Мірча ЛУЧЕСКУ: «Мій будинок був зруйнований, мені довелося тікати»

Головний тренер збірної Румунії Мірча Луческу, який відомий в Україні по роботі із «Шахтарем» та «Динамо», дав інтерв'ю італійським журналістам.

– Яким гравцем був Мірча Луческу?
– Крайній нападник із винятковими навісами, завдяки яким Дуду Джорджеску виграв «Золоту бутсу». Я грав за бухарестське «Динамо» десять років, потім приєднався до національної збірної, а у 1970 році був капітаном збірної Румунії в матчі проти Бразилії Пеле, і мене також запросили грати за «Флуміненсе». Мене помітили на турнірі за участю чотирьох команд на «Маракані»: Румунія, «Фламенго», «Васко да Гама» та «Індепендьєнте». Я був найкращим гравцем і в нагороду мені подарували автомобільний радіоприймач. Потім, у 1977-му, в Бухаресті стався землетрус…

– І що сталося після цього?
– Мій будинок був зруйнований, мені довелося тікати. У Хунедоарі мені допомогли, а я допоміг їм: я став гравцем та тренером («Корвінула» – прим. ред.). Я не підлаштовуюсь під чужий футбол, я розвиваю свій власний менталітет. Перш за все: гарні манери та поведінка на всіх рівнях. Потім дисципліна, не нав'язана, а заснована на повазі та вихованні: я вожу гравців у музеї, театри, на заводи; вони мають розуміти світ. Нарешті, тактика та різні методи роботи. Я граю в гіператакувальному стилі: володіння м'ячем, ривки, створення простору, пресинг, тактичні фоли, якщо це необхідно. Те, що ми робимо сьогодні – це те, що я робив 50 років тому.

– Яким був футбол за часів Чаушеску?
– Я не міг виграти чемпіонат із «Динамо», тому що його син керував «Стяуа», але моє становище було делікатним, адже я також тренував національну збірну. Там я теж робив усе по-своєму: одразу ж узяв трьох-чотирьох молодих гравців із провінційних клубів. Усі були налаштовані проти мене, тому ми організували товариський матч: моя команда проти команди найкращих гравців Бухареста, відібраної журналістами, і ми обіграли їх із рахунком 3:1. Тоді в керівництві зрозуміли, що мої ідеї працюють. Аби підготуватися до кваліфікації чемпіонату Європи 1984 року, я відвіз хлопців до Південної Америки: ми зіграли проти Аргентини, Чилі, Перу, а в Сальвадорі відбувалася революція, і нам довелося тренуватися вночі… Але нам це дійсно було потрібно, ми виграли відбірну групу, обігравши також чемпіонів світу Італію. У 1986 році мене звільняють, через три роки падає режим Чаушеску, і я виграю чемпіонат та Кубок. Знаєте, де я був, коли почув цю новину?

– Де?
– У Кальярі. Я був гостем Анконетані (президента «Пізи» Ромео Анконетані – прим. ред.) на матчі Італія – Аргентина. Зрештою, я прийняв його пропозицію; вона мені сподобалася. Але працювати із ним було складно; він завжди хотів бути зіркою. Ви пам'ятаєте його за його енергією на полі, чи не так? В мене залишилися про нього теплі спогади: життєрадісний чоловік, переконаний католик, який ніколи не пропускав месу на площі Чудес, щедрий: на кожному тренувальному зборі у Монтекатіні він дарував гравцям подарунок. Але він також хотів заробити грошей: він продавав по одному футболісту на місяць, а потім вигнав мене.

– І ось на обрії з'явилася «Брешіа».
– Цілком випадково. Зі мною зв'язався клуб Коріоні, але «Стандард» Льєж та «Порту» теж хотіли мене бачити у себе. Тому ми з дружиною та сином зробили три маленькі картки та кинули жереб. Але коли настав час тягнути, однієї картки, як не дивно, не було. Я знайшов її через два дні, вона прилипла до підошви черевика: «Брешія». То справді був знак долі.

