру і як у таких умовах функціонують ліга та провідний клуб країни.

– Ви не боялися їхати до Києва в нинішній ситуації?

– Якби я не боявся, то мав би бути божевільним. Звісно, я боявся. Але я також ретельно все перевірив через Томаша Кендзьору та кількох людей, пов’язаних з українською лігою, і вирішив ризикнути.

– Як сталося, що ви туди потрапили? Це ж узагалі нетиповий напрямок для польського тренера, а тим більше за нинішніх умов.

– Це питання не зовсім до мене. З того, що я чув, мене відібрали через інтернет. Знаю, що на етапі рекрутингу розпитували різних людей про мене, зокрема Томаша Кендзьору, який у «Динамо» є відомою та шанованою постаттю. «Динамо» – один із найбільших клубів у цій частині Європи, він вигравав європейські кубки, у його складі були гравці, які здобували «Золотий м’яч», а вартість команди ще нещодавно перевищувала 100 млн євро. Для мене це було викликом і можливістю реалізуватися на іншому ринку.

– Чи супроводжує вас у Києві родина?

– Ні, я там сам. Живу в готелі на базі, приблизно за 25 км від центру Києва. Вона розташована в лісі, це спокійне місце і там – постукаймо по дереву – нічого не відбувається. Снаряди не падають, як це трапляється в центрі Києва. Там відносно безпечно. Натомість у центрі щовечора щось відбувається – прилітають дрони, ракети, балістичні снаряди, щодня ввечері вимикають світло, багато районів Києва залишаються без електроенергії. Люди намагаються забезпечувати себе генераторами.

Таких неприємних ситуацій дуже багато. Уже в першу ніч я бачив, як пролетіло 700 ракет і снарядів. Я мав змогу спостерігати за цим з балкона, і це було жахливо. У Telegram є канал, де публікують статистику щодо війни – тоді це була одна з найінтенсивніших ночей у Києві. Під час мого перебування там були ще дві ще більш інтенсивні, але тоді ми грали виїзні матчі.

– У вас не було бажання поїхати?

– Звісно, я трохи боявся за безпеку. Саме життя в Києві виглядає так, що люди по-своєму адаптувалися, бо ці нальоти, на жаль, стали повсякденністю. Вони відбуваються вночі, і люди до цього готові.

– Це атаки на цивільні об’єкти? Адже росіяни не б’ють по військових цілях і важливій інфраструктурі?

– Пропаганда рф стверджує, що вони б’ють по стратегічних об’єктах, а насправді атакують цивільних і звичайні житлові будинки. Уже в перший день ми проїжджали повз будівлю, в яку за два дні до цього влучила ракета. Це був жахливий вигляд. Усередині видно, що люди там звичайно функціонують, але будинок позбавлений однієї стіни.

– На базі ви цього не бачите?

– Не бачу, це досить далеко від центру міста, але, перебуваючи там, маєш усвідомлення, що це таке солодко-гірке відчуття. З одного боку – красиві пам’ятки, а з іншого – увічнені люди, які загинули на війні, багато фотографій, дат. Це дуже молоді люди, яким по 20 із лишком років. Усюди прапори, лампадки, видно, що відбувається. А з іншого боку, місто справді гарне.

– Футболісти теж живуть на базі?

– Дехто на базі, інші ближче до центру, але я б не наважився жити там. На базі відносно безпечно.

– Важко жити на базі всією командою? Це ніби постійно бути на тренувальному зборі.

– Трохи так, але до всього можна звикнути. Я не скаржуся, база на непоганому рівні. Я приїхав сюди працювати, зосереджуюся на цьому, і це для мене найважливіше.

– У вас не було моментів сумнівів? Не думали повертатися до Польщі?

– Ні, моментів сумнівів у мене не було. Я був до цього готовий. Я знав, чого очікувати, і усвідомлював, що мене чекає і що може статися.

– Реальність виявилася гіршою, ніж ви уявляли?

– Вона така, як я очікував. Я зробив хороший ресерч, правильно оцінив ситуацію – поки що все виглядає саме так, як я передбачав.

