Дмитро Пітерман. Як одеський єврей уявив себе богом футболу

Він ледь не довів до банкрутства «Алавес», сварився з Іспанською футбольною федерацією, називав гравців «Реала» «клоунами», а Роналду – «диким поросям».

Талановита людина – талановита у всьому. Ця крилата фраза має право на існування, але точно не стосується Дмитра Пітермана. Його життя – яскравий приклад того, як можна бути успішним в одній справі, та повністю провалитися в іншій.

Від майже олімпійця до футбольного функціонера

Дмитро народився в 1963 році в Одесі. З дитинства хлопчик мав спортивні здібності й непогано виявляв себе у футболі та легкій атлетиці. Радянські реалії не дуже подобались єврейській сім’ї, яка вирішила емігрувати до США. В неї це вийшло ще під час шкільних років Дмитра. На додаток, юнак виявився дуже здібним до навчання. Пітерман успішно закінчив школу в Каліфорнії та вступив до одного з найкращих університетів світу – Берклі, куди потрапляють лише 15% з усіх охочих. Звичайно ж, допоміг спорт.

Із футболом у хлопця не склалось, однак у легкій атлетиці він подавав великі надії. Згодом Пітерман отримав диплом архітектора та ледь не поїхав на Олімпійські ігри. В потрійному стрибку він зупинився за крок до кваліфікації на Олімпіаду-1992 у Барселоні. Після цього життя уродженця Одеси змінилося кардинально. Олімпійська мрія так і залишилася мрією, адже в 1996-му Пітерман знову не відібрався на головні спортивні змагання світу. Проте до Іспанії він переїхав, де й залишився на довгі роки.

«Першою та головною любов’ю був футбол. У дитинстві наша команда Київського району Одеси посіла 2-ге місце в місті, а я став найкращим бомбардиром турніру. Пам'ятаю, як грамоту та медаль мені вручав сам Віктор Зубков – найпопулярніший гравець «Чорноморця». Проте в Америці, куди ми переїхали, європейський футбол чи соккер, як його тут називають, у ті роки був розвинений слабко. В університеті ж я під орудою Руді Ханта (один із перших темношкірих тренерів у США) серйозно зайнявся стрибками. Брав участь у чемпіонатах країни. Відбирався до олімпійських команд 1992 й 1996 років. В олімпійські роки замість чемпіонату там проводяться відбіркові змагання. Щоб на них потрапити (у фіналі має бути 18 атлетів), слід виконати заявлений норматив (зазвичай, він вищий за олімпійський), решту добирають за їх найкращими результатами. В мене виходило потрапляти до цих 18-ти. Найкращий результат у потрійному стрибку – 16 метрів 53 сантиметри. Взагалі щодо легкої атлетики, я почав опікуватися нею ще в Одесі. Спочатку нас було чоловік 80, потім лишилося 10, опісля – ще менше. Мене тренер Ніна Медведєва «купила» словами: «Ти -– як Валерій Борзов». Багато дав мені як у спортивному, так і в людському плані Рем Корчемний, під орудою якого я почав тренуватися згодом. Він мені, як батько, ми з ним і в Америці багато спілкуємося», – згадував Пітерман в інтерв’ю виданню «Вечірня Одеса».

До Іспанії Дмитро переїхав не з порожніми кишенями. Паралельно зі спортивною діяльністю випускник Берклі розвивав бізнес у сфері нерухомості. В Сан-Франциско ходили чутки, що Пітерман опікувався спекулянтством, заробляючи на угодах куди більший відсоток, ніж йому належало. Проте прямих доказів ніхто знайти не зумів. Врешті- решт, колишній одесит залишив цей бізнес, зайнявшись творчістю.

Пітерман захопився образотворчим мистецтвом і відкрив музей графічних картин Сальвадора Далі в місті Тосса-де-Мар. Водночас він викупив готель у курортній смузі Коста-Брава, зробивши з нього спортивно-відпочинковий комплекс. Проте футбол усе одно залишався нав'язливою мрією.

