Розмін Постекоглу на Франка – позбавлений сенсу. Леві лише імітує дії

Одразу зазначу, що я високо оцінюю як тренерський талант Постекоглу, так і Франка. Кожен з них – крутий тренер. Але… якщо обидва – круті, то сенс міняти одного іншим? Коли ми кажемо про невимушену зміну наставника, то це завжди повинно бути або про розвиток (бажано), або про збереження рівня (якщо ти вже найкращий). «Тоттенгему» рівень 17-го рядка в АПЛ зберігати не треба, тож ідея – саме розвиток. Ну і зміна точно не була вимушеною, адже Постекоглу хотів залишитися та не мав конфліктів з футболістами – міг би працювати ще хоча б рік. Отже, «Тоттенгем» підписує Франка з метою прогресувати. Тоді постає питання: а точно заміна австралійця данцем – це про прогрес? Як на мене, це більше нагадує імітацію бурної діяльності, щось типу «от подивіться, ми хочемо змін, тому в нас новий тренер». Але це так не працює. Одного разу «Тоттенгем» вже поставив на успішного наставника команди-середняка – й у того не вийшло. Зараз він тренує «Ноттінгем».

У цьому тексті пояснюю, чому заміна Постекоглу Франком просто не має сенсу. «Тоттенгем» отримав хорошого тренера замість хорошого. Я впевнений, що це не про розвиток проекту, а про топтання на місці.

Яким є футбол Постекоглу?

Найкраща ілюстрація – фрагмент гри минулого сезону, коли «Тоттенгем» у складі з 9-ти футболістів (2 вилучення) намагався спіймати «Челсі» в офсайдну пастку по лінії центру поля. Красиво? Так. Унікально? Авжеж. Дієво? Цілком, бо у перший сезон з Постекоглу команда фінішувала на 5-му місці у турнірній таблиці – у 2-х балах відставання від зони ЛЧ. Ба більше: «шпорам» просто не пощастило, що саме у той рік Англія не отримала додаткової путівки до ЛЧ. Цього сезону «Ньюкасл» набрав рівно стільки ж, скільки тоді «Тоттенгем», балів (66), але зміг кваліфікуватися до головного клубного турніру Європи. А ще «шпори» тоді забили 74 голи, з яких 16 – у ворота команд топ-4 таблиці (в середньому по 2 за поєдинок). Чесне зізнання: мені не подобався підхід лондонців. «Тоттенгем» завжди був однаковим, взагалі не підлаштовувався під суперників. Тому умовний Фернандеш у грі зі шпорами міг робити на полі все, що хотів.

Але команда знищувала аутсайдерів (8 перемог у 8-и матчах проти четвірки найгірших клубів таблиці) та стабільно перемагала середняків. Тому питань до тренера як таких не було. З’явилися цього сезону, коли пішов результат. Тоді виявилося, що Постекоглу – негнучкий. Команда намагалася грати однаково у кожному поєдинку, але в неї не виходило. У перший сезон «Тоттенгем» володів м’ячем 62% часу у чемпіонаті, у другий – тільки 55%. Стало гірше з двох причин. Перша: впала точність. 87% тоді, 85% тепер. Друга: впала інтенсивність гри без м’яча. 7.5 PPDA тоді (показник пасів суперника до твоєї спроби повернути собі круглий), 9.43 тепер. «Шпори» гірше повертали собі м’яч після втрат, а на ньому були менш креативні. Тому з’явилися проблеми і у діях біля чужих, і у діях біля власних воріт. Але навіть так «Тоттенгем» не поступився «Челсі» за кількістю голів з гри (38), а «Ньюкаслу» та «Астон Віллі» – за відсотком часу, який м’яч проводив на третині поля опонентів «шпорів» (30%). Бо це стиль – сміливий та атакуючий.

Що не вийшло?

Вдало зреагувати на форс-мажорні обставини. Беремо виступи футболістів «Тоттенгема» в усіх турнірах. Є показник різниці між очікуваними забитими та пропущеними голами команди у матчах, коли грає той чи інший футболіст. Іншими словами, він вказує на те, наскільки важливий кожен гравець для неї на полі. Так от, топ-3 у «Тоттенгема» за показником цього сезону: ван де Вен, Ромеро та Вікаріо. 2 захисники та воротар. Баланс кожного – +12 та більше, всіх інших – не більше ніж +9.3, без Бентанкура – максимум +5.6. А тепер дивимося на кількість зіграних хвилин в АПЛ. Вікаріо поза топ-4, Ромеро поза топ-12, ван де Вен поза топ-17. 24, 18 та 12 матчів у стартовому складі відповідно. А тепер уявіть, враховуючи ці цифри, скільки поєдинків вони провели на полі разом. Там не буде і десятка. Найкращі гравці «шпорів» майже не грали одночасно, а якщо і грали – у середньому раз на 4 матчі. Проблема…