– Який вплив війна має на футболістів? Часто про це говорять у роздягальні?

– У нас багато гравців, які походять із регіонів, захоплених росіянами. Їхні родини живуть у Донецькій області, в Луганську, і часто футболісти думками не там, де мають бути, бо зрозуміло, що це найважливіші речі. Часто їхні батьки, дідусі, бабусі, літні люди не хочуть переїжджати й залишати нажите за все життя, а там відбуваються страшні речі.

Щоб усвідомити, як виглядає ця війна, рекомендую фільм «20 днів у Маріуполі», який доступний на Canal+. Це один із найбільш шокуючих документальних фільмів, які я бачив. Знімальна група в перші дні війни опиняється замкненою в Маріуполі, і все показано зблизька з камери. Видно, як усе обстрілюється. Після перегляду я довго не міг прийти до тями.

– Футболісти «Динамо» мають військових у родинах?

– Так, чудовий приклад – Микола Михайленко, наш центральний півзахисник. Незабаром у кіно вийде фільм про те, як його брат воював на фронті, а він у цей час боровся за вихід на Олімпійські ігри. Брат служить в артилерії й має багато уражень. Не хочу вдаватися у фахову термінологію, тож скажу лише, що це солдат, якому є чим похвалитися. Таких випадків більше.

– Під час матчів ви потрапляли в небезпечні ситуації, коли доводилося спускатися в укриття?

– Так, двічі. Коли ми грали матчі з «Оболонню» та «Олександрією», початок зустрічі був відкладений через повітряну тривогу, і тоді потрібно йти в укриття. Але зі слів хлопців знаю ситуації з минулого сезону, коли один матч тричі переривався. Їм щоразу доводилося спускатися в укриття, потім виходити, знову розминатися і так далі, через що матч тривав дуже довго. Кількість глядачів на трибунах залежить від місткості укриття – у нас воно може вмістити півтори тисячі людей, і стільки ж може бути на матчі. У Польщі повні стадіони, і цього мені там бракує. До того ж у фан-секторах на українських стадіонах багато дуже молодих хлопців, по 15–16 років, адже старші на війні.

– А як грається у футбол у таких умовах?

– Скажу чесно – дуже важко. До того ж є великі проблеми з логістикою. Оскільки небо над Україною закрите, доводиться пересуватися потягами або автобусами. До Любліна ми їхали нічним поїздом із кушетками, вирушали близько 23-ї години, а на місці були о 9–10 ранку наступного дня. Вранці зазвичай проводили тренування в Любліні, а якщо це був виїзний матч, то одразу після нього летіли, залишалися на ніч, потім поверталися літаком, а в неділю грали матч. Ми проводили дуже багато часу в дорозі.

– Це одна з причин слабшої гри «Динамо» цього сезону?

– Якщо подивитися на результати «Динамо» чи «Шахтаря» після матчів у єврокубках, видно, що і ми, і «Шахтар» тоді показували гірші результати. Безперечно, це має великий вплив, звідси й розчаровуючі підсумки.

– Але чи все можна пояснити цими подорожами? Рівень ліги знизився, і це позначається на виступах у єврокубках, але й у самій лізі «Динамо» підводило і після осінньої частини посідає четверте місце. Які ще причини спаду?

– Подорожі – одна з причин, але проблем було більше, відбулася зміна тренера. Я в клубі лише чотири місяці й не хотів би робити ширших діагнозів, бо перебуваю тут надто недовго, щоб говорити щось розумне. У мене є свої думки й ідеї. Безумовно, подорожі та логістика не полегшували нам завдання, тепер цього «проблемного» чинника не буде, і наші результати мають покращитися.

– Велике розчарування, що ви вилетіли з Ліги конференцій? Тим більше, що далі пройшли не надто сильні команди, наприклад македонська «Шкендія».

