Від Тарасова до Вільягри: символічна збірна Металіста всіх часів

100 років тому в Харкові було засновано клуб, який уболівальники кінця ХХ – початку ХХІ ст. знають під назвою «Металіст». Можна сперечатися, хто із сучасних клубів, у назві яких наявне слово «Металіст», є легітимним продовжувачем славної історії попередника. А можна, власне, визнати, й обґрунтованість претензій обох клубів або необґрунтованість зазіхань на історію жодного. Та зараз – не про це, зараз – про славні сторінки того «Металіста», який зухвальцем увірвався свого часу до вищого радянського футбольного дивізіону (пам’ятаю, як на початку 1980-х у тоталізаторі в київському науково-дослідному інституті, де працював мій батько, заледве чи не всі члени клубу вболівальників прогнозували перемогу харківського новачка еліти над московським «Спартаком», настільки гра тодішнього «Металіста» вражала!), в першій половині 1980-х грав у фіналі, а в другій половині того десятиріччя і вигравав союзний кубок, надалі неоднораз ставав призером українського чемпіонату й наводив такого незлецького шурхоту в єврокубках. Згадаймо гравців, які найбільше часу віддали «Металісту» й зробили найбільший внесок у його успіхи в різночасся.

Рекордсмен «Металіста» за кількістю проведених у його складі матчів (більш як пів тисячі!), легенда з легенд! У «Металісті» – від початку 1990-х і до половини 2010-х, коли клуб у тому своєму вигляді припинив існування. В його колекції – 6 бронзових й одна срібна нагорода чемпіонатів України. В сезоні-2006/07 записав до свого активу 18 матчів на нуль у чемпіонаті України. Загальна ж кількість «сухих» матчів у Горяїнова, члена символічного клубу Євгена Рудакова, перевищила півтори сотні! А вперше двозначної кількості матчів «насухо» в чемпіонаті України – 13 – він домігся в сезоні-1998/99.

Захисники: Віктор Сусло (народився в 1961 р.) Іван Панчишин (народився в 1961 р.), Папа Гує (народився в 1984 р.), Крістіан Вільягра (народився в 1985 р.)

Ліворуч у захисті – корінний харків’янин Віктор Сусло. Він провів у «Металісті» останнє десятиріччя існування СРСР і долучився до всіх тодішніх досягнень харківського клубу: перемога в змаганнях Першої ліги, вихід у фінал та завоювання Кубка СРСР (щоправда, в переможному фіналі не грав через травму), дебют в єврокубках (зокрема взяв участь у знаковій звитязі над «Борацем»).

Іван Панчишин народився на Львівщині, але відомим гравцем став у «Металісті» в останні роки існування СРСР. У складі харківського клубу став володарем Кубка СРСР у 1988 р. У фінальній грі проти московського «Торпедо» Панчишин чудово відіграв на позиції центрального оборонця. В підсумку автозаводці не змогли дати гольову відповідь на 2 голи української команди. На зорі української незалежності Панчишин капітанствував у «Металісті».

«Хай де б я був, я завжди залишуся відданим уболівальником «Металіста»», – наголошував Папа Гує, покидаючи свого часу харківський клуб. Підкреслюючи жагу боротьби та самовіддачу саме цього гравця, Віталій Кварцяний колись мрійливо сказав, що, мовляв, коли б у мене було 11 таких Пап… Та то було ще в дохарківський період ігрової кар’єри Гує. В Харкові ж він розкрив свій талант сповна, ставши третім гравцем в історії «Металіста» за кількістю проведених у його футболці матчів! Височенний чіпкий центрдеф вдало обирав позицію, чудово грав на 2-му поверсі та й умінням віддати точний довгий пас аж ніяк не був обділений. У груповому турнірі Ліги Європи в сезоні-2011/12 він забив віденській «Аустрії» як на виїзді, так і вдома. У Відні сенегалець зрівняв рахунок ударом головою після кутового у виконанні Клейтона Шав’єра. В Харкові ж забив після кутового у виконанні Хосе Соси ударом головою метрів із 8-ми, перевісивши оборонця гостей. Обидва голи, до речі, Папа забивав приблизно в один ігровий час – під завісу першої години гри. І як тут не згадати про те, що в тому самому розіграші вже в чвертьфіналі «Металіст» саме за відсутності через перебір жовтих карток Гує в грі-відповіді мінімально поступився ліссабонському «Спортингу» за сумою двох матчів. Гол, пропущений від «левів» у Першій столиці, став результатом майстерності Рікі ван Волфсвінкела в грі на 2-му поверсі. Певно, якраз Папи Гує тоді й не стачило харків’янам у тому епізоді.