«Спочатку допомагав місцевій сільській команді з 5-го дивізіону. Несподівано пішли перемоги, й невдовзі на мене вийшли люди з «Паламосу» – найстарішого клубу Каталонії та другого в Іспанії. Зателефонували та попросили: «Візьми клуб». Вони тоді в 4-й лізі грали. Так я став президентом «Паламоса».

Президентськими повноваженнями все не обмежилося.

«Почалося все смішно, із суперечки. Я серйозно вирішив зайнятися клубними справами. Ми були за крок до плей-оф, але підвищитись у класі ніяк не виходило. Тренер сповідував оборонну та не дуже привабливу гру. Якось у міжсезоння ми з колегами сиділи в офісі, обговорювали склад майбутньої команди. Заходить тренер і каже, що домовився з одним хлопцем, його обов'язково потрібно брати до штату. Я відповідаю в тому плані, що якщо він пообіцяв, то, значить, від імені клубу. Тому я готовий взяти гравця, але на його місце вже запрошено двох, сильніших виконавців. А це означає, що його протеже отримуватиме мінімальну зарплату та просидить весь сезон на лаві запасних. Вислухавши, він усміхнувся: «Збираєш свою команду?». «Так», – відповідаю. «Ну, якщо це так легко, чому б тобі її самому не потренувати?». «Добре. Проте можеш бути впевненим, гірше, ніж у тебе, в мене не вийде». «Ах, так! Пропоную парі: якщо ти закінчиш сезон у першій десятці, я порву свою тренерську картку!». Поговорили, й гаразд, я особливого значення суперечці не надав. Та буквально через 5 хвилин почали дзвонити журналісти: «Чи правда, що ви беретеся тренувати команду?». Загалом мене спровокували. Під моєю орудою «Паламос» пробився до Сегунди В, тобто до 3-го іспанського дивізіону.

Я зберіг колишній склад, взяв лише двох новачків. Грали за схемою 4–2–4, з чотирма нападниками та чотирма захисниками. На тренуваннях 4-х захисників змушував захищатися проти 6-ти форвардів. Тут я сповідую погляди Моурінью: насамперед, міцна оборона. Й це дало результат. Спочатку кілька матчів поспіль програли, але невдовзі пішли перемоги, і якийсь час ми навіть перебували на 2-му рядку турнірної таблиці після “Барселони-В”».

Фотограф, президент, тренер

Як кажуть: «Апетит приходить під час їжі». Перші успіхи на напівпрофесійному рівні запаморочили голову Пітерману, та ще й надійшла пропозиція від «Расинга», який на початку 2000-х був у Прімері. Сантандерці бачили в новому власнику успішного керівника, однак точно не досконало вивчили його характер. Дмитро відразу почав із шокової терапії. Він звільнив головного тренера Маноло Пресіадо й директора Кіке Сетьєна (того самого, який згодом очолював «Бетіс», «Барселону» та «Вільярреал»).

Новий президент «Расинга» не став шукати коуча та просто призначив себе наставником, а номінальні функції виконував його друг Чукі Кос. Обидва відповідної тренерської ліцензії, звичайно ж, не мали. Вочевидь, й Іспанська федерація футболу заборонила їм перебувати в технічній зоні під час матчів. Однак хитрощів вихідцю з єврейської родини було не позичати. Він акредитував себе як фотографа та керував командою як працівник ЗМІ. А на питання журналістів щодо власної компетенції відповідав так: «Придурки керують наймогутнішими країнами в світі, не маючи за плечима жодної кваліфікації. І ви просите в мене диплома, щоб керувати футбольною командою?».

На тренуваннях гравці розповідали, що основний наголос був на фізиці, а команда грала в дуже примітивний футбол. До того ж Пітерман не завжди добре поводився з гравцями та іноді влаштовував з ними забіги 1 на 1. Цікаво, що в свої тодішні 39 років власник клубу був спритнішим за деяких футболістів.

Попри всі «але», «Расинг» став 16-м у Ла Лізі та навіть кваліфікувався до Кубка Інтертото. Дмитро вважав цей результат чималим успіхом, однак клуб із Сантандеру – птах не його польоту. Бізнесмену кортіло більшого, тому він купив 51% акцій «Алавесу» та водночас відчув хист у гандболі, придбавши команду з Кантабрії. Однак гандбол швидко розчарував одіозного функціонера, тому він вирішив зосередити всі зусилля на футболі.

