Шумахер + ще чотири. 5 легенд Формули‑1, які зробили Феррарі великою

16 листопада, Феррарі виповнилося 96 років із моменту заснування команди! За майже століття Скудерія переписала історію автоспорту — важко назвати інший колектив, який би настільки асоціювався з Формулою-1 та перегонами загалом.

І хоч зараз команда переживає складний період, не маючи змоги стабільно боротися за перемоги та регулярні подіуми, надія на прорив наступного року завжди залишається.

І не дарма: попри постійні злети та падіння протягом своєї історії, у кожну епоху були моменти, коли Скудерія брала активну участь у чемпіонській боротьбі. Завдяки цьому Феррарі нині має найбільшу кількість титулів у Кубку конструкторів та серед пілотів. Саме це зробило команду великою, так само як і пілоти, що разом із нею досягали успіхів і вписували свої імена в історію.

Про тих, хто досяг найбільшої величі у червоних болідах і зробив Феррарі легендою, – у цьому матеріалі.

1. Альберто Аскарі: перший чемпіон

Кар’єра Альберто Аскарі у Формулі‑1 була короткою, але надзвичайно результативною. Він був сином Антоніо Аскарі, відомого гонщика міжвоєнного періоду, який загинув на трасі Монлері у 1926 році, коли Альберто було всього сім років. У 1937 році він розпочав виступи в мотоперегонах, а в 1940‑му перейшов на 4 колеса, виступаючи на машині Auto Avio Costruzioni, створеною Енцо Феррарі. Після Другої світової війни спочатку вагався, але зрештою потрапив у світ Гран‑прі.

У 1949, за рік до створення чемпіонату світу Формули‑1, Аскарі приєднався до Скудерії Феррарі і одразу здобув низку престижних перемог, включно з Гран‑прі Буенос‑Айреса, Швейцарії та Італії.

З появою чемпіонату світу у 1950 році Альберто Аскарі одразу став ключовим пілотом Феррарі. На другому етапі, Гран‑прі Монако, він приніс Скудерії перший подіум у чемпіонаті світу, фінішувавши другим після того, як уникнув масового завалу на старті. У дебютному сезоні він здобув два подіуми та став п’ятим у чемпіонаті.

Сезон 1951 року став переломним: Феррарі нарешті серйозно конкурувала з Альфа Ромео, а Аскарі – з Хуаном Мануелем Фанхіо. Він здобув перемоги на Нюрбургрингу та вперше для Феррарі на домашній Монці. Перед фіналом сезону Аскарі відставав від Фанхіо всього на два бали, але невдалий вибір гуми в Барселоні залишив італійця віце-чемпіоном.

У 1952‑му, за новими правилами, Феррарі створила машину під стиль Аскарі. Результати не змусили чекати на себе: шість перемог у шести Гран‑прі та перший титул чемпіона світу. У наступному сезоні він підтвердив свій статус: перемоги в Аргентині, Нідерландах і Бельгії, стабільність та яскравий талант Аскарі дозволили йому вдруге поспіль достроково здобути титул. Це зробило італійця першим в історії багаторазовим чемпіоном Формули-1.

Проте подальші стосунки з Скудерією не були такими бездоганними. Він залишив команду через суперечки щодо контракту, а у 1955 році, всього через чотири дні після аварії на Гран‑прі Монако, приїхав до Монци – просто подивитися тести Феррарі. Хоча він не мав виходити на трасу, Аскарі попросив зробити кілька кіл за кермом спортивної Феррарі 750, позичивши шолом у товариша. На останньому колі машина раптово зірвалася з траєкторії у швидкісному повороті, перевернулась і смертельно травмувала пілота.

Альберто Аскарі загинув 26 травня 1955 року – у віці 36 років, того самого віку та дня місяця, коли загинув його батько. Його смерть стала однією з найтрагічніших у ранній історії автоспорту та назавжди закріпила його ім’я як легенди Феррарі і одного з найбільших пілотів свого покоління.

2. Джон Сертес: єдиний чемпіон як на двох, так і на чотирьох колесах

Джон Сертес залишається єдиним пілотом, який став чемпіоном світу як на двох, так і на чотирьох колесах. Він розпочав кар’єру у мотоперегонах у 1951 році на Norton, а у 1956 році приєднався до MV Agusta, здобувши перший титул у найвищій категорії 500 см³. У 1958-му виграв обидві категорії 500 см³ та 350 см³, а у 1959-му виграв усі гонки сезону в обох класах. У 1960 році Сертес знову став чемпіоном у двох класах та паралельно розпочав кар’єру в автоспорті на Купер T51 у Формулі‑2, здобувши друге місце.

Його дебют у Формулі‑1 відбувся у Лотусі, а у 1963–1964 роках він приєднався до Феррарі.