– Це дуже велике розчарування. «Динамо» – такий клуб, для якого друге місце в лізі – це поразка, а виліт із єврокубків – велика поразка. У нього багато вболівальників по всій Європі. Ми усвідомлюємо, що не виправдали їхніх очікувань, відчуваємо спортивну злість, бо знаємо, як це виглядає. Водночас я не впевнений, чи система розіграшу є об’єктивною. Деякі команди мали легке жеребкування, а ми потрапили на найскладніших суперників із кожного кошика, як-от «Крістал Пелас» та «Фіорентина».

– А як до цього ставляться вболівальники? Є нервозність чи в них у голові інші проблеми?

– Найважливішою темою залишається війна, але, звісно, вони незадоволені. Я не до кінця знаю, що пишуть в інтернеті, бо ще не володію мовою настільки добре, щоб усе розуміти, але невдоволення відчувається. «Динамо» – це як «Легія» чи «Лех»: хтось не так подивиться або не так скаже – з’являються статті й фотографії. Медіатиск великий, було відчутно, що про «Динамо» говорили дуже багато.

– Які настрої панують в українському суспільстві? З польської перспективи здається, що з одного боку українці не мають наміру віддавати жодної землі росіянам і планують далі воювати, а з іншого – українські чоловіки, яких досі не мобілізували, не хочуть іти на фронт. Багато хто виїхав за кордон, інші переховуються.

– Я не хотів би вдаватися в такі деталі, бо не знаю ситуацію настільки добре. Як у кожному суспільстві, є різні люди. Але коли я багато разів говорив про це з футболістами, завжди чув від них, що українці не віддадуть землю і будуть боротися до кінця, що це їхня земля і вони зроблять усе, щоб вона залишалася українською, що вони битимуться до останньої краплі крові. Такі декларації я чув, і це добре передає дух, який характеризує українців. Водночас люди, безумовно, втомлені. Під час нальотів вони спускаються в метро чи в гаражі. Бракує світла й опалення, а зараз зима. Люди втомлені, але водночас не хочуть віддавати росіянам те, що їм не належить.

– Там панує ненависть до росіян?

– Так, і це не почалося у 2022 році, а значно раніше. Згадаймо події на Майдані, де була велика участь росії, раніше була помаранчева революція. Ненависть до росії величезна, зрештою можна подивитися, скільки людей загинуло. Точно цього ніхто не знає. Я не говорю про саму війну, а загалом про те, що відбувалося протягом останніх десяти років.

– Важко мобілізувати футболістів у такій ситуації?

– Футболісти усвідомлюють, що своєю грою й виступами приносять людям полегшення, що завдяки цьому вони можуть хоча б на мить відірватися від важкої повсякденності, дати людям трохи розваги, пов’язаної з футболом і нормальним життям. У команді є таке усвідомлення і відчуття місії, на цьому тут дуже наголошують. Перед матчем спочатку звучить гімн України, потім хвилина мовчання, а перший удар у матчі виконує або ветеран, або діти когось, хто загинув на війні. Нещодавно була ситуація, що матч починали двоє маленьких дітей, хлопчик і дівчинка, чий тато загинув на війні. Це було шокуюче. У такі моменти важко зосередитися на футболі.

На вулицях видно війну – людей з протезами, зі слідами, які вона залишила, бачиш людей у жалобі, людей, які страждають. Я не хотів би, щоб колись таке сталося в Польщі. Перебуваючи в нашій країні й перебуваючи в Києві, бачиш зовсім іншу перспективу. Ми не усвідомлюємо, наскільки це важко і скільки зла це може принести.

– У Польщі люди частково звикли до цієї війни, а до того ж зросли антиукраїнські настрої.

– Я думаю, що за цим стоїть російська пропаганда. Видно, скільки в інтернеті маніпуляцій, фейкових новин, пропаганди, нацьковування одних на інших. Вони, росіяни, виконують величезну роботу, щоб нас посварити. Відомо, що між нашими народами є невирішені питання, які завжди нас розділятимуть, і на цій ноті росіяни дуже часто грають.

– Ця ситуація і життя в постійній загрозі впливають на вашу психіку?

