Без думки та бажання, або Навіщо збірна України поїхала до Канади

Я дуже уважно після поєдинку Канада – Україна прочитав післяматчеву прес-конференцію головного тренера нашої національної збірної Сергія Реброва.

Спочатку я підраховував, скільки разів Сергій Станіславович сказав про індивідуальні помилки його підопічних в обороні. Десь на шостому такому випадку я збився. І почав втрачати терпіння. Тому що, крім констатації найгрубіших наших індивідуальних помилок в обороні, я більше так нічого розумного авторства Реброва і не прочитав.

Ну, якщо не рахувати, що в нас теж були шанси.

А що я, власне, мав там знайти, прочитати там, у тому допиті без пристрасті? Так, і таке питання може бути цілком резонним. Цілком резонним у цій ситуації. Тобто, в ситуації відвертого «товарняку», проведеного на іншому кінці світу, і в ситуації з як завжди скупим на пояснення та аргументи Сергієм Ребровим.

Пояснюю. Особисто мені дуже хотілося б почути від Сергія Станіславовича в його купі «індивідуальних помилок» хоча б два аж ніяк не зайві слова. Щось на кшталт «я винен». Або «мій недогляд». А ще краще – чотири слова: «беру відповідальність на себе».

На жаль, цього елементарного тренерського джентльменського набору в післяматчевому спічі наставника «синьо-жовтих» не було. Я не знаю чому.

Хоча чого вже виляти і темнити. Я знаю чому. Тому що нинішній головний тренер збірної України у цьому сенсі слабак. Він майже ніколи публічно не розділяє зі своєю командою відповідальність за результат. Підтверджено і Євро-2024, і Лігою націй-2024. Та й вщент програним матчем проти збірної Бельгії цієї весни. І слабак він не лише у цьому зв'язку. На жаль.

Друга частина моєї гіпотетичної претензії до самого себе – «а що я там повинен був почути» – стосується гри на іншому кінці земної кулі. Ця частина взагалі виглядає абсурдом. Тому що програвати 0:3 вже на тридцяту хвилину поєдинку можна було і в Польщі чи Туреччині. Для цього аж ніяк не обов'язково летіти до Канади, щоб там так відверто пролетіти.

Але ж на цю гру нас налаштовували так, що збірна України візьме історичну участь в історичному турнірі, який як повітря необхідний нашій команді для підготовки до відбору на ЧС-2026.

Щоб зайвий раз не штовхати лежачого, скажу лише, що нічого історичного у грі нашої команди я не побачив. Ні історичного, ні гри як такої.

Знову ж таки, все одно буде актуальною відмазка про невисокий статус цього поєдинку. Та й цього турніру загалом. І до певної міри так воно і є. Краще програти зараз, ніж у кваліфікації на Мундіаль. Краще тренуватися на «кішках», щоб перемагати «собак».

Але, чорт би вас забрав, чому ставлення на полі та й на тренерській лаві таке, ніби ви всі полетіли туди під примусом, ніби вас відірвали від заслужених Мальдів та Маврикія, і що ви всі робите ласку нам, хто з іншого боку екрану? Ви не оборзіли? – повторюся за класиком. Навіть якщо ви не хотіли туди летіти, не можна ж так підставляти себе. Я вже не кажу про країну, яка вам, по ходу, цікава постільки. Ви ж, смішно сказати, професіонали. Типу не на шашлики туди приїхали.

Хоча хто вас знає, чого ви туди перлися.

Чесно, настільки все погано, що не бачу сенсу заглиблюватися безпосередньо в гру або тренерські рішення. Програвати 0:4 до 89 хвилини зустрічі у поєдинку проти команди, яка тобі рівня, і це максимум – та це якась ганьба.

Ганьба і те, що перша заміна в грі була зроблена вже тоді, коли фактично нічого не можна було змінити. Та й ця заміна (Шапаренко на Пихальонка) була вимушеною. Через травму. А «давати шанс» Ребров почав на 66 хвилині. Звичайно ж, ті, хто вийшли на заміну так «вчасно», оцінили такий геніальний тренерський хід.

На цьому все. Бо обіцяв не штовхати лежачого. Але якщо лежачий виявляється ще й пофігістом одночасно, то як тут утриматись?