У 1964 році Джон Сертес за кермом Феррарі 158 стартував дуже конкурентно, хоча у кількох гонках, зокрема в Монако, змушений був зійти з траси. Першу перемогу здобув на Нюрбургринзі, після чого виграв Гран-прі Італії та фінішував другим у США. На фінальному Гран-прі Мексики відбулися драматичні події: суперники зазнали проблем, і Сертес, фінішувавши другим, здобув свій титул чемпіона світу у Формулі‑1. Тоді Феррарі виступала в синьо-білій лівреї через суперечки з федерацією.

3. Нікі Лауда

Австрієць Нікі Лауда народився в заможній родині, але не отримав підтримки батька, тож взяв великий кредит, щоб розпочати шлях у автоспорті. Він виступав у молодших формулах, дістався Формули-2 та команди Марч, за яку дебютував у Формулі-1 у 1971 році. Через слабкий болід сезон 1972 року виявився невдалим, і Лауда навіть розмірковував залишити гонки, але взяв новий кредит і перейшов у BRM на 1973 рік. Попри швидкість, команду переслідували технічні проблеми.

Перелом настав у 1974 році, коли його напарник Клей Регаццоні перейшов до Феррарі й дав Енцо Феррарі високу оцінку Лауді. Команда підписала контракт із Нікі, і він одразу став одним із лідерів пелотону. Хоч фінал сезону з серією сходів опустив його на 4-е місце, дебют у Феррарі був успішним: уже в першій гонці в Аргентині Лауда фінішував другим, а його перша перемога – на Гран-прі Іспанії – стала також першою перемогою Феррарі з 1972 року.

Сезон-1975 почався не так вдало, як очікувалося, адже у перших чотирьох гонках Нікі Лауда не зміг піднятися вище п’ятого місця. Але подальше оновлення боліда Феррарі 312Т змінило хід чемпіонату. Лауда виграв чотири гонки з наступних п’яти, а тріумфальний фінал сезону на Гран-прі США приніс йому перший титул чемпіона світу у 26 років.

Наступний рік вийшов цілковитою протилежністю. Після потужного старту, коли за перші 9 етапів із 16 Лауда більш ніж удвічі випереджав Джеймса Ханта на Макларені, сезон раптово змінився – аварія на Нюрбургринзі ледь не забрала йому життя. Попри все, вже через дві гонки він повернувся й продовжив боротьбу, хоча був далеко не у своїй найкращій формі.

Фінал сезону теж вийшов напруженим. У дощовій Японії Лауда прийняв рішення зійти з дистанції, і титул у підсумку дістався Ханту – з різницею всього в одне очко. Такий крок не залишився без наслідків: він відчутно охолодив його стосунки з командою, які ще зовсім недавно були дуже добрими.

На щастя для австрійця, сезон-1977 минув значно спокійніше на трасі. Реальних суперників у тандему Феррарі та Лауди практично не було. Стабільні подіуми й перемоги забезпечили йому титул у, мабуть, найкращий можливий спосіб – на Гран-прі Італії в Монці, де за потужної підтримки фанатів він фінішував на подіумі й став дворазовим чемпіоном світу. Втім, радість тривала недовго: зіпсовані рік тому стосунки з командою далися взнаки, і Лауда ще всередині сезону оголосив, що залишить Феррарі. Зрештою він зробив це навіть раніше – пропустивши два заключні етапи.

Нехай завершення історії австрійця у Скудерії вийшло не надто гладким – це не применшує його впливу та масштабу не лише в історії Феррарі, а й у всій Формулі‑1. Він став тим, після кого серйозно заговорили про безпеку та наслідки аварій у перегонах, показавши, що навіть чемпіони можуть критично помилятися.

Лауда повернув Трофей чемпіона світу у Маранелло – причому зробив це двічі. Та навіть після завершення кар’єри він регулярно з’являвся у паддоку і залишався тим, хто впливав на сучасну історію Формули‑1, зокрема сприяв приходу Льюїса Хемілтона у Мерседес на початку минулого десятиліття.

Надалі в нього були перемоги та навіть ще один титул майже через 10 років після першого – але вже у Макларен. Лауда дожив до поважного віку, хоча усе життя боровся з наслідками аварії 1976 року, і пішов із життя у 2019 у 70 років.

4. Міхаель Шумахер

Разом із Нікі Лаудою зі Скудерії пішла й удача. До моменту приходу Міхаеля Шумахера з часу останнього титулу пройшло майже 20 років. Останнім чемпіоном Скудерії на той час був Джоді Шектер у 1979 році.

Усе змінила поява німця. Коли він приєднався до Скудерії, він уже був діючим дворазовим чемпіоном світу – 1994 і 1995 років. До цього у Феррарі панував хаос, але Шумахер приніс надію та стабільність, якої давно не вистачало. Дебют у Скудерії був обнадійливим: три перемоги в 1996 і п’ять у 1997, коли він уже претендував на титул. Однак сезон 1997 завершився скандалом у Хересі – Шумахер намагався тараном викинути з траси Жака Вільнева в боротьбі за чемпіонство, за що був дискваліфікований із чемпіонату того року.