– Безумовно, впливають. Я лише людина з плоті й крові. Я усвідомлюю, де перебуваю і в яких умовах живу, намагаюся з усім справлятися. Це для мене надзвичайний досвід – не тільки з тренерського, а й з людського погляду. Моє життя точно зміниться, і моє сприйняття багатьох речей також зміниться, незалежно від того, скільки часу я тут проведу.

– Думаєте залишитися в «Динамо» ще на один сезон чи там важко жити довше року?

– Побачимо. Я навчився, що у футболі інколи навіть тиждень – це багато. Я задоволений клубом, у якому працюю, реалізуюся професійно і не виключаю, що можу залишитися ще на один сезон.

– Видно, що рівень української ліги знизився від початку російського вторгнення? В рейтингу УЄФА Україна опустилася з 12-го місця на 27-ме.

– Колись «Динамо» витратило понад 50 млн євро за одне трансферне вікно, зараз це абсолютно нереально. Мені важко оцінювати минуле, але очевидно, що раніше було легше залучати гравців, адже нині вони бояться переходити в українську лігу, а легіонери демонструють різний рівень.

– «Шахтар» усе ж багато витрачає – цього літа 36 млн євро.

– Так, але «Шахтар» щоденно функціонує у Львові, на базі власника «Руха» Львів, і там проводить свої матчі.

– Там безпечніше, ніж у Києві.

– Так, бо це далі від територій, що перебувають під російською окупацією. Легіонери в українській лізі дуже різні. Аналізуючи суперника перед матчем, я бачив гравців, на яких спортивний директор у Польщі навіть не глянув би. А в українську лігу такі потрапляють, бо футболісти найвищого рівня не хочуть сюди їхати, і виникає певна проблема. Команди дуже різні за рівнем – мають 7–8 хороших гравців, а ще 8 уже середні.

– А що зі збірною України? Якщо дійде до матчу з Польщею в плей-оф за вихід на чемпіонат світу – за умови, що Польща обіграє Албанію, а Україна здолає Швецію, – як ви оцінюєте шанси? Польща буде фаворитом?

– На мою думку, так, Польща буде фаворитом. Але якщо подивитися на імена гравців цієї команди і клуби, за які вони виступають, я б не недооцінював збірну України. На папері виглядає непогано, але вона ледве кваліфікувалася до плей-оф, лише наприкінці останнього відбіркового матчу з Ісландією.

Думаю, Польща має бути фаворитом, бо можливий матч відбудеться на нейтральному полі у Валенсії. Наша команда повинна впоратися, але це один матч, і може статися будь-що. Якщо до нього дійде, я, звісно, триматиму кулаки за нашу збірну.

– Ви були головним тренером «Радомяка», а погодилися на посаду асистента. Зазвичай, коли тренер уже самостійно веде команду, він не повертається до ролі другого.

– Мене привабила робота в такому клубі, як «Динамо», я хотів спробувати себе за кордоном. Пропозиція з’явилася в момент, коли я був без роботи, хоча й перебував близько до одного виклику. До того ж більшу частину кар’єри я працював асистентом, для мене це не є жодною ганьбою, але я маю план рано чи пізно стати головним тренером.

– У Польщі?

– Я хотів би спробувати за кордоном – це цікаво й дає розвиток, я вивчаю нову мову, знайомлюся з іншою культурою та іншим поглядом на футбол. Якщо буде така можливість, я хотів би час від часу працювати за кордоном.

– Тим часом ваш колишній клуб «Радомяк» посідає сьоме місце в Екстракласі з мінімальним відставанням від єврокубкової зони. Вас дивує така гра команди?

– Весна все перевірить, таблиця дуже щільна, дві поразки можуть перевернути її з ніг на голову. Зараз «Радомяк» має дуже хороший склад – ідеться не лише про основу, а й про лаву запасних. Минуло два роки відтоді, як я пішов звідти, а з тієї команди залишилося п’ять-шість гравців.

– Склад «Радомяка» змінився, але не концепція побудови команди. Клуб і далі робить ставку на футболістів, які розмовляють португальською мовою.

– Думаю, зараз ці гравці демонструють трохи вищий рівень, ніж раніше.

Джерело: Przeglad Sportowy. Переклад та адаптація: Sport.ua