До речі, Бентанкур тут поза топ-10. Також було пошкодження. А, і в атаці травм було чимало. Той же Меддісон вийшов у старті тільки 21 раз в АПЛ. Він травмувався кілька разів, а всім відомо, що англієць довго набирає форму після пошкоджень – на своєму максимумі майже і не пограв за рік. Сон здав. Та навіть придбаний Соланке третину поєдинків пропустив через пошкодження. Постекоглу на одній з конференцій, коли його питали про травми, а перекладач закашлявся, навіть пожартував, що, ось, «тепер і перекладача втратили». «Тоттенгем» вбили травми. Але є провина і Анге, який довгий час, ледь не весь сезон, ніяк на них не реагував. Він хотів, щоб Сарр розігрував у центрі як Бентанкур, але той усього лише Сарр. Він хотів, щоб Драгушин починав атаки як Ромеро, але він лише Драгушин. І так цілий сезон… Ситуація змушувала тренера відмовитися від стилю, але він не хотів. Підсумок – 17-й рядок у турнірній таблиці.

Але чи точно треба було прибирати Анге?

Я ой як не впевнений. Давайте абстрагуємося зараз від прізвища нового наставника. Відповідаємо на єдине питання: чи треба було залишати Постекоглу? Як на мене, так. Фінал ЛЄ довів: тренер готовий змінюватися. У «МЮ» 70+% володіння, а у «Тоттенгема» – виграний трофей (1:0). Але це не був футбол на відбій, щонайменше не у першу годину. Бо переможний для «шпорів» гол прийшов з підготованого навісу, а до цього вони були кращими за опонентів через якісний пресинг, контролювали гру. Тобто якісь з ідей Постекоглу спрацювали, а від якихось він відмовився заради результату. Він знайшов баланс. Так, лише на 1 матч, але на головний у сезоні. Хіба це не означає, що тренер готовий ставати кращою версією себе заради команди? Насправді, він пройшов великий шлях – від тієї офсайдної пастки у меншості проти «Челсі» до прагматичного футболу проти «МЮ» у фіналі ЛЄ. Це арка розвитку персонажу. Той Анге та цей – різні люди.

Як на мене, ТАКА перемога у ЛЄ повинна пробачати все інше. Ні, не тому що це перший за 17 років трофей для «Тоттенгема» – а тому що у сезон форс-мажорів з жахливим емоційним фоном та тиском Анге протягнув команду у фінал та виграв його для неї тренерськими рішеннями. Ось вам приклад Аморіма, якого також критикували цілий рік. І що у підсумку? Приречені коментарі перед матчами та після них. Розпач в очах прямо під час гри. 0 вдалих тренерський рішень у фіналі. І це ще не було великої кількості травм. Аморім не впорався. Але і не повинен був. Мало хто б впорався. А Постекоглу зміг. Він потрапив у торнадо та вижив. І став іншою людиною. Що було б у новому сезоні? Він спробував би знову грати радикально, але з прикладом виграшу у фіналі завдяки компромісним рішенням у пам’яті – був би гнучкішим. А навіть якби ні, то у нас є приклад результатів його команди у сезон без мільйона травм – все було б щонайменше нормально.

Яким тренером є Франк?

Він провів у «Брентфорді» майже 7 років, керував командою у 6-и повних сезонах – Томас вміє працювати у довгу. Його головний здобуток – перетворення «Брентфорда» з команди ЧШ на стабільного середняка АПЛ. Вже 2 сезони поспіль одне й те саме: клуби-новачки заходять у лігу та одразу з неї вилітають. 2 роки – 6 таких невдах. Тобто зберегти прописку в АПЛ для нещодавнього учасника ЧШ – це складне завдання. Вдвічі складніше зробити це 2-3 рази поспіль, адже тільки на 3-й рік клуб-новачок починає заробляти на рівних з іншими у лізі. До цього – виживай як вмієш зі слабким складом. 13, 9, 16, 10 – підсумкові позиції «Брентфорда» у таблиці АПЛ з Франком. У сезон з найгіршим фінішом «бджоли» випередили будь-кого з зони вильоту на 13 очок. Тобто кожного разу легко зберегали прописку. Але навіть зараз їхній склад не топ: тільки 5 команд гірші за середнім цінником на футболіста.

