Футбол на війні: латиноамериканські гравці бачать в Україні ворота у Європу

Серед сирен повітряної тривоги та напівпорожніх стадіонів футбол в Україні продовжується. І серед жахів війни деякі молоді латиноамериканці знайшли тут несподіваний шлях до своєї європейської мрії: грати, рости та рухатися вперед, коли все, начебто, зупинилося.

Коли справа доходить до того, щоб зібрати валізи та спробувати щастя у Європі, Україна, ймовірно, не є першим вибором для багатьох. Ліга цієї європейської країни, яка понад три роки перебуває під гнітом військової агресії росії, в один момент виявилася позбавленою іноземних гравців, але сьогодні вона намагається відновитися, ставши ще одним майданчиком для латиноамериканських футболістів, які прагнуть пробитися на велику європейську футбольну сцену.

Ці футболісти прибувають до України на фоні новин, які ми усі читаємо та чуємо щодня: бомбардування, загиблі мирні мешканці, нестача електроенергії та, насамперед, постійна загроза того, що конфлікт може масштабуватися на тлі провалів мирних переговорів.

Але футбол, принаймні сьогодні, здається, являє собою іншу реальність. Українська Прем'єр-ліга продовжує боротьбу. Київське «Динамо» та донецький «Шахтар» (який не грав у Донецьку більше десяти років через конфлікт із проросійськими повстанцями) навіть грають у Лізі конференцій, третьому за значимістю клубному турнірі УЄФА, хоча, звичайно, свої міжнародні матчі вони проводять поза межами України.

Але як можна грати у футбол у зоні бойових дій, коли ви протистоїте одній із провідних військових держав світу? Як можна думати про м'яч, коли із неба падають ракети? Як можна святкувати голи, коли є стільки приводів для скорботи та стільки загиблих, котрих необхідно поховати?

Футбол, мабуть, не потребує пояснень. Цей вид спорту, здатний викликати розбіжності через суперництво, яке він породжує між двома протиборчими сторонами, став однією з основ для об'єднання цієї змученої, але гордої країни.

Люди стікаються на стадіони, місткість яких, звичайно, вкрай обмежена, і завжди пам'ятають про наявність поблизу бомбосховищ. Матчі проводяться вдень, оскільки пізно ввечері та вночі діє сувора комендантська година. Але коли м'яч починає котитися, здається, що решта вже не має значення. Війна змінила й уболівальників: у будь-якій іншій точці світу вони зустріли б гостей із ворожістю, а тут сміються, святкують, плачуть та аплодують разом, бо, зрештою, у найважливішому матчі усі вони захищають одні кольори.

Це відчуття «нормальності» починає знаходити своє відображення і на складах українських клубів, у яких загалом 116 іноземних гравців. Трохи менше половини, 48 – вихідці з Латинської Америки. Більшість з них – бразильці (34), але є також гравці з Венесуели (6), Болівії (2), Еквадору (2), Аргентини (1), Колумбії (1), Панами (1) та Коста-Ріки (1).

Аргентинець Патрісіо Танда – один з них. Він грав за аргентинські команди «Расінг», «Уніон де Санта-Фе» та «Ферро Карріль Оесте», доки не отримав можливості виїхати за кордон. Його зупинка – львівські «Карпати», клуб, розташований у найбільшому місті на заході України, зовсім поряд із кордоном з Польщею й нині далеко від основних військових баталій.

У 22 роки (наразі йому 23) пропозиція від «Карпат» не налякала молодого футболіста. Навпаки, вона його надихнула. «Ми почали дізнаватися та вивчати питання. Я зв'язався з іншим іноземцем, який тут, та запитав, як справи», – розповів Танда в інтерв'ю CNN. «Я попросив його розповісти мені, яке насправді життя тут, яка ця країна, як справи з війною».

«Звичайно, це мене трохи стурбувало», – каже він через дев'ять місяців після прибуття в Україну.