В 2001 році «Алавес» лише по пенальті програв «Ліверпулю» у фіналі Кубка УЄФА, а вже через два сезони вилетів до Сегунди. Пітерман заявив, що не просто поверне клуб до Ла Ліги, а виведе його до Ліги Чемпіонів. Свої наміри президент відразу зміцнив трансферами. До команди прийшли: колишній голкіпер «Барселони» та збірної Аргентини Роберто Бонано, центральний півзахисник «Лансу» Папе Сарр, бразильський атакувальний півзахисник із «Сантоса» Нене (той самий, який згодом стане зіркою «Монако» та ПСЖ), голеадор Родольфо Бодіпо з «Расингу», вихованці «Барселони» вінгер Серхіо Сантамарія та центральний хавбек Давід Санчес, росіянин Алєксандр Мостовой. На початку 2005 року «Алавес» навіть запросив Маріо Жардела, однак спочатку клуб не зміг швидко вирішити юридичні перепони, адже у форварда був чинний контракт з аргентинським ФК «Ньюеллс Олд Бойз», а опісля нападник запросив аванс наперед, у чому йому було відмовлено. Відтак Жардел не зіграв жодного матчу та покинув команду. Втім, і без зіркового Маріо «Алавес» посів 3-тє місце в Сегунді, повернувшись до елітного дивізіону.

«Взявши «Алавес», я скоротив бюджет, вирішив створити ефективну структуру. Перед будь-яким президентом «маленького» клубу стоїть дилема, що краще: врятуватися від вильоту зі «старими» чи відступити на якийсь час із молоддю, щоб через деякий час повернутися до Прімери, наростивши «м'язи»? Плюс заробити на продажу перспективних футболістів. В Іспанії змагатися з «Реалом» або «Барселоною» нереально, але є приклади «Реал Сосьєдада» й «Депортиво», які зуміли вистрілити, посідаючи місця на п'єдесталі. «Депортиво» навіть чемпіонське звання вигравав. Ось на них я збирався орієнтуватися. Проте в Іспанії, де футбол більше, ніж спорт, де повсякчас перебуваєш під пресом уболівальників і ЗМІ, це надто непросто».

Сезон-2005/2006 уболівальники «Алавеса» згадують із жахом. 17 поразок у 38-ми матчах і 18-те місце, яке означало повернення до Сегунди. Команда лише на одне очко відстала від рятівної 17-ї позиції, яку посів «Расинг». І начебто були запрошені непогані гравці (голкіпер «Рівер Плейта» Франко Костанцо, центрбек «Ліверпуля» Маурісіо Пеллегріно, півзахисники Хуаніто, Мехді Ласен і Благой Георгієв), але шанувальників бентежила не стільки гра їх улюбленців, скільки дії та слова власника клубу. За рік Пітерман змінив чотирьох головних тренерів. Наприклад, Хуана Карлоса Оліву було звинувачено в небажанні підкорюватися. Коли Дмитра запитали, чи допоміг би колективу, наприклад, Луї ван Гал, він відповів: «Ван Гал навіть не переступив би поріг мого кабінету. Я сказав би йому всього два слова: «Пішов геть!». На мій погляд, це найгірший з усіх тренерів, які будь-коли працювали в Європі».

Поки результати команди йшли донизу, уродженець Одеси обрав тактику ображати всіх, хто йому не сподобався.

Про центрального захисника Оскара Теллеса: «Теллес ніколи не відчував жодного почуття власної гідності, позаяк гравець, що важить 110 кілограмів, не може грати в Ла Лізі».

Після домашньої поразки 0:3 від мадридського «Реала»: «Уявіть собі ситуацію: нам забили гол, після чого три дурні лягли на спину та почали смикатися, немов у судомі. Хто ці три дурні? Роналду, Робінью та Роберто Карлос. Вони – клоуни. Ось вони в мене й вийшли – гарненькими мавпочками ... А то хлопці зображують тарганів, а самі валяються в білій формі. Ну, не буває білих тарганів! Роналду мене взагалі дістав. Після матчу я сказав, що оформлятиму протест, бо, як мені здалося, полем під час матчу бігало дике порося в його футболці».

