Чому Сергій Ребров має піти у відставку саме зараз

Занадто багато зараз розмов про Сергія Реброва. Головного тренера національної збірної України наполегливо «сватають» до «Панатинаїкосу». Принаймні, грецька преса.

Понад те, «обізнані» джерела навіть стверджують, що Сергій Станіславович дав своє добро на цей трансфер. І тепер справа за малим – за позицією глави УАФ.

Але в цій малій справі глава УАФ Андрій Шевченко нібито проявив неабияку принциповість. Мовляв, поки я обіймаю цю посаду, збірною України керуватиме лише Ребров, який зможе зробити все і більше, щоб наша команда пробилася на чемпіонат світу-2026.

На мій суб'єктивний погляд, Сергій Ребров вже не в тому стані, щоб вивести нашу національну команду на Мундіаль. Нижче я спробую аргументувати свою позицію. І, користуючись нагодою, візьму на себе сміливість порадити Андрію Миколайовичу відпустити Сергія Станіславовича саме зараз. Не зволікаючи ні дня. Бо саме так обидва зуміють зберегти свої обличчя, добряче зіпсовані ретушшю банальних буднів та прорахунків.

Після двох турів відбору на ЧС-2026 в активі національної збірної України аж одне очко. У дебютному поєдинку підопічні Сергія Реброва без шансів поступилися чинному віце-чемпіону світу – збірній Франції, а у другому поєдинку без особливих шансів на перемогу звели внічию матч проти збірної Азербайджану.

Після матчу в Баку засмучений і нервовий наставник «синьо-жовтих» вкотре наголосив на складній кадровій ситуації у збірній (насамперед через травми), а також поспішив заявити, що в нашій збірній і тренер, і футболісти «працюють на максимумі».

А ще Сергій Станіславович заявив, що «ми ще нічого не програли, попереду багато матчів».

Мені останнім часом дуже складно погоджуватися навіть у дрібницях із нинішнім тренером збірної, проте з останньою частиною вищезгаданого одкровення Реброва дозволю собі погодитись. Попереду ще справді багато матчів (цілих чотири), і ми справді «ще нікуди не вилетіли».

Проте не можу відмовити собі в такому ж безапеляційному задоволенні заявити, що все інше, що говорив і робив останнім часом Сергій Ребров, уже не викликає жодної довіри. З тієї простої причини, що кредит цієї довіри головний тренер збірної України вже вичерпав. На мій суб'єктивний погляд.

Але якщо говорити об'єктивно, то якби все робилося, виходячи з позиції логіки та здорового глузду, Ребров уже давно не мучив би ні себе, ні футболістів, ні вболівальників на такій відповідальній посаді. Він більш ніж заслуговував на відставку після Євро-2024, коли, потрапивши до найслабшої групи турніру, посів зі своєю командою останнє місце.

Але, на мій глибокий жаль, вчинити по-чоловічому, тобто піти добровільно, Ребров не зумів. Не зміг. Не спромігся. Чи не захотів. Чи не знав, що так можна. Чи його вмовили. Йому загрожували. До нього підселили циганський табір. Різних причин насправді може бути безліч, щоб пояснити елементарну людську слабкість.

Напевно, у Реброва знайдеться відповідь на запитання, чому він не пішов після вильоту на груповій стадії Євро-2024, а залишився. Але таке питання йому зараз уже ніхто не поставить. Тому що охолонули вже, підзабули, «рухаємося далі», «врахуємо помилки» й «наша мета – ЧС-2026».

Але я все одно все те колишнє пам'ятаю. І після того, як мене розчарував Ребров-людина, мене вже ніколи не зачарує Ребров-тренер.

«Ніколи не казав, що розглядаю Лігу націй як підготовку до чемпіонату світу», - чергова «пінка» Сергія Станіславовича, після якої слід було б попрощатися зі збірною з другої спроби. Бажано – добровільно. Але яке там… Що далі в ліс, то партизани справді товщі. А совість – тонша. А хамства – більше…

І чим більше ламав дров наставник головної команди країни турнірною сіткою «практично товариського турніру» під назвою Ліга націй, тим жорсткіше, як здавалося збоку, він тримався за свою роботу. І тим зліше, наполегливіше він відбивався від настирливих мух. Тобто, уболівальників та преси, мабуть, добре запам'ятавши девіз одного зі своїх головних кар'єрних роботодавців: «Собаки гавкають, караван іде».

Напевно, у Сергія Станіславовича заготовлено відповідь і на це питання – щодо Ліги націй, яка нас уже не може врятувати як запасний аеродром, як врятувала зовсім недавно, коли команда Реброва з боями пробивалася на Євро-2024. Тепер йому це питання навряд чи поставлять, бо навіщо трясти порожнє повітря? Але за місяць, у середині жовтня, таке питання може бути дуже актуальним. Точніше, воно може бути вже риторичним.

Так чи інакше, після «практично товариського турніру», а потім ще одного такого, справді товариського, а тому зовсім і не ганебного, Сергій Ребров все одно залишився біля керма збірної. Воно й не дивно: ну хто ж наважиться добровільно грюкати дверима, якщо замість дверей уже давно фіранка. Ще з часів вильоту з Євро-2024.

До того ж, у рукаві Реброва залишався невбитий козир, неспалимий джокер: відбір на ЧС-2026. Мовляв, раніше то була приказка, дитячий лепет майже, а ось далі настає час для справжніх суворих мужиків.

Може, воно і на краще, що немає запасного аеродрому. Значить, немає права і на розсюсюкування. На помилку чи то пак. Виходитимемо на Мундіаль або безпосередньо, або з другого місця, через сито кваліфікації.

Але оскільки «матковою» збірною нашої групи є сама Франція, то нічого іншого, крім боротьби за друге місце, ми не знаємо і не бачимо. Хоча попередник Реброва з Францією у статусі чемпіона світу впорався. Але не суть. Друге місце, отже, друге. Ми за ціною не постоїмо.

«Нам удалося створити кілька моментів, але у футболі важливо завершувати атаки. Коли граєш проти такої сильної команди і не реалізуєш моменти, то програєш». Ось «Євангеліє від Сергія» після програного матчу із Францією. Про характер, волю, бійцівські якості, порядок, який б'є клас, там жодного слова. Точніше, так: там жодного Слова.

Далі був матч у Баку, після якого вчергове Сергій Станіславович залишився на своїй посаді, хоча в рази простіше було піти. Але навіщо, якщо ми ще нікуди не вилетіли. Та й хлопати вже взагалі нема чим: немає навіть фіранки. Любуйся по саме не хочу.

Повторюся ще раз: ми правда ще не вилетіли. У другої зараз Ісландії – три очки, у нас – одне. Один правильний рух – і ми міняємось місцями з «вікінгами».

Тільки от я чомусь не вірю, що Сергій Ребров на чолі нашої збірної зможе вийти переможцем наступного поєдинку, який якраз і буде матчем за друге місце – на виїзді в Ісландії. Не вірю я вже цьому тренерові, бо він уже давно вичерпав усі можливі кредити.

Я не знаю, чому так. Чесно, не знаю. Чому в нього ні чорта не виходить. Спочатку начебто й складалося все хоч у фрагменти, хоч цілісної, цілої картини й раніше не було. Але тоді хоч щось було.

Другий тайм на виїзді проти Північної Македонії, другий тайм номінально вдома проти Італії, перший тайм номінально вдома проти Англії, другий тайм проти Словаччини на Євро. Ще – перший матч – увага: повністю – проти Бельгії у рамках плей-оф Ліги націй. Усе. Більше згадати нема чого. За всього бажання.

На цьому можна ставити крапку. Можна дякувати Сергію Станіславовичу за титанічну виконану роботу й бажати успіху в подальшій кар'єрі, оскільки в нинішній кар'єрі він уже себе давно вичерпав. Він уже не дотягує до рівня себе зразка матчів відбору на Євро-2024. Він деградує. Вже як тренер.

І якщо його нерозлучний друг, а за сумісництвом голова національної асоціації Андрій Шевченко ще вірить у те, що національна збірна України таки може потрапити на ЧС-2026, потрібно витягнути голову з піску й ухвалити нарешті рішення, яке напрошується другий рік: відправити Реброва подалі від збірної, давши його зміннику найцінніше, що можна дати: час.

Час розібрати завали. І щоб не вилетіти по-справжньому вже після третього туру звідти, де ми чомусь розучилися літати.

А чи зможе літати Сергій Станіславович в Афінах – то його особиста справа. І справа його симпатиків.