Після розмови із посольством Аргентини Танда зазначає: «Ми вирішили приїхати, адже побачили, що можливо все не так погано, як здавалося із новин». Він використовує множину, тому що, хоча він й живе один у Львові, «це було спільне рішення», наголошуючи на підтримці родини, яку він отримав, уперше вирушивши в цю пригоду за межі рідної країни.

«Життя тут тече, як ні в чому не бувало. Є нічні клуби та бари. Центр міста сповнений людей, життя йде своєю чергою, принаймні, у цьому місті. Це мене дуже здивувало», – розповів Танда. «Можливо, коли ви знаходитесь у торговому центрі, вам доведеться піти через протокол безпеки. Але люди просто продовжують ходити вулицею, займатися власними справами».

Львів не уникнув жахіття війни, особливо у перший рік конфлікту, коли він зазнав кількох російських ракетних обстрілів. Однак Україна не повідомляла про якісь серйозні інциденти із кінця серпня.

Утім, аргентинський півзахисник дуже чітко розуміє, як працюють протоколи безпеки, і активно використовує соціальні мережі, такі як Telegram: «Є безліч груп, де можна отримати інформацію. Якщо спрацьовує сирена, програма на телефоні попереджає вас про будь-яку небезпеку, яка може поширитися містом», – розповів Танда. «Також додаток повідомляє, скільки часу у вас є, аби дістатися до укриття».

Він також каже, що має групу в WhatsApp із іншими легіонерами «Карпат»: «Ми завжди напоготові. Якщо ми спимо і спрацьовує оповіщення, ми дзвонимо один одному і запитуємо, як справи».

Браян Кастільо не прожив в Україні і 10 днів, коли дав це інтерв'ю, але його перші враження співпали із враженнями Танди. Венесуелець, колишній гравець венесуельських «Депортіво Лара» та «Депортіво Тачіра», уперше виходить на міжнародний рівень у складі футбольного клубу «Олександрія» з Кіровоградської області.

Він розповідає, що прибуття до країни було ускладнене через комендантську годину: «Ми прилетіли до Молдови (країни, що межує з Україною), бо сюди не можуть літати літаки. Нам знадобилося близько двох годин, аби перетнути кордон, і коли ми нарешті це зробили, було вже пів на другу ночі. Нам довелося чекати у машині на КПП до п'ятої ранку, перш ніж ми змогли рушити далі».

Однак, прибувши до міста, він відчув почуття спокою: «Я перебуваю у дуже маленькому місті (менше 100 000 мешканців, за даними на 2022 рік), дуже гостинному. Думаю, воно майже таке саме, як Сан-Крістобаль, де я мешкав раніше. Із початку війни нічого не сталося, і це також трохи заспокоює».

«Я гадаю, що тут війна проходить менш помітно», – говорить Кастільо, котрий на момент розмови із CNN мешкав у офісі «Олександрії», чекаючи, коли клуб надасть йому квартиру.

Невипадково, що ці два футболісти перейшли до клубів із центральної та західної частин України. Сама ліга визначила, що клуби, які беруть участь в змаганнях, не можуть проводити матчі на півдні та сході країни, де росія контролює великі території і де війна вирувала (і продовжує вирувати) найсильніше. Свідченням цього є фотографії занедбаних стадіонів та арен, частково зруйнованих ракетними ударами або ударами безпілотників.

Навіть якби УПЛ хотіла залучити клуби з півночі, півдня та сходу, знайти їх було б складно. За даними Української асоціації футболу, із початку російського вторгнення у 2022 році близько 20 українських футбольних клубів збанкрутували через відсутність активності та, як наслідок, доходів. Більшість цих клубів розташовувалися на півдні та сході країни, а деякі навіть потрапили під контроль російських військ.

Іншим удалося вижити, але завдяки зміні домашньої арени. Найпоказовішим прикладом є донецький «Шахтар», який переїхав зі сходу країни на захід, до Львова. Щонайменше п'ять інших клубів із шістнадцяти в УПЛ вже також не знають, що означає грати «вдома».