Про протест уболівальників: «Я не збираюся змінювати свою модель управління клубом. Я – мажоритарний акціонер, а ті, хто є просто власниками сезонних абонементів, не мають права, за законом чи обов'язком, будь-що змінювати в повсякденній роботі спортивної організації. Щодо невдоволень, як завжди, знайдеться п'яниця чи ідіот, який сам себе посадить на лаву підсудних. Таких людей не можна слухати».

За словами лівого оборонця Луїса Каррераса, власник клубу в роздягальні на очах усієї команди, принижував його та прокляв всю родину. А багатьох «ветеранів» відсторонили від матчів, тому що вони регулярно висловлювали власне невдоволення.

Правосуддя та враження на все життя

Все ж таки після вильоту «Алавеса» до Сегунди власник клубу пішов із нього, заявивши, що в усьому винна Іспанська федерація футболу, яка не дала йому можливість сповна керувати командою. Водночас Дмитро залишив після себе справжній «подарунок».

«Керівники банкрутством «Алавеса» представили до Комерційного суду Віторії 92-сторінковий звіт, в якому розкриваються серйозні фінансові порушення, допущені радою директорів Дмитра Пітермана, що призвело до появи заборгованості в розмірі майже 28 мільйонів євро. Президент клубу Фернандо Ортіс де Сарате планує подати скаргу на Дмитра Пітермана, щоб притягнути його до відповідальності за фінансові порушення в сезонах-2004/05 і -2006/07», – йшлось у повідомленні нового керівництва команди.

Фінансові проблеми «Алавес» розплутував понад 10 років. «Бабасоррос» навіть вилітали до 3-го дивізіону, а справа Пітермана не закрита досі.

«Колишнього керівника «Алавеса» засуджено до штрафу в розмірі 2,9 мільйона євро та на 4 роки й 3 місяці ув'язнення як винного в скоєнні повторного злочину, пов'язаного з розкраданням корпоративного майна. Прокуратура та клуб вимагали для Пітермана від 7 до 9 років в'язниці за розкрадання коштів. Та ось у чому питання. Колишній президент «Депортиво» (Алавес) не прийшов до суду, заявивши, що йому довелося перенести операцію на коліні в Каліфорнії. Операція, в якій, до речі, мали сумніви й прокуратура, й приватне обвинувачення. І вони не помилилися. За даними El Correo, операція на коліні запланована на день, коли його викликали для надання свідчень до провінційного суду Алави, тривала 15 хвилин, а за 6 годин він уже міг нормально ходити. Саме тому було видано ордер на його арешт», – пояснює видання Cronica Vasca.

Наразі Дмитро проживає в Каліфорнії та, за даними ЗМІ, ховається від іспанського правосуддя. Хоча на «Алавесі» футбольна діяльність бізнесмена не спинилась. У тому самому 2006 році він створив команду «Каліфорнія Вікторі», яку заявив в USL-1 (друга за силою ліга США). Проте через рік франшизу було ліквідовано. Цікаво, що на першій пресконференції керівництво команди й тренерський штаб в один голос казали, що їхня мета – потрапляння до МЛС. А згодом вболівальники вже збирали гроші на збереження «Каліфорнія Вікторі», проте зазнали поразки.

Відтоді Пітерман закінчив зі спортом, позиціонуючи себе як колишнього легкоатлета, інвестора та колекціонера картин. В «Алавесі» його фото прибрали зі стенда президентів у клубному музеї. Однак сам Дмитро ні про що не шкодує і щодо невдалого періоду у футболі він відповів так: «Робота цікава, але вкрай важка. Виграєш – не спиш, програєш – не спиш тим паче. Виходить, не спиш у будь-якому разі. Розумієте, все залежить від країни. В США, наприклад, тренер у клубі – фігура десята, а в Іспанії він – генерал. Як на мене, то я б у Прімері переукладав із тренерами контракт щотижня. Чи шкодую я? В жодному разі! По-перше, я набув неоціненного людського досвіду. По-друге, яскравих вражень, одержаних у Прімері, мені вистачить до кінця життя».

Ігор ЯВКІН