Праворуч у захисті – аргентинець Крістіан Вільягра. В єврокубковому сезоні-2012/13 на його рахунку дуже важливий гол у Лізі Європи на домашній арені «Олімпіакоса». Харків’яни мінімально програли гру в Україні, поступалися 0:1 й у виїзній (Марко Девіч до того ж і спіжонив під час пробиття пенальті, як наслідок, програв дуель кіперу «Олі»), однак у заключній 10-хвилинці перевернули хід матчу на свою користь. Заспів тоді зробив саме Вільягра: відгукнувся на передачу з лівого флангу й, спершу налякавши воротаря, другим торканням головою забив гол. У першій половині 2010-х рр. Вільягра в складі жовто-синіх тричі здобував «бронзу» й однораз «срібло» чемпіонату України.

Півзахисники: Сергій Валяєв (народився в 1978 р.), Ігор Якубовський (народився в 1960 р.), Едмар (народився в 1980 р.), Клейтон Шав’єр (народився в 1983 р.)

В опорній зоні – Сергій Валяєв, на рахунку якого більш як дві сотні матчів у складі «Металіста». Уродженець Макіївки по-справжньому розкрився в Харкові. Чіпкий, надійний, із вмінням прочитати гру й винятковою стійкістю у боротьбі. Валяєв свого часу уможливив найбільшу звитягу «Металіста» в єврокубках. Постраждав угорський «Дебрецен» у сезоні-2010/11, а Сергій незадовго до фінального свистка поставив крапку в тому матчі після виходу сам на сам із кіпером угорської команди, зробивши рахунок 5:0! Помаґуляли тоді харків’яни тих червоно-білих залізничників по повній програмі!

Ігор Якубовський та Едмар грали, в принципі, на одній позиції, однак зловив себе на думці, що було б украй цікаво поспостерігати за ними в праймовій формі разом на полі. Якубовського розташую трохи лівіше, ніж бразильського українця. Певно, не лише в мене Якубовський-капітан асоціюється з виграним Кубком СРСР у 1988 р. Його світлина з почесним призом у руках прикрашала тоді сторінки різних спортивних видань. І, до речі, чомусь мало згадують про те, що за сезон до звитяги в Кубку СРСР харків’яни вийшли у фінал іншого кубкового радянського турніру – Кубка Федерації. Там, щоправда, безваріантно програли московському «Спартаку» (штучна ковдра спорткомплексу «Олімпійський» – не найкраще покриття для українських клубів), але дорогою до вирішального матчу одержали низку пам’ятних перемог. Зокрема в чвертьфіналі того турніру вийшло виграти (3:1) у Баку в «Нефтчі» за аншлагу на тамтешньому стадіоні, й саме Якубовський відкрив рахунок у тому матчі. Слово «диспетчер» щодо Якубовського, як на мене, щонайкраще характеризує його роль на футбольному полі.

Як Едмар святкував свій гол у домашньому матчі у ворота «Аустрії»! Він стрімголов понісся до трибун, розділив радість із ними, а опісля впав на гігантську емблему свого клубу, що зазвичай розташовувалася за воротами, й притиснувся до неї, ніби символізуючи свою єдність із «Металістом». На рахунку Едмара – добра чверть тисячі матчів у складі «Металіста». Й він має в нагородній колекції 6 бронзових й одну срібну медаль чемпіонатів України. Ну, й раз по раз в Едмара виходили справжні голи-шедеври. Згадати бодай його ефектний гол п’ятою після кутового у ворота «Дебрецена» або вишуканий дальній удар по воротах київського «Динамо» після передачі Марлоса.

Єдиним небразильським клубом в ігровій кар’єрі Клейтона Шав’єра був «Металіст». Уродженець бразильського штату Апагоас відіграв у складі жовто-синіх всю першу половину 2010-х і зробив вагомий внесок у віцечемпіонство харків’ян у сезоні-2012/13. Того сезону відзначився 15-ма голами, до яких додав ще 8 асистів. Дублями – у воротах донецького «Металурга», «Ворскли» й «Чорноморця». Надто пам’ятним є гол після розіграшу м’яча з центру поля в матчі з одеситами. Бразилець тоді підловив голкіпера «моряків» Дмитра Безотосного, який довго відзначав гол своєї команди, забитий якраз перед цим, і не встиг повернутися до своїх воріт, Шав’єр ударом просто з центрального кола й поцілив у ворота одеського клубу. Додам, що у березні-квітні 2013 р., тобто у 2-му колі того сезону в Шав’єра був відрізок, коли він забивав у 5-ти турах поспіль! Сюди ж увійшов і згадуваний гол у ворота «Чорноморця». Його позиція на полі подібна до розташування Якубовського чи Едмара, однак Клейтон вряди-годи грав і на правому фланзі півзахисту. Й додам, що Шав’єр посідає 3-тє місце в списку снайперів «Металіста» всіх часів.