Але «Брентфорд» у перший рік в АПЛ та в останній на даний момент – це геть різні команди за грою. Перший сезон: 44% володіння, 74% точності пасів, баланс 15 на 24 за голами зі стандартів та з гри відповідно, 32% на 26% за часом гри на власній та чужій третинах поля. Четвертий сезон: 48% володіння, 81% точності передач, 13 на 43 за голами зі стандартів та з гри відповідно, 34% на 29% за часом на власній та чужій третинах поля. Від явного аутсайдера, який «усього лише» круто відбивається, до команди, яка не боїться грати з м’ячем у ногах. Що важливо, у ЧШ «Брентфорд» був таким, яким є зараз, а не таким, яким представ у перший рік в АПЛ. Чому? Через Франка. Коли команда здобула промоушен, він оцінив її склад та можливості на найвищому рівні – і зіграв не так, як хотів, а так, як треба для збільшення шансів на збереження прописки. Це про гнучкість, бо Франк грав не у свій футбол мрії не матч-два – а пару років точно. А потім перестав, бо більше не було необхідності.

Однак зачеплюсь за відсотки часу, який м’яч проводить на третині «Брентфорда» та його суперника. У порівнянні з першим роком команди у лізі зросли обидва. Тобто аж на 5% впав час, який м’яч проводив у центральній третині. Логічний висновок: «Брентфорд» став більше грати атака на атаку. Зараз у його поєдинках круглий проводить у цій зоні лише 37% часу – найменше в усій лізі. Усього 2 команди мають тут менше 40%. Знаєте, яка друга? «Тоттенгем» (39%). «Брентфорд» у топ-5 за забитими голами з гри, а ще – у топ-4 найгірших за пропущеними з гри. По його воротах пробивають в АПЛ в середньому 17 разів за поєдинок, менш продуктивна тільки оборона «Саутгемптона» (17.9). У кіпера команди Флеккена 150 сейвів в АПЛ – найбільше серед усіх воротарів. У найближчого до нього 120. Тобто він мав роботи на рівні зі стражами воріт команд-аутсайдерів ліги, якщо не більше. Бо це стиль Франка – атака на атаку.

А навіщо тоді було змінювати тренера?

Футбол мрії Франка – ось такий. Де його воротаря знищують суперники – але атака настільки ефективна, що команда все одно виграє. Нікого не нагадує? Це ж Постекоглу ставив усе на атаку. Це ж Постекоглу не підлаштовувався під суперників, а гнув свою лінію. Це ж футбол Постекоглу всі називали найбільш радикальним в АПЛ. Але Франк точно такий же. Він хоче грати не те щоб так само, але також аж занадто сміливо в атаку. Він погоджується на безлад біля власних воріт, якщо це дозволяє створити ще більше шансів у чужих. Єдина перевага Франка – його гнучкість. Він навіть сезон може ставити команді інший, не свій футбол, якщо їй це потрібно. Через це він, я припускаю, краще пройшов би останній рік, якби був тренером «Тоттенгема» замість Постекоглу. Менше програвав би, частіше перемагав би. Може, навіть також тріумфував би у ЛЄ. Цілком собі це можу нафантазувати.

Але от яка справа: зміна тренера завжди несе за собою ризики. Ризик, що спеціаліст не впорається на новому місці. Ризик, що він не потягне новий рівень. Ризик, що гравці не приймуть тренера. Ризик, що новачок не впорається з тиском. Багато-багато ризиків. Саме тому призначення нового наставника – це завжди про спробу досягти прогресу. Бо якщо новий плюс-мінус на рівні зі старим, то нащо ризикувати? От і я питаю: а нащо? Постекоглу нормально впорався з тиском, навіть жодної істерики не влаштував. Постекоглу знайшов спільну мову з футболістами. Постекоглу вже працював у команді 2 роки, тому не починав би влітку з нуля. Анге навіть гнучкість в останній момент показав – і це принесло трофей. Я розумію, що Франк – це ніби прокачана версія Постекоглу, але точно ненабагато. А ще – з великою кількістю ризиків. Я б зрозумів, якби «Тоттенгем» прибрав Анге заради умовних Гау або Емері. Але заради Франка…

Я буду вболівати за Франка у «Тоттенгемі». Мені подобається його стиль футболу, він як тренер подобається мені більше за Постекоглу. Але я щиро не розумію сенсу цієї заміни. «Тоттенгем» витрачає більше грошей та ризикує заради… а заради чого взагалі? Отримує трохи більш гнучкого тренера – і все. Стиль – дещо інший, але все ще атакуючий. Не розумію сенсу відмовлятися від Постекоглу заради Франка. Це не про суттєві зміни точно. Але так – це про видимість, про імітацію цих самих суттєвих змін. Ніби Леві намагається зробити краще. Зміни заради змін. Тож тренер – новий, а Леві – такий же, як і завжди.