Танда каже, що головною складністю, із якою він зіткнувся в Україні, була мова, але сьогодні він почувається комфортно: «Спочатку було трохи складно адаптуватися; все було зовсім новим, але я розібрався». Він каже, що почав із найпростіших слів, щоб спілкуватися із товаришами по команді на полі. За межами поля він теж справляється зі складнощами із легким бешкетуванням, як от, до прикладу, у перукарні: «Я просто показую їм фотографію», – каже він, сміючись.

Кастільо також каже, що у нього вже заплановані перші уроки англійської мови, але поки що він «більше спілкується із португальцями та бразильцями» (у команді їх п'ятеро).

Почуття спокою, яке він відчуває у Львові, змушує Танду із нетерпінням чекати на візит родини. Патрісіо стверджує, що його повсякденне життя «дуже схоже на те, що було в Аргентині».

У випадку Кастільо, його родина збиралася приєднатися до нього в цій подорожі: «Якщо винести те, що відбувається, за дужки, я думаю, що це чудова нагода. Думаю, це той крок, який ми із моєю родиною хотіли зробити. Звичайно, це привілей для усіх, і для мене – мрія, що стала реальністю, – мати можливість залишити Венесуелу, і тим паче переїхати за кордон до Європи».

«Перед тим, як приїхати сюди, я запитав своїх венесуельських колег, які перебувають у «Кривбасі» (їх там п'ятеро), й вони сказали, що це дуже далеко від війни, далеко від кордону з росією. Звичайно, це мене заспокоїло, і я зміг узяти із собою й власну родину», – каже Кастільо.

Футбол може продовжуватися, незважаючи на війну, але вона не оминає його стороною. У кожному матчі повторюється одна й та сама картина: гравці виходять на поле з українським прапором за спиною, віддаючи данину пам'яті полеглим і тисячам тих, хто бився на фронті.

За даними Управління ООН з координації гуманітарних питань, повномасштабна війна, що розпочалася 24 лютого 2022 року, забрала життя щонайменше 12600 мирних жителів, у тому числі 2400 дітей.

«Усі команди та судді роблять це, навіть коли грають у європейських турнірах», – пояснює Танда. «Проводяться церемонії та віддається данина пам'яті людям, котрі брали участь у війні», – додає Кастільо. «Після цього решта матчу проходить абсолютно як зазвичай».

Звісно, ​​досвід буває різним. Деякі матчі доводилося зупиняти через сирени повітряної тривоги, а деякі навіть поновлювалися за кілька годин.

«Ми звикли бачити українські команди на великих турнірах. На жаль, через війну багато елітних гравців перестали приїжджати, але поступово іноземців стає дедалі більше», – каже Танда.

Аргентинський футболіст наголошує, що він «дуже щасливий» у «Карпатах», і хоча його майбутнє невизначене, він не виключає можливості залишитися в Україні: «Я щасливий. Граю багато. Я знайшов чудовий клуб. Він відповідає усім вимогам».

На даний момент рішення прийняти пропозицію з України принесло йому довгоочікувану нагороду: перший гол в якості професійного футболіста.

Кастільо чітко усвідомлює, що український футбол може стати трампліном для його кар'єри: «Я приїхав сюди із метою досягти успіху як тут, так і в Європі, і для цього намагаюся знайти більш вигідний контракт». Він розуміє, що український футбол може допомогти йому на цьому шляху.

Український футбол далекий від своїх славетних днів, і це очевидно. Минули часи, коли донецький «Шахтар» кидав виклик європейським грандам, але сьогодні, після більш ніж трьох років потрясінь, місцевий футбол мріє повернути собі колишню славу. Для цього йому потрібні іноземні таланти, й латиноамериканським гравцям відкрито дорогу.

Переклад оригінального матеріалу CNN WIRE