Нападники: Юрій Тарасов (1960–2000), Марко Девіч (народився в 1983 р.)

Власне, пара форвардів складається з двох найкращих бомбардирів в історії «Металіста». Легенда харківського клубу, зірка 1980-х Юрій Тарасов запам’ятався мені постійною націленістю на ворота, бомбардирським хистом і тим, що ніколи не уникав боротьби, не даючи собі послаблення. Певно, найкращий його матч – у сезоні-1984 проти бакінського «Нефтчі», коли Тарасов особисто встановив рахунок матчу (4:0), забивши того дня абсолютно всі голи «Металіста» у ворота гостей. Ще один матч, який, безумовно, закарбувався в пам’яті прихильників «Металіста», – домашня гра Кубка кубків проти тоді ще югославського «Бораца» в сезоні-1988/89. Того вечора Тарасов забив половину з 4-х голів «Металіста»: спершу виявився найкмітливішим біля лінії воротарського майданчика гостей і, переклавши м’яч на ліву, невідпорно пробив, а надалі, вже по перерві воротар «Бораца» вибив м’яч після флангової подачі просто на ногу Тарасову, й форвард влучно пробив у правий від голкіпера суперників кут воріт.

«Перший після Бога» – визначення для Девіча, сформульоване харківськими ультрас. Абикого так, звісно, не назвуть. Неабияка чеснота цього форварда – вміння практично однаково вправно грати обома ногами. В нього були 2 хет-трики (настраждалися від уродженця Белграда «Чорноморець» і запорізький «Металург») в чемпіонаті України: десь посеред харківського етапу кар’єри й під завісу його. А ще дотепер стоїть у мене перед очима його переможний гол у ворота «Олімпіакоса» на виїзді наприкінець 2-го тайму. Марко у боротьбі з оборонцями й кіпером «Олі» виявився найспритнішим. А німецькомовний коментатор цієї гри на Sky Sport навіть перейшов на англійську після цього гольового здобутку Девіча: «From zero to hero!». Переклад, думаю, не потрібен, а перша частина вислову – натяк на хибу Марко з 11-метрової позначки в тій грі, про яку йшлося вище.

***

Звісно, вагомий слід в історії «Металіста» залишив справжній трудівник на футбольному полі, що щоматчу гарував на команду від свистка й до свистка, серб Мілан Обрадович. Безперечно, запам’яталися вболівальникам правий вінгер Олександр Карабута й ліберо Роман Пец. Майстровитим воротарем був Юрій Сивуха, надійним захисником – Віктор Камарзаєв, а вправним нападником – Володимир Лінке. Тайсон і Марлос? Усе ж таки «шахтарський» період їх футбольної творчості, як на мене, яскравіший, однак і в Харкові вони видавали яскраві футбольні вистави.

В своїй книзі «Anarchy in the UKR» харківський гуру сучасного красного письменства, та й культурного простору назагал Сергій Жадан згадує, як зародилася в нього любов до футболу взагалі й до «Металіста» зокрема. Справжнім переворотом у цьому сенсі став мундіаль-1986. А вже ближче до кінця 1980-х Жадан поповнив ряди фанів «Металіста». «Я був футбольним фанатом. Я листувався з десятком таких само неврівноважених типів, котрі вважали себе футбольними фанатами… Мені сподобалось бути фанатом, я відчував, як з кожним значком і з кожним вимпелом життя моє стає все більш повноцінним…». Утім, через деякий час Жадан, за його словами, розчарувався та спалив усі свої програмки й вимпели, однак те почуття щастя під час одержання листа-посилки від колег він пам’ятав довго-довгенько. Що ж, щиро сподіваюся, що великий футбол, а з ним і відчуття фанатського щастя повернуться до Першої столиці, й переповнений, напхом напханий ОСК «Металіст» оплескуватиме голам-красеням новітнього «Металіста» в престижних єврокубкових турнірах. Зі 100-річчям, жовто-сині!

Олексій РИЖКОВ