Michael Schumacher led Jacques Villeneuve by a single point going into 1997's final race...

We saw one of #F1's great season finales!#HistoryAwaits 🍿 pic.twitter.com/2RpGDopTng

— Formula 1 (@F1) December 7, 2021

1998 рік – друге місце, 1999 – травма ноги на Британському Гран‑прі, єдина у кар’єрі, хоча машина вже могла кинути виклик за титул. І нарешті настав довгоочікуваний сезон-2000 і перший титул для Феррарі за 21 рік. Далі пішла серія: 2001–2004 – ще чотири поспіль, 2002 – 11 перемог із 17 і жодного фінішу за подіумом, 2003 – шостий титул, 2004 – 13 перемог із 18 і сьомий чемпіонський титул з величезним відривом.

Шумахер відзначався винятковою амбіцією, мотивацією та дисципліною. Натуральний талант, фізична підготовка та гоночний розум дозволяли йому приймати миттєві рішення, адаптуватися до умов і працювати на межі можливостей. Його зворотний зв’язок із інженерами, особливо з технічним директором Россом Брауном, був безцінним.

Ніхто не працював для команди так віддано: він часто бував на базі в Маранелло, підтримував персонал, надихав і ніколи не критикував. Він любив Феррарі, а команда віддавала йому належне.

Ідилію порушив тандем Фернандо Алонсо та Рено у 2005–2006, які впевнено виграли чемпіонати. Це стало сигналом для Міхаеля: час грав проти нього. Після другого місця у 2006 Шумахер завершив кар’єру на піку – 91 перемога, 7 титулів і 68 поулів. Статистика, про яку будь-який пілот досі може лише мріяти. Окрім Льюіса Хемілтона)

У 2013-му, після трирічного повернення в Мерседес та остаточного виходу на пенсію, Шумахер серйозно травмувався на лижах. Його стан залишається відомим лише рідним і близькому оточенню.

Як і Лауда, Міхаель став символом епохи, але досяг значно більшого масштабу – його прізвище стало синонімом слова швидкість, а самого пілота значна частина фанатів вважає найкращим у історії.

5. Кімі Райконен: останній чемпіон

Тим, хто замінив німця у Феррарі, став Кімі Райкконен. У 2003 році, ще зовсім молодим, він боровся за титул із Міхаелем Шумахером і програв лише два очки, виступаючи за Макларен.

Попри це старт у новій команді для Кімі вийшов ідеальним: перша гонка – одразу перемога, та ще два подіуми на наступних двох етапах. І це на фоні помилок напарника і жорсткої конкуренції всередині команди-суперника. Щоправда, так тривати довго не могло: перехід до нової команди з новим мотором давався взнаки. Лише ближче до завершення сезону Райкконену вдалося повернутися у топ-форму й боротися за титул.

Попри це, уже за два етапи до кінця здавалося, що усе вирішено, але Хемілтон помилився під час заїзду в бокси, тож боротьба продовжилася у Бразилії на фіналі сезону. І навіть там, для титулу Кімі треба було перемогти, а Фернандо та Льюїсу фінішувати не вище третього та шостого місця відповідно.

Як не дивно, саме так усе і склалося. Напарник Райкконена, Феліпе Масса, взяв поул, а Кімі стартував другим і після другого піт-стопу очолив гонку. Тим часом Хемілтон через помилку та проблеми з коробкою передач відкотився на останні позиції і вже не зміг достатньо відігратися.

На фініші Райкконен випередив Массу та Алонсо, ставши чемпіоном із перевагою лише в одне очко та повернувши титул для Феррарі у залік у пілотів і конструкторів.

Але після цього, на жаль, проривів не було ні в Кімі, ні в інших пілотів. Пілот Скудерії не здобував титул чемпіона майже 20 років, а у Кубку конструкторів ситуація не надто краща – остання перемога команди припадає на 2008 рік.

Звісно, були близькі спроби, але жодна не завершилася успіхом. Фернандо Алонсо не вистачило менше 10 очок, щоб виграти титул за Феррарі у 2010 та 2012 роках. Себастьян Феттель боровся у 2017 та 2018 роках, а у цьому поколінні Скудерія стартувала досить домінантно, але поступово здала позиції.

Торік команда була близька до титулу в Кубку конструкторів, але не ідеальні стартові позиції та темп Макларена не залишили реальних шансів. Надія є, що вже наступного року Феррарі зможе здивувати, але чи вперше – питання риторичне.

Напередодні сезону команда підсилилася: замість звичного Карлоса Сайнса тепер Льюїс Хемілтон. Другий пілот у історії Ф1, який має 7 титулів, але поки що жодного подіуму за команду – антирекорд за 21 гонку.

Попри це, важко назвати команду з більшим впливом та значимістю, ніж Феррарі. У її складі дев’ять пілотів ставали чемпіонами світу, але саме вище названі мали найбільший вплив на подальший розвиток як команди, так і Формули‑1.