ВЕЛЕТЕНЬ: «Мріяв про виклик до збірної з дитинства. Ще з часів Євро-2012»

Хавбек житомирського Полісся Владислав Велетень поділився емоціями від першого виклику до збірної України.

– Вітаю з викликом до збірної. Як дізнався про це? Це ж, мабуть, сталося зовсім недавно.

– Так, під час заміни. Мене замінили, і одразу після цього сказали, у принципі, ще під час матчу.

– Тобто ти граєш із «Полтавою», йдеш на заміну, задоволений грою – і далі хто саме повідомляє тобі новину? Тренер?

– Так, людина з персоналу сказала одразу. Мені сказали йти в роздягальню, бо було холодно, щоб не захворіти. І вже у підтрибунному приміщенні повідомили.

– Яка була реакція?

– Позитивна, звичайно. Дуже зрадів. Думаю, будь-який футболіст про це мріє. Це, мабуть, найвищий етап, коли ти маєш можливість грати за національну збірну. Але тебе тільки викликають – а далі треба довести, щоб отримати шанс вийти на поле.

– Коли ти вперше почав мріяти про збірну?

– З дитинства. Пам’ятаю, ми з родиною дивилися Євро-2012 – мабуть, тоді й з’явилася ця мрія.

– Був хтось, кого ти вважав кумиром?

– Так, звичайно. Коноплянка, Ярмоленко – я ж граю на їхніх позиціях. І ще пам’ятаю, як Шевченко забив два м’ячі Швеції. Той матч уже нічого не вирішував [насправді, це був стартовий матч – прим], але було так приємно. Ми тоді виграли 2:1.

– Ти лівий півзахисник, але зараз у «Поліссі» тебе часто використовують праворуч. Наскільки це змінює твою гру?

– Звісно, міняє. Не скажу, що це зовсім інша гра, але все одно важче, не так зручно. Та коли тренер довіряє тобі, коли клуб платить за тебе гроші – ти не маєш права обирати позицію. Маєш віддавати максимум, де б не грав, і показувати рівень.

– Але все ж таки комфортніше зліва?

– Так. Думаю, будь-якому правоногому футболісту зручніше грати зліва, а лівоногому – справа. Але не завжди так виходить. Були матчі, де я починав зліва – проти «Кривбасу», виходив на заміну проти «Руху» теж зліва, останній матч півтайму зіграв там.

– Як думаєш, за що тебе викликали до збірної?

– Вважаю, що це питання не до мене, а до тренерського штабу. Вони вирішують, кого викликати. Я просто працюю, повністю віддаюся на полі – і так само буду віддаватися, якщо вийду за збірну.

– Як оцінюєш свій прогрес зараз?

– Поступово зростаю – психологічно, технічно. Але завжди хочеться більшого. Ніколи не можна бути повністю задоволеним результатом – треба прагнути більшого, щоб отримувати більше.

– Коли тебе придбало «Полісся», це сталося після твого результативного матчу проти них?

– Ми вже раніше розмовляли про можливий перехід. Ще до того були контакти з іншими клубами. Але коли я перепідписав контракт із «Колосом», тоді вже з’явилися конкретні пропозиції. Після того, як я асистував у матчі проти «Полісся», напевно, це був фінальний етап. Потім уже була офіційна пропозиція.

– Ти здорово почав сезон. І багато твоїх партнерів по «Поліссю» теж отримали виклик у збірну. Це допомагає?

– Так, звичайно. Коли поруч знайомі хлопці, легше їхати, легше адаптуватися. Та й загалом я знаю багатьох гравців, тому ніяких нервів немає.

– Узагалі ніяких нервів перед викликом?

– Ні. Мабуть, після служби в ЗСУ вони просто зникли. Не знаю чому, але після повернення я перестав нервувати перед матчами. Востаннє хвилювався, напевно, коли дебютував за «Колос» у Прем’єр-лізі до повномасштабної війни. Тоді, так, ноги трохи тремтіли.

– Нагадай, будь ласка, про твою службу. Коли ти пішов у ЗСУ і як це відбувалося?

– Пішов у тероборону, був у Києві. Потім президент підписав указ, що тероборону можуть направляти в інші регіони. Наша бригада вирушила на Донеччину.

– Як давалося повернення у футбол після цього періоду?

– Дуже важко. Хоч я й намагався підтримувати форму, але повернувся з 8 зайвими кг. Плюс були складні, не скажу погані, але непрості стосунки з тренером «Колоса». Кожне тренування було емоційним, іноді з негативом. Але з часом я виріс емоційно. Тоді все сприймав надто близько до серця, навіть огризався.

– Тепер можеш «огризнутися» до тренерів «Полісся»?

– Ні, звісно. Там чудові люди, які грали на дуже високому рівні. Вони хороші не лише як тренери, а й як особистості. Тому проблем бути не може. І взагалі після тих часів у мене вже жодних конфліктів не було – ні з тренерами, ні з кимось іншим.

– Ти знайомий особисто з Сергієм Ребровим?

– Ні. Я був у системі «Динамо», коли він тренував першу команду, але ми не перетиналися – я тоді ще подавав м’ячі на матчах.

– Кому подавав, пам’ятаєш?

– Пам’ятаю гру «Динамо» – «Челсі» на «Олімпійському».

– Зараз багато гравців «Полісся» викликані до збірної. Можна сказати, що команда стає базовою для національної?

– Думаю, це закономірно. У «Поліссі» зараз одна з найсильніших і найкваліфікованіших груп футболістів в УПЛ. Якщо гравці демонструють високий рівень, вони заслуговують бути в збірній. Ми йдемо третіми, тому нормально, що від нас викликали багатьох. І я вважаю, що є ще хлопці, які цілком можуть отримати шанс.

– Як оцінюєш нинішній чемпіонат? Усі дуже близько за очками. Це збережеться до кінця сезону?

– Думаю, поступово команди все одно розподіляться по місцях, як завжди буває на дистанції. Але зараз, дійсно, будь-хто може відібрати очки в будь-кого. Наш тренерський штаб постійно наголошує: якщо команда зверху думає, що виграє на класі, – її за це карають. Це стосується і «Динамо», і «Шахтаря», і будь-кого. Клас є, але без бажання перемоги цього замало. Команда, яка виходить і б’ється, завжди має шанс.