– Коріоні – один із легендарних президентів цього клубу.
– Це людина із надзвичайною інтуїцією. Італія процвітала за рахунок легіонерів: голландці у «Мілані», німці в «Інтері», уругвайці в «Кальярі»... Тому я переконав його зробити румунську «Брешіа». Візьмемо, наприклад, Хаджі, котрий був незадоволений у «Реалі»: він мені довіряв, зробив правильний вибір, і за два роки він чудово зіграв на чемпіонаті світу, після чого Кройф взяв його до «Барселони». Найпрекрасніше у Коріоні те, що із ним я міг давати старт молодим гравцям, і він був задоволений, тому що потім він їх продавав. Я випустив Пірло на поле у 16 років за рахунку 2:1 проти «Іпсвіча» в англо-італійському матчі, він втратив м'яч, й рахунок став 2:2, а потім мені доводилося сперечатися із Луцарді (колишнім захисником «Брешіа» Лукою Луцарді – прим. ред.), який звинувачував мене у тому, що я випустив цього хлопчиська…

– Що ви скажете про Моратті?
– Це справжній джентльмен, він намагався переконати мене залишитися, але в тому «Інтері» я мав десять футболістів, контракти яких спливали, і він дав зрозуміти, що наступного року візьме Ліппі, що створило мені проблеми. Моратті: у будь-якому разі, він душа клубу, відчувалася його любов, він – приклад золотої ери, коли італійський футбол був справою великих сімей. Сьогодні це вже не так: фонди, консорціуми, іноземці... Так, ти граєш, ти керуєш трансферним ринком, але футбол перестав бути розвагою і перетворився на звичайну подію.

– Але яка ж у вас була атака у тому «Інтері»...
– Баджо, Джоркаєфф, Рекоба, Роналдо, Саморано... Моратті любив нападників. Якби він ще й підписав кілька сильних захисників, хто знає, скільки виграла б та команда «Інтера». У мене виняткові стосунки із Роні: друг привозить мені апельсини з Сицилії, я даю йому небагато, а він у відповідь пригощає мене пляшками пива Brahma.

– А яка людина Рінат Ахметов із «Шахтаря»?
– Я сказав йому, що перш ніж ми зможемо побудувати чудову команду, ми маємо грати у чудовий футбол. Мені не потрібні чемпіони, а потрібні таланти для розвитку, і я добре знаю бразильців. Я бачив Неймара та Каземіро, дуже хороших гравців, але мені сказали, що їх не можна купити. Добре, а решту? Прийшли Дуглас Коста, Алекс Тейшейра, Фернандіньо, ми створили систему, у якій «Шахтар» багато заробляє, і якщо вони когось продають, в них вже є заміна. Ахметов робив це не задля себе, він вкладав усе в команду. Він збудував найкрасивіший стадіон у Європі, ми перемагали великі команди, ми молоді, сильні, ми грали чудово. Ми виграли Кубок УЄФА і щороку більш-менш стабільно діставались до рівня чвертьфіналу Ліги чемпіонів. Ви знаєте, як важко легітимізувати східноєвропейську команду на такому рівні? Якби не війна на Донбасі, можливо, ми колись виграли б Лігу чемпіонів. Ахметов – чудовий президент, бо хотів навчатися. Після матчів ми із ним вечеряли чи співали у караоке, адже він любив співати, ми спілкувалися про футбол, про життя.

– Через декілька років ви перейшли у київське «Динамо», яке є головним суперником «Шахтаря».
– Вони подзвонили мені, я подумав, що їм потрібна дружня порада, але натомість вони попросили мене очолити команду, яка програла чемпіонат із різницею в 23 очки. Я погодився, і з тією ж командою виграв чемпіонат із різницею в 11 очок. Якось вони сказали мені, що на рахунок надійшло 30 мільйонів й вони хочуть знати, кого треба придбати. Я відповів: нікого, натомість побудуйте новий спортзал та купіть автобуси для молодіжних команд.

– А ще я знаю, що у 1970 році, після закінчення матчу, ви обмінялися футболками із Пеле.
– Так, вона в мене й досі зберігається. Вся у бруді, я її ніколи не прав. Я її оформив у рамку, вона у музеї.