Лондонізація українського футболу: панацея чи хибний шлях?

Після 1-го туру поточного чемпіонату України хтось із вболівальників, натхненний чи, радше, пригнічений ситуативним лідерством «Кудрівки», запропонував термін «кудрівкізація» щодо процесів у нашому футболі. Зізнаюся, що це слово було й у моїх думках незалежно від того, хто його вперше виніс на широкий загал. Утім, систематизувавши побачене в стартових турах УПЛ (із 6-ти клубів, що в перших двох турах не дізнали гіркоти поразок, 4 базуються в столиці), все ж таки вирішив, що найкращим відповідником процесів у нашому футболі стане інший термін – «лондонізація» (власне, сама «Кудрівка» допевна й засвідчує їх).

Колись-заколись московські акули футбольного пера теревенили про високий фаховий рівень футбольного вболівальника з білокам’яної: мовляв, той щотуру має щасливу можливість бачити безпосередньо на трибунах стадіонів кілька матчів, й от такий безперервний практикум і сприяє зростанню обізнаності у футбольних нюансах. Чи заздріли ми, кияни, такій можливості? Складне запитання, на яке в мене немає однозначної відповіді. З одного боку, футбольний огром у столиці радянської імперії – це, й справді неабияке розширення футбольної бази знань. З іншого боку, саме в Києві народжувалися та втілювалися в життя передові для 1970-х – 1980-х рр. футбольні ідеї. А переповнені трибуни на матчах динамівського дублю (не така вже й дивина в тогочасся!) та подеколи вельми солідна авдиторія на домашніх матчах київських армійців, де публіка захоплювалася майстерністю Віктора Насташевського (чогось же цей знаний бомбардир не квапився покидати малоамбітний, але ж київський клуб!), – свідчення того, що інформативна база в тодішніх київських тифозі була вельми щедротна. Як казав мені один із багаторічних власників абонементу на матчі основного складу «Динамо» й регулярний відвідувач поєдинків дублю («це був справжній ритуал», за його словами), в грі молодих динамівців можна було побачити заледве чи не більше тактичних новацій, ніж у пересічних матчах вищої ліги на московських стадіонах. Твердження, з яким можна сперечатися, однак не позбавлене логіки та водночас певного київського футбольного снобізму.

Свого часу я придумав і мірою сил втілював у життя рубрику «Футбольний мегаполіс» в одному з українських спортивних тижневиків. Розворот на опис футбольного життя в тому чи іншому місті, зазвичай, був часово прив’язаний до якогось локального дербі. Так от, коли надумав написати про Лондон, то був цілком свідомий того, що розвороту для цього справжнього футбольного мегаполісу буде замало. Що казати, коли такий важливий аспект футбольного (чи, радше, довколафутбольного) життя столиці Великої Британії, як протистояння фанатських угруповань брати Дугі та Едді Брімсони розглядають на більш як 360-ти сторінках літературної праці під назвою «Вища міра»! Мапи місць дислокації лондонських клубів являють собою густотно помережану відповідними позначками схему, за якою не одразу збагнеш, хто з якої частини мегаполісу, а для декого буде достоту відкриттям лондонська приналежність того чи іншого клубу.

Війна на Донбасі запустила, а повномасштабна війна розігнала до шаленої швидкості такий собі процес лондонізації у нашому футболі, коли чимало клубів змінило прописку (чи то пак, місце реєстрації, хоча не завжди) на столичну. До того ж, і в самому Києві накреслилася тенденція до професіоналізації клубів, які до пори, до часу брали участь лише в першостях столиці, а то й суто в юнацьких змаганнях.

Що ж маємо? «Динамо», «Шахтар», «Зоря», «Оболонь», «Кудрівка», «Лівий берег», «Локомотив», «Ребел», «Атлет» (а старт нинішнього розіграшу Кубка України дав змогу дізнатися, приміром, про команду «Легія»). У цьому списку міг би цілком бути й «Металіст 1925», якщо б не зухвала поведінка хлопців у клубній формі, які скандували непристойності на адресу клубу «Лівий берег», який попервах прихистив харків’ян на своїй арені. Ну, й купа клубів, гравці яких проживають у столиці, але які свої домашні матчі проводять в київських передмістях. Медіа вперто продовжують називати гравців «Шахтаря» донеччанами, хоча серед тих, хто вийшов у стартовому складі «гірників» на матч проти «Панатінаїкоса», таких, хто принаймні бував колись у столиці шахтарського краю, можна перелічити на пальцях однієї руки. Й, хай би що казали представники «Шахтаря», але гравці в помаранчево-чорних футболках здебільшого не мріють переїхати до Донецька.

Вогні великого міста ваблять і футбольних менеджерів. Маючи столичне місце проживання, легше агітувати гравців перейти до свого клубу (під час повномасштабної війни з цим може, щоправда, посперечатися Західна Україна), де їм забезпечать комфортні умови проживання. Крім того, власне, столичний ринок футбольної юні чималенький, більший, ніж деінде в Україні. Й ти можеш переглядати сотні й сотні хлопчаків, обираючи серед них найкращих і даючи їм дорогу у футбольне життя. Конкуренція за вболівальника? Не бачу в цьому нічого поганого. Коли ситуація дасть змогу збирати більші вболівальницькі авдиторії на трибунах, то різноманітні приманки для глядачів практикуватимуться зашироко. «Динамо» в цьому контексті завше стоятиме окремішньо. Як там зазначали брати Брімсони, «серед усіх столичних клубів лише один найяскравіше уособлює в собі… головні відмітні риси типового лондонця. Цим клубом, звичайно, є «Челсі». Змінимо «лондонця» на «киянина», а «Челсі» на «Динамо», й картина вийде подібна.

Україна прагне справедливого миру та нормалізації життя, мирного розвитку в усіх сферах, зокрема й у спортивній. Прогнози досвідчених політичних аналітиків щодо того, коли це справдиться, вже неоднораз були спростовані жорстокою реальністю. І той, хто впевнено каже про щось таке, що буде з війною найближчим часом, або видає жадане за дійсне, або переймається необґрунтованим песимізмом, або хайпує, послуговуючись клікбейтними заголовками та галасливими твердженнями-фантомами на кшталт: «От і все, путін виводить війська». Хай там як, а рано чи пізно, гармати-дрони занімують. А от чи стишиться лондонізація нашого футболу за мирних умов? Чи можна уявити собі картину, що згодом команди відкинуть попередні внутрішньодужкові назви міст свого походження та офіційно затвердять саме столичне місце базування? Зовсім цього не виключаю. А от щодо питання, чи спонукає це неокиян до зведення бодай невеличких, але власних стадіонів у столиці, в мене немає однозначної відповіді. Якщо такий процес (саме процес, а не поодинока акція і не використання зведеного до них) розпочнеться, то можна буде сміливо стверджувати: лондонізація втілилася в життя і на наших теренах. Із поправкою на можливості клубів, звісно.

Олексій